Перше кохання (сторінка 2)

VIII

Вранці другого дня, коли я зійшов до чаю, матінка покартала мене — проте менше, аніж я сподівався,— і примусила мене розповісти, як я провів вечір напередодні. Я розповів їй кількома словами, замовчуючи багато подробиць і намагаючись надати всьому вигляду зовсім невинного.

— Все-таки вони люди не comme il faut,— зауважила матінка,— і тобі нема чого до них швендяти, замість того щоб готуватися до іспитів та працювати.

Оскільки я знав, що турбота матінки, про мої заняття обмежиться цими небагатьма словами, то й не вважав за потрібне перечити їй; але після чаю батько взяв мене під руку і, вийшовши зо мною в сад, примусив мене розповісти все, що я бачив у Засєкіних.

Дивний вплив мав на мене батько — і дивними були наші стосунки. Він майже не цікавився моїм вихованням, але ніколи не ображав мене; він поважав мою свободу — він навіть був, коли так можна сказати, чемним зо мною... Тільки він не допускав мене до себе. Я любив його, я милувався ним, він здавався мені взірцем мужчини — і, боже мій, як би я палко до нього прив’язався, коли б я раз у раз не відчував його відхиляючої руки! Зате, коли він хотів, він умів майже в одну мить, одним словом, одним рухом збудити в мені безмежне довір’я до себе. Душа моя розкривалась — я розмовляв з ним, як з розумним другом, як з поблажливим наставником... Потім він так само раптово кидав мене — і рука його знову відхиляла мене — ласкаво й лагідно, але відхиляла.

Іноді він бував дуже веселий, і тоді він ладен був бавитись і пустувати зо мною, як хлопчик (він любив сильні тілесні рухи); раз — один тільки раз! — він приголубив мене з такою ніжністю, що я мало не заплакав... Але і веселощі його, і ніжність зникали безслідно — і те, що було між нами, не давало мені ніяких надій на майбутнє, наче все це я бачив уві сні. Бувало, почну я розглядати його розумне, вродливе, ясне обличчя... серце моє затремтить, і вся істота моя полине до нього... він наче відчує, що зо мною щось робиться, мимохідь поплеще мене по щоці — і або вийде з кімнати, або візьметься за щось, або раптом застигне, як тільки він один умів застигати, а я одразу зіщулюсь і теж похолону. Рідкі напади його прихильності до мене ніколи не були викликані моїми безмовними, але зрозумілими благаннями: вони приходили завжди несподівано. Міркуючи згодом про характер мого батька, я дійшов висновку, що йому було не до мене і не до сімейного життя, він любив інше і втішився цим іншим досхочу. «Сам бери, що можеш, а в руки не давайся; самому собі належати — в цьому вся штука життя»,— сказав він мені якось. Іншим разом я як молодий демократ пустився при ньому міркувати про свободу (того дня він був, як я це називав, «добрим»; тоді з ним можна було говорити про все).

— Свобода,— повторив він,— а чи знаєш ти, що може людині дати свободу?

— А що?

— Воля, власна воля, і владу вона дасть, а це краще за свободу. Умій хотіти — і будеш вільним, і командувати будеш.

Батько мій передусім і над усе хотів жити — і жив... Може, він передчував, що йому не доведеться довго користатися «штукою» життя: він умер в сорок два роки.

Я докладно розповів батькові про мої відвідини Засєкіних. Він якось не зовсім уважно слухав мене, сидячи на лаві і рисуючи кінчиком хлиста на піску. Він зрідка посміювався, якось світло і забавно поглядав на мене і підохочував мене короткими запитаннями і запереченнями. Я спершу не зважувався навіть вимовити ім’я Зінаїди, але не здержався і почав вихваляти її. Батько все посміювався. Потім він замислився, потягнувся і встав.

Я згадав, що, виходячи з дому, він звелів осідлати собі коня. Він був чудовий їздець — і вмів, далеко раніше за п. Рері, приборкувати диких коней.

— Я з тобою поїду, татку? — спитав я його.

— Ні,— відповів він, і обличчя його набрало звичайного байдуже-ласкавого виразу.— Їдь сам, коли хочеш; а кучеру скажи, що я не поїду.

Він повернувся до мене спиною і швидко пішов геть. Я стежив за ним очима — він зник за ворітьми. Я бачив, як його капелюх рухався вздовж паркана: він увійшов до Засєкіних.

Він пробув у них не більше години, але одразу пішов до міста і повернувся додому тільки надвечір.

По обіді я сам пішов до Засєкіних. У вітальні застав тільки стару княгиню. Побачивши мене, вона почухала собі голову під чепцем кінчиком спиці і раптом запитала мене, чи можу я переписати їй одне прохання.

— З приємністю,— відповів я і присів на краєчку стільця.

— Тільки ж глядіть, більші літери ставте,— промовила княгиня, подаючи мені брудний аркуш,— та чи не можна сьогодні, батечку?

— Сьогодні ж перепишу.

Двері сусідньої кімнати трохи відчинились, і я побачив Зінаїдине обличчя — бліде, замислене, з недбало відкинутим назад волоссям: вона подивилася на мене великими холодними очима і тихо зачинила двері.

— Зіно, чуєш, Зіно! — промовила княгиня.

Зінаїда не озвалася. Я взяв прохання старої жінки і цілий вечір просидів над ним.

IX

Моя «пристрасть» почалася з того дня. Пригадую, я відчув тоді щось подібне до того, що має відчувати людина, яка поступила на службу: я вже не був хлопчаком; я був закоханий. Я сказав, що з того дня почалася моя пристрасть; я міг би додати, що і страждання мої почались з того самого дня. Я знемагав, коли Зінаїди не було коло мене: нічого мені на думку не йшло, все падало з рук, цілими днями я напружено думав про неї... Я знемагав... але коли вона й була коло мене, мені не легшало. Я ревнував, я розумів свою нікчемність, я по-дурному ображався і по-дурному плазував — і все-таки непереможна сила вабила мене до неї, і я щоразу в нестримному тремтінні щастя переступав поріг її кімнати. Зінаїда враз догадалась, що я в неї закохався, та я й не думав критись; вона бавилась моєю пристрастю, морочила мене, пестила і мучила. Солодко бути єдиним джерелом, самовладною і покірною причиною найбільших радощів і найглибшого горя для іншого — а я в Зінаїдиних руках був м’яким воском. А втім, не тільки я закохався в неї: всі чоловіки, що відвідували її дім, були до нестями захоплені нею,— і вона всіх їх тримала на прив’язі, біля своїх ніг. Їй подобалося збуджувати у них то надію, то побоювання, робити з ними все, що їй заманеться (це вона називала: стукати людей одне об одного),— а вони й не думали опиратись і охоче корилися їй. В усій її істоті, животрепетній і красивій, з якоюсь особливою принадністю поєднувалися хитрощі і безтурботність, штучність і простота, спокій і рухливість; все, що вона робила, говорила, кожний її рух були овіяні тонкою, прозорою грацією, в усьому була своєрідна, мінлива сила. І обличчя її весь час мінялося, так само грало: воно виражало майже водночас насмішкуватість, задуму і пристрасть. Найрізноманітніші почуття, легкі, швидкі, як тіні хмар у сонячний вітряний день, раз у раз снували по її очах і устах.

Кожен з її поклонників був їй потрібен. Бєловзоров, якого вона іноді називала «мій звір», а то й просто «мій», охоче кинувся б за неї в огонь; не покладаючись на свої розумові здібності й інші достоїнства, він все пропонував одружитися з нею, натякаючи, що інші тільки базікають. Майданов відповідав поетичним струнам її душі: людина досить холодна, як майже всі літератори, він намагався переконати її, а може й себе, що він її обожнює, оспівував її в незліченних віршах і читав їй ці вірші з якимсь і неприродним, і щирим захопленням. Вона і співчувала йому, і злегка глузувала з нього; вона не дуже йому вірила і, наслухавшись його сердечних звірянь, наказувала йому читати Пушкіна, щоб, як вона говорила, очистити повітря. Лушин, насмішкуватий, цинічний на словах лікар, знав її краще за всіх і любив її більше за всіх, хоч картав її поза очі і в очі. Вона його поважала, але спуску йому не давала і часом з особливою зловтіхою давала йому відчути, що і він у неї в руках. «Я кокетка, я без серця, у мене акторська натура,— сказала вона йому якось при мені,— ну, гаразд! Так подайте ж мені вашу руку, я встромлю в неї шпильку, вам буде соромно перед цим юнаком, вам буде боляче, а все-таки ви, пане правдива людино, будете сміятись». Лушин почервонів, відвернувся, закусив губу, а скінчив на тому, що підставив руку. Вона його вколола, і він справді почав сміятись... І вона сміялась, заганяючи досить глибоко шпильку і заглядаючи йому в вічі, які він марно відводив убік...

Найгірше я розумів стосунки між Зінаїдою і графом Малевським. Він був гарний на вроду, спритний і розумний, але щось сумнівне, щось фальшиве вчувалося в ньому навіть мені, шістнадцятирічному хлопцеві, і мене дивувало, що Зінаїда цього не помічає. А може, вона й помічала цю фальш і не гребувала нею. Неправильне виховання, дивні знайомства і звички, постійна присутність матері, бідність і безладдя в домі, все, починаючи із свободи, яку мала молоденька дівчина, з розуміння своєї вищості над усіма людьми, які були навколо неї, розвинули в ній якусь напівзневажливу недбалість і невимогливість. Бувало, хоч би що сталося — чи прийде Воніфатій доповісти, що немає цукру, чи розкриється якась паскудна плітка, чи посваряться проміж себе гості,— вона тільки кучерями стріпне, скаже: пусте! — і горя їй мало.

Зате мене, бувало, в жар кидало, коли Малевський підійде до неї, хитро похитуючись, як лис, елегантно зіпреться на спинку її стільця і почне шепотіти їй на ухо з самовдоволеною і запобігливою усмішкою, а вона, схрестивши на грудях руки, уважно дивиться на нього, і сама всміхається і хитає головою.

— І охота вам приймати пана Малевського? — спитав я її одного разу.

— А в нього такі чудові вусики,— відповіла вона.— Та це вас не обходить.

— Може, ви думаєте, що я його кохаю,— сказала вона мені іншим разом.— Ні, я таких кохати не можу, на кого мені доводиться дивитися згори вниз. Мені треба такого, котрий би мене зламав... Та я такого не зустріну, бог милостивий! Не потраплю я в лабети, ні-ні!

— То, виходить, ви нікого не полюбите?

— А вас? Хіба я вас не люблю? — сказала вона і вдарила мене по носі краєчком рукавички.

Справді, Зінаїда потішалася наді мною. Протягом трьох тижнів я її бачив щодня — і чого, чого тільки не виробляла вона зо мною? До нас вона заходила зрідка, і я за цим не шкодував; в нашому домі вона ставала панночкою, княжною, і я її сторонився. Я боявся виказати себе перед матінкою: вона дуже неприхильно ставилася до Зінаїди і неприязно стежила за нами. Батька я не так боявся: він наче не помічав мене, а з нею розмовляв мало, але якось особливо розумно і значливо. Я покинув працювати, читати — я навіть не гуляв по околицях, не їздив верхи. Як прив’язаний за ніжку жук, я весь час кружляв навколо улюбленого флігелька; здавалося, залишився б там назавжди... але це було неможливо, матінка бурчала на мене, часом і сама Зінаїда проганяла мене. Тоді я замикався у себе в кімнаті або йшов у самий кінець саду, видирався на уцілілу руїну високої мурованої оранжереї і, звісивши ноги з муру, що виходив на дорогу, сидів годинами і дивився, дивився, нічого не бачачи. Біля мене, по припалій порохом кропиві, ліниво перепурхували метелики; жвавий горобчик сідав неподалік на щербатій червоній цеглині і настирливо цвірінчав, раз у раз повертаючися всім тілом і розпустивши хвостик; все ще недовірливі ворони зрідка каркали, сидячи високо, високо на голеному вершечку берези, сонце і вітер грали в її рідкому гіллі, дзвони з Донського монастиря долинали час од часу, спокійні і сумовиті, а я сидів, дивився, слухав, і мене охоплювало якесь незбагненне відчуття, в якому було все: і смуток, і радість, і передчуття майбутнього, і бажання, і страх перед життям. Але я тоді нічого цього не розумів і нічого з того, що шумувало в мені, не зумів би назвати або назвав би це все одним іменем — іменем Зінаїди.

А Зінаїда все гралася зо мною, як кішка з мишею. Вона то кокетувала зо мною — і я хвилювався і млів, то вона раптом відштовхувала мене — і я не смів наблизитись до неї, не смів глянути на неї.

Пригадую, вона кілька днів була дуже холодна зо мною; я зовсім розгубився і, полохливо забігаючи до них у флігель, старався триматися біля старої княгині, незважаючи на те, що вона дуже лаялась і кричала саме в цей час: її вексельні справи були кепські, і вона вже мала дві неприємні розмови з квартальним.

Одного разу я проходив у саду побіля відомого паркана і побачив Зінаїду: обіпершись на руки, вона сиділа на траві і не ворушилась. Я хотів був обережно піти собі геть, але вона зненацька підвела голову і подала мені владний знак. Я завмер на місці: я одразу не зрозумів її. Вона повторила свій знак. Я негайно перескочив через паркан і радісно підбіг до неї; але вона поглядом спинила мене і показала мені стежку за два кроки від неї. Збентежений, не знаючи, що робити, я став на коліна край стежки. Вона була така бліда, така гірка печаль, така глибока втома були в кожній її рисочці, що серце у мене стиснулось і я мимоволі пробурмотів:

— Що з вами?

Зінаїда простягла руку, зірвала якусь травинку, вкусила її і кинула геть, подалі.

— Ви мене дуже любите? — спитала вона нарешті.— Так?

Я нічого не відповів,— та й навіщо було відповідати?

— Так,— повторила вона, як і раніше, дивлячись на мене.— Це правда. Такі самі очі,— додала вона, замислилась і затулила обличчя руками.— Все мені остогидло,— прошепотіла вона,— пішла б світ за очі, не можу я цього знести, не дам собі ради... І що чекає мене попереду!.. Ох, мені тяжко... боже мій, як тяжко!

— Чому? — запитав я несміливо.

Зінаїда не відповіла і тільки знизала плечима. Я все ще стояв навколішках і, глибоко засмучений, дивився на неї. Кожне її слово краяло мені серце. Тієї миті я, здається, з радістю віддав би життя своє, аби тільки вона так не побивалась. Я дивився на неї — і, все-таки не розуміючи, чому їй було тяжко, виразно уявляв собі, як вона раптом, охоплена невимовним сумом, пішла в сад і впала на землю, наче підкошена. Навколо було і ясно, і зелено, вітер шелестів у листі дерев, зрідка погойдуючи довгу гілку малини над Зінаїдиною головою. Десь туркотіли голуби — і бджоли дзижчали, низько перелітаючи по рідкій траві. Вгорі ласкаво синіло небо — а мені було так журно...

— Прочитайте мені якісь вірші,— стиха промовила Зінаїда і сперлась на лікоть.— Я люблю, коли ви вірші читаєте. Ви співаєте, але це нічого, це молодо. Прочитайте мені «Узгір’я Грузії». Тільки сядьте спершу.

Я сів і прочитав «Узгір’я Грузії».

— «Що не любить воно не може»,— повторила Зінаїда.— От чим поезія гарна: вона промовляє нам те, чого немає і що не тільки краще за те, що є, але навіть більше схоже на правду... Що не любить воно не може — і хотіло б, та не може! — Вона знову замовкла і раптом стрепенулася й підвелася.— Ходімте. У матінки сидить Майданов; він мені приніс свою поему, а я його покинула. Він теж засмучений тепер... що вдієш? Ви колись дізнаєтесь... тільки не гнівайтеся на мене!

Зінаїда похапцем потисла мені руку і побігла вперед. Ми повернулись у флігель. Майданов почав читати нам свого тільки що надрукованого «Убивцю», але я не слухав його. Він голосно виспівував свої чотиристопні ямби, рими чергувались і дзвеніли, мов бубонці, безтямно і гучно, а я все дивився на Зінаїду і все намагався зрозуміти значення її останніх слів.

Чи, може, мій суперник тайний
Тебе неждано полонив? —

голосно прогугнявив Майданов — і мої очі й очі Зінаїди зустрілися. Вона опустила їх і злегка почервоніла. Я побачив, що вона почервоніла, і похолов з переляку. Я вже й раніше ревнував її, але тільки в цю мить думка про те, що вона покохала, блиснула у мене в голові. «Боже ти мій! вона покохала!»

X

Справжні мої муки почалися з того часу. Я сушив собі голову, роздумував, передумував і невідступно, хоч по змозі потай, стежив за Зінаїдою. Вона змінилася — це одразу впадало в око. Вона йшла гуляти сама і гуляла довго. Іноді не виходила до гостей; а цілими годинами сиділа у себе в кімнаті. Раніше цього за нею не водилося. Я раптом зробився,— чи мені здалося, що я зробився,— надзвичайно проникливим. «Чи не він, бува? або, може, це й він?» — запитував я сам себе, тривожно перебігаючи думкою від одного її поклонника до іншого. Граф Малевський (хоч я й соромився за Зінаїду признатися в цьому) в глибині душі здавався мені найнебезпечнішим.

Моя спостережливість бачила не далі мого носа, і моя потайність, певно, нікого не обманула; принаймні лікар Лушин скоро мене розкусив. А втім, і він змінився останнім часом: він схуд, сміявся, як і раніше, часто, але вже не так голосно, і зліше, і коротше,— на зміну колишній легкій іронії й удаваному цинізмові прийшла нестримна нервова дратливість.

— Чого ви весь час тут вештаєтесь, юначе,— сказав він мені якось, коли ми лишилися вдвох у вітальні Засєкіних. (Княжна ще не повернулася з прогулянки, а верескливий голос княгині долинав з мезоніна: вона сварилася з своєю покоївкою).— Вам би слід учитись, працювати, поки ви ще молодий,— а ви що робите?

— Ви не можете знати, працюю я вдома чи ні,— одказав я йому хоч і гордовито, проте з якимсь замішанням.

— Яка вже тут праця! У вас не те на думці. Ну, та я не перечу... У ваші літа це річ природна. Та от вибір ваш надто вже невдалий. Хіба ви не бачите, що це за дім?

— Я вас не розумію,— сказав я.

— Не розумієте? Тим гірше для вас. Я вважаю за свій обов’язок остерегти вас. Нашому брату, старому холостякові, можна сюди ходити: нам що? Ми народ бувалий, нас нічим не діймеш, а у вас шкіра ще ніжна; тут повітря для вас шкідливе — повірте мені: заразитися можете.

— Як саме?

— А так. Хіба ви здорові тепер? Хіба ви в нормальному стані? Хіба те, що ви почуваєте, корисно для вас, добре?

— А що ж я почуваю? —сказав я, а сам в душі розумів, що лікар мав рацію.

— Ех, юначе, юначе,— вів далі лікар з таким виразом, наче в цьому слові було щось дуже образливе для мене,— де вже вам хитрувати, адже у вас ще, хвалити бога, що на душі, те й на виду. А втім, що там казати! Я і сам би сюди не ходив, коли б,— лікар зціпив зуби...— коли б я не був такий самий дивак. Тільки ось що мене дивує: як ви, такий розумний, не бачите, що діється навколо вас?

— А що ж таке діється? — підхопив я і весь насторожився.

Лікар подивився на мене з якимсь насмішкуватим жалем.

— Та гарний і я,— промовив він, наче сам до себе,— дуже треба це йому говорити. Словом,— додав він, підвищивши голос,— кажу вам ще раз: тутешня атмосфера не для вас. Вам тут приємно, та мало що! І в оранжереї теж приємно пахне — а жити в ній не можна. Гей! Послухайте мене, візьміться знову за Кайданова.

Увійшла княгиня і почала скаржитись лікареві на зубний біль. Потім зайшла Зінаїда.

— От,— додала княгиня,— пане лікарю, пожуріть її. Цілий день п’є воду з льодом; хіба їй це можна, адже в неї слабі груди!

— Навіщо ви це робите? — спитав Лушин.

— А що з цього може бути?

— Що? можете застудитись і вмерти.

— Справді? Невже? То що ж — нехай так.

— Он як,— пробурмотів лікар. Княгиня вийшла.

— А так,— повторила Зінаїда.— Хіба жити так весело? Погляньте лишень навколо себе... Що — добре? Чи ви думаєте, що я цього не розумію, не відчуваю? Мені приємно пити воду з льодом, і ви серйозно можете мене запевняти, що таке життя варте того, щоб не рискувати ним за мить насолоди,— я вже про щастя не кажу.

— Так, так,— зауважив Лушин,— примхи і незалежність — ці два слова вичерпують вас: вся ваша натура в цих двох словах.

Зінаїда нервово засміялася.

— Спізнилися поштою, любий лікарю. Бачите погано — відстаєте. Надіньте окуляри. Не до примх мені тепер; вас дурити, себе дурити... дуже весело! А щодо незалежності... Мсьє Вольдемар,— додала раптом Зінаїда і тупнула ніжкою,— не робіть меланхолійної фізіономії. Я не терплю, коли мене жаліють.— Вона швидко вийшла.

— Шкідлива, шкідлива для вас ця атмосфера, юначе,— ще раз сказав мені Лушин.

XI

Увечері того ж таки дня зійшлись у Засєкіних звичайні гості; я теж був серед них.

Зайшла розмова про поему Майданова; Зінаїда щиросердо хвалила її.

— Але знаєте що? — сказала вона йому,— коли б я була поетом, я б інші брала сюжети. Може, все це дурниці, але мені часом спадають на думку дивні речі, особливо коли я не сплю над ранок, коли небо стає і рожевим, і сірим. Я б, наприклад... Ви не будете сміятися з мене?

— Ні! ні! — вигукнули ми всі в один голос.

— Я б змалювала,— казала вона далі, схрестивши руки на грудях і дивлячись кудись убік,— цілий гурт молодих дівчат, вночі, у великому човні на тихій річці. Місяць світить, а вони всі в білому і у вінках з білих квітів, і співають, знаєте, щось, схоже на гімн.

— Розумію, розумію, кажіть далі,— багатозначно і мрійно промовив Майданов.

— Нараз — шум, регіт, смолоскипи, бубон на березі... Це біжить з піснями й вигуками юрба вакханок. Тут уже вам належить намалювати картину, пане поет... тільки я хотіла б, щоб смолоскипи були червоні і дуже димилися і щоб очі у вакханок поблискували під вінками, а вінки повинні бути темними. Не забудьте також тигрових шкур, і чаш, і золота, багато золота.

— Де ж має бути золото? — спитав Майданов, відкидаючи назад своє рівне волосся і роздуваючи ніздрі.

— Де? На плечах, на руках, на ногах — скрізь. Кажуть, у давнину жінки золоті каблучки носили на кісточках ноги. Вакханки кличуть до себе дівчат у човні. Дівчата вже не співають свого гімна — вони не можуть більше співати, але вони не ворушаться: річка несе їх до берега. І от зненацька одна з них поволі підводиться... Це треба добре описати: як вона поволі встає, осяяна місячним світлом, і як лякаються її подруги... Вона переступила край човна, вакханки оточили її, схопили й понесли в ніч, у темряву... Уявіть собі клуби диму, і все змішалося. Тільки чутно, як вони вищать, та вінок її лишився на березі.

Зінаїда замовкла. («О! вона покохала!» — подумав я знову).

— Та й тільки? — спитав Майданов.

— Тільки,— відповіла вона.

— Це не може бути сюжетом для цілої поеми,— зауважив він,— але для ліричного вірша я з вашої думки скористаюся.

— В романтичному дусі? — спитав Малевський.

— Звісно, в романтичному, в дусі Байрона.

— А на мою думку, Гюго кращий за Байрона,— недбало кинув молодий граф,— цікавіший.

— Гюго письменник першокласний,— заперечив Майданов.— І мій приятель Тонкошеєв у своєму іспанському романі «Ель-Тровадор»...

— Ах, це та книга з перекинутими догори знаками питання? — перебила Зінаїда.

— Вона. В іспанців так заведено. Я хотів сказати, що Тонкошеєв...

— Ну, знову почнете суперечку про класицизм і романтизм,— удруге перепинила його Зінаїда.— Давайте краще грати...

— У фанти? — підхопив Лушин.

— Ні, у фанти нудно; а у порівняння. (Цю гру вигадала сама Зінаїда: називали якусь річ, кожен старався порівняти її з чим-небудь, і той, хто добирав найкращого порівняння, діставав приз).

Вона підійшла до вікна. Сонце тільки що зайшло: на небі високо стояли довгі червоні хмари.

— На що вони схожі, ці хмари? — спитала Зінаїда і, не чекаючи нашої відповіді, сказала:— Я вважаю, що вони схожі на ті пурпурові вітрила, які були на золотому кораблі у Клеопатри, коли вона їхала назустріч Антонію. Пригадуєте, Майданов, ви недавно мені про це розповідали?

Всі ми, як Полоній у «Гамлеті», вирішили, що хмари нагадували саме ці вітрила і що кращого порівняння ніхто з нас не добере.

— А скільки років було тоді Антонію? — спитала Зінаїда.

— Либонь, він був молодий,— сказав Малевський.

— Звичайно, молодий,— впевнено підтвердив Майданов.

— Пробачте,— скрикнув Лушин,— йому було понад сорок років.

— Понад сорок,— повторила Зінаїда, кинувши на нього бистрий погляд.

Я скоро пішов додому. «Вона покохала,— мимоволі шепотіли мої губи.— Але кого?»

XII

Минали дні. Все більш дивною і незрозумілою ставала Зінаїда. Якось я зайшов до неї і побачив, що вона сидить на солом’яному стільці, припавши головою до гострого краю стола. Вона випросталася, все обличчя її було залите сльозами.

— А! ви! — сказала вона з жорстокою усмішкою.— Підійдіть лишень сюди.

Я підійшов до неї: вона поклала мені на голову руку і, вхопивши мене зненацька за волосся, почала крутити його.

— Боляче,— сказав я нарешті.

— А! боляче! А мені не боляче? не боляче?— повторила вона.

— Ой! — скрикнула вона раптом, побачивши, що вирвала у мене маленьке пасмо волосся.— Що це я зробила? Бідний мсьє Вольдемар.

Вона обережно розправила вирвані волосинки, обмотала їх навколо пальця і згорнула колечком.

— Я ваше волосся собі в медальйон покладу і носитиму,— сказала вона, а у самої на очах все ще виблискували сльози.— Це вас, може, утішить трохи... А тепер прощайте.

Я повернувся додому, де мене чекала неприємність. У матінки була гостра розмова з батьком; вона в чомусь йому дорікала, а він своїм звичаєм холодно і чемно відмовчувався — і скоро поїхав. Я не міг чути, про що говорила матінка, та мені й не до того було; пригадую тільки, що коли скінчилася розмова, вона звеліла покликати мене до себе в кабінет і з великим незадоволенням говорила про мої часті відвідини княгині, яка, за її словами, була une femme capable de tout[1]. Я підійшов, щоб поцілувати їй руку (це я робив завжди, коли хотів припинити розмову), і пішов до себе. Зінаїдині сльози остаточно збили мене з пантелику; я рішуче не знав, на якій думці мені спинитись, і сам мало не плакав: я все-таки був дитиною, незважаючи на мої шістнадцять років. Я не думав уже більше про Малевського, хоч Бєловзоров що не день ставав усе грізнішим та грізнішим і дивився на спритного графа, як вовк на барана; та я ні про що й ні про кого не думав. Я губився в догадках і все шукав відлюдних місць. Особливо уподобав я руїни оранжереї. Злізу, бувало, на високий мур, сяду і сиджу там такий нещасний, самотній і засмучений, що мені аж самому ставало себе шкода,— і такими відрадними були для мене ці болісні відчуття, так упивався я ними!..

От сиджу я одного разу на мурі, дивлюсь у далечінь і слухаю дзвони, коли це раптом щось наче пробігло по мені — вітерець не вітерець і не дрож, а наче повів, наче відчуття чиєїсь близькості... Я опустив очі. Внизу, по дорозі, в легкій сіренькій сукні, з рожевою парасолькою на плечі, поспішала кудись Зінаїда. Вона побачила мене, зупинилась і, відкинувши край солом’яного бриля, звела на мене свої оксамитові очі.

— Що це ви робите там, на такій висоті? — спитала вона мене, якось дивно посміхаючись.— От,— казала вона далі,— ви все запевняєте, що кохаєте мене,— сплигніть до мене на дорогу, якщо ви справді кохаєте мене.

Не встигла Зінаїда вимовити цих слів, як я вже летів униз, наче хтось підштовхнув мене ззаду. Мур був щось сажнів два заввишки. Я потрапив ногами на землю, але поштовх був такий сильний, що я не міг вдержатись: я впав і на мить знепритомнів. Отямившись, я, не розплющуючи очей, відчув біля себе Зінаїду.

— Любий мій хлопчику,— говорила вона, схилившись надо мною, і в голосі її звучала стурбована ніжність,— як міг ти це зробити, як міг ти послухатись... Я ж люблю тебе... встань.

Її груди дихали біля моїх, її руки торкалися моєї голови і раптом — що сталося тоді зо мною! — її м’які, свіжі уста почали вкривати все моє обличчя поцілунками... вони торкнулись моїх уст... Але тут Зінаїда, мабуть, догадалась з виразу мого обличчя, що я вже опритомнів, хоч я все ще не розплющував очей, і, швидко звівшись на ноги, промовила:

— Ну, вставайте, пустун, божевільний; чого це ви лежите в куряві?

Я підвівся.

— Подайте мені парасольку,— сказала Зінаїда,— бач, куди я її кинула; та не дивіться на мене так... що за дурниці? Ви не забились? Кропивою, мабуть, пожалилися? Кажуть вам, не дивіться на мене... Та він нічого не тямить, не відповідає,— додала вона, наче сама до себе.— Ідіть додому, мсьє Вольдемар, почистіться, та не смійте йти за мною, а то я розсерджусь, і вже більше ніколи...

Вона не доказала й швидко пішла від мене, а я присів на дорозі... ноги мене не тримали. Кропива пожалила мені руки, у спині нило, і в голові паморочилось, але почуття безмежного щастя, що його я зазнав тоді, вже не повторилося в моїм житті. Солодким болем стояло воно в усьому тілі і вибухнуло нарешті захопленими стрибками й вигуками. Справді, я був ще дитиною.

XIII

Весь цей день я був такий веселий і гордий, я так живо зберігав на своєму обличчі відчуття Зінаїдиних поцілунків, я з таким трепетним захватом згадував кожне її слово, я так леліяв своє несподіване щастя, що мене брав страх, не хотілося навіть побачити її, провинницю цих нових відчуттів. Мені здавалось, що вже більше нічого не можна вимагати від долі, що тепер слід було б «отак глибоко зітхнути востаннє та й умерти». Зате другого дня, ідучи у флігель, я почував велике збентеження, що його даремно намагався приховати під виглядом скромної розв’язності, як це годиться людині, яка хоче дати зрозуміти, що вона вміє зберігати таємницю. Зінаїда прийняла мене дуже просто, нітрохи не хвилюючись, тільки посварилась на мене пальцем і спитала: чи немає у мене синіх плям? Вся моя стримана розв’язність і таємничість вмить зникли, а разом з ними і збентеження моє. Певна річ, я нічого особливого не сподівався, але Зінаїдин спокій мене наче холодною водою облив; я зрозумів, що я дитина в її очах,— і мені стало дуже сумно! Зінаїда ходила туди й сюди по кімнаті, кожного разу мимохідь посміхалася, коли поглядала на мене, але думки її були далеко,— я це добре бачив...

«Заговорити самому про вчорашнє,— подумав я,— спитати її, куди вона так поспішала, щоб з’ясувати все до кінця...», але я тільки махнув рукою і сів у куточку.

Увійшов Бєловзоров; я зрадів йому.

— Не знайшов я вам верхового коня, смирного,— заговорив він суворим тоном.— Фрейтаг ручиться мені за одного, та я не певен. Боюсь.

— Чого ж ви боїтесь,— спитала Зінаїда,— дозвольте запитати?

— Чого? Ви ж бо не вмієте їздити. Боронь боже, трапиться якесь лихо! І що це за фантазія вам зайшла в голову!

— Ну, це вже моє діло, мсьє мій звір. В такому разі я попрошу Петра Васильовича... (Мого батька звали Петром Васильовичем. Я здивувався, що вона так легко і невимушено згадала його ім’я, наче була певна в його готовності прислужитися їй).

— Он воно що,— обізвався Бєловзоров.— Це ви з ним хочете їздити?

— З ним чи з кимсь іншим — вам це байдуже. Тільки не з вами.

— Не зо мною,— повторив Бєловзоров.

Воля ваша. Що ж? Я вам коня доставлю.

— Та тільки глядіть — не корову якусь. Я вас попереджаю, що я хочу скакати.

— Скачіть, будь ласка. З ким же це, з Малевським, чи що, ви поїдете?

— А чому б і не з ним, воїне? То вгамуйтеся,— додала вона,— і не виблискуйте очима. Я і вас візьму. Ви знаєте, що для мене тепер Малевський — пхе! — Вона струснула головою.

— Ви це кажете, щоб мене втішити,— пробурчав Бєловзоров.

Зінаїда примружила очі.

— Це вас утішає?.. О... о... о... воїне! — сказала вона нарешті, немовби не добравши іншого слова.— А ви, мсьє Вольдемар, ви б поїхали з нами?

— Я не люблю... У великому товаристві...— пробурмотів я, не зводячи очей.

— Ви любите більше tête-a-tête?..[2] Що ж, вільному воля, спасенному... рай,— промовила вона, зітхнувши.— Ідіть же, Бєловзоров, робіть своє діло. Кінь потрібний мені на завтра.

— Так; а гроші де взяти? — втрутилася княгиня.

Зінаїда насупилась.

— Я їх у вас не прошу,— Бєловзоров мені повірить.

— Повірить, повірить...— пробурмотіла княгиня і раптом на все горло закричала: — Дуняшко!

— Maman, я вам подарувала дзвіночок,— зауважала княжна.

— Дуняшко! — гукнула знову княгиня.

Бєловзоров попрощався; я пішов разом з ним... Зінаїда мене не затримувала.

XIV

Другого дня я встав рано, вирізав собі палицю і вирушив за заставу. Піду, мовляв, своє горе розвію. День був чудовий, ясний і не дуже гарячий; веселий, свіжий вітер гуляв над землею і злегка шумів та грав, все ворушачи й нічого не тривожачи. Я довго бродив по горах, у лісі; я не почував себе щасливим, я вийшов з дому, щоб віддатись своєму смуткові; але молодість, чудова погода, свіже повітря, втіха від швидкої ходьби, солодка знемога від лежання в густій траві — зробили своє: згадка про ті незабутні слова, про ті поцілунки знову втиснулась мені в душу. Мені приємно було думати, що Зінаїда все-таки не може не віддати належного моїй рішучості, моєму героїзмові... «Інші для неї кращі за мене,— думав я,— нехай! Зате інші тільки скажуть, що зроблять, а я зробив! І хіба тільки це я міг би зробити заради неї!..» Уява моя заграла. Я почав уявляти собі, як визволятиму її з рук ворогів, як я, весь залитий кров’ю, вирву її з в’язниці, як помру біля її ніг. Я згадав картину, що висіла в нашій вітальні: Малек-Аделя, який викрадає Матильду... І одразу ж зацікавився появою великого строкатого дятла, який заклопотано піднімався вгору по тонкому стовбуру берези і занепокоєно виглядав з-за неї то направо, то наліво, наче музикант з-за шийки контрабаса.

Потім я заспівав «То не білі сніги» і перейшов на відомий у той час романс: «Я жду тебе, коли зефір грайливий»; далі я почав уголос читати звернення Єрмака до зірок з трагедії Хомякова; спробував був скласти вірша в сентиментальному дусі, придумав навіть рядок, яким мав скінчитися весь вірш: «О Зінаїдо! Зінаїдо!», але нічого не вийшло. Тим часом наближався обід. Я зійшов у долину: вузенька піщана стежка звивалася по ній і вела до міста. Я пішов цією стежкою... Глухий стук кінських копит почувся ззаду. Я оглянувся, мимоволі спинився і скинув кашкет: я побачив мого батька і Зінаїду. Вони їхали поряд. Батько говорив їй щось, перегнувшись до неї всім станом і спершися рукою на шию коня; він усміхався; Зінаїда слухала його мовчки, строго опустивши очі й стуливши уста. Спочатку я побачив тільки їх; і вже через кілька хвилин з-за повороту долини виїхав Бєловзоров, в гусарському мундирі з ментиком, на змиленому вороному коні. Баский кінь крутив головою, форкав і гарцював: вершник і здержував його, і пришпорював. Я відійшов набік. Батько підібрав поводи, відхилився од Зінаїди, вона поволі звела на нього очі — і обоє поскакали... Бєловзоров промчав слідом за ними, брязкаючи шаблею. «Він червоний як рак,— подумав я,— а вона... чого це вона така бліда? Їздила верхи цілий ранок — і бліда?»

Я прискорив ходу — і поспів додому перед самим обідом. Батько вже сидів переодягнений, помитий і свіжий біля матусиного крісла і читав їй своїм рівним і гучним голосом фейлетон з «Journal des Débats»; але матінка слухала його неуважно і, побачивши мене, спитала, де я пропадав цілий день, і додала, що не любить, коли вештаються бозна-де і бозна з ким. «Та я гуляв сам»,— хотів був я відповісти, але подивився на батька і чомусь промовчав.

XV

Протягом наступних п’яти-шести днів я майже не бачив Зінаїду: вона відмагалася хворобою, що не заважало, одначе, звичайним відвідувачам флігеля з’являтися, як вони казали, на своє чергування,— всім, окрім Майданова, який одразу занепадав духом і нудився, не маючи чим захоплюватися. Бєловзоров сидів похмурий у кутку, застебнутий на всі гудзики і червоний; на тонкому обличчі графа Малевського весь час снувала якась недобра усмішка; він і справді впав до Зінаїди у немилість і з особливою ретельністю запобігав перед старою княгинею, їздив з нею в ямській кареті до генерал-губернатора; але поїздка була невдалою, і Малевський навіть наразився на неприємність: йому нагадали якусь історію з якимись шляховими офіцерами, і він мусив у своїх поясненнях сказати, що був тоді недосвідченим. Лушин приїздив разів зо два на день, але залишався недовго; я трохи боявся його після нашої останньої розмови і водночас відчував до нього щиру симпатію. Якось він пішов зо мною гуляти по Нескучному саду, був дуже добродушний і ласкавий, знайомив мене з назвами й властивостями різних трав і квітів і зненацька, як то кажуть, ні сіло ні впало, вигукнув, ударивши себе по лобі: «А я, дурень, думав, що вона кокетка! Видно, офірувати собою солодко — для декого».

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

— Вам я нічого не хочу сказати,— уривчасто відказав Лушин.

Мене Зінаїда уникала: моя поява — я не міг цього не помітити — справляла на неї неприємне враження. Вона несамохіть відверталася од мене... несамохіть; от що було гірко, от що мене боляче вражало! Та нічого не вдієш — і я старався не попадатись їй на очі і лише здалека підстерігав її, в чому мені не завжди щастило. З нею, як і раніш, коїлося щось незрозуміле; її обличчя стало іншим, вся вона стала іншою. Особливо вразила мене ця переміна одного теплого, тихого вечора. Я сидів на низенькому ослінчику під розлогим кущем бузини; я любив цей куточок; звідти було видно вікно Зінаїдиної кімнати. Я сидів; над головою у мене в потемнілому листі заклопотано шаруділа маленька пташка; сіра кішка, витягнувши спину, обережно кралася в сад, і перші хрущі важко гули у повітрі, ще прозорому, хоч уже й не ясному. Я сидів і дивився на вікно — і ждав, чи не відчиниться воно: і справді, воно відчинилось, і в ньому показалася Зінаїда. Вона була в білій сукні — і сама вона, її обличчя, плечі, руки були бліді, аж білі. Вона довго лишалася нерухомою і довго дивилася нерухомо і прямо з-під насуплених брів. Я й не знав за нею такого погляду. Потім вона стиснула руки, міцно, міцно, піднесла їх до уст, до чола — і раптом, розчепивши пальці, відкинула волосся за вуха, струснула ним і, з якоюсь рішучістю кивнувши зверху вниз головою, зачинила вікно.

Через три дні вона зустріла мене в саду. Я хотів звернути убік, але вона сама мене спинила.

— Дайте мені руку,— сказала вона мені з колишньою ласкою.— Ми давно з вами не розмовляли.

Я глянув на неї: очі її тихо світилися, і обличчя усміхалось, наче крізь імлу.

— Ви й досі нездужаєте? — спитав я її.

— Ні, тепер все минулося,— відповіла вона і зірвала невелику червону троянду.— Я трохи стомилась, але й це минеться.

— І ви знову будете такою, як раніше? — спитав я.

Зінаїда піднесла троянду до обличчя, і мені здалося, ніби відблиск яскравих пелюсток упав їй на лице.

— Хіба я змінилася? — спитала вона мене.

— Так, змінилися,— відповів я півголосом.

— Я з вами була холодною — я знаю,— почала Зінаїда,— але ви не повинні були звертати на це уваги... Я не могла інакше... Та що про це казати!

— Ви не хочете, щоб я кохав вас, от що! — вигукнув я сумно, в нестримному пориванні.

— Ні, любіть мене, але не так, як раніше.

— А як?

— Будемо друзями — от як.— Зінаїда дала мені понюхати троянду.— Послухайте, я ж бо далеко старша за вас — я могла б бути вам тіткою, далебі; ну, не тіткою, старшою сестрою. А ви...

— Я для вас дитина,— перебив я її.

— Правда, дитина, але люба, хороша, розумна, яку я дуже люблю. Знаєте що? Я від сьогодні призначаю вас своїм пажем; а ви не забувайте, що пажі не повинні відлучатися од своїх володарок. Ось вам знак вашої нової гідності,— додала вона, втикаючи троянду в петлю моєї курточки,— знак нашої до вас милості.

— Я від вас раніше мав інші милості,— пробурмотів я.

— А! — мовила Зінаїда і збоку глянула на мене.— Яка у нього пам’ять! Ну, що ж! Я і тепер можу...

І, схилившись до мене, вона поцілувала мене в чоло чистим, спокійним поцілунком.

Я тільки подивився на неї, а вона відвернулась і, сказавши: «Ідіть за мною, мій паже»,— пішла до флігеля. Я поплівся слідом за нею і нічого не міг збагнути.

«Невже,— думав я,— ця лагідна, розсудлива дівчина — та сама Зінаїда, яку я знав?» І хода її видалася мені тихішою — вся її постать величнішою і стрункішою...

Але ж боже ти мій! З якою новою силою розгоралося в мені кохання!

[1] Жінкою, здатною на все (франц.).

[2] Віч-на-віч (франц.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up