Перше кохання (сторінка 3)

XVI

По обіді знову зійшлись у флігелі гості — і княжна вийшла до них. Все товариство було тут у повному складі, як у той перший, незабутній для мене вечір: навіть Нірмацький приплентався; Майданов прийшов цього разу раніше за всіх — він приніс нові вірші. Почалися знову ігри у фанти, але вже без колишніх дивних вихваток, без пустощів і шуму — циганський елемент зник. Зінаїда дала новий напрям нашим зборам. Я сидів поряд неї на правах пажа. Між іншим, вона запропонувала, щоб той, кому випаде фант, розповів свій сон, але з цього нічого не вийшло. Сни були або нецікаві (Бєловзоров бачив уві сні, що нагодував свого коня карасями і що в нього дерев’яна голова), або неприродні, надумані. Майданов почастував нас цілою повістю: тут були і могильні склепи, і ангели з лірами, і квіти, що можуть говорити, і звуки, що линуть з далечини... Зінаїда не дала йому докінчити.

— Коли вже діло пішло на твори,— сказала вона,— то нехай кожен розповість щось неодмінно вигадане.

Першому припало говорити тому ж таки Бєловзорову.

Молодий гусар засоромився.

— Я нічого вигадати не можу! — скрикнув він.

— Дурниці! — підхопила Зінаїда.— Ну, уявіть собі, наприклад, що ви одружені, і розкажіть, як би ви проводили час із своєю дружиною. Ви б її замкнули?

— Я б її замкнув.

— І самі б сиділи з нею?

— І сам неодмінно сидів би з нею.

— Чудово. Ну, а коли б їй це набридло, і вона зрадила б вас?

— Я б її убив.

— А коли б вона втекла?

— Я б наздогнав її і все-таки убив.

— Гаразд. Ну, а припустимо, я була б вашою дружиною, що б ви тоді зробили?

Бєловзоров помовчав.

— Я б убив себе...

Зінаїда засміялась.

— Я бачу, недовга у вас пісня.

Другий фант припав Зінаїді. Вона звела очі до стелі і замислилась.

— От, послухайте,— почала вона нарешті,— що я вигадала. Уявіть собі розкішний чертог, літню ніч і дивовижний бал. Бал цей дає молода королева. Всюди золото, мармур, кришталь, шовк, вогні, алмази, квіти, пахощі, всі примхи розкошів.

— Ви любите розкіш?—перепинив її Лушин.

— Розкіш красива,— одказала вона,— я люблю все красиве.

— Більше від прекрасного? — спитав він.

— Це щось дуже мудре, не розумію. Не заважайте мені. Отже, бал розкішний. Гостей сила-силенна, всі вони молоді, вродливі, хоробрі, всі до нестями закохані в королеву.

— Жінок серед гостей немає? — спитав Малевський.

— Ні... чи стривайте — є.

— Всі негарні?

— Чарівні, але чоловіки закохані в королеву. Вона висока і струнка; у неї маленька золота діадема на чорному волоссі.

Я глянув на Зінаїду — і в цю мить вона здалася мені незмірно вищою за всіх нас, від її білого чола, від нерухомих брів віяло таким ясним розумом і такою владою, що я подумав: «Ти сама та королева!»

— Всі пориваються до неї,— казала далі Зінаїда,— всі розсипають перед нею найдобірніші лестощі.

— А вона любить лестощі? — спитав Лушин.

— Ото нестерпний! все перебиває... Хто ж не любить лестощів?

— Ще одне, останнє, запитання,— докинув Малевський.— У королеви є чоловік?

— Я про це й не подумала. Ні, навіщо чоловік?

— Авжеж,— підхопив Малевський,— навіщо чоловік?

— Silence![1] — вигукнув Майданов, який по-французькому говорив погано.

— Merci,— сказала йому Зінаїда.— Отож, королева слухає ці лестощі, слухає музику, але не дивиться ні на кого з гостей. Шість вікон розчинені згори донизу, від стелі до підлоги, а за ними темне небо з великими зорями і темний сад з великими деревами. Королева дивиться в сад. Там, коло дерев, водограй; він біліє в пітьмі — довгий-довгий, як привид. Королева чує крізь гомін і музику тихий сплеск води. Вона дивиться і думає: всі ви, панове, благородні, розумні, багаті, ви оточили мене, ви шануєте кожне моє слово, всі ви ладні вмерти біля моїх ніг, я володію вами... А там, коло водограю, там, де плеще вода, стоїть і жде мене той, кого я кохаю, хто володіє мною. На ньому немає ні багатого вбрання, ні коштовного каміння, ніхто його не знає, але він жде мене і певен, що я прийду,— і я прийду, і немає такої сили, яка б спинила мене, коли я захочу піти до нього, і залишитися з ним, і загубитися з ним там, у темряві саду, під шелест дерев, під плескіт водограю...

Зінаїда замовкла.

— Це вигадка? — хитро спитав Малевський.

Зінаїда навіть не глянула на нього.

— А що б ми зробили, панове,— заговорив раптом Лушин,— коли б ми були серед гостей і знали про цього щасливця біля водограю?

— Стривайте, стривайте,— перебила Зінаїда,— я сама скажу, що б зробив кожен з вас. Ви, Бєловзоров, викликали б його на дуель; ви, Майданов, написали б на нього епіграму. А втім, ні — ви не вмієте писати епіграм; ви написали б на нього довгий ямб, на зразок Барб’є, і вмістили б ваш твір у «Телеграф». Ви, Нірмацький, позичили б у нього... ні, дали б йому грошей у борг за проценти; ви, лікарю...— Вона спинилась.— От про вас я не знаю, що б ви зробили.

— Як лейб-медик королеви,— відповів Лушин,— я порадив би королеві не давати балів, коли їй не до гостей...

— Може, ви мали б рацію. А ви, граф...

— А я? — повторив із своєю недоброю усмішкою Малевський.

— А ви б піднесли йому отруєний цукерок.

Обличчя Малевського злегка скривилось і набрало на мить жидівського виразу, але він одразу ж зареготав.

— Щодо вас, Вольдемар...— вела далі Зінаїда,— а втім, досить; нумо грати у щось інше.

— Мсьє Вольдемар, як паж королеви, тримав би їй шлейф, коли б вона побігла в сад,— ущипливо кинув Малевський.

Я спалахнув, але Зінаїда, швиденько поклавши мені на плечі руки і трохи підвівшись, мовила злегка тремтячим голосом:

— Я ніколи не давала вашій вельможності права бути зухвалим і тому прошу вас вийти.— Вона вказала йому на двері.

— Що ви, княжна,— пробурмотів Малевський і аж побілів.

— Княжна має рацію,— скрикнув Бєловзоров і собі підвівся.

— Я, їй-богу, ніяк не сподівався,— казав далі Малевський,— в моїх словах, здається, не було нічого такого... У мене й на думці не було образити вас... Простіть мені.

Зінаїда кинула на нього холодний погляд і холодно посміхнулася.

— Про мене, хоч і залишайтесь,— промовила вона з недбалим рухом руки.— Ми з мсьє Вольдемаром даремно розсердилися. Вам любо жалітись... на здоров’я.

— Простіть мені,— ще раз повторив Малевський, а я, згадуючи Зінаїдин рух, подумав знову, що справжня королева не могла б з більшою гідністю вказати зухвальцеві на двері.

Гра у фанти тривала недовго після цієї невеликої сцени; всім стало якось не по собі, не так від самої цієї сцени, як від іншого, не зовсім виразного, але тяжкого почуття. Ніхто про нього не говорив, але кожен відчував його і в собі, і у свого сусіда. Майданов прочитав нам свої вірші — і Малевський з перебільшеним запалом розхвалював їх. «Як йому тепер хочеться показати себе добрим»,— шепнув мені Лушин. Ми невдовзі розійшлися. Зінаїда раптом поринула в роздуми; княгиня прислала сказати, що в неї голова болить; Нірмацький почав скаржитись на свої ревматизми...

Я довго не міг заснути, мене вразило Зінаїдине оповідання. «Невже в ньому був натяк? — запитував я сам себе,— і на кого, на що вона натякала? І коли справді є на що натякнути... то як же зважитися?.. Ні, ні, не може бути»,— шептав я, перевертаючись з однієї гарячої щоки на другу. Але я згадав вираз Зінаїдиного обличчя під час її розповіді... згадав вигук, що вихопився у Лушина в Нескучному, раптові зміни в її поводженні зо мною — і губився в догадках. «Хто він?» Ці два слова немов стояли перед моїми очима, накреслені в мороку; наче низька лиха хмара повисла надо мною — і я відчував, як вона гнітить мене, і ждав, що от-от вона вибухне грозою. Багато до чого я звик останнім часом, багато чого надивився у Засєкіних; їхнє безладдя, сальні недогарки, поламані ножі й виделки, похмурий Воніфатій, обшарпані покоївки, манери самої княгині — все це дивовижне життя не вражало мене більше... Але до того, що неясно вчувалося мені тепер в Зінаїді,— я звикнути не міг... «Авантюр’єрка»[2],— сказала про неї якось моя мати. Авантюр’єрка — вона, мій ідол, моє божество! Ця назва пекла мене, і я намагався піти від неї в подушку, я обурювався — і водночас на що б я не погодився, чого б не дав, аби тільки бути тим щасливцем біля фонтана!..

Кров у мене зайнялась і зашумувала. «Сад... водограй...— подумав я.— Піду лишень я в сад». Я швиденько вдягся і вислизнув з дому. Ніч була темна; дерева ледве шепотіли; з неба падав легкий холодок, з городу пахло кропом. Я обійшов усі алеї; легкий звук моїх кроків і бентежив, і бадьорив, я зупинявся, ждав і слухав, як билось моє серце — сильно і швидко. Нарешті я наблизився до паркана і сперся на тонку жердину. Нараз — чи це мені здалося? — за кілька кроків од мене промайнула жіноча постать... Я напружено втупив очі в темряву — я затаїв подих. Що це? Чи це кроки мені вчуваються, чи це знову б’ється моє серце? «Хто тут? — пробелькотів я ледве чутно. Що це знову? приглушений сміх?.. чи шурхіт у листі... чи зітхання над самим вухом? Мені стало страшно... «Хто тут?» — повторив я ще тихіше.

Повітря заструменіло на мить; в небі блиснула вогняна смужка: покотилася зірка. «Зінаїда?» — хотів спитати я, але звук завмер на моїх устах. І раптом глибоке безгоміння запало довкола, як це часто буває серед ночі... Навіть коники перестали сюрчати на деревах — тільки десь дзвякнуло віконце. Я постояв, постояв і повернувся до себе в кімнату, до своєї холодної вже постелі. Я відчував дивне хвилювання: наче я ходив на побачення — і лишився самотній і пройшов мимо чужого щастя.

XVII

На другий день я бачив Зінаїду тільки мигцем: вона їздила кудись з княгинею візником. Зате я бачив Лушина, який, проте, ледь привітався зі мною, і Малевського. Молодий граф усміхнувся і дружньо заговорив зо мною. З усіх відвідувачів флігелька тільки він зумів втертися в наш дім і полюбився матусі. Батько його не жалував і поводився з ним якось зневажливо-чемно.

— Ah, monsieur le page![3] — почав Малевський,— дуже радий зустрітися з вами. Що робить ваша прекрасна королева?

Його свіже, вродливе обличчя було мені таким огидним в цю хвилину — і він дивився на мене так зневажливо-грайливо, що я не відповів йому зовсім.

— Ви все ще сердитесь? — казав він далі.— Даремно. Адже не я назвав вас пажем, а пажі бувають здебільшого у королев. Але дозвольте вам зауважити, що ви погано виконуєте свій обов’язок.

— Чому це?

— Пажі повинні бути невідлучно при своїх володарках; пажі повинні все знати, що вони роблять, вони повинні навіть стежити за ними,— додав він, знизивши голос,— вдень і вночі.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що я хочу сказати? Я, здається, ясно висловлююсь. Вдень і вночі. Вдень ще сяк-так; вдень видно і людно; але вночі — тут уже біди не минути. Раджу вам не спати вночі і пильнувати, пильнувати невтомно. Пам’ятайте — в саду, вночі, біля водограю,— ось де треба чатувати. Ви мені спасибі скажете.

Малевський засміявся і повернувся до мене спиною. Він, певно, не надавав особливого значення своїм словам; він мав репутацію неперевершеного містифікатора і славився своїм умінням дурити людей на маскарадах, цьому немало сприяла та майже несвідома облудність, якою була пройнята вся його істота... Він хотів тільки подражнити мене; але кожне його слово отрутою розтікалося по всіх моїх жилах. Кров ударила мені в голову... «А! он воно що! — сказав я сам до себе,— добре ж! Значить, моє вчорашнє передчуття не підвело мене! Так не бувати ж цьому!» — голосно вигукнув я і ударив кулаком себе в груди, хоч я, власне, і не знав — чому не бувати. «Чи завітає в сад сам Малевський,— думав я (він, може, вибовкав: на це зухвальства у нього стане),— чи хто інший (огорожа нашого саду дуже низька і перелізти через неї було неважко),— а тільки лихо буде тому, хто мені попадеться! Нікому не раджу зустрічатися зо мною! Я доведу всьому світові і їй, зрадниці (я так-таки і назвав її зрадницею), що я вмію мститися!»

Я повернувся до себе в кімнату, дістав з письмового стола недавно куплений англійський ножик, попробував вістря леза і, насупившись, з холодною і зосередженою рішучістю поклав його собі в кишеню, так наче такі справи були мені не диво і не первина. Серце в мені злобливо закалатало й скам’яніло; я до самої ночі так і ходив з насупленими бровами і стуленими губами — все походжав взад і вперед, стискаючи рукою в кишені розігрітий ніж і вже готуючись до чогось страшного. Ці нові, не звідані досі відчуття так захоплювали мене і навіть веселили, що, власне, про Зінаїду я мало думав. Мені все ввижалися: Алеко, молодий циган — «Куди ти, красню молодий? Лежи...», а потім: «Ти весь залитий кров’ю!.. О, що ти вдіяв?..» — «Те, що слід». З якою жорстокою усмішкою я ще і ще раз проказував це: «Те, що слід!» Батька не було вдома; а матінка, що від якогось часу майже завжди перебувала в стані глухого роздратування, звернула увагу на мій фатальний вигляд і сказала мені під час вечері: «Чого ти надувся, як сич на віхолу?» Я тільки поблажливо всміхнувся їй у відповідь і подумав: «Коли б вони знали!» Пробила одинадцята година; я пішов до себе, але не роздягався: я чекав півночі; нарешті пробила й вона. «Пора!» — шепнув я крізь зуби і, застебнувшись доверху, закасавши навіть рукави, пішов у сад.

Я вже заздалегідь вибрав собі місце, де чатувати. В кінці саду, там, де паркан, що відділяв наші володіння од засєкінських, упирався в спільний мур, росла самотня ялина. Стоячи під її низьким густим віттям, я міг добре бачити, скільки дозволяла нічна темрява, що робилося довкола; тут же звивалася стежка, яка завжди здавалася мені таємничою: вона гадюкою повзла попід парканом в тому місці, де було видно сліди ніг, що перелазили через паркан, і вела до круглої альтанки з суцільних акацій. Я добрався до ялини, притулився до її стовбура і почав чатувати.

Ніч була така ж тиха, які і напередодні; тільки на небі було менше хмар — і обриси кущів, навіть високих квітів проступали виразніше. Перші хвилини чекання були нестерпні, навіть страшні. Я зважився на все, я тільки міркував: що мені зробити? Чи гримнути: «Куди йдеш? Стій! Признайся — інакше смерть!», або просто ударити... Кожний звук, кожний шурхіт і шелест видавався мені значливим, незвичайним... Я готувався... Я нахилився вперед... Але минуло півгодини, минула година; кров моя ущухала, холола; свідомість того, що я даремно все це роблю, що я навіть трохи смішний, що Малевський пожартував зо мною, стала прокрадатися мені в душу. Я покинув свою засідку і обійшов весь сад. Як на те, ніде не було чутно анінайменшого шереху; все спочивало; навіть собака наш спав, згорнувшись клубочком біля хвіртки. Я зліз на руїну оранжереї, побачив перед собою далеке поле, згадав зустріч з Зінаїдою і замислився...

Я здригнувся... Мені почувся скрип дверей, потім легкий тріск переламаного сучка... Я двома стрибками спустився з руїни — і завмер на місці. Швидкі, легкі, але обережні кроки ясно чути було в саду. Вони наближалися до мене. «Ось він... Ось він нарешті!» — промайнуло у мене в серці. Я судорожно вихопив ніж з кишені, судорожно розкрив його — якісь червоні іскри закрутились у мене в очах, від страху і люті на голові заворушилося волосся... Кроки прямували просто на мене — я згинався, я поривався їм назустріч... Показалася людина... боже мій! це був мій батько!

Я одразу пізнав його, хоч він весь закутався у темний плащ і капелюх насунув на очі. Навшпиньки пройшов він мимо. Він не помітив мене, хоч я був на видноті, але я так скорчився і зіщулився, що, здається, зрівнявся з самою землею. Ревнивий, готовий убити Отелло враз обернувся на школяра... Мене так злякала несподівана поява батька, що спочатку я навіть не помітив, звідки він ішов і куди зник. Я тільки тоді випростався і подумав: «Чого це батько ходить вночі по саду»,— коли знову все затихло довкола. З переляку я упустив ніж в траву, але навіть шукати його не став: мені було дуже соромно. Я враз протверезився. Повертаючись додому, я все-таки підійшов до мого ослінчика під кущем бузини і глянув на віконце Зінаїдиної спальні. Невеликі, трохи вигнуті шибки тьмяно синіли в слабому світлі, що падало з нічного неба. Раптом колір їх почав мінятись... За ними — я це бачив, бачив ясно — обережно і тихо спускалася білувата штора, спустилася до підвіконня — та так і лишилася нерухома.

— Що ж це таке? — проказав я уголос, майже несамохіть, коли знов опинився у себе в кімнаті.— Сон, випадковість чи...— Здогади, які зненацька спали мені на думку, були такі нові й дивні, що я не смів навіть віддатися їм.

XVIII

Уранці я встав з важкою головою. Вчорашнє хвилювання вляглося. Натомість прийшло тяжке нерозуміння і якийсь не звіданий досі смуток — наче в мені щось умирало.

— Що це у вас такий вигляд, як у кролика, в котрого вийняли половину мозку? — сказав мені, зустрівшись зо мною, Лушин.

Снідаючи, я нишком поглядав то на батька, то на матір: він був спокійний, як звичайно, вона, як звичайно, потай дратувалася. Я ждав, чи не заговорить батько зо мною по-дружньому, як це іноді з ним бувало... Але він навіть не приголубив мене своєю щоденною, холодною ласкою. «Розповісти все Зінаїді?..— подумав я.— Адже тепер однаково — все скінчено поміж нами». Я пішов до неї, та не тільки нічого не розповів їй — навіть поговорити з нею, як мені хотілося, не пощастило. До княгині на вакансію приїхав з Петербурга її рідний син, кадет, років дванадцяти. Зінаїда одразу ж доручила мені піклування про свого брата.

— От вам,— сказала вона,— мій любий Володю (вона вперше так мене назвала), товариш. Його теж Володею звати. Прошу вас, полюбіть його, він ще сором’язливий, але в нього добре серце. Покажіть йому Нескучне, гуляйте з ним, візьміть його під свій захист. Ви це зробите, правда? ви теж такий добрий!

Вона ласкаво поклала обидві руки мені на плечі — а я зовсім розгубився. Приїзд цього хлопчика робив і мене самого хлопчиком. Я дивився мовчки на кадета, який так саме мовчки втупив у мене очі. Зінаїда зареготала і підштовхнула нас одне до одного.

— Та обніміться ж, діти!

Ми обнялися.

— Хочете, я вас поведу в сад? — спитав я кадета.

— Будь ласка,— відповів він сиплим, як у справжнього кадета, голосом.

Зінаїда знову розсміялась... Я встиг помітити, що ніколи ще її обличчя не мінилося такими чарівними барвами. Ми з кадетом пішли. У нас в саду була стара гойдалка. Я посадив його на тоненьку дощечку і почав гойдати. Він сидів нерухомо в своєму мундирчику з грубого сукна, з широкими золотими позументами, і міцно тримався за шворки.

— Та ви розстебніть свій комір,— сказав я йому.

— Нічого, ми звикли,— промовив він і відкашлявся.

Він був схожий на свою сестру; особливо очима. Мені було і приємно прислужитись йому, і водночас той самий терпкий сум стиха краяв мені серце. «Тепер я вже справді дитина,— думав я,— а вчора...» Я згадав, де я напередодні упустив ножик, і знайшов його. Кадет випросив його у мене, зірвав товсту стеблину любистку, вирізав з неї дудку і почав висвистувати. Отелло теж посвистів.

Зате ввечері як він плакав, цей самий Отелло, на Зінаїдиних руках, коли, відшукавши його в куточку саду, вона спитала, чого він такий засмучений? Сльози мої покотилися з такою силою, що вона злякалася.

— Що з вами? Що з вами, Володю? — повторювала вона і, бачачи, що я не відповідаю їй і не перестаю плакати, хотіла було поцілувати мене в мокру щоку. Але я відвернувся од неї і крізь сльози прошепотів:

— Я все знаю; навіщо ви гралися зі мною?.. Навіщо вам було потрібне моє кохання?

— Я винна перед вами, Володю...— мовила Зінаїда.— Ах, я дуже винна...— додала вона і стисла руки.— Скільки в мені поганого, темного, грішного... Але я тепер не граю вами, я вас люблю — ви й гадки не маєте, чому і як... Одначе, що ж ви знаєте?

Що міг я сказати їй? Вона стояла передо мною і дивилась на мене, а я належав їй весь, з голови до ніг, коли вона дивилась на мене... За чверть години я вже бігав з кадетом і Зінаїдою наввипередки; я не плакав, я сміявся, хоч з набряклих повік від сміху котилися сльози; у мене на шиї, замість галстука, була пов’язана Зінаїдина стрічка, і я закричав з радощів, коли мені пощастило впіймати її за стан. Вона робила зо мною все, що хотіла.

XIX

Я потрапив би у велику скруту, коли б мене примусили розповісти докладно про те, що я переживав протягом тижня, після моєї нещасливої нічної експедиції. Це був дивний, гарячковий час, хаос якийсь, в якому вихором кружеляли найпротилежніші почуття, думки, підозри, надії, радощі й страждання; мені було страшно заглянути в себе, якщо тільки шістнадцятилітній хлопець може заглянути в себе, страшно було щось збагнути; я просто поспішав прожити день до вечора; зате вночі я спав... дитяча легковажність мені допомагала. Я не хотів знати, чи кохають мене, і не хотів признатися собі, що мене не кохають; батька я уникав — але уникати Зінаїди я не міг... Мене пекло як вогнем в її присутності... але для чого мені було знати, що то був за вогонь, на якому я горів і млів,— добре вже те, що мені було солодко мліти й горіти. Я віддавався всім своїм враженням і сам з собою лукавив, відвертався од спогадів і заплющував очі перед тим, що передчував у майбутньому... Ця знемога, мабуть, довго б не тривала... сильний, як грім, удар враз усе припинив і перекинув мене в нову колію.

Повернувшись якось на обід після досить тривалої прогулянки, я був дуже здивований, довідавшись, що маю обідати сам, що батько поїхав, а матінка нездужає, не хоче їсти і замкнулась у себе в спальні. З облич лакеїв я догадався, що сталося щось незвичайне... Розпитувати їх я не зважився, але в мене був приятель, молодий буфетник Пилип, пристрасний любитель віршів і артист на гітарі,— я звернувся до нього. Від нього довідався, що між батьком і матінкою розігралася жахлива сцена (а в дівочій все було до єдиного слова чутно; багато говорилося по-французькому — та покоївка Маша п’ять років жила у швачки з Парижа і все розуміла); що матінка моя дорікала батькові за невірність, знайомство з сусідньою. панночкою, що батько спочатку виправдувався, потім спалахнув і в свою чергу сказав якесь жорстоке слово, «начебто про їхні літа», через що матінка заплакала; що матінка й собі згадала про вексель, нібито виданий старій княгині, і дуже погано про неї говорила, і про панночку теж, і що тут батько їй пригрозив.

— А сталося все лихо,— казав далі Пилип,— через безіменний лист; а хто його написав — невідомо; а то як би все це розкрилося, причини ніякої нема.

— Та хіба щось було? — насилу вимовив я, тимчасом як руки і ноги мої холонули і щось затремтіло в самій глибині грудей.

Пилип багатозначно мигнув.

— Було. Такого не втаїш; вже на що батечко ваш в цьому ділі обережний — але ж треба, приміром, карету найняти абощо... без людей не обійдешся ніяк.

Я відпустив Пилипа — і впав на ліжко. Я не заридав, не вдався у відчай; я не питав себе, коли і як це сталося; не дивувався вже, як це я давно не догадався,— я навіть не нарікав на батька... Те, що я почув, було понад мої сили: це раптове відкриття приголомшило мене... Все було скінчено. Всі квіти мої враз були вирвані і лежали довкола, розкидані й потоптані.

XX

Матінка на другий день сказала, що переїжджає до міста. Вранці батько увійшов до неї в спальню і довго сидів з нею сам на сам. Ніхто не чув, що він їй сказав, але матінка вже не плакала більше; вона заспокоїлась і звеліла подати їй сніданок — але не вийшла і рішення свого не змінила. Пригадую, я проблукав цілий день, але в сад не заходив і ні разу не глянув на флігель, а ввечері я був свідком дивної події: батько мій вивів графа Малевського під руку через залу в передпокій і в присутності лакея холодно сказав йому: «Кілька днів тому вашій вельможності в одному домі показали на двері; а тепер я не вдаватимуся з вами в пояснення, але маю за честь повідомити, що коли ви ще раз завітаєте до мене, то я вас викину у вікно. Мені ваш почерк не до вподоби». Граф похилився, зціпив зуби, зіщулився і зник.

Почали лаштуватися до переїзду в місто, на Арбат, де у нас був дім. Батькові, певно, самому вже не хотілося залишатися більше на дачі; та, видно, він встиг умовити матінку не зчиняти галасу. Все робилося тихо, без поспіху, матінка звеліла навіть поклонитися княгині й висловити їй жаль, що через хворобу не побачиться з нею до від’їзду. Я блукав, як очманілий,— і одного тільки бажав, щоб швидше все це скінчилося. Одна думка не виходила в мене з голови: як могла вона, молода дівчина — ну, і все-таки княжна,— зважитись на такий вчинок, знаючи, що батько мій людина не вільна, і маючи змогу вийти заміж хоч би, наприклад, за Бєловзорова? На що ж вона сподівалася? Як не побоялась занапастити все своє майбутнє життя? Так, думав я, оце — кохання, оце — пристрасть, оце — відданість... І мені пригадалися слова Лушина: офірувати собою солодко — як для кого. Якось довелося мені побачити в одному з вікон флігеля бліду пляму... «Невже це Зінаїдине обличчя?» — подумав я... І справді, то було її обличчя. Я не витерпів. Я не міг розлучитися з нею, не сказавши їй останнього «прощай». Я вибрав зручну хвилину і пішов у флігель.

У вітальні княгиня зустріла мене своїм звичайним неохайно-недбалим вітанням.

— Що це, батечку, ваші так рано заметушилися? — промовила вона, забиваючи тютюн в обидві ніздрі. Я подивився на неї, і мені одлягло від серця. Слово «вексель», сказане Пилипом, мучило мене. Вона ні про що й гадки не мала... принаймні так мені тоді здалося. Зінаїда вийшла з сусідньої кімнати, в чорній сукні, бліда, з розкрученим волоссям; вона мовчки взяла мене за руку і повела за собою.

— Я почула ваш голос,— почала вона,— й одразу вийшла. І вам так легко було нас покинути, недобрий хлопчику?

— Я прийшов попрощатися з вами, княжно,— відповів я,— мабуть, назавжди. Ви, може, чули — ми від’їжджаємо.

Зінаїда пильно глянула на мене.

— Так, я чула. Спасибі, що прийшли. Я вже думала, що не побачу вас. Не споминайте мене лихом. Я іноді мучила вас, але я все-таки не така, якою ви мене уявляєте.

Вона відвернулась і прислонилась до вікна.

— Далебі, я не така. Я знаю, ви про мене поганої думки.

— Я?

— Так, ви... ви.

— Я? — повторив я гірко, і серце моє затремтіло, як колись під впливом непереможного, невимовного зачарування.— Я? Вірте мені, Зінаїдо Олександрівно, що б ви не зробили, як би ви не мучили мене — я кохатиму й обожнюватиму вас до кінця днів моїх.

Вона рвучко обернулася до мене і, широко розкривши руки, обняла мою голову і міцно та гаряче поцілувала мене. Бозна-кого шукав цей довгий, прощальний поцілунок, але я жадібно випив насолоду від нього. Я знав, що він уже ніколи не повториться.

— Прощайте, прощайте,— повторював я...

Вона вирвалась і пішла. І я пішов. Мені несила передати почуття, з яким я пішов. Я не хотів би, щоб воно колись повторилось; але я вважав би себе нещасним, коли б я ніколи його не зазнав.

Ми переїхали до міста. Не скоро я позбувся минулого, не скоро взявся до роботи. Рана моя поволі загоювалась; але власне проти батька у мене не було лихого почуття. Навпаки,— він наче виріс в моїх очах... Нехай психологи пояснюють цю суперечність як самі знають. Одного разу йшов я бульваром і, на несказанну радість, здибався з Лушиним. Я його любив за його щиру й нелицемірну вдачу, до того ж він був для мене дорогим через ті спогади, які збуджував у мене. Я кинувся до нього.

— А! — промовив він і насупив брови.— Це ви, юначе! Дайте я на вас погляну. Ви все ще жовті, а проте в очах немає колишньої погані. По-людськи дивитесь, а не як кімнатний песик. Це добре. Ну що ж ви? працюєте?

Я зітхнув. Обманювати мені не хотілося, а правду сказати я соромився.

— Ну, нічого,— казав далі Лушин,— не бійтесь. Головне — жити нормально і не піддаватись захопленням. А то яке з того пуття? Куди б хвиля не занесла — все одно зле; хай людина хоч на камені стоїть, та на своїх ногах. Я от кашляю... А Бєловзоров — чували?

— Що таке? Ні.

— Без вісті пропав; кажуть, на Кавказ поїхав. Наука вам, юначе. А все через те, що не вміють вчасно розстатись, розірвати тенета. От ви, здається, вискочили щасливо. Глядіть же! не попадіться знову. Прощайте.

«Не попадуся...— думав я,— не побачу її більше»; але мені судилося ще раз побачити Зінаїду.

XXI

Батько мій щодня виїздив верхи; у нього був чудовий рудувато-чалий англійський кінь з довгою тонкою шиєю і довгими ногами, невтомний і злий. Його звали Електрик. Крім батька, на ньому ніхто їздити не міг. Одного разу він прийшов до мене в доброму гуморі, чого з ним давно не бувало; він лагодився виїхати і вже надів шпори. Я почав просити його взяти мене з собою.

— Давай краще грати в чехарду,— відповів мені батько,— а то ти своїм клепером за мною не поспієш.

— Поспію; я теж шпори надіну.

— Ну, гаразд.

Ми вирушили. У мене був вороненький, кошлатий коник, міцний на ноги і досить баский; правда, йому доводилося щодуху скакати, коли Електрик ішов повною риссю, але я все-таки не відставав. Я не бачив другого такого вершника, як мій батько: він сидів так гарно і недбалоспритно, що, здавалось, і кінь під ним це почував і хизувався ним. Ми проїхали по всіх бульварах, побували на Дівочому полі, перестрибнули через кілька парканів (спочатку я боявся стрибати, але батько зневажав несміливих людей,— і я перестав боятись), переїхали двічі через Москву-ріку, і я вже думав, що ми вертаємось додому, тим більше, що сам батько помітив, що мій клепер втомився, коли це раптом він звернув од мене в бік від Кримського броду і поскакав понад берегом. Я пустився за ним. Порівнявшись з високою купою складених там старих колод, він спритно зіскочив з Електрика, звелів мені злізти і, віддавши поводи свого коня, сказав, щоб я почекав його тут, біля колод, а сам звернув у провулок і зник. Я став походжати туди й сюди понад берегом, ведучи за собою коней і сварячись з Електриком, який на ходу раз у раз смикав головою, струшувався, форкав, іржав; а коли я зупинявся, бив то одним, то другим копитом землю, вищав, кусаючи в шию мого клепера, словом, поводився як розбещений pur sang[4]. Батько не повертався. Від річки тягло неприємною вогкістю; дрібний дощик непомітно набіг і вкрив малесенькими темними плямами незграбні сірі колоди, біля яких я тинявся і які мені остогидли. Мене брала нудьга, а батька все не було. Якийсь будочник з чухонців, теж весь сірий, з величезним старим, схожим на горщок, ківером на голові і з алебардою (і чого, здавалося, бути будочникові на березі Москвиріки!), підійшов до мене і, звернувши на мене своє старече, зморщене обличчя, сказав:

— Що ви тут робите з кіньми, паничу? Дайте лишень, я подержу.

Я не відповів йому; він попросив у мене тютюну. Щоб відчепитися од нього (до того ж терпець мені уривався), я зробив кілька кроків у той бік, куди пішов батько; потім пройшов провулочок до кінця, повернув за ріг і зупинився. На вулиці, кроків за сорок від мене, перед розчиненим вікном дерев’яного будиночка, спиною до мене, стояв мій батько; він спирався грудьми на підвіконня, а в будиночку, до половини схована фіранкою, сиділа жінка в темній сукні і розмовляла з батьком; ця жінка була Зінаїда.

Я остовпів. Цього я, мушу признатися, ніяк не чекав. Першим рухом моїм було — втекти. «Батько оглянеться,— подумав я,— і я пропав...» Але дивне почуття, почуття, сильніш за цікавість, сильніш навіть за ревнощі, сильніш за страх, спинило мене. Я почав дивитись, я силкувався щось почути. Здавалося, батько наполягав на чомусь. Зінаїда не погоджувалась. Як тепер бачу я її обличчя — засмучене, серйозне, вродливе і з невимовним виразом відданості, суму, кохання і якогось відчаю — іншого слова я не доберу. Вона щось коротко відповідала, не зводила очей і тільки усміхалася — покірливо і вперто. Однієї цієї усмішки було досить, щоб я пізнав мою колишню Зінаїду. Батько знизав плечима і поправив капелюх на голові — що у нього було ознакою нетерпіння... Потім почулися слова: «Vous devez vous séparer de cette...»[5] Зінаїда випросталась і простягла руку... Раптом у мене перед очима сталося щось неймовірне: батько зненацька підняв хлист, яким струшував порох з поли свого сюртука,— і пролунав різкий удар по цій оголеній до ліктя руці. Я ледве стримався, щоб не скрикнути, а Зінаїда здригнулася, мовчки глянула на мого батька і, повільно піднісши свою руку до губів, поцілувала червоний рубець на ній. Батько шпурнув хлист убік і, рвучко збігши по східцях ганочка, кинувся в дім... Зінаїда обернулась — і, простягнувши руки, закинувши голову, теж відійшла од вікна...

Завмираючи від переляку, з якимсь жахом нерозуміння в серці, кинувся я назад і, пробігши провулок, трохи не впустивши Електрика, повернувся на берег ріки. Я не міг нічого збагнути. Я знав, що на мого холодного і стриманого батька іноді находило шаленство,— і все-таки я ніяк не міг зрозуміти, що це я бачив... Але я одразу відчув, що скільки б я не жив, ніколи не забути мені цього руху, погляду, усмішки Зінаїди, що її образ, цей новий образ, який несподівано постав передо мною, назавжди лишився в моїй пам’яті. Я дивився безтямно на річку і не помічав, що у мене лилися сльози. «Її б’ють,— думав я,— б’ють... б’ють...»

— Ну що ж ти — давай мені коня! — почувся за мною батьків голос.

Я машинально дав йому поводи. Він скочив на Електрика... змерзлий кінь звівся дибки і стрибнув вперед на півтора сажня... але скоро батько приборкав його; він встромив йому в боки шпори і вдарив кулаком по шиї... «Ех! хлиста немає»,— пробурмотів він.

— Куди ж ти подів його? — спитав я батька трохи згодом.

Батько не відповів і поскакав уперед. Я наздогнав його. Мені конче хотілося бачити його обличчя.

— Ти нудьгував без мене? — промовив він крізь зуби.

— Трошки. Де ж ти загубив свого хлиста? — спитав я його знову.

Батько швидко глянув на мене.

— Я його не загубив,— промовив він,— я його кинув.

Він замислився й похилив голову... І отут я вперше і чи не востаннє побачив, скільки ніжності й жалю могли виразити його суворі риси.

Він знову поскакав, і вже я не міг його наздогнати; я приїхав додому через чверть години після нього.

«Оце кохання,— знову казав я собі, сидячи вночі перед своїм письмовим столом, на якому вже почали з’являтися зошити і книжки,— оце пристрасть!... Як, здається, не обуритись, як стерпіти удар від будь-якої!.. від найлюбішої руки! Та, мабуть, можна, коли кохаєш... А я... Я ще думав...»

Останній місяць мене дуже зістарив — і моє кохання, з усіма його хвилюваннями і стражданнями, здалося мені самому чимсь таким маленьким, і дитячим, і мізерним перед тим іншим, незнаним чимсь, про що я ледве міг догадуватись і що мене лякало, як незнайоме, красиве, але грізне обличчя, що його даремно силкуєшся роздивитись у напівтемряві...

Дивний і страшний сон мені приснився тієї-таки ночі. Мені привиділося, що я входжу в низьку, темну кімнату... Батько стоїть з хлистом у руці і тупотить ногами; в кутку притулилася Зінаїда — і не на руці, а на лобі в неї червона смуга... А за ними обома підводиться весь скривавлений Бєловзоров, розтуляє бліді уста і гнівно погрожує батькові.

Через два місяці я вступив до університету, а через півроку батько мій помер (від удару) в Петербурзі, куди тільки переселився з моєю матір’ю і зо мною. За кілька днів до своєї смерті він дістав листа з Москви, який дуже його схвилював... Він ходив просити про щось матінку і, кажуть, навіть заплакав, він, мій батько! Рано-вранці того дня, коли з ним стався удар, він почав був листа до мене французькою мовою: «Сину мій,— писав він мені,— бійся жіночого кохання, бійся цього щастя, цієї отрути...» Матінка після його смерті послала досить велику суму грошей в Москву.

XXII

Минуло років чотири. Я тільки що скінчив університет і не знав ще до пуття, з чого мені почати, в які двері стукати: тинявся тим часом без діла. Якось увечері я зустрів у театрі Майданова. Він встиг одружитись і влаштуватися на службу; але я не побачив у ньому переміни. Він так само без потреби захоплювався і так само раптово занепадав серцем.

— Ви знаєте,— сказав він мені,— між іншим, пані Дольська тут.

— Яка пані Дольська?

— Хіба ви забули? колишня княжна Засєкіна, в яку ми всі були закохані, та й ви теж. Пригадуєте, на дачі, коло Нескучного.

— Вона дружина Дольського?

— Так.

— І вона тут, в театрі?

— Ні, в Петербурзі, вона цими днями приїхала; збирається за кордон.

— А який у неї чоловік? — спитав я.

— Чудова людина, з достатком. Товариш мій по службі, московський. Ви розумієте — після тієї історії... вам це все, мабуть, добре відомо (Майданов багатозначно посміхнувся)... Їй не легко було знайти собі партію; були наслідки... та з її розумом усе можливо. Підіть до неї; вона вам буде дуже рада. Вона ще погарнішала.

Майданов дав мені Зінаїдину адресу. Вона спинилася в готелі Демут. Давні спогади заворушилися в мене... Я дав собі слово другого ж дня відвідати мою колишню «пасію». Але трапились якісь справи; минув тиждень, другий, і коли я нарешті пішов в готель Демут і спитав пані Дольську — я довідався, що вона чотири дні тому вмерла зовсім несподівано від пологів.

Мене наче в серце щось штовхнуло. Думка, що я міг її побачити і не побачив і не побачу ніколи — ця гірка думка впилась у мене з усією силою непоправного докору. «Умерла!» — повторив я, безтямно дивлячись на швейцара, потихеньку вибрався на вулицю і пішов, сам не знаючи куди. Все минуле враз спливло і постало передо мною. І от як скінчилось, от до чого, поспішаючи і хвилюючись, прагнуло це молоде, гаряче, блискуче життя! Я це думав, я уявляв собі ці дорогі риси, ці очі, ці кучері — в тісному ящику, в сирому підземному мороці — тут десь, недалеко від мене, поки ще живого і, може, за кілька кроків від мого батька. Я все це думав. Я напружував свою уяву, а тим часом

Із уст байдужих чув я смерті вість,
І сам приймав її байдуже...—

звучало у мене в душі. О молодість! молодість! ні до чого тобі немає діла, ти наче володієш всіма скарбами всесвіту, навіть сум тебе тішить, навіть печаль тобі до лиця, ти самовпевнена й зухвала, ти кажеш: я одна живу — дивіться! — а у самої дні збігають і зникають без сліду і без ліку, і все в тобі зникає, як віск на сонці, як сніг... І, може, вся таємниця твоїх чар таїться не в можливості все зробити, а в можливості думати, що ти все зробиш,— таїться саме в тому, що ти пускаєш за вітром сили, які ні на що інше вжити не зуміла б — в тому, що кожен з нас не на жарт вважає себе марнотратцем, не на жарт думає, що він має право сказати: «О, що б я зробив, коли б я не згаяв марно часу!»

От і я... на що я сподівався, чого я чекав, на яке багате майбуття надіявся, коли ледве проводив зітханням, сумовитим почуттям бистроплинний образ мого першого кохання?

А що справдилось з того, на що я сподівався? І тепер, коли вже на життя моє починають набігати вечірні тіні, що в мене лишилося свіжішого, дорожчого за спогади про ту вранішню, весняну грозу, що так швидко пролинула?

Але я даремно обмовляю себе. І тоді, у той легковажний, молодий час, я не лишився глухий до сумного голосу, що кликав мене, до врочистого звуку, що долинув до мене з-за могили. Пригадую, за кілька днів після того дня, коли я дізнався про смерть Зінаїди, я сам, з власного непереможного бажання, був при смерті однієї вбогої бабусі, що жила в одному домі з нами. Вкрита лахміттям, на твердих дошках, з мішком під головою, вона трудно і тяжко вмирала. Все життя її минуло в гіркій боротьбі з щоденною нуждою, не бачила вона радості, не куштувала меду щастя — здавалось, як їй не зрадіти смерті, її свободі, її спокою? А тим часом поки її старе тіло ще боролося, поки груди ще болісно здіймалися під холодною як лід рукою, поки не покинули її останні сили, старенька все хрестилась і все шепотіла: «Господи, прости мені гріхи мої»,— і тільки з останньою іскрою свідомості зник в її очах вираз жаху перед смертю. І пригадую, що тут, біля одра вбогої бабусі, мені стало страшно за Зінаїду і захотілось помолитися за неї, за батька — і за себе.

Кінець

[1] Тихше! (Франц.)

[2] Авантюристка, шукачка пригод (франц. aventurière).

[3] А, пан паж! (Франц.)

[4] Чистокровної породи кінь (франц.).

[5] Ви повинні розстатися з цією... (Франц.)

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up