Вікентій Прерозумний (закінчення)

РОЗДІЛ III

Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої багато більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку вільно в ній розмістилися.

Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини — і мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.

А ще привертав увагу довжелезний стіл — тягнувсь через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану по стінах.

А було на столі і ще підносилося, розставлялось, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.

Не одну годину смажилося, варилося, кипіло, мліло, шкварчало й шипіло все те на кухні, не один день в’ялилося, коптилося, солилось і маринувалося, та вже надходили останні хвилини усіх тих наїдків і напоїв.

Тим-то й витріщалися зголодніло на всю ту потраву князеві гості, та й Віка відчув — серед цього добірного товариства і він не пастиме задніх.

І вже готові були мужі ліпші кинутися на завчасно підготовлені позиції, та стався тут один випадок.

Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, крутився і хлопчина, якого Віка вже бачив сьогодні,— це ж бо він одводив до стайні коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за підозрою у шпигунстві.

І Віка з легким усміхом дививсь, як вправно пробирається його одноліток через юрмисько із дерев’яним підносом, повним коржів, коли це помітив, як Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку.

— То ти будеш князівське добро марнувати? — гарикнув боярин і замахнувся уже був своїм здоровенним ручиськом, але Віка не змовчав.

— Ану, стійте! — гукнув він голосно і повернувся до князя.— Скажіть йому!

— Облиш Линька, Онисиме,— проказав нетвердо князь.— Нехай собі.

Невдоволено щось бурмочучи, боярин одступив до гурту.

Протягом цієї коротенької розмови кругом, помітив Віка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стіл було все, що могло ще на ньому вміститись, тож князь потягнув Віку за собою до чільного місця під стіною і звідти мовив:

— Дорогі други, шановна громадо, людіє! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогодні бенкет і скликав усіх вас сюди. Сподіваюсь завдяки отроку сьому, у мудрості й знаннях якого ми пересвідчились самі, зміцнити й прославити наше князівство, запровадити у ньому різні нововведення розумні корисні для нас із вами і для людей наших. Прошу всіх до столу!

У цей час у передпокоях задзвеніли цимбали, запищали сопілі — в залу під веселенький мотивчик зайшли кілька музик і всілися навскоси під стіною.

Полагіднішали обличчя, голосніше загомоніли за столом, а Онисим, перехопивши Вічин погляд, навіть підморгнув йому.

І нараз Віці стало чомусь дуже хороше... Він уже не позирав зацьковано на оцих дядьків у багатому одязі, котрі поглядали на весь світ зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рівних.

А й справді — чому він має ховати очі? Адже тепер він і сам поважна особа — радник самого князя, княжичів вихователь, власник терема на Заріччі і довколишніх земель. Це вам не абищо! І з-поміж усіх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, є в мені таке, чого немає у вас,— розум, знання, освіта. І хай Людмила Петрівна разом із батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер співають це комусь іншому. Він, Віка, залишається тут назавжди. Того, що знає, йому цілком вистачить. Із головою.

Віці навіть самому стало цікаво: які зміни відбудуться в князівстві за його безпосередньої допомоги. Як із кожним днем більше дивуватимуться жителі міста з його знань. А певно ж — їм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослідження підводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кулькові ручки, пароплави! Усе впереміш спливало оце у хлопцевій пам’яті й виповнювало його відчуттям власної значущості.

«Ось дивіться, я,— гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завпедові і директорові школи,— сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська — ха! А фізкультура — ой, не можу! А історія — я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого... ні, був уже Ярослав Мудрий... О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка... Як цього Віку...»

Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином Із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитиметься у якійсь там середній школі...

Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольту, про те, як ріс він і набирався розуму.

…Матір сира земля захиталася,
Звірі в лісах розтікалися,
Птахи попід хмарами розліталися,
Риби по морю синьому розкидалися,
Та й пішов Вольта Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощів...

— Ех, співає,— мовив до Віки князь.— Ну зовсім як про тебе.

Перейшов Вольта на семий рік,
А прожив немов двадцять літ,—

вів далі старий.

Понавчався хитрих мудрощів,
Мов усяких, язиків ріжних...

І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.

— Ну зовсім як про тебе,— повторив князь, коли втишилась музика.— А ти можеш,— запитав із раптовим занепокоєнням,— як Вольта, на вовка обертатись?

— Не можу,— відповів Віка.— І на сокола не можу, як він. А от літати — будь ласка.

— Літати?

— Не сам, звичайно, але є в нас такі машини спеціальні. Літаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину — і лети собі куди забажаєш.

— Ц-ц! — прицмокнув князь.— А ти не той... Не бре?..

— О! Вже й ви мені не вірите! — образився хлопець.— Усе, про що я розказував сьогодні, чистісінька правда.

— Та вірю, вірю,— змахнув рукою князь.— Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозуміти!

— Тхе, коли! — мовив недбало Віка.— Коли хочете. Хоч зараз.

— Правда? Можеш? — зрадів князь.

— А чого ж. Запросто.

— Гей! Запаліть свічки! — гукнув князь, бо вечірні сутінки стали вже помалу загусати у стравниці, і підвівся зі свого місця.— Слухайте, слухайте всі! Зараз наш гість шановний пояснюватиме й показуватиме нам усі чудеса, ті речі нечувані, про які говорив уже сьогодні, але що їх ми по темноті своїй, не вповні зрозуміли. Побачимо оце на власні очі ті чудасії мудрі, що їх знає так добре і досконало мій перший радник Вікентій Прерозумний.

Сміх і гамір стихли за столом, з неприхованою цікавістю всі повернулися до Віки, і в запалій тиші він спитав:

— Я сидячи, гаразд?

— Як хочеш. Як тобі зручно,— сквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався він чимось Віці.

— Про що ж вам почати? — наморщив він лоба.

— Давай про отой віз, що сам їздить,— запропонував князь.

— Про автомобіль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання — там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу — і вперед! — аж крикнув трошки Віка.— Зрозуміло?

— Не зовсім,— відповів хтось із бояр.— А як же він побудований?

— Ну, чотири колеса, кабіна, руль, мотор,— перелічував Віка.— У моторі цей бензин згорає і крутить колеса. Ага, ще там карбюратор є,— згадав.— І акумулятор. І сигнал — бібікати. Зрозуміло?

— То від чого ж колеса крутяться? — поспитав дружньо князь.— Поясни нам усе-таки.

— Ну, згорає там у моторі бензин,— не зовсім упевнено проказав хлопець,— і... якось їх там крутить. Не знаю...— стенув плечима.

— Не знає,— шелеснуло за столом.

— Буває,— посміхнувся розуміюче князь.— А нам те зміг би такий хтомобіль збудувати?

— Для чого він вам? — не дуже зрадів од такого запитання Віка.

— А щоб і собі на педалю тиснути.

— О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.

— Отакої! Робичів у мене вистачить,— запевнив князь.— Майстрів дам, теслів, ковалів... Ти тільки керуй. Зможеш?

Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробити не зуміє. Надто складно.

— О! Не зможе! — пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.

— Шкода,— запечалився князь.— Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? — звернувся до літописця.

— Тіліфон! — з готовністю прочитав той у своїй книженції.

— А він що, усе записував, що я казав? — здивувався Віка.

— Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?

— Гм,— скривився хлопчина.— Це вже даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав уже. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.

— То це я зможу перемовлятися, наприклад із прибрамною вартою? — запалився князь.— Не виходячи з дому?

— Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.

— Дроти — це можна,— погодився князь.— То як, зробиш нам тіліфончик?

— Зробити? — одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані усередину, але, звісно, що до чого — так і не второпав.

— Зробити,— повторив він,— мабуть, не подужаю.

— Не подужає! — зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим.— Не подужає чадо прерозумне!

— Хех! — видихнув розчаровано князь.— Шкода!

— Не зможе! Не зможе! — зашепотілося знадокола, і Віка завважив, як спадає з бояр і з мужів ліпших напруження, заціпеніння; он дехто вже посміхнувся, перемовився із сусідом, потягнувся до тарілки і ніби навіть весело, лукаво поглянув на хлопця.

«Що ж це таке? — подумав Віка.— Як це так: я нічого не можу пояснити?»

Але домислити до кінця йому не дали.

— Що там у нас далі? — знову звернувся князь до літописця, і той чітко й, здалося Віці, мстиво проказав!

— Електрика! Це та,— пояснив,— що світить.

— Ага! Ну дивіться,— почав Віка.— Висить під стелею така скляна лампочка, ніби груша, а від неї до вимикача теж дріт проведено. Клацаєш вимикачем — от вона й починає світитися.

— А вимикачем отим голосно клацати? — поцікавився хтось.

— Та ні,— непевно засміявся Віка.— Річ не в тім, голосно чи тихо, а в тому, щоб клацнути. Увімкнути. От електрика і йде до лампочки.

— Отже, електрика у вимикачі? — висловив здогадку князь.

— Та ні,— одмахнувся Віка.— До вимикача вона теж іде по дротах.

— А звідки? Де ж вона береться?

— На електростанції. Там її виробляють спеціальні машини...

— І як же її ті машини виробляють?

— Та хто його знає як! — мовив занепокоєно Віка.— Крутяться турбіни і виробляють.

— Ну от... Турбіни ще якісь. Як же вона по дротах тих?.. Біжить, чи що?

— Правильно, біжить,— кивнув Віка.

— То що ж це таке, зрештою, електрика? — нетерпляче вже згукнув князь.— Поясни ти до ладу.

— От-от,— докинув Онисим.

— Е-лек-три-ка,— роздумливо протягнув Віка.— Ну, це... Теє... Значить, е-е... Електрика,— проказав, напружуючи пам’ять, і раптом із жахом зрозумів, що якраз до ладу він нічого пояснити і не зможе.

Таке просте і звичне з дитинства слово, таке знайоме і, здавалось би, зрозуміле... І стало Віці гірко і образливо за те, що він, такий малий і немічний, сидить зараз серед усіх цих дядьків і не може стулити докупи хоч яке пояснення.

— Телевізор! — урочисто оголосив літописець.

— Можеш зробити? — вихопивсь із підступним запитанням Онисим.

— Ні,— промимрив.

— Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! — мов удари гарапника падали на Віку слова, такі давні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.

Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне — вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і по самолюбству. І ще Віка із прикрістю відмітив — думки присутніх щодо його особи дуже розбігаються з його власними думками.

— Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! — линуло до нього звідусіль. І під тими криками й лютими поглядами хлопець зіщулився, знепримітнився і крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.

Але й той почувався незаслужено введеним у оману — блимнув непривітно і навіть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився — уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.

— Я от що мислю,— нараз почув Віка Онисимів голос.— Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, що побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрист! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.

— Ну, це вже ти...— почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обізленого товариства.

— Правильно! Правильно! — згукнуло воно воднораз.— Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!

Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.

— Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.

— Людіє! — важко зіп’явся на ноги князь.— Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись — ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб неповадно було іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних — то таки злочин.

— Добре сказано! — відгукнулася радо зала на такі слова.

— Отже завтра,— повів далі,— зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от...— гидливо вказав на Віку.— А поки що, гей, варто! — гукнув.— Киньте його в поруб!

І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.

— Стривайте! — сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривню — свій недавній подарунок.— Ведіть,— дозволив тихо.

Повз довгий нескінченний стіл, повз примовклі люди, під пекучими, виповненими презирства поглядами човп Віка з низько опущеною головою у супроводі двох боїв із стравниці.

Ех, не так він заходив до неї!

РОЗДІЛ IV

У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилось неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди — хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд — Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне — безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.

Та хоч який засмучений — Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув — путь його лежить через чорний хід.

Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот — і всі троє виходять у двір.

Ступнули з ґанку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.

— Стійте! — гукнув.— Велів князь тут його, замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого радничка колишнього,— засміявся радо.— А то ще застудить горло гість дорогий — не зможе про хто момбілі розказувати.

Знов хряснули двері, і Онисимові кроки загупали вже ізсередини.

Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове — сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака... Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пойняло хлопця нехороше передчуття.

— Ось, мабуть! — зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу... Тоді додав коротко: — Заводь!

Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука — ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною,— а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.

Віка лишився сам.

Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалося, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав — ніхто його не почує.

Хлопчина опустився на сіно й занишк.

«От, Віко, і збулися твої мрії! — думалось йому.— Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»

Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився у темряві. Віка прислухався.

— За що мені така кара? — долинуло до нього неголосне схлипування.— Для чого я маю все це вчити? — белькотів чийсь знайомий голос.— Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?

«Та це ж княжич»,— здогадався Віка.

— Ех, якби жив я у ті часи,— не вщухало знадвору,— коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..

Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими співзвучними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:

— Віко! — почув.— Де ти?

Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався:

— Тут я, тут.

За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.

— Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав,— усміхнувсь до нього Линько.— Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують...

Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.

— Тут хвіртка для челяді є,— пояснив той дорогою.— Нею і вислизнемо. А тоді стороною — вуличками, городами... Тільки нас і бачили!

Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.

— Зажди,— застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного паркану. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову.— Тс-с! Назад! — потягнув Віку за якийсь курник.— Міська варта.

Тепер і Віка почув — вулицею наближався гурт людей.

Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки паркану, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї — усе те сунуло зовсім близько.

Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий — басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив — зрадливий гавкіт ближчає... Ось і сам собака — біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напруживсь, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:

— Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!

І той зачув знайомий голос — враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.

— Його що, звуть так — Онисим? — усміхнувся вспокоєно Віка.

— Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнавався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався — то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні — думає, то я все вигадав.

Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.

За півгодини забовванів попереду міський вал.

— Тут недалеко... по праву руку,— заговорив уривчасто Линько,— оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся — зачинені. Ще й варта... А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко — прослизнути можна. У мене мотузок є — по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.

Обоє метнулися до валу й зачаїлися.

За кілька хвилин прочовгали вгорі чиїсь кроки.

— Сторожа,— пояснив Линько.— Поки назад повернеться — встигнемо. Давай за мною!

Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все виїде й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.

Нікого. Тьмяніє внизу поснуле місто, чорніє по другий бік валу бентежна прірва.

Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив’язав до дерев’яної опори, а другий кинув униз, у рів.

— Час. Не боїшся?

— Ні... Трохи. Прощай, Линьку. Спасибі тобі.

— Може, ще побачимося коли?

— Ні... Ніколи. Знаєш, я не можу тобі всього пояснити...

— Не треба.

— Але все, що я розказував...

— А я вірю тобі. Правда... І... Ось від мене на спомин, це я сам зробив,— простягнув глиняного, свистика-півника.— Дрібничка, правда...

— Ні-ні... Адже ти зробив його сам... Прощавай!

Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву. Впираючись підошвами у тесані, кладені одна на одну колоди, перебираючи руками, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?..

Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Так, немає сумніву — то погоня. За ним!

— Тут він десь, негідник! — голос Окисима.— Тут він, брехун! Роз’їжджайся по обидва боки від дороги! Втекти надумав! Зараз ми його, пройдисвіта!

З останніх сил рвонувся хлопець уперед і раптом відчув, що летить кудись донизу, і, вже падаючи, збагнув — удруге за день втрапив він у ту ж таки яму.

Недовго таячись, чийсь знайомий голос тут таки й гарикнув:

— А це ще хто там? — а тоді щось зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало. Ніби чув уже Віка все те...

Розплющив очі і побачив, що знов оце знаходиться в напівтемній буді, геть переповненій ящиками із пляшками та банками, а поміж тих ящиків пробирається до нього Онисим... Але ж ні — без бороди, у ватянці... Та це ж прийомщик посуду! Не набагато краще.

— Та що ж це за день такий! Господи! Не дадуть посидіти помріяти спокійно, вірші почитати! Кину, кину цю роботу. Сама вредність для здоров’я. Так і лізуть, так і нишпорять. А от я тебе по шиї!!! — пізнав Віку прийомщик посуду.— По шияці так і трісну! То у двері ломився, а то вже тут!

Не тямлячи себе від перестраху, Віка кинувся щодуху до дверей і вмить опинився надворі. Хутко роздивився, щоб знов, бува, не трапити до ями та не опинитися іще казна-де, та не було поблизу жодної ями, лиш бралася вгору, до центру міста, знайома вуличка.

Хлопець ступив до неї, а тоді щось згадав і розчепірив пальці лівої руки — на долоні лежав глиняний свистик-півник...

Віка йшов дорогою, усе швидше й швидше, вже майже біг, і дмухав у свистик, і сміявся, і крутив над головою портфелем, і підстрибував у пречудовому настрої на одній нозі... Бо оце біг він додому, бо оце зараз побачить маму й тата, бо день видався напрочуд гарний і такий не по-осінньому сонячний і теплий...

 

Кінець.

← Назад
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up