Перше кохання (сторінка 1)

Присвячено П. В. Анненкову

 

Гості давно роз’їхались. Годинник пробив пів на першу. В кімнаті лишилися тільки господар, та Сергій Миколайович, та ще Володимир Петрович.

Господар подзвонив і звелів прибрати зі столу.

— Отже, цю справу вирішено,— промовив він, глибше сідаючи в крісло і запаливши сигару,— кожен з нас повинен розповісти історію свого першого кохання. Ваша черга, Сергію Миколайовичу.

Сергій Миколайович, кругленький, з пухкеньким білявим обличчям чоловік, подивився спочатку на господаря, потім звів очі до стелі.

— У мене не було першого кохання,— сказав він нарешті,— я просто почав з другого.

— Як це так?

— Дуже просто.— Мені було вісімнадцять років, коли я вперше почав залицятись до однієї дуже милої панночки; але я упадав коло неї так, ніби це не було для мене чимсь новим — так само, як я упадав потім коло інших. Власне кажучи, вперше й востаннє я закохався років у шість, в свою няню; але це було дуже давно. Подробиці наших стосунків стерлися з моєї пам’яті, та коли б я їх і пам’ятав, кого це може цікавити?

— То як же бути? — почав господар.— В моєму першому коханні теж небагато цікавого; я ні в кого не закохувався до знайомства з Ганною Іванівною, моєю теперішньою дружиною,— і все у нас ішло як по маслу, батьки нас висватали, ми дуже скоро полюбились одне одному — і побрались, не зволікаючи. Моя казка двома словами мовиться. Я, панове, мушу признатись, зачіпаючи питання про перше кохання, покладався на вас, не скажу старих, але й не молодих холостяків. Може, ви нас чим-небудь потішите, Володимире Петровичу?

— Моє перше кохання і справді належить до числа не зовсім звичайних,— відповів, трохи запнувшись, Володимир Петрович, чоловік років сорока, чорнявий, з легкою сивиною.

— А! — промовили господар і Сергій Миколайович в один голос.— Тим краще... Розповідайте.

— Гаразд... проте ні: розповідати я не буду, я не майстер розповідати; виходить сухо і коротко або дуже довго й фальшиво; а коли дозволите, я запишу все, що згадаю, в зошит і прочитаю вам.

Приятелі спершу були не погодились, але Володимир Петрович таки наполіг на своєму. За два тижні вони знову зійшлися, і Володимир Петрович додержав своєї обіцянки.

Ось що стояло в його зошиті.

I

Мені минуло тоді шістнадцять літ. Було це влітку 1833 року.

Я жив у Москві, в моїх батьків. Вони наймали дачу поблизу Калузької застави, проти Нескучного. Я готувався в університет, але працював дуже мало і не поспішаючи.

Ніхто не обмежував моєї свободи. Я робив, що хотів, особливо відколи розстався з останнім моїм гувернером-французом, котрий ніяк не міг звикнути до думки, що він впав «як бомба» (comme une bombe) в Росію, і з лютим виразом на обличчі цілими днями валявся в ліжку. Батько поводився зо мною байдуже-ласкаво; матінка майже не звертала на мене уваги, хоч у неї, крім мене, не було дітей: інші турботи її поглинали. Мій батько, людина ще молода і дуже гарна на вроду, одружився з нею з інтересу; вона була старша за нього на десять років. Сумним було життя моєї матінки: вона безнастанно хвилювалась, ревнувала, сердилась, але не в присутності батька; вона дуже його боялась, а він тримався з нею строго, холодно, відчужено... Я не бачив людини більш вишукано спокійної, самовпевненої і самовладної.

Я ніколи не забуду перших тижнів, що їх я прожив на дачі. Погода стояла чудова; ми переїхали з міста дев’ятого травня, саме на Теплого Миколу. Я гуляв то в саду нашої дачі, то по Нескучному, то за заставою; брав з собою якусь книжку — курс Кайданова, наприклад,— але рідко її розгортав, а більше читав уголос вірші, яких знав дуже багато напам’ять; кров шумувала в мені, і серце мліло,— так солодко і смішно; я все ждав, наче чогось боявся, і всьому дивувався, і весь був напоготові; фантазія буяла й носилась навколо тих самих уявлень, як на світанку стрижі навколо дзвіниці; я замислювався, сумував і навіть плакав; але і крізь сльози, і крізь сум, навіяний то співучим віршем, то красою вечора, проступало, як весняна травиця, радісне почуття молодого, вируючого життя.

У мене був верховий коник, я сам його сідлав і їхав куди-небудь подалі, пускався навскач і уявляв собі, ніби я рицар на турнірі — як весело дув мені у вуха вітер! — або, піднявши обличчя до неба, приймав його осяйне світло і блакить у розкриту душу.

Пригадую, в той час образ жінки, привид жіночого кохання майже ніколи не виникав у ясних обрисах в моїй уяві; але в усьому, що я думав, в усьому, що я відчував, таїлося напівсвідоме, соромливе передчуття чогось нового, несказанно солодкого, жіночого...

Це передчуття, це чекання пройняло всю мою істоту: я дихав ним, воно струменіло по моїх жилах в кожній краплині крові... йому судилося невдовзі збутися.

Дача наша складалася з дерев’яного панського будинку з колонами і двох низеньких флігельків; у флігелі ліворуч містилась малесенька фабрика дешевих шпалер... Я не раз ходив туди дивитись, як десяток худорлявих і скуйовджених хлопчаків у заяложених халатах і з виснаженими обличчями раз у раз вискакували на дерев’яні підойми, що тисли на чотирикутні оцупки преса, і таким чином вагою своїх кволих тіл витискали барвисті візерунки шпалер. Флігельок праворуч стояв порожній і здавався в найми. Якось — тижнів через три після дев’ятого травня — віконниці у вікнах цього флігелька відчинились, показалися в них жіночі обличчя — якась сім’я оселилася в ньому. Пригадую, того самого дня під час обіду матінка спитала дворецького, хто такі наші нові сусіди, і, почувши прізвище княгині Засєкіної, спершу промовила з якоюсь пошаною: «А! княгиня...— А потім додала: — Певно, бідна якась».

— Трьома візниками приїхали,— зауважив, шанобливо подаючи страву, дворецький,— свого екіпажа не мають, та й меблі нікудишні.

— Так,— одказала матінка,— а все-таки краще.

Батько холодно глянув на неї; вона замовкла.

Справді, княгиня Засєкіна не могла бути багатою жінкою: найнятий нею флігельок був такий старий, і малий, і низький, що люди, хоч трохи заможні, не погодилися б оселитися в ньому. А втім, я тоді пропустив це повз вуха. Князівський титул для мене не дуже важив: я недавно прочитав «Розбійників» Шіллера.

II

У мене була звичка бродити щовечора з рушницею в нашому саду і чатувати на ворон. До цих обережних, хижих і лукавих птахів я здавна почував ненависть. Того дня, про який зайшла мова, я теж пішов у сад — і, даремно обійшовши всі алеї (ворони мене впізнали і тільки здалеку уривчасто каркали), випадково наблизився до низького паркана, який відділяв власне наші володіння од вузенької смуги саду, що розкинулась за флігельком і належала до нього. Я йшов похнюпившись. Раптом мені почулися голоси; я глянув через паркан — і скам’янів... Передо мною постало дивне видовисько.

За кілька кроків од мене — на галявині, між кущами зеленої малини — стояла висока, струнка дівчина у смугастій рожевій сукні і з білою хусточкою на голові; навколо неї товпилося четверо молодиків, і вона по черзі стукала їх по лобі тими невеликими сірими квітами, назви яких я не знаю, але які добре відомі дітям: ці квіти утворюють невеличкі торбинки і з тріском розриваються, коли стукнеш ними по чомусь твердому. Молодики так охоче підставляли свої лоби, а в рухах дівчини (я її бачив збоку) було щось таке чарівне, владне, пестливе, насмішкувате й любе, що я мало не скрикнув від подиву й насолоди і, здається, одразу віддав би все на світі, аби тільки й мене ці чарівні пальчики стукнули по лобі. Рушниця моя впала на траву, я все забув, я пожирав очима цей стрункий стан, і шийку, і гарні руки, і злегка скуйовджене біляве волосся під білою хусточкою, і це напівзаплющене, розумне око, і ці вії, і ніжну щоку під ними...

— Юначе, чуєте, юначе,— промовив раптом коло мене чийсь голос,— хіба дозволено дивитися так на чужих панночок?

Я здригнувся, я обімлів... Біля мене за парканом стояв якийсь чоловік з коротко підстриженим чорним волоссям і іронічно поглядав на мене. Цієї самої миті і дівчина обернулась до мене... Я побачив величезні сірі очі на рухливому, жвавому обличчі — і все це обличчя враз затремтіло, засміялося, білі зуби блиснули на ньому, брови якось забавно піднялись... Я спалахнув, схопив з землі рушницю і, переслідуваний дзвінким, але не злим реготом, побіг до себе в кімнату, кинувся в ліжко і затулив обличчя руками. Серце в мені так і підстрибувало; мені було дуже соромно і весело: я відчував не знане досі хвилювання.

Відпочивши, я зачесався, почистився і зійшов униз до чаю. Образ молодої дівчини витав передо мною, серце вже не стрибало, але якось приємно стискалося.

— Що тобі? — зненацька спитав мене батько,— убив ворону?

Я хотів був усе розповісти йому, але стримався і тільки сам до себе усміхнувся. Лягаючи спати, я, не знати для чого, тричі крутнувся на одній нозі, напомадився, ліг і всю ніч спав як убитий. Перед ранком я прокинувся на мить, підвів трохи голову, подивився навколо себе в захваті — і знову заснув.

III

«Як би з ними познайомитись?» — було першою моєю думкою, як тільки я прокинувся вранці. Перед чаєм я подався в сад, але не підходив дуже близько до паркана і нікого не бачив. Після чаю я пройшов кілька разів по вулиці перед дачею — і здалеку заглядав у вікна... Мені привиділося за фіранкою її обличчя, і, переляканий, я мерщій відійшов.

«Однак треба ж якось познайомитись,— подумав я, безтямно походжаючи по піщаній рівнині, що прослалася перед Нескучним,— але як? От у чому питання». Я пригадував найменші подробиці вчорашньої зустрічі: мені чомусь особливо виразно уявилося, як це вона посміялася з мене... Але поки я хвилювався і складав різні плани, доля вже подбала про мене.

Коли мене не було дома, матінка одержала від нової своєї сусідки листа на сірому папері, запечатаному бурим сургучем, що вживається тільки на поштових повідомленнях та на корках дешевого вина. В цьому листі, написаному безграмотною мовою і неохайним почерком, княгиня просила матінку взяти її під свій захист: моя матінка, казала княгиня, була добре знайома з впливовими людьми, від яких залежала її доля і доля її дітей, бо у неї були важливі процеси. «Я довас звиртаюсь,— писала вона,— як благородна дама до благородної дами, дотогож мені приємно скористатися зцієї нагоди». Наприкінці листа вона просила у матінки дозволу завітати до неї. Я застав матінку в поганому настрої: батька не було вдома, і їй ні з ким було порадитись. Не відповісти «благородній дамі», та ще й княгині, не можна було, а як відповісти — матінка вагалася. Написати записку французькою мовою здавалося їй недоречним, а з російською орфографією матінка сама була не дуже обізнана — і знала це, і не хотіла себе компрометувати. Вона зраділа, коли я прийшов, і відразу наказала мені сходити до княгині й на словах пояснити їй, що матінка, мовляв, моя завжди готова зробити її сіятельству, в міру своєї сили, послугу і просить її завітати до неї десь годині о першій. Несподівано швидке здійснення моїх таємних бажань мене і втішило, і злякало; проте я не виявив збентеження, яке мене охопило,— і передусім пішов до себе в кімнату, щоб надіти новенький галстук і одягти сюртучок: вдома я ще ходив у куртці з відкладними комірцями, хоч вони й дуже мене гнітили.

IV

В тісному, неохайному передпокої флігелька, куди я вступив з мимовільним трепетом в усьому тілі, зустрів мене старий і сивий слуга з темним, кольору міді, обличчям, з свинячими, похмурими очицями і такими глибокими зморшками на чолі і на скронях, яких я зроду не бачив. Він ніс на тарілці об’їдений хребет оселедця і, причиняючи ногою двері, що вели до другої кімнати, уривчасто проказав:

— Чого вам?

— Княгиня Засєкіна вдома? — спитав я.

— Воніфатій! —закричав з-за дверей деренчливий жіночий голос.

Слуга мовчки повернувся до мене спиною, мені стало видно дуже потерту спинку його лівреї з одиноким поруділим гербовим ґудзиком, і пішов, поставивши тарілку на підлогу.

— У квартал ходив? — повторив той самий жіночий голос. Слуга щось пробурмотів.— Га?.. Прийшов хтось?—почулося знову.— Панич сусідський? Ну, проси.

— Прошу до вітальні,— промовив слуга, появившись знову передо мною і піднімаючи тарілку з підлоги.

Я заспокоївся і увійшов до «вітальні».

Я опинивсь у невеликій і не зовсім охайній кімнаті з простенькими, ніби наспіх розставленими меблями. Біля вікна, у кріслі з відламаною ручкою, сиділа жінка років п’ятдесяти, простоволоса й негарна, в зеленій старій сукні і з пістрявою гарусною косинкою на шиї. Її невеликі чорні очиці так і впилися в мене.

Я підійшов до неї і привітався.

— Я маю честь говорити з княгинею Засєкіною?

— Я княгиня Засєкіна, а ви син пана В.?

— Так. Я прийшов до вас з дорученням від матінки.

— Сідайте, прошу вас. Воніфатій! де мої ключі, не бачив?

Я переказав пані Засєкіній відповідь моєї матінки на її записку. Вона вислухала мене, постукуючи товстими червоними пальцями по підвіконню, а коли я скінчив, ще раз втупилася в мене очима.

— Дуже добре; неодмінно буду,— промовила вона нарешті.— А який ви ще молодий! Скільки вам років, дозвольте спитати?

— Шістнадцять років,— відповів я, мимоволі запинаючись.

Княгиня витягла з кишені якісь списані, замащені папери, піднесла їх до самого носа і заходилася перебирати їх.

— Роки хороші,— промовила вона зненацька, повертаючись і соваючись на стільці.— А ви, прошу, не церемоньтесь. У мене просто.

«Надто просто»,— подумав я, мимоволі з огидою оглядаючи всю її незугарну постать.

В цю хвилину другі двері вітальні широко розчинились, і на порозі стала дівчина, яку я бачив напередодні в саду. Вона піднесла руку, і на обличчі в неї майнула усмішка.

— А от і дочка моя,— мовила княгиня, показуючи на неї ліктем.— Зіночко, син нашого сусіди, пана В. Як вас звати, дозвольте спитати?

— Володимир,— відповів я, підводячись і трохи шепеляючи від хвилювання.

— А по батькові?

— Петрович.

— Так! У мене був поліцмейстер знайомий, теж Володимиром Петровичем звали. Воніфатій! не шукай ключів, ключі у мене в кишені.

Молода дівчина дивилась на мене з тією самою усмішкою, злегка мружачись і схиливши голівку трохи набік.

— Я вже бачила мсьє Вольдемара,— почала вона. (Сріблястий звук її голосу пробіг по мені якимсь солодким холодком). — Ви мені дозволите так називати вас?

— Будь ласка,— пробелькотів я.

— Де саме? — спитала княгиня.

Княжна не відповіла своїй матері.

— Ви зараз зайняті? — промовила вона, не спускаючи з мене очей.

— Анітрохи.

— Хочете допомогти мені розплутати шерсть? Ідіть сюди, до мене.

Вона кивнула мені і вийшла з вітальні. Я пішов слідом за нею.

В кімнаті, куди ми увійшли, меблі були трохи кращі і розставлені з більшим смаком. А втім, в цю мить я майже нічого не міг помітити: я рухався як уві сні і відчував всією своєю істотою якесь безглуздо напружене вдоволення.

Княжна сіла, взяла жмут червоної шерсті і, вказавши мені на стілець проти неї, старанно розв’язала жмут і поклала мені на руки. Все це вона робила мовчки, з якоюсь кумедною повільністю і з тією самою ясною і лукавою усмішкою на ледве розтулених устах. Вона почала намотувати шерсть на перегнуту карту і раптом осяяла мене таким світлим і бистрим поглядом, що я несамохіть похнюпився. Коли її очі, здебільшого примружені, широко розкривалися — її обличчя зовсім мінялося: наче світло розливалося по ньому.

— Що ви подумали про мене вчора, мсьє Вольдемар? — спитала вона трохи згодом.— Ви, певно, осудили мене?

— Я... княжно... Я нічого не думав... як я можу...— відповів я збентежено.

— Послухайте,— відказала вона.— Ви мене ще не знаєте: я дивачка; я хочу, щоб мені завжди правду казали. Вам, я чула, шістнадцять років, а мені двадцять один: бачите, я далеко старша за вас — і тому ви завжди повинні мені казати правду... І слухатись мене,— додала вона.— Дивіться на мене — чому ви на мене не дивитесь?

Я зніяковів ще дужче, проте звів на неї очі. Вона усміхнулась, тільки вже іншою, схвальною усмішкою.

— Дивіться на мене,— мовила вона, ласкаво знижуючи голос,— мені це не неприємно. Мені ваше обличчя подобається; я передчуваю, що ми будемо друзями. А я вам подобаюсь? — додала вона лукаво.

— Княжно...— почав був я.

— По-перше, звіть мене Зінаїдою Олександрівною, а по-друге, що це за звичка у дітей (вона виправила себе) — у юнаків — не говорити прямо те, що вони почувають? Це годиться для дорослих. Я ж вам подобаюсь?

Хоч мені дуже було приємно, що вона так щиро зо мною говорила, однак я трохи образився. Я хотів показати їй, що вона має діло не з хлопчиком, і, набравши по змозі розв’язного і серйозного вигляду, промовив:

— Певна річ, ви дуже мені подобаєтесь, Зінаїдо Олександрівно; я не хочу цього приховувати.

Вона повільно похитала головою.

— У вас є гувернер? — спитала вона зненацька.

— Ні, у мене уже давно немає гувернера.

Я казав неправду: ще й місяця не минуло, як я розстався з моїм французом.

— О! та я бачу — ви зовсім дорослий.

Вона злегка вдарила мене по пальцях.

— Тримайте прямо руки! — І вона старанно взялася намотувати клубок.

Я скористався з того, що вона не підводила очей, і почав її розглядати, спершу нишком, потім все сміливіше й сміливіше. Обличчя її видалося мені ще чарівнішим, ніж напередодні; таке все у ньому було тонке, розумне й любе. Вона сиділа спиною до вікна, завішеного білою шторою; сонячне проміння, пробиваючись крізь цю штору, заливало м’яким світлом її пухнасте, золотисте волосся, її невинну шию, похилі плечі і ніжні, спокійні груди. Я дивився на неї,— і якою дорогою і близькою ставала вона мені! Мені здавалось, ніби і давно я її знаю, і нічого не знав і не жив до неї... Вона була в темненькій поношеній сукні з фартушком; я, здається, охоче приголубив би кожну зборку цієї сукні і цього фартушка. Кінчики її черевиків виглядали з-під її сукні; я побожно схилився б до цих черевиків... «І от я сиджу перед нею,— подумав я,— я з нею познайомився... яке щастя, боже мій!» В захваті я мало не схопився зі стільця, але тільки ногами трохи подригав, як дитина, коли вона чимсь ласує.

Мені було добре, як рибі у воді, і я б нізащо в світі не пішов з цієї кімнати, не покинув би цього місця.

її повіки поволі піднялися, і знову ласкаво засяяли передо мною її світлі очі — і знову вона всміхнулась.

— Як ви на мене дивитесь,— стиха мовила вона і насварилася на мене пальцем.

Я почервонів... «Вона все розуміє, вона все бачить,— промайнуло у мене в голові.— Та й як їй всього не розуміти і не бачити!»

Нараз щось застукало в сусідній кімнаті — забряжчала шабля.

— Зіно! — гукнула з вітальні княгиня,— Бєловзоров приніс тобі котеня.

— Котеня! — вигукнула Зінаїда і, рвучко підвівшися зі стільця, кинула клубок мені на коліна і вибігла з кімнати.

Я й собі встав і, поклавши жмут шерсті й клубок на підвіконня, вийшов у вітальню і спинився здивований: посеред кімнати лежало, розчепіривши лапки, смугасте котеня; Зінаїда стояла перед ним на колінах і обережно піднімала йому мордочку. Коло княгині, заступаючи мало не весь простінок між вікнами, стояв білявий, у кучерях, молодець, гусар з рум’яним обличчям і витрішкуватими очима.

— Яке кумедне! — казала Зінаїда,— і очі в нього не сірі, а зелені, і вуха які великі! Спасибі вам, Вікторе Єгоровичу. Це дуже мило з вашого боку!

Гусар, в якому я пізнав одного з тих молодиків, що їх я бачив напередодні, посміхнувся й уклонився, клацнувши при цьому шпорами і брязнувши колечками шаблі.

— Ви зводили вчора сказати, що бажаєте мати смугасте котеня з великими вухами... от я і добув. Слово — закон.— І він ще раз уклонився.

Котеня тоненько писнуло і почало нюхати підлогу.

— Воно голодне! — скрикнула Зінаїда.—Воніфатію, Соню! принесіть молока.

Покоївка у старій жовтій сукні, з полинялою хустинкою на шиї увійшла з блюдечком молока в руці і поставила його перед котеням. Котеня здригнулося, замружило очі і почало хлебтати.

— Який у нього рожевий язичок,— сказала Зінаїда, прихиливши голову мало не до підлоги і заглядаючи йому збоку під самий ніс.

Котеня наїлось і почало муркотіти, манірно перебираючи лапками. Зінаїда підвелась і, повернувшись до покоївки, байдуже мовила:

— Візьми його.

— За котеня — ручку,— промовив гусар, широко усміхнувшись і стенувшись всім своїм могутнім тілом, туго затягнутим у новий мундир.

— Обидві,— відказала Зінаїда і простягла йому руки. Поки він цілував їх, вона дивилася на мене через плече.

Я стояв нерухомо на одному місці і не знав — чи мені засміятись, чи сказати щось, а чи просто промовчати. Раптом у розчинених дверях передпокою я запримітив постать нашого лакея Федора. Він подавав мені знаки. Я машинально вийшов до нього.

— Чого тобі? — спитав я.

— Матінка прислали за вами,— сказав він пошепки.— Вони гніваються, що ви з відповіддю досі не вернулись.

— Та хіба я давно тут?

— Годину з лишком.

— Годину з лишком! — повторив я мимоволі і, вернувшись до вітальні, почав розкланюватись і шаркати ногами.

— Куди ви? — спитала мене княжна, глянувши з-за спини гусара.

— Мені треба додому. То я скажу,— додав я, звернувшись до княгині,— що ви завітаєте до нас десь о другій годині.

— Так і скажіть, батечку.

Княгиня похапцем дістала табакерку і так гучно понюхала, що я аж здригнувся.

— Так і скажіть,— повторила вона, слізливо моргаючи і кректячи.

Я ще раз уклонився, повернувся і вийшов із кімнати з тим почуттям ніяковості в спині, яке відчуває юнак, коли він знає, що йому дивляться услід.

— Глядіть же, мсьє Вольдемар, заходьте до нас,— крикнула Зінаїда і знову розсміялась.

«Чого це вона все сміється?» — думав я, повертаючись додому в супроводі Федора, який нічого мені не говорив, але йшов за мною явно незадоволений. Матінка мене покартала і здивувалась: що я міг так довго робити у тієї княгині? Я нічого їй не відповів і пішов до себе в кімнату. Нараз мені стало так сумно... Я силкувався не плакати... Я ревнував до гусара!

V

Княгиня, як і обіцяла, відвідала матінку і не сподобалася їй. Я не був під час їхнього побачення, але за обідом матінка розповідала батькові, що ця княгиня Засєкіна здається їй une femme très vulgaire[1], що вона їй набридла своїми просьбами клопотатись за неї у князя Сергія, що у неї все якісь позови і справи — des vilaines affaires d’argent[2] — і що вона, напевне, велика кляузниця. Проте матінка додала, що вона покликала її з дочкою завтра на обід (почувши слово «з дочкою», я уткнув ніс в тарілку), бо вона все-таки сусідка — і з іменем. На це батько сказав матінці, що він тепер пригадує, яка це пані; що він замолоду знав покійного князя Засєкіна, прекрасно виховану, але легковажну і сварливу людину; що в товаристві його називали «le Parisien»[3] з тієї причини, що він довго жив у Парижі; що він був дуже багатий, але програв усе майно — і не знати чому, чи не заради грошей,— а втім, він міг би зробити кращий вибір,— додав батько і холодно посміхнувся,— одружився з дочкою якогось приказного, а одружившись, пустився на спекуляції і розорився вщент.

— Хоч би грошей не просила позичити,— сказала матінка.

— Це цілком можливо,— спокійно промовив батько.— По-французьки вона говорить?

— Дуже погано.

— Гм. А втім, це не має значення. Ти мені, здається, сказала, що ти й дочку її запросила; мене хтось запевняв, що вона дуже мила й освічена дівчина.

— А! Значить, вона не в матір.

— І не в батька,— одказав батько.— Той був теж освічений, але дурний.

Матінка зітхнула й замислилась. Батько замовк. Мені було дуже не по собі, поки велася ця розмова.

По обіді я пішов у сад, але без рушниці. Я дав був собі слово не підходити до «засєкінського саду», але непереборна сила вабила мене туди — і недаремно. Не встиг я наблизитись до паркана, як побачив Зінаїду. Цим разом вона була сама. Вона тримала в руках книжку і повільно йшла стежкою. Вона мене не помічала.

Я мало не пропустив її; та раптом схаменувся і кашлянув.

Вона обернулась, але не спинилася, відкинула рукою широку блакитну стрічку свого круглого солом’яного капелюшка, глянула на мене, тихенько усміхнулась і знову втупила очі в книгу.

Я скинув кашкет і, пом’явшись трохи на місці, пішов далі з тяжким серцем. «Que suis-je pour elle?»[4] — подумав я (бог зна чому) по-французьки.

Знайомі кроки почулись за мною: я оглянувся — до мене своєю швидкою і легкою ходою йшов мій батько.

— Це княжна? — спитав він мене.

— Княжна.

— Хіба ти її знаєш?

— Я її бачив сьогодні вранці у княгині.

Батько спинився і, рвучко повернувшись на підборах, пішов назад. Порівнявшись із Зінаїдою, він чемно їй уклонився. Вона теж йому уклонилась з якимсь подивом на обличчі і опустила книжку. Я бачив, як вона проводжала його очима. Мій батько завжди одягався з великим смаком, своєрідно і просто; але ніколи його постать не видавалася мені стрункішою, ніколи його сірий капелюх не сидів краще на його ледь-ледь поріділих кучерях.

Я пішов був до Зінаїди, але вона навіть не глянула на мене, знову підняла злегка книжку і пішла собі.

VI

Цілий вечір і ранок другого дня я прожив у якомусь сумному занімінні. Пригадую, я спробував працювати і взявся за Кайданова — але даремно мигтіли передо мною розгонисті рядки і сторінки знаменитого підручника. Десять разів підряд прочитав я слова: «Юлій Цезар відзначався воїнською відвагою»,— не зрозумів нічого і кинув книжку. Перед обідом я знову напомадився і знову одягнув сюртучок та галстук.

— Це для чого? — спитала матінка.— Ти ще не студент, і бозна, чи складеш іспити. Та й чи давно тобі пошили куртку? Не викидати ж її!

— Гості будуть,— прошепотів я аж розпачливо.

— Дурниці! які це гості!

Мусив скоритись. Я замінив сюртучок на куртку, але галстука не зняв. Княгиня з дочкою з’явились за півгодини до обіду; стара поверх зеленої, вже знайомої мені сукні напнула жовту шаль і наділа старомодний чепець із стрічками вогняного кольору. Вона одразу заговорила про свої векселі, зітхала, скаржилась на свою бідність; «канючила», але й трохи не манірилась: так само гучно нюхала тютюн, так само вільно поверталась і совалася на стільці. Їй наче й на думку не спадало, що вона княгиня. Зате Зінаїда трималася дуже строго, трохи чи не згорда, як годиться справжній княжні. На обличчя її лягла холодна нерухомість і поважність — і я не пізнавав її, не пізнавав її поглядів, її усмішки, хоч і в цьому новому образі вона мені здавалася прекрасною. На ній була легка барежева сукня з блідаво-синіми розводами; волосся її довгими локонами спадало вздовж щік — на англійський манір; ця зачіска дуже пасувала до холодного виразу її обличчя. Батько мій сидів поруч неї під час обіду і з властивою йому витонченістю і спокійною чемністю розважав свою сусідку. Час від часу він поглядав на неї,— і вона час від часу на нього поглядала, та так дивно, майже вороже. Розмовляли вони французькою мовою, мене, пригадую, здивувала чистота Зінаїдиної вимови. Княгиня за обідом, як і раніше, нічого не соромилася, багато їла і хвалила страви. Матінці, як видно, з княгинею було не по собі, і вона відповідала їй з якоюсь сумовитою зневажливістю; батько зрідка ледве помітно хмурив брови. Зінаїда теж не сподобалася матінці.

— Це якась гордячка,— говорила вона на другий день.— І подумати тільки — чим пишатись — avec sa mine de grisette![5]

— Ти, видно, не бачила гризеток,— зауважив їй батько.

— І слава богу!

— Певна річ, слава богу... тільки як ти можеш судити про них?

На мене Зінаїда не звертала ніякісінької уваги. Одразу після обіду княгиня стала прощатися.

— Покладатимусь на ваше заступництво, Маріє Миколаївно і Петре Васильовичу,— сказала вона співучим голосом до матері й батька.— Що поробиш! Були часи, та минулися. От і я — вельможна,— додала вона, неприємно посміхаючись,— та що з того золота на каптані, коли порожньо в казані!

Батько шанобливо їй уклонився і провів її до дверей передпокою. Я стояв тут же у своїй куценькій куртці і дивився на підлогу, наче засуджений на смерть. Поводження Зінаїди зо мною приголомшило мене. Як же я здивувався, коли, проходячи побіля мене, вона скоромовкою і з колишнім ласкавим виразом в очах шепнула мені:

— Приходьте до нас о восьмій, чуєте, неодмінно...

Я тільки розвів руками, але вона вже пішла, накинувши на голову білий шарф.

VII

Рівно о восьмій я в сюртуці і з високим коком на голові входив у передпокій флігеля, де жила княгиня. Старий слуга похмуро глянув на мене і знехотя підвівся з лавки. У вітальні чути було веселий гомін. Я відчинив двері і відступив здивований. Посеред кімнати, на стільці, стояла княжна і тримала перед собою чоловічий капелюх; навколо скупчилося п’ятеро мужчин. Вони старались запустити руки в капелюх, а вона піднімала його вгору і сильно струшувала ним. Побачивши мене, вона скрикнула:

— Стривайте, стривайте! новий гість, треба і йому дати білет,— і, легко скочивши зі стільця, взяла мене за вилогу сюртука.— Ходімо ж,— сказала вона,— чого ви стоїте? Messieurs[6] дозвольте вас познайомити: це мсьє Вольдемар, син нашого сусіди. А це,— додала вона, звертаючись до мене і вказуючи по черзі на гостей,— граф Малевський, доктор Лушин, поет Майданов, відставний капітан Нірмацький і Бєловзоров, гусар, якого ви вже бачили. Прошу любити й шанувати.

Я так зніяковів, що навіть нікому не уклонився; в лікарі Лушині я пізнав того самого смуглявого добродія, який так безжально присоромив мене в саду; всі інші були мені незнайомі.

— Графе! — казала далі Зінаїда,— напишіть мсьє Вольдемару білет.

— Це несправедливо,— відказав з легким польським акцентом граф, дуже гарний на вроду і елегантно вдягнений брюнет, з виразистими карими очима, вузьким білим носиком і тонкими вусиками над крихітним ротом.— Вони не грали з нами у фанти.

— Несправедливо,— повторили Бєловзоров і добродій, якого було названо відставним капітаном, чоловік років сорока, рябий, аж потворний, кучерявий, як арап, сутулуватий, з кривими ногами і одягнений у військовий сюртук без еполетів, нарозхрист.

— Пишіть білет, кажуть вам,— повторила княжна.— Це що за бунт? Мсьє Вольдемар з нами вперше, і сьогодні для нього закон не писаний. Нема чого бурчати, пишіть, я так хочу.

Граф знизав плечима, але покірно схилив голову, взяв перо в білу, у перснях руку, відірвав клаптик паперу і почав писати на ньому.

— Принаймні дозвольте пояснити панові Вольдемару, в чому річ,— почав глузливим тоном Лушин,— а то він зовсім розгубився. Бачите, юначе, ми граємо у фанти; княжні припав штраф — і той, хто вийме щасливий білет, матиме право поцілувати у неї ручку. Чи зрозуміли ви, що я вам сказав?

Я тільки глянув на нього і стояв як у тумані, а княжна знову скочила на стілець і знову заходилася струшувати капелюхом. Всі до неї потяглися — і я за ними.

— Майданов,— сказала княжна високому молодикові з сухорлявим обличчям, маленькими підсліпуватими очима і надзвичайно довгим, чорним волоссям, — ви як поет повинні бути великодушним і віддати свій білет мсьє Вольдемару, щоб у нього було два шанси замість одного.

Але Майданов заперечливо похитав головою і стріпнув волоссям. Я останній запустив руку в капелюх, узяв і розгорнув білет... Господи! що сталося зо мною, коли я побачив на ньому слово «поцілунок!».

— Поцілунок! — вигукнув я мимоволі.

— Браво! він виграв,— підхопила княжна.— Яка я рада! — Вона зійшла з стільця і так ясно та солодко заглянула мені у вічі, що в мене серце аж зайнялось.— А ви раді? — спитала вона мене.

— Я?..— пробелькотів я.

— Продайте мені свій білет,— бовкнув раптом над самим моїм вухом Бєловзоров.— Я вам сто карбованців дам.

Я глянув на гусара з таким обуренням, що Зінаїда заплескала в долоні, а Лушин вигукнув: молодець!

— Але,— казав він далі,— як церемоніймейстер, я повинен стежити за додержанням усіх правил. Мсьє Вольдемар, схиліться на одно коліно! Так у нас заведено.

Зінаїда стала передо мною, схилила трохи голову набік, нібито для того, щоб краще роздивитися мене, і поважно простягла мені руку. У мене аж в очах потемніло; я хотів схилитись на одно коліно, впав на обидва — і так незграбно доторкнувся губами Зінаїдиних пальців, що злегка подряпав собі кінчик носа.

— Добре! — закричав Лушин і допоміг мені підвестись.

Гра у фанти тривала. Зінаїда посадила мене поруч себе. Яких тільки штрафів не вигадувала вона! їй довелося, між іншим, зображати «статую» — і за п’єдестал вона обрала собі бридкого Нірмацького, звеліла йому лягти долілиць, та ще й уткнувшись обличчям у груди. Регіт не вщухав ні на мить. Мені, в самоті й тверезо вихованому хлопцеві, що виріс у панському, статечному домі, весь цей шум і гамір, ці безцеремонні, щоб не сказати буйні, веселощі, ці небачені стосунки з чужими людьми так і вдарили в голову. Я просто сп’янів, як од вина. Я почав реготати і базікати голосніше за всіх, отож навіть стара княгиня, що сиділа з якимсь приказним від Іверських воріт, покликаним на пораду, вийшла подивитись на мене. Але я почував себе таким щасливим, що мені, як то кажуть, море по коліна і зовсім байдуже було до чиїхось насмішок і чиїхось косих поглядів. Зінаїда, як і раніш, віддавала мені перед усіма перевагу і не відпускала мене од себе. Був такий штраф, коли мені довелося сидіти поруч неї, напнувшись разом з нею шовковою хусткою: я мав сказати їй свій секрет. Пригадую, як наші голови раптом опинилися в задушній, напівпрозорій, пахучій імлі, як в цій імлі близько та лагідно світились її очі, й гаряче дихали розтулені уста, і виднілися зуби, і кінчики її волосся мене лоскотали й пекли. Я мовчав. Вона усміхалась таємниче й лукаво і нарешті шепнула мені: «Ну то що ж?» — а я тільки червонів, і сміявся, і відвертався, і ледве зводив дух. Фанти надокучили нам, ми почали грати у шворочку. Боже мій! в якому я був захваті, коли, зазівавшись, дістав од неї сильний і різкий удар по пальцях, і як потім я навмисно удавав, що ловлю гав, а вона дражнила мене і не зачіпала рук, які я підставляв!

Та хіба тільки це ми виробляли того вечора! Ми і на фортепіано грали, і співали, і танцювали, і зображали циганський табір. Нірмацького одягли ведмедем і напоїли водою з сіллю. Граф Малевський показував нам різні карточні фокуси і кінчив на тому, що, перетасувавши карти, здав собі у віст самі козирі, з чим Лушин «мав за честь його поздоровити». Майданов декламував нам уривки з поеми своєї «Убивця» (діялося це в самий розпал романтизму), яку він мав намір видати в чорній оправі з літерами кольору крові в заголовку; у приказного від Іверських воріт украли з колін шапку і примусили його, як викуп, протанцювати козачка; старого Воніфатія нарядили в чепець, а княжна наділа чоловічий капелюх... Всього не перелічити. Тільки Бєловзоров більше тримався в кутку, нахмурений і сердитий... Час від часу очі його наливалися кров’ю, він весь червонів, і здавалось, що от-от він кинеться на всіх нас і розкидає нас, як тріски, на всі боки; але княжна поглядала на нього, сварилася пальцем, і він знову забивався у свій куток.

Нарешті ми вибилися з сили. Княгиня на що вже була, як сама казала, терпляча — ніякі крики її не бентежили,— проте й вона відчула втому і схотіла відпочити. Десь на початку дванадцятої ночі подали вечерю, що складалась із шматка сухого сиру і якихось холодних пиріжків з рубленою шинкою, котрі здалися мені смачнішими за всякі паштети; вина була лише одна пляшка, і то якась дивна: темна, з роздутою шийкою, і вино в ній відгонило рожевою фарбою; а втім, його ніхто й не пив. Знеможений до краю від утоми і щастя, я вийшов з флігеля; на прощання Зінаїда міцно потисла мені руку і знову загадково посміхнулася.

Ніч важко й волого війнула мені в розпалене обличчя; здавалось, насувалася гроза, чорні хмари розросталися й повзли по небу, помітно міняючи свої димні обриси. Вітерець неспокійно здригався в темних деревах, і десь далеко за небосхилом, наче сам до себе, бурчав грім, сердито і глухо.

Через задній ганок пробрався я до себе в кімнату. Мій слуга спав долі, і я мусив переступити через нього; він прокинувся, побачив мене і доповів, що матінка знову на мене гнівалась і знову хотіла було посилати за мною, але батько її відрадив. (Я ніколи не лягав спати, не попрощавшись з матінкою і не попросивши в неї благословення). Нічого не вдієш!

Я сказав моєму слузі, що роздягнусь і ляжу сам,— і загасив свічку... Але я не роздягнувся і не ліг.

Я сів на стілець і довго сидів, мов зачарований... Те, що я відчував, було таке нове й таке солодке... Я сидів, ледь-ледь озираючись і не ворушачись, повільно дихав і тільки час од часу то мовчки посміхався, щось згадуючи, то в душі холонув від думки, що я закоханий, що ось воно, ось це кохання. Зінаїдине лице стиха пливло передо мною в темряві — пливло і не пропливало; уста її так само загадково усміхались, очі запитливо дивилися на мене трохи збоку, задумливо і ніжно... як в ту мить, коли я розстався з нею. Нарешті я підвівся, навшпиньках підійшов до свого ліжка і обережно, не роздягаючись, поклав голову на подушку, немов боячись різким рухом потривожити те, чим була переповнена вся моя істота...

Я ліг, але навіть очей не стулив. Скоро я побачив, що до мене в кімнату раз у раз западали якісь невиразні відблиски... Я трохи підвівся і глянув у вікно. Рама чітко вирізнялася на тлі таємниче і тьмяно біліючих шибок. «Гроза»,— подумав я; і справді, була гроза; але вона проходила дуже далеко, тому-то й грому не було чути; тільки на небі раз у раз спалахували бліді, довгі, наче розгалужені блискавки: вони не так спалахували, як тремтіли і сіпались, мов крило вмираючого птаха. Я встав, підійшов до вікна і простояв там до ранку... Блискавки не вщухали ні на мить; була, так звана в народі, горобина ніч. Я дивився на німе піщане поле, на темну масу Нескучного саду, на жовтуваті фасади далеких будинків, які теж неначе здригалися при кожному слабкому спалаху... Я дивився — і не міг відірвати очей: ці німі блискавки, ці стримані спалахи, здавалось, відповідали тим німим і таємним пориванням, які спалахували також і в мені. Ранок розгорався; рожевими плямами виступала зоря. З наближенням сонця все блідли і меншали блискавки: вони спалахували все рідше і рідше й зникли нарешті, затоплені ясним і нездоланним світлом нового дня...

І в мені зникли мої блискавки. Я відчув велику втому і спокій... але образ Зінаїди все ще переможно витав над моєю душею. Тільки він сам, цей образ, здавався заспокоєним: наче лебідь — од болотяних трав, відділився він од химерних постатей, що оточували його, і я, засинаючи, востаннє припав до нього з прощальним і довірливим обожуванням...

О лагідні почуття, ніжні звуки, доброта і стихання зрушеної душі, томлива радість перших поривань кохання — де ви, де ви?

[1] Жінкою дуже вульгарною (франц.).

[2] Огидні грошові справи (франц.).

[3] Парижанин (франц.).

[4] Що я для неї? (Франц.)

[5] З її зовнішністю гризетки (франц.).

[6] Панове (Франц.).

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up