П’ятнадцятирічний капітан (сторінка 10)

Пригадавши кілька англійських слів, що їх навчився від Гарріса, кривляючись, мов та мавпа, Алвіш іронічно привітав своїх нових невільників із щасливим прибуттям.

Том підійшов до Алвіша й, показуючи на своїх товаришів і на себе самого, мовив:

— Ми вільні люди. Громадяни Сполучених Штатів!

Алвіш, певно, його зрозумів, бо, киваючи головою й усміхаючись, відказав:

— Так... так... Американці! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!

— Ласкаво просимо! — повторив Коїмбра.

Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м’язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався жоден правителів син!

Алвішів довірник одлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работорговець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар!

До того ж, Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі.

Работорговець заспокоїв розлюченого Коїмбру, і той, звівшись на ноги, знов став біля нього, насварившися кулаком на Остіна.

Хавільдар підштовхнув до Алвіша Діка Сенда.

Алвіш, мабуть, знав, хто цей юнак, яким побитом опинився в Анголі та як потрапив до каравану Ібн-Хаміса.

Зиркнувши на Діка Сенда досить лихим поглядом, Алвіш кинув по-англійськи:

— А-а, маленький янкі!

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд.— Скажіть, що ви зробите з моїми товаришами й зі мною?

— Янкі! Янкі! Маленький янкі! — повторював Алвіш.

Він або не розумів, або не хотів розуміти Дікового запитання.

Дік Сенд вдруге спитав його про те саме. А що Алвіш не відповідав, то юнак звернувся до Коїмбри, в якому, незважаючи на його спотворене пияцтвом обличчя, вгадувався європеєць. Та Коїмбра тільки замахнувся кулаком і теж нічого не відповів.

Тим часом Алвіш зайшов у жваву розмову з Ібн-Хамісом. Певно, вони говорили про Діка Сенда та його товаришів. Мабуть, зараз їх знов розлучать, і хтозна, чи ще трапиться коли-небудь нагода обмінятися бодай кількома словами.

— Друзі мої,— мовив Дік Сенд упівголоса, ніби розмовляючи сам із собою,— слухайте, що я вам скажу! Геркулес прислав до мене Дінго з запискою. Він ішов назирці за караваном. Гарріс і Негору забрали місіс Уелдон, Джека і містера Бенедікта, але куди — не знаю. Можливо, вони в Казонде. Не занепадайте духом і будьте готові скористатися з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.

— А Нен? — спитав старий Том.

— Нен померла!

— Перша жертва.

— І остання,— сказав Дік Сенд.— Бо ми ще зуміємо...

Цієї миті важка рука лягла йому на плече, і він почув аж надто добре знайомий голос:

— О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас!

Дік Сенд рвучко обернувся.

Перед ним стояв Гарріс.

— Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця.

— Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом.— Бідна мати! Хіба вона могла пережити...

— То вона померла? А її син?

— Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс.— Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно!

Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку.

— Прокляття!..— тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий.

Розділ X. Ярмарок

Дік Сенд кинувся на Гарріса так несподівано, що ніхто не встиг його спинити. Кілька тубільців тут же підбігли до юнака і були б убили його, якби не нагодився Негору.

За знаком португальця тубільці пустили Діка. Потім вони підняли й понесли геть мертвого Гарріса. Алвіш і Коїмбра хотіли негайно розправитися з юнаком, та Негору шепнув їм, що вони нічого не втратять, коли трохи забаряться з покарою. Работорговець наказав хавільдарам відвести Діка геть, замкнути й пильно стерегти.

Дік Сенд уперше побачив Негору відтоді, як той пішов од них на узбережжі. Він знав: цей негідник — єдиний винуватець катастрофи «Пілігрима». Він мав би ненавидіти португальця більше, аніж його забитого спільника. Та Дік зневажливо відвернувся від Негору, не мовивши до нього й слова.

Гарріс сказав, що місіс Уелдон і її син загинули. Тепер уже ніщо не цікавило Діка, навіть власна доля. Його кудись потягли, а куди — це було йому байдуже.

Діка Сенда міцно зв’язали й замкнули в вузенький барак без вікон. То був ніби карцер, куди Алвіш саджав невільників, присуджених до смерті за бунт, опір чи за якусь іншу непокору. Міцні стіни відгородили Діка від зовнішнього світу. Але він не жалкував. Він помстився за смерть тих, кого любив, і будь-яка покара не лякала його.

Легко здогадатися, чому Негору не дав тубільцям учинити розправу над Діком Сендом: він хотів спершу взяти юнака на жорстокі муки. П’ятнадцятирічний капітан нарешті був у його руках! Тепер можна сповна всолодитися помстою.

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — «лаконі»,— на який з’їхались работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з сусідніх областей. «Лаконі» — це не тільки невільничий ярмарок; це водночас і ринок усіх дарів щедрої африканської землі, і, взагалі, місце, де зустрічаються тубільці з різних племен.

З раннього ранку на просторому майдані — «чітоці» — юрмився люд. Сюди зійшлося тисяч із п’ять душ. Привели й рабів Жозе-Антоніу Алвіша, і Тома з товаришами. Те, що ці бідолахи були американці, мало підвищити на них попит.

Алвіш походжав по ярмарку з Коїмброю, пропонуючи работорговцям із внутрішніх областей цілі партії невільників. Серед покупців були тубільці, метиси з Уджіджі — головного торгового міста біля озера Танганьїка — та араби, неабиякі мастаки в торгівлі.

На «лаконі» зійшовся весь місцевий тубільний люд — чоловіки, жінки й діти. Найкраще вміють торгуватися, звісно, жінки, і нашим європейкам до африканок далеко братись.

На жодному з ринків великих європейських міст, навіть у ярмарковий день, не буває такої веремії, як на африканському. У так званих цивілізованих націй бажання продати завжди бере гору над бажанням купити. Африканські тубільці продають так само завзято й бурхливо, як і купують.

«Лаконі» для тубільців — велике свято, тільки вони з цієї нагоди не вбираються в найкращу одежу, а прикрашаються. Чи не найважливішою прикрасою вважається зачіска.

Деякі чоловіки позаплітали товсті коси й повикладали їх на тімені високим шиньйоном. Інші позаплітали кіски, що звисали наперед, мов пацючі хвостики, а на тімені прилаштували султани з червоного пір’я. Ще інші позакручували волосся химерними ріжками і пообмазували його, щоб держалося, червоною глиною та щедро пообмащували жиром.

Усі оці химерні зачіски зі свого чи чужого волосся були втикані залізними й кістяними шпильками та паличками. А деякі чепуруни ще й понанизували на волосся силу-силенну кольорових намистинок, а в ці вигадливі візерунки повстромляли ножі для татуювання — «софі» — з різьбленими кістяними ручками.

У жінок волосся було закручене в дрібні, з вишню завбільшки, завитки, кучерики, жмутики або звисало на обличчя довгими закрутами. Тільки деякі молоді та вродливі жінки позачісували його назад або попідстригали чубчиком на лобі. І всі як одна щедро понамащували волосся масною глиною або блискучим «нкола» — червоним смолистим соком сандалового дерева; здалеку видавалося, що їхні голови вкриті черепицею.

Однак не слід думати, що, прибираючись на ярмарок, тубільці обмежувалися самою тільки зачіскою. Ні! Навіщо ж тоді людині вуха, коли в них не встромляти паличок із цінного дерева, не носити мідних різьблених кілець, ланцюжків, сплетених з маїсової соломи, або сушених гарбузців, які правлять за табакерки, та ще сили-силенної всякого добра! Прикраси відтягують мочки вух мало не до плечей. До речі, африканські дикуни не знають, що таке кишеня, та й звідки їм знати — адже вони ходять майже роздягнені! Тим-то вони й носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки тощо.

Ну а шия, руки, зап’ястя, ноги, кісточки? Вони, безперечно, призначені для того, щоб носити на них мідні й бронзові браслети, рогові кільця та разки барвистого намиста.

А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці, роблячи їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?

А шкіра, звісно, вкриває людське тіло для того, щоб прикрашати її «тембо» — татуюванням, яке зображає дерева, птахів, місяць або хвилясті лінії, що в них Лівінгстон убачав схожість з малюнками стародавніх єгиптян. З «тембо» — його роблять людині ще змалечку вістрям ножа та синьою фарбою — можна дізнатись, до якого племені чи роду вона належить. Навчить біда малювати свій герб на власних грудях, коли не можна намалювати його на дверцятах карети — адже її немає!

Ну а одяг? Він був дуже простий. Чоловіки мали на собі фартухи із шкури антилопи, що спускалися від стегон до колін, або сплетені з трави спіднички. Жінкам за одежу правила теж сама тільки зелена спідниця, вишита барвистим шовком і оздоблена бісером або дрібними черепашками каурі та підперезана поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартухи з «ламби» — тканини, сплетеної з трав, пофарбованих у синій, чорний або жовтий колір.

Проте так пишно були вбрані тільки багаті тубільці. Решта — дрібні торговці, пагази, араби — вдягалися куди простіше, тобто ходили майже голі.

Поклажу тут здебільшого носили жінки. Вони прийшли на ярмарок із великими плетеними корзинами за плечима. Знизу вони підтримували корзини руками, а згори корзини держалися з допомогою широкого паска, який оперізував лоб. Вибравши місце й вивантаживши товар, жінки перекидали корзини набік і всідалися в них навпочіпки.

На ярмарку красувалися цілі гори чудових овочів і фруктів — плодів цієї напрочуд щедрої землі. Тут продавали рис, що дає врожай сто зернин з одної; маїс, який при двохстах зернинах з одної приносить, три врожаї за вісім місяців; перець, набагато гостріший за кайєнський; маніок; пальмову олію. Сюди понаганяли сотні кіз, свиней, овець безшерстої породи; понаносили живої й битої птиці, риби. Гончарні вироби вабили око своїми яскравими візерунками. Скрізь сновигали хлопчаки, спокушаючи верескливими голосами охочих до напоїв. Вони пропонували бананове вино, міцну настоянку — «помбе», «малофу» — пиво з бананів і медову воду.

Та ще мальовничішим робили ярмарок у Казонде слонова кістка й тканини. Тканин тут було без ліку: «мерикані» — небілений міткаль виробництва салемських фабрик у Массачусетсі: «канікі» — блакитна бавовняна тканина тридцять чотири дюйми завширшки; «сохарі» — картата білосиня матерія з червоною облямівкою, і, врешті, «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк, три ярди якого коштують щонайменше сім доларів, а якщо він зітканий з золотою ниткою, то ціна досягає до вісімдесяти доларів.

Слонову кістку приставляли до Казонде з усіх факторій Центральної Африки, а вже звідси її везли в Хартум, Занзібар і Наталь. Скільки купців і перекупників гріли руки на цій комерції!

Важко навіть уявити собі, скільки треба забити слонів, щоб зібрати оті п’ятсот тисяч кілограмів, що їх щороку вивозять на європейські й, зокрема, на англійські ринки. Тільки для задоволення потреб англійської промисловості щороку треба вбивати сорок тисяч слонів[1].

Вага пари слонових бивнів — десь двадцять вісім фунтів, але трапляються бивні вагою в сто шістдесят і більше фунтів.

Як же розраховуються покупці й продавці? Які тут ходять гроші? Відомо, що для африканських работорговців за грошову одиницю правив невільник. Тубільці користувалися замість грошей намистом, виготовленим у Венеції: молочно-білим — «качоколо», чорним — «бубулу», рожевим — «сікундерече». Десять разків намиста називались «фундо». Це вже було справжнє багатство. Тому Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в свої африканські експедиції, завжди брали з собою чималий запас цієї «монети».

Крім кольорового намиста, на африканських ринках іще ходить «віунга». Це особливі черепашки, що трапляються подекуди на східному узбережжі. Вони правлять за дрібну розмінну монету. Для людоїдських племен певну цінність становлять людські зуби, і на «лаконі» можна часом бачити намисто з людських зубів на шиї у тубільця. Проте останнім часом ці «гроші» вже виходять з обігу.

Отак виглядав цей «лаконі» — ярмарок у Казонде.

Під полудень він завирував іще дужче, а галас став просто оглушливим. Годі описати словами лють продавців, яким не вдавалося накинути нікому свого товару, й гнів покупців, з яких продавці правили зависоку ціну. Раз у раз серед розпаленої юрби зчинялися бійки, і жоден охоронець порядку не розбороняв забіяк.

Пополудні Алвіш звелів вивести невільників, призначених на продаж. Юрба відразу побільшала на дві тисячі чоловік. Ці люди просиділи в бараках кілька місяців. Але «товар» був не такий уже й кепський: невільники відпочили, набрали тіла на пристойних харчах,— отже можна було правити за них добрячу ціну. Куди гірший вигляд мали ті, що їх пригнали недавно,— геть охлялі з голоду, посмуговані нагаями. Якби Алвіш протримав цих негрів у бараках бодай місяць, він би, звісно, продав їх куди дорожче. Але работорговець вирішив все-таки пустити їх у продаж, бо знав і бачив — попит на невільників великий.

Старого Тома і трьох його товаришів теж вивели на майдан. Всі вони, як і доти, були скуті, але їхні погляди палали люттю та обуренням.

— Містера Діка тут немає! — мовив Бет, обвівши очима майдан.

— Авжеж немає! — відповів Актеон.— Вони не можуть продати його як раба!

— Але вони можуть убити його, якщо ще не вбили! — сказав Том.— А нам залишається тільки єдине: сподіватися, що всіх купить один работорговець. Бодай би вже нам не розлучатись.

— Мій бідний старий батьку! Страшно подумати, що нас розлучать і що ти працюватимеш як раб! — ридаючи, вигукнув Бет.

— Ні! — відповів Том.— Ні, вони не розлучать нас, і, можливо, нам пощастить...

— Якби з нами був Геркулес! — мовив Остін.

Але Геркулес пропав. Після того, як він прислав записку Дікові Сенду, вони не мали про нього ні чутки, ні вістки. Чи ж варто заздрити йому? Варто! Бо якщо Геркулес навіть загинув — він загинув вільним. Він не носив кайданів...

Тим часом торг почався. Агенти Алвіша походжали серед чоловіків, жінок і дітей, і їм було байдуже, що вони розлучають батьків з дітьми, а чоловіків із жінками. Ці нелюди вважали невільників за худобу. Тома і його товаришів водили від покупця до покупця. Попереду йшов агент, викрикуючи ціну, призначену Алвішем за них усіх. Покупці — араби або метиси з центральних областей — уважно оглядали «товар». Їх дивувало, що ці негри не схожі на африканських, яких пригнали, скажімо, з берегів Замбезі чи Луалаби: вони багато міцніші фізично і значно розумніші. Справді цінний товар! Покупці мацали Бета, Актеона та Остіна, дивились їм у зуби, як баришники, що гендлюють кіньми на ярмарку. Вони жбурляли палицю й наказували невільникам принести її — щоб подивитися, як ті бігають.

Цей ганебний огляд не минув нікого. Не треба думати, що невільники байдуже сприймали його. Аж ніяк! Усі, чоловіки й жінки, переймались почуттям глибокого сорому й кривди за свою зневажену людську гідність. Хіба що діти не розуміли, як їх принижують.

До того ж, невільників страшенно лаяли й били. Коїмбра, вже добряче напідпитку, та Алвішеві агенти поводились із ними вкрай жорстоко. А у нових господарів, що заплатять за них слоновою кісткою, коленкором або намистом, цих бідолах чекала, можливо, ще гірша доля.

Розлучали силою матір з дитиною, чоловіка з дружиною, брата з сестрою і не дозволяли їм навіть попрощатись. Вони бачились на цьому ярмарку востаннє й розставались навік.

Звичайно баришники, що торгують чоловіками, не купують жінок. Жінки — цінний товар на ринках мусульманського Сходу, де існує полігамія[2]; їх женуть на північ, до арабських країн. Чоловіки потрібні на важких роботах в іспанських колоніях, в Маскаті, на Мадагаскарі. Тож їх спершу перепроваджують до факторій на східному або західному березі Африки, а звідти вивозять на місце. Прощання невільників супроводиться жахливими сценами: вони знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.

Том і його товариші мусили поділити долю інших невільників. Проте не це їх лякало. Якби їх вивезли до якоїсь чужоземної колонії, вони знайшли б там можливість заявити, хто вони такі, і домагалися б своїх прав. Але вони боялись, що їх заженуть кудись у глиб Африки. Звідти вони вже не повернуться...

На щастя, сталося так, як вони бажали: всіх чотирьох продали одному работорговцеві. Охочих купити їх було чимало. За них сперечалися кілька баришників з Уджіджі. Жозе-Антоніу Алвіш задоволено потирав руки. Тим часом ціни на чотирьох негрів зростали. Гендлярі мало не побилися за них, бо зроду ще не бачили таких невільників на ярмарку в Казонде. Алвіш, звісно, не казав, де він їх роздобув. А Том і товариші, не знаючи місцевої говірки, не могли пояснити, що й до чого. Їхній новий господар, багатий арабський купець, мав намір за кілька днів одпровадити їх до озера Танганьїка, а вже звідти — до занзібарських факторій.

Чи ж добудуться вони туди живі, подолавши шлях у півтори тисячі миль через найбільш небезпечні області Центральної Африки? Чи стане старому Томові сили витерпіти ще й злигодні? Чи не помре він десь по дорозі, як стара Нен?

Але все-таки чотирьох товаришів не розлучили! І через це навіть ланцюг, яким скували їх, здавався легшим.

Їхній новий господар звелів одвести їх до окремого барака. Він дбав про свій товар, бо, мабуть, сподівався вигідно продати його на занзібарському ринку.

Тома, Бета, Актеона та Остіна повели геть із «чітоки». Вони не побачили й не дізнались, якою несподіваною подією скінчився ярмарок у Казонде.

Розділ XI. Пунш його величності

Близько четвертої години пополудні в кінці головної вулиці загуркотіли барабани, задзвеніли цимбали та інші африканські музичні інструменти. Юрба на «чітоці» вирувала й досі. Тривалі суперечки й бійки не приглушили голосів, не вгамували й не стомили несамовитих торговців. Чимало невільників не було продано. Покупці сварилися за партії рабів із таким запалом, якого не знає навіть лондонська біржа в дні великої гри на підвищення.

Проте коли зненацька залунали звуки цього незлагодженого концерту, всі торгові справи припинилися, і горлані могли нарешті звести дух.

То його величність Муані-Лунга, володар Казонде, удостоїв своїми відвідинами ярмарок. Його супроводив численний почет — дружини, «державні чиновники», солдати й раби. Алвіш та інші работорговці поквапились вийти йому назустріч і не шкодували улесливих слів, які так полюбляв цей титулований п’яничка.

Стареньку кітанду, в якій несли його величність, поставили посеред «чітоки», і з неї зліз — не без допомоги десятка послужливих рук — володар Казонде Муані-Лунга.

Йому було п’ятдесят років, але здавався він вісімдесятирічним дідом. Він виглядав таким старим, що старішого годі собі й уявити. На голові в Муані-Лунга вивишалось щось на взірець тіари, прикрашеної пазурами леопарда, пофарбованими в червоний колір, і втиканої віхтиками білої вовни. Це була родова корона володарів Казонде. На стегнах теліпалися дві спіднички зі шкури антилопи «куду», вишиті перлами й заяложені більше, ніж ковальський фартух. Химерне татуювання на грудях свідчило про давність роду; якщо вірити цьому свідченню, родовід династії Муані-Лунга губився десь у пітьмі віків. На руках у його величності подзенькували мідні браслети. Ноги були взуті в чоботи виїзного служки з жовтим закотом — подарунок, що його підніс Алвіш років двадцять тому. У лівій руці Муані-Лунга тримав великий ціпок із срібною головкою, а в правій — хлопавку для мух з оздобленою перлами ручкою. Над його величністю несли стару парасольку, поцяцьковану численними латками, мов штани в Арлекіна[3]. Вбрання володаря доповнювали окуляри на носі та лупа на шиї. Ці предмети, за якими так побивався кузен Бенедікт, знайшов у Бетових кишенях Алвіш і подарував його величності Муані-Лунга.

Такий був портрет цього грізного володаря.

Муані-Лунга твердив, що він — син неба, тому і сидить на престолі. Тих своїх підданців, які насмілювались сумніватися в цьому, він спроваджував на небо, щоб вони пересвідчились у слушності його твердження. Він казав також, що завдяки небесному походженню не має ніяких людських потреб. Якщо він їсть — то тільки тому, що йому це приємно; якщо він п’є — то тільки тому, що йому це подобається. До речі, ніхто не міг випити більше за його величність. Його міністри та чиновники, теж гіркі п’яниці, в порівнянні з Муані-Лунга здавалися непитущими. Його величність був наскрізь проспиртований, однак і далі безперестану лив у себе міцне пиво, «помбе», а надто дешевий ямайський ром, що ним удосталь постачав володаря Алвіш.

Муані-Лунга мав у своєму гаремі багато дружин усякого віку й рангу. Більшість з них супроводили його на ярмарок. Муані, першій його дружині, що мала титул володарки, було років сорок.

На Муані красувалася картата накидка й сплетена з трави та оздоблена перлами спідниця. Вона поначіпляла на себе силу-силенну намиста — на шию, руки, ноги і скрізь, де тільки можна начепити. Висока химерна зачіска обрамляла її дрібненький зміїний видок. Вона була до краю потворна. Інші дружини, не такі ошатні, але молодші, йшли за Муаною, готові на перший знак володаря приступити до виконання своїх обов’язків — перетворитися на живі меблі. Ці нещасні змушені були коритися. Коли його величності схочеться сісти, дві дружини пригнуться до землі, і він сяде на них, а решта розстелиться йому під ноги.

Слідом за дружинами в почті Муані-Лунга йшли міністри, воєначальники та інша знать. Усі вони — так само, як і їхній повелитель,— добряче вже хильнули. Впадало в око те, що коленому з цих високопоставлених дикунів бракувало якоїсь частини тіла — тому вуха, тому ока, тому носа, а тому руки. Річ у тім, що в Казонде карали тільки двома способами : калічили або вбивали — залежно від примхи володаря. За найменшу провину придворним відрізали вуха; це вважалося чи не найсуворішою карою — адже в вухах тубільці носили ножі, табакерки, кільця та інші предмети щоденного вжитку.

Начальникам округів — «кілоло»,— які успадкували це право або були призначені на чотири роки, за мундири правили червоні жилети. На головах вони носили шапочки з зебрячої шкури, а в руках тримали знак своєї влади — довгу бамбукову палицю.

Солдати були озброєні луками, гострими ножами, вкладеними в піхви із зміїної шкури, довгими товстими списами та пальмовими щитами, прикрашеними вигадливою різьбою. Що ж до мундирів, то його величність не дуже витрачався на них.

Останніми в почті Муані-Лунга йшли придворні чаклуни й музиканти.

Чаклуни — мганнги — водночас тут і лікарі. Африканські дикуни сліпо вірять в силу мганнг — у їхні пророцтва та чудодійні заклинання; вони поклоняються фетишам, глиняним фігуркам, розмальованим у синій і червоний колір, що зображають справжніх і фантастичних тварин, або ж вирізаним з дерева фігуркам чоловіків і жінок. Мганнги теж були покалічені: так їм віддячував володар, коли йому не допомагали їхні ліки.

Музиканти — чоловіки й жінки — без угаву тріскотіли напрочуд дзвінкими тріскачками, гатили в барабани або били паличками з гутаперчевими кульками на кінцях по «марімба». Так називалися інструменти, схожі на тимпани; вони були зроблені з сухих порожніх гарбузців — великих, менших і зовсім маленьких. Одне слово, стояв такий оглушливий шум, що його могло витримати тільки звикле до африканської музики вухо.

Над процесією майоріли прапори та прапорці. Воїни несли на списах кілька побілілих черепів; це були черепи вождів сусідніх племен, що їх переміг Муані-Лунга.

Коли його величність зліз із кітанди, залунали вітальні вигуки. Охоронці караванів розрядили в повітря свої старовинні кремінні рушниці, але звуки пострілів потонули в галасі багатотисячної юрби. Хавільдари квапливо натирали свої чорні обличчя червоним порошком кіноварі, який носили в торбинках на поясі, і падали ниць перед Муані-Лунга.

Алвіш, вийшовши наперед, підніс володарю велику пачку свіжого тютюну — «заспокійливої травияк його називають у Казонде. Це прийшлося дуже до речі: Муані-Лунга з самого ранку був у кепському настрої.

Коїмбра, Ібн-Хаміс та інші работорговці — араби й метиси — вслід за Алвішем запевнили могутнього володаря Казонде в своїй відданості. «Мархаба!» — проказували араби й прикладали руку до чола, уст та серця. «Мархаба» мовою арабів, які живуть у Центральній Африці, означає: «Ласкаво просимо!» Метиси з Уджіджі плескали в долоні й били доземні поклони. Деякі з них качались у пилюці, виказуючи в такий спосіб свою вірність.

Але Муані-Лунга ні на кого не дивився. Він ішов майданом, широко розставляючи ноги, неначе під ними хиталася земля, і оглядав виставлених на продаж рабів. І якщо работорговці боялися, щоб він бува не забрав собі якогось невільника, то невільники не менше боялися, що потраплять під владу цього лютого звіра.

Негору ані на крок не відступався від Алвіша. Він теж засвідчив своє шанування його величності. Розмовляли вони місцевою говіркою. Власне, говорили Алвіш і Негору, а Муані-Лунга у відповідь тільки щось п’яно мимрив, або вигукував неслухняними губами. Проте його мова стала розбірливою, коли він попросив свого друга Алвіша поповнити запас горілки. Володар та його придворні вже повипивали все, що було.

— Муані-Лунга — бажаний гість на ярмарку в Казонде! — вигукнув Алвіш.

— Хочу пити! — відказав володар.

— Його величність дістане свою частку від прибутків «лаконі»,— докинув работорговець.

— Пити! — повторив Муані-Лунга.

— Мій друг Негору щасливий, що бачить володаря Казонде після такої тривалої розлуки.

— Пити! — водно торочив п’яниця, від якого тхнуло горілкою.

— Чого ж хоче випити його величність — «помбе» чи медової води? — хитро спитав Алвіш, добре знаючи, чого хоче Муані-Лунга.

— Ні! Ні! — закричав володар.— Горілки! А за кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Алвішу...

— По краплі крові білої людини! — підказав Негору, непомітно зробивши Алвішеві знак, на який той ствердно кивнув головою.

— Кров білої людини? Вбити білого? — перепитав Муані-Лунга, в якому враз пробудилися дикі інстинкти.

— Цей білий убив одного з агентів Алвіша,— провадив Негору.

— Так, він убив Гарріса,— підтвердив работорговець.— І ми повинні відомстити за це.

— То вирядіть його до Массонго, у верхів’я Заїру. Воїни племені ассуа розріжуть його на шматочки й з’їдять живцем! їм смакуватиме людське м’ясо! — вигукнув МуаніЛунга.

Він казав правду. Подекуди в Центральній Африці ще досить поширене людоїдство.

Лівінгстон у своїх нотатках пише, що на берегах Луалаби живе плем’я маньєма, яке їсть не тільки забитих на війні ворогів, а й закуповує невільників на з’їжу. Камерон теж зустрічався з племенем людоїдів — моенебугга. Відомий нам Стенлі засвідчив випадок людоїдства у жителів Укусу.

Та хоч хай яку жахливу кару придумав Муані-Лунга для Діка Сенда, вона не підходила Негору, бо він не мав наміру випускати з рук свою жертву.

— Білий убив нашого друга Гарріса тут,— мовив Негору.

— І тут він повинен умерти! — додав Алвіш.

— Роби як хочеш, Алвіше,— відказав Муані-Лунга.— Але пам’ятай: крапля вогняної води за краплю крові білої людини!

— Гаразд! Буде тобі вогняна вода! Ти сам побачиш — вона заслуговує цієї назви. А як вона в нас запалає! Жозе-Антоніу Алвіш почастує сьогодні пуншем володаря Муані-Лунга!

Його величність ляснув п’ятірнею по долоні свого друга Алвіша. Він аж нестямився з радості. Його дружини та придворні теж бурхливо виявляли свій захват. Вони ще зроду не бачили, як горить «вогняна вода», і, безперечно, вважали, що її можна отак пити — з вогнем.

Бідний Дік Сенд! Які жахливі муки чекали його! Коли навіть цивілізовані люди, напившись, не володіють собою й часом здатні на страхітливі вчинки, то легко уявити собі, як діє алкоголь на дикунів.

Отже думка помордувати білого припала до вподоби і тубільцям, і Жозе-Антоніу Алвішу, такому самому негру, як і вони, і Коїмбрі, метисові з негритянською кров’ю, і, нарешті, Негору, якого просто-таки розпікала ненависть до людей його раси.

На землю непомітно спустився вечір, і відразу настала ніч.

Алвішеві й справді прийшла в голову блискуча думка: почастувати його негритянську величність пуншем. Муані-Лунга останнім часом нарікав, що «вогняна вода» його не бере. То, може, якщо горілка запалає справжнім вогнем, вона краще подіє на негритянського володаря?

Отже в програмі вечора першим номером стояв пунш, а другим — катування білої людини.

Дік Сенд, замкнений у своїй тісній і темній в’язниці, мав вийти з неї тільки на страту. Невільників, проданих і непроданих, знов позаганяли в бараки. На «чітоці» залишились Муані-Лунга із почтом, работорговці, хавільдари й солдати, які сподівалися, що їм пощастить скуштувати пуншу після його величності та придворних.

Жозе-Антоніу Алвіш заходився готувати пунш. Негору давав йому поради. На «чітоку» винесли й поставили в її центрі мідний казан місткістю близько двохсот пінт[4]. В нього вилили кілька барилець найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж щедро насипали перцю та інших прянощів, аби дикунський пунш вийшов якнайміцнішим.

Всі оточили Муані-Лунга. Він похитуючись підступив до казана. Горілчане плесо надило його до себе; здавалося, він от-от кинеться в казан сторч головою.

Алвіш притримав його й тицьнув у руки запалений гніт.

— Вогонь! — крикнув він, лукаво усміхаючись.

— Вогонь! — повторив Муані-Лунга й ткнув гніт у спирт.

Як спалахнув спирт, як гарно затанцювали-закрутились синюваті вогники!

Алвіш присмачив пунш жменею морської солі, щоб він став іще пекучішим. Відблиски полум’я надали обличчям людей, які оточили казан, того тьмяно-синюватого відтінку, що його людська уява приписує привидам. Сп’янівши від самого тільки запаху спиртного, тубільці загорлали й, побравшись за руки, закрутилися в шаленому танку довкола володаря Казонде.

Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував рідину в казані, що рясніла язичками полум’я.

Муані-Лунга підступився ближче. Він вихопив ополоника з рук у Алвіша, зачерпнув вогняного пуншу й підніс до рота.

Як заволав володар Казонде!

Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія з гасом. Вогонь не давав великого жару, але невтримно пожирав Муані-Лунга.

Танок тубільців ураз розпався.

Один з міністрів Муані-Лунга підбіг до свого володаря, щоб загасити його, але, проспиртований не менше від того, зайнявся й сам.

Всі придворні Муані-Лунга могли б отак згоріти!

Алвіш і Негору заклякли на місці. Дружини володаря кинулись навтіки, Коїмбра дременув і собі, зрозумівши, що і йому загрожує така смерть.

Муані-Лунга і міністр попадали на землю, корчачись від нестерпного болю.

Через кілька хвилин Муані-Лунга і його міністр сконали. Невдовзі від них зостався тільки попілець та кілька кісток, що їх не взяв вогонь.

Ось що лишилося від володаря Казонде та його міністра.

Розділ XII. Похорон Муані-Лунга

Назавтра, 29 травня, місто Казонде мало незвичайний вигляд. Перелякані тубільці не витикали носа з хатин. Вони ще зроду не бачили, щоб володар, син неба, та його міністр загинули такою страшною смертю. Декому з тубільців, особливо старим, траплялося підсмажувати своїх ближніх. Вони знали, що для цього потрібні складні приготування. А тут їхній володар та міністр згоріли самі по собі, як суха трава! Тубільці мали це за справжнє диво.

Жозе-Антоніу Алвіш також не виходив із дому. Він боявся, що провину за смерть Муані-Лунга звернуть на нього. Негору пояснив йому, чому помер його величність, і порадив бути обережним. А ні, то доведеться добряче потрусити гаманом, щоб викрутитися з халепи.

Аж тут Негору осяяла блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвичайна смерть володаря Казонде — знак особливої прихильності до нього великого бога Maнiту; такої прихильності удостоюються тільки деякі його обранці. Забобонні тубільці спіймалися на гачок. Вогонь, що спопелив Муані-Лунга та його міністра, оголосили священним. Залишалось тільки вшанувати його величність похороном, гідним людини, піднесеної до рангу божества.

Цей похорон і своєрідний церемоніал, що його супроводив, давав Негору можливість поквитатися з Діком Сендом. Ніхто б не повірив — коли б не свідчення багатьох дослідників Центральної Африки, зокрема лейтенанта Камерона,— що такий похорон не обходиться без кровопролиття.

Спадкоємицею трону мала стати найстарша дружина Муані-Лунга — Муана. Вона звеліла негайно розпочати приготування до похорону. Цим вона проголосила свою владу, випередивши решту претендентів, а насамперед царка Укусу, який давно вже зазіхав на казондський трон. Як володарці держави, Муані не загрожувала жорстока доля інших дружин небіжчика. Водночас вона позбувалася наймолодших дружин, які добряче їй дозолили. Це особливо тішило люту мегеру[5]. Отож вона наказала оголосити — під звуки рогів і «марімба»,— що похорон Муані-Лунга відбудеться завтра ввечері згідно з усіма узвичаєними обрядами.

Двір володаря і його народ сприйняв цей наказ як належне. Алвіш та інші работорговці не боялися Муани. Вони знали: подарунками та лестощами вони невдовзі візьмуть володарку під свій вплив.

Отже трон перейшов у руки Муани швидко й мирно. Тільки в гаремі небіжчика панував переляк, і то не без причини.

Приготування до похорону почалися того ж дня. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок — притока Кванго. На дні потічка мали викопати могилу для Муані-Лунга. Тож на час похорону треба було відвести воду вбік.

Тубільці заходилися споруджувати загату. Після похорону цю загату зруйнують, і вода повернеться в своє русло.

Негору вирішив домогтися, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря. Він бачив, як юнак розправився з Гаррісом, коли той сказав, що місіс Уелдон та Джек загинули. Підлий боягуз, Негору не наважився б підступитись до Діка Сенда, якби той був на волі. Але тепер, коли його бранець мав пута на руках і на ногах, Негору пішов до нього. Португалець був із тих негідників, яким мало замучити свою жертву — їм треба ще й вдосталь натішитись її стражданнями.

Десь серед дня Негору подався до барака, де хавільдар пильно стеріг Діка Сенда. Юнак лежав долі. Цілу добу йому не давали їсти. Знесилений тяжким переходом, змучений болем од мотузок, що врізалися йому в тіло, Дік чекав смерті — бодай і найжорстокішої,— як вибавлення від усіх мук.

Побачивши Негору, юнак затремтів. Він мимоволі сіпнувся, щоб розірвати пута, кинутись на цього негідника й задушити його. Та навіть Геркулесові було б не до снаги розірвати товстелезне мотуззя. Дік зрозумів: боротьба між ним та Негору ще не закінчена. Він спокійно подивився просто в вічі португальцеві, вирішивши не відповідати, хоч хай би що той казав.

— Я вважав за свій обов’язок,— почав Негору,— востаннє навідати мого юного капітана й висловити йому глибоке співчуття з того приводу, що він уже не може командувати тут так, як на борту «Пілігрима».

А що Дік Сенд нічого не відповів, то Негору провадив:

— Невже, капітане, ви не впізнали свого колишнього кока? А я так квапився до вас, щоб дістати накази та спитати, чого ви бажаєте на сніданок!

Мовивши це, він щосили копнув Діка ногою.

— Я маю до вас іще одне запитання, мій юний капітане. Коли ваша ласка, поясніть до пуття, як це ви потрапили до Анголи замість того, щоб пристати до південноамериканського узбережжя?

Він міг цього й не говорити: Дік давно вже впевнився в тому, що саме Негору зіпсував компас на «Пілігримі». Глузливі слова португальця були власне не запитанням, а признанням.

Дік Сенд відповів на ці слова зневажливою мовчанкою.

— Скажіть-бо правду, капітане,— вів далі Негору,— хіба вам не пощастило, що на борту «Пілігрима» випадком опинився моряк, бувалий мореплавець? Куди б вас занесло, якби не він! Розбило б об скелі — та й по всьому! А так завдяки йому ви всі пристали до берега гостинного краю, де знайшли безпечний притулок. От бачите, мій юний капітане, як ви помилялися, коли ставились з погордою до цього моряка!

Негору зовні був спокійний, але цей спокій давався йому ціною неймовірних зусиль. Він чимдалі нижче схилявся над Діком Сендом, мовби мав намір його вкусити. Раптом обличчя Негору перекривилося: більше він не міг стримуватися.

— Кожному своя черга! — люто вигукнув він.— Сьогодні я — капітан і хазяїн! Твоє життя, невдахо-моряк, у моїх руках!

— Поступаюся тобі своєю чергою,— холодно відказав Дік Сенд.— Але запам’ятай: на небі є бог. Він карає за всі злочини. Час відплати не забариться.

— Якщо бог піклується про людей, пора йому подумати й про тебе.

— Я готовий постати перед ним,— так само холодно сказав Дік Сенд.— Смерть мені не страшна.

— Це ми ще побачимо! — загорлав Негору.— Чи не сподіваєшся ти на чиюсь допомогу? Ні, тут, у Казонде, Алвіш і я — господарі! Марні твої сподівання! Може, ти думаєш, що твої друзі — Том та інші негри — ще тут? Ні! Вони давно продані й плентають до Занзібару! Зараз у них одне на думці: аби не дати дуба по дорозі!

— Все одно тобі не уникнути справедливої відплати. Іще на волі Геркулес,— мовив Дік Сенд.

— Геркулес! — зневажливо вигукнув португалець, тупнувши ногою.— Та його вже давно зжерли леви й леопарди. Шкода тільки, що дикі звірі позбавили мене змоги відомстити йому.

— Якщо Геркулес і загинув, то Дінго — живий! Дінго — незвичайний собака, він поквитається з тобою. Я тебе бачу наскрізь, Негору: ти боягуз! Дінго знайде тебе, і то буде твій останній день!

— Негідник! — загорлав Негору, геть розшаленівши.— Негідник! Я вже давно прошив кулею твого Дінго. Місіс Уелдон та її син теж мертві. І всіх, хто плив на «Пілігримі», чекає смерть!

— Тебе теж вона чекає,— відповів Дік Сенд.— Але ти вмреш раніше.

Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець уже ладен був перейти від слів до діла й задушити свого беззбройного бранця. Він кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо в світі! І Негору пустив Діка. Наказавши незворушному хавільдарові пильно стерегти в’язня, він вийшов з барака.

Ця зустріч, замість пригнітити Діка Сенда, підбадьорила його, додала снаги. До того ж, Дік помітив, що тепер він може вільніше ворушити руками й ногами. Мабуть, Негору ненароком послабив пута, коли струснув ним. Юнак навіть подумав, що вивільнить руки. А проте, яка з того користь? Адже він замкнений, і його стереже хавільдар. Але в житті бувають такі хвилини, коли навіть найнезначніше полегшення здається неоціненним щастям.

Звісно, Дікові Сенду не було на що сподіватися. Допомога могла прийти тільки ззовні. Але хто її подасть? Ніхто! Нічого тут не вдієш... Та й, як подумати, навіщо жити далі? Дік згадував усіх тих, що випередили його на шляху до смерті, і бажав тільки одного: наздогнати їх. Негору щойно підтвердив слова Гарріса: місіс Уелдон та малий Джек загинули. Мабуть, і Геркулес, якому на кожному кроці загрожувала смертельна небезпека, вже мертвий. Старого Тома і його товаришів продали в рабство: вони назавжди втрачені для нього, Діка. Сподіватись на щасливий випадок, що врятував би його від жорстокої смерті, було б справжнім божевіллям. Що ж, він гідно зустріне смерть. Адже вона позбавить його страждань і тому не може бути жахливішою за його теперішнє життя.

Минали години. Спадала ніч. Денне світло, що пробивалось крізь солом’яну покрівлю, згасало. Затих гамір на «чітоці» — сьогодні там узагалі було тихо, як порівняти з неймовірним галасом, що був учора. В тісній комірчині тіні враз згустились, і все потонуло в непроглядному мороці. Невдовзі все Казонде вже спочивало.

Дік Сенд міцно заснув і проспав години дві. Прокинувся він свіжим і бадьорим. Йому вдалося звільнити від пут одну руку; рука трохи відтухла, і Дік з насолодою знай згинав і випростував її.

Було вже, певно, за північ. Хавільдар спав важким сном: звечора він видудлив пляшку горілки, і пальці його й досі судорожно стискали її шийку.

Дікові Сенду спало на думку заволодіти зброєю свого тюремника: адже вона стала б йому у великій пригоді на випадок утечі. Раптом він почув якийсь шерех під дверима. Спираючись на вільну руку, Дік підповз до порога, не розбудивши хавільдара. Він не помилився. Щось таки шурхотіло за порогом. Здавалось, ніби хтось риє землю. Але хто? Хто це: тварина чи людина?

— Якби-то це був Геркулес! — прошепотів Дік Сенд.

Він подивився на хавільдара. Той лежав непорушно, зморений свинцевим сном. Дік приклав губи до шпарки над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» У відповідь тихо заскавулив собака.

«Це Дінго! — подумав юнак.— Розумник: знайшов мене навіть у цьому бараці! Може, приніс записку від Геркулеса? Але якщо Дінго живий, то Негору збрехав!..»

Цієї миті під двері просунулась лапа. Дік Сенд ухопив її й відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо собака й приніс записку, то її прив’язано до нашийника. Що ж робити? Чи можна розширити дірку так, щоб Дінго просунув у неї голову? Треба спробувати...

Та тільки-но Дік Сенд заходився розгрібати землю нігтями, як на «чітоці» завалували собаки. Місцеві собаки почули чужинця. Дінго, звісно, кинувся тікати. Ляснуло кілька пострілів. Хавільдар заворушився. Дік Сенд поповз назад у свій куток.

Через кілька нескінченно довгих годин урешті зайнявся день — останній день його життя!

Від ранку до вечора тубільці завзято працювали, споруджуючи загату. Роботою керував перший міністр. Її належало закінчити вчасно, а то придворним не минути каліцтва: Муана, нова володарка Казонде, збиралася в усьому наслідувати приклад небіжчика-чоловіка.

Коли воду з потічка відвели, посеред русла викопали яму п’ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки.

На дно ями поклали живих жінок, рабинь його величності. Звичайно таких нещасних закопують у могилу живцем, але з нагоди чудесної смерті Муані-Лунга їх мали втопити разом із тілом їхнього володаря[6].

За звичаєм, небіжчика ховають у його найкращому вбранні. Та цього разу зробили по-іншому — адже від його величності залишилися дві-три обвуглені кісточки. З верболозу сплели опудало, досить схоже на Муані-Лунга, ба навіть гарніше за нього. Всередину запхали останки володаря, а потім вбрали опудало в святкові шати. Не забули і про окуляри та про лупу кузена Бенедікта. В цьому маскараді було щось кумедне й моторошне водночас.

Урочистий похорон мав відбутися вночі при світлі смолоскипів. За велінням Муани, на похорон скликали всіх жителів Казонде.

Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від «чітоки» до потічка, де викопали могилу. Хід супроводжувався криками, ритуальними танцями, заклинаннями мганнг, гуркотом музичних інструментів і пострілами зі старих мушкетів.

Жозе-Антоніу Алвіш, Коїмбра, Негору, араби-работорговці та їхні хавільдари теж ішли у процесії. Муана не дозволила їм покидати Казонде, поки не поховають володаря. Всі вони добре розуміли, як небезпечно не послухатися жінки, що тільки почала вчитися ремесла володарки.

Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Кітанду оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводити володаря на той світ. Муана йшла за цим своєрідним катафалком у своєму найкращому вбранні. Коли кітанду донесли до могили і народ з’юрмився на берегах потічка, добре стало видно яму. В ній покотом лежали чорні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П’ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившися долі, інші плакали й голосили.

Муана вибрала з-поміж убраних, мов на свято, дружин небіжчика тих, що мали стати його супутницями на тому світі.

Одній із жертв, яка носила титул другої дружини, звеліли опуститися навколішки й спертись на долоні, щоб правити Муані-Лунга за крісло, як вона це робила й за його життя; третя дружина мала правити за бильце крісла, а четверта — за подушку під ногами в володаря.

В протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев’яний стовп. До стовпа прив’язали білу людину — ще одну жертву на цьому похороні.

Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур, яким його піддали за наказом Негору. Дік Сенд спокійно чекав смерті. Він знав: надії на порятунок немає.

Проте ще не настав час руйнувати загату.

На знак Муани кат Казонде перерізав горло четвертій дружині Муані-Лунга, яка лежала в ногах у опудала. Це було сигналом до початку кривавої різанини.

Крикам жертв вторувало перегукування катових помічників, яке тонуло в несамовитому галасі юрби.

Нарешті Муана жестом наказала зруйнувати загату.

Воду пустили тонким струмочком. Вона заливала тіла рабинь, що лежали на дні ями. Коли вода сягнула Дікові Сенду до колін, він зробив останнє зусилля, щоб розірвати пута.

Нарешті потік увійшов між свої береги. Голови рабинь зникли під водою. І ніщо вже не вказувало на те, що тут поховано понад п’ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.

Як важко мені описувати ці картини! Але я вважав своїм обов’язком відтворити їх у всій їхній жахливій реальності. Такі поки що люди, які населяють ці похмурі краї. І треба, щоб у світі знали про це.

Розділ XIII. У факторії

Гарріс і Негору брехали, кажучи, що місіс Уелдон, її син Джек та кузен Бенедікт загинули. Всі троє перебували ніде інде, як у Казонде.

Після того, як термітник було взято приступом, місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедікта відвели в табір на березі Кванзи, а звідти перепровадили до Казонде. Загін, очолюваний Гаррісом і Негору, охороняла дюжина тубільних солдатів.

Місіс Уелдон та Джека несли в кітанді. Це дуже дивувало місіс Уелдон. Чому такий немилосердний чоловік, як Негору, турбувався про їхні вигоди? Що в нього на думці?

Отже дорога до Казонде була для них зовсім не втомлива. Кузен Бенедікт ішов бадьоро: здавалося, його не брали ніякі злигодні. А що йому дозволяли шукати комах у лісі, то він і поготів не нарікав на долю.

Невеличкий загін прибув до Казонде на тиждень раніше за караван Ібн-Хаміса. Місіс Уелдон із Джеком та кузеном Бенедіктом поселили в факторії Алвіша.

Малий Джек майже одужав. Відтоді, як вони покинули болотисті місця, пропасниця до хлопчика не поверталася. Звісно, якби мати й син ішли пішки, вони геть знемоглися б. Але їх несли в кітанді, ба навіть піклувалися про них, тож вони почували себе непогано, принаймні фізично.

Місіс Уелдон нічого не знала про своїх супутників. Вона бачила, як Геркулес утік у ліс, але не відала, що з ним сталося далі. Вона тішила себе надією, що тубільці не вчинять розправи над Діком Сендом без Гарріса й Негору. Але Нен, Том, Бет, Остін і Актеон! Вони — негри, і з ними, безперечно, поводитимуться як з неграми. Бідолахи! Чи могли вони думати, що їм доведеться брести в каравані невільників по цій страхітливій Африці...

Місіс Уелдон не знала навіть, що караван Ібн-Хаміса прибув до Казонде.

Вона чула галас ярмарку, але гадки не мала, що то таке. Не знала вона ні про те, що Тома і його товаришів продали арабському купцеві, ні про те, що їх незабаром поженуть до нового господаря. Не знала і про загибель Гарріса, і про смерть Муані-Лунга, і про його пишний похорон, де Діка Сенда мали принести в жертву. Нещасна жінка була в лабетах работорговців і Негору. Вона не могла навіть накласти на себе рук, бо що тоді сталося б з її сином?..

 

[1] Сама тільки фабрика ножів у Шеффілді (Англія) переробляє 170 000 кг слонової кістки. (Прим. автора.)

[2] Полігамія — багатошлюбність.

[3] Арлекін — персонаж італійської комедії масок, образ простака-слуги, незграбного телепня. Він одягнений у костюм, пошитий із шматочків тканини різного кольору.

[4] Пінта — давня французька міра рідини (і почасти сипучих тіл). Дорівнює 0,931 л.

[5] Мегера — одна з трьох богинь помсти (евменід) у грецькій міфології; переносно — зла, немилосердна жінка.

[6] Важко навіть уявити собі, які страшні гекатомби приносяться в жертву, щоб гідно вшанувати пам’ять померлого володаря африканського племені. Камерон каже, шо на похороні батька володаря Кассанго було принесено в жертву понад сто чоловік. (Прим. автора.)

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up