П’ятнадцятирічний капітан (сторінка 11)

<div id="dir-page-text"> <p>Місіс Уелдон не відала, що чекає її в майбутньому. Під час переходу від Кванзи до Казонде Гарріс і Негору не обізвались до неї і словом. А в Казонде вона жодного разу їх не бачила. Виходити з факторії їй не дозволяли.</p> <p>Чи ж варто казати, що кузен Бенедікт — ця велика дитина — нічим не міг зарадити біді місіс Уелдон? Це й так зрозуміло.</p> <p>Коли вельмишановний учений довідався, що він не в Південній Америці — доти він у цьому не сумнівався,— а в Екваторіальній Африці, то навіть не спитав, як же це вийшло. Проте він був глибоко розчарований. Адже кузен Бенедікт дуже пишався тим, що перший знайшов в Америці муху цеце та войовничих термітів. А виявляється, це звичайнісінькі африканські комахи, яких раніше за нього знайшли й описали вчені-натуралісти! Кузенові Бенедікту довелося розпрощатися з мрією уславити своє ім’я цими відкриттями. Справді, яка дивина в тому, що ентомолог привіз із Африки колекцію африканських комах?..</p> <p>Але, заспокоївшись після розчарування, кузен Бенедікт сказав собі, що «земля фараонів» — так він називав Африку — невичерпна скарбниця для ентомолога і що він анічогісінько не втратив, опинившися тут, а не на «землі інків»<a href="#_ftn1" name="_ftnref1" title="">[1]</a>. Навпаки, він виграв.</p> <p>— Це ж тут, у Африці, водяться жужелиці-мантікори — жуки із довгими волохатими лапками, із загостреними надкриллями й величезними щелепами! — повторював він собі, а також і місіс Уелдон, яка пускала його слова повз вуха.— Найцікавіша з них — горбкувата мантікора. Африка — батьківщина жужелиць-червонотільців, гвінейських і габонських жуків-голіафів, у яких ніжки зі шпичками! Африка — батьківщина плямистих бджіл-антідій, що кладуть свої яєчка в порожні черепашки равликів! Тут батьківщина священних жуків-скарабеїв, яких стародавні єгиптяни шанували нарівні з богами... Тут батьківщина метелика-сфінкса «мертва голова», що нині поширився по всій Європі, батьківщина «біготової мухи», чийого укусу так бояться сенегальці. Що й казати! Тут можна зробити визначні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені виходити на пошуки комах.</p> <p>Легко здогадатися, хто були ті «славні люди». Проте кузен Бенедікт не мав підстав скаржитися на них. Як уже було сказано, Гарріс і Негору дозволяли йому шукати комах, тимчасом як Дік Сенд, коли вони йшли з узбережжя до Кванзи, забороняв йому відходити від загону. Простодушного кузена Бенедікта вельми зворушувала поблажливість цих «славних людей».</p> <p>Він був би найщасливіший серед ентомологів, коли б не загубив двох предметів, за якими дуже жалкував. Бляшанка з колекцією, як і раніше, висіла в нього через плече, але окуляри не сиділи на носі, а лупа не теліпалася на шиї. Чи ж бачена то річ — учений-ентомолог без окулярів і без лупи? Однак кузенові Бенедікту не судилося знову заволодіти цими оптичними приладами: їх поховали на дні потічка разом з опудалом його величності Муані-Лунга. Отож тепер, знайшовши комаху, вчений, щоб краще роздивитися, підносив її до самісіньких очей. Це завдавало йому неабияких прикрощів. Чого б тільки він не дав за пару окулярів! Але цей товар неможливо було дістати в Казонде.</p> <p>Кузенові Бенедікту дозволяли ходити по всій факторії Жозе-Антоніу Алвіша, бо знали, що він не втече. До того ж, факторію оточував високий палісад, через який кузен Бенедікт однаково не переліз би. Палісад сягав у окружності доброї милі.</p> <p>У факторії росли дерева й кущі, буяли трави, текли струмки, стояли будинки, бараки під соломою, хатини й курень. Годі уявити більш підходяще місце для пошуків рідкісних комах, тож кузен Бенедікт з утіхою нишпорив по всіх усюдах. Він раз у раз знаходив якусь комаху й так старанно оглядав її, що мало не зіпсував зір. Він збагатив свою колекцію і склав план великого наукового дослідження про африканських комах. А коли б іще йому пощастило знайти якусь нову комаху й назвати її своїм іменем — він нічого більше не хотів би в світі!</p> <p>Коли факторія була досить велика для наукових екскурсій кузена Бенедікта, то малому Джекові вона здавалася цілим світом. Йому також дозволяли гуляти. Але хлопчика майже не цікавили розваги, що їх так полюбляють діти його віку. Він не відходив од матері, та й місіс Уелдон не хотіла відпускати сина від себе, боячись, що з ним скоїться якесь лихо.</p> <p>Джек часто згадував батька, якого так давно не бачив, і починав проситись додому. Питав про Нен, про старого Тома, про свого друга Геркулеса, про Бета, Остіна та Актеона. Казав, що дуже скучив за Діком Сендом. Хлопчик, з його ніжною, вразливою душею, жив у світі спогадів. На всі запитання сина місіс Уелдон відповідала тим, що пригортала його до грудей, пестила й цілувала. Вона ледве стримувала сльози.</p> <p>Ні під час переходу від берегів Кванзи до Казонде, ні у факторії Алвіша місіс Уелдон не мала підстав нарікати на погане з нею поводження, і не схоже було, що ставлення до неї зміниться на гірше.</p> <p>У факторії жили тільки ті раби, які обслуговували Алвіша. Всіх інших — «товар» — поселили в бараках на «чітоці». Звідти їх забирали покупці. Склади у факторії були переповнені тканинами й слоновою кісткою. Тканини Алвіш міняв на невільників, а слонову кістку вивозив на європейські ринки.</p> <p>Отже, у факторії жило небагато людей. Місіс Уелдон із Джеком мешкали в одній хатині; кузен Бенедікт — у іншій, їли всі за одним столом. Годували їх добре: м’ясом, овочами, маніоком, сорго і фруктами.</p> <p>До послуг місіс Уелдон приставили невільницю. Звали її Халіма. Юна служниця як уміла виказувала жінці свою відданість.</p> <p>Місіс Уелдон тільки зрідка бачила Жозе-Антоніу Алвіша, що жив у головному будинку факторії. Негору вона тут не зустрічала жодного разу. Певно, він жив десь-інде. Відсутність португальця дивувала і водночас непокоїла її.</p> <p>«Чого він домагається? Чого вичікує? Навіщо припровадив нас до Казонде?» — питала себе місіс Уелдон.</p> <p>Отак минув тиждень перед прибуттям каравану Ібн-Хаміса.</p> <p>Незважаючи на своє становище і важкі думи, місіс Уелдон часто згадувала чоловіка. Вона уявляла собі, в якому він розпачі, не діждавшись ні її, ні сина. Звідки йому знати, що дружина попливла на борту «Пілігрима»? Адже він гадав, що вона сяде на один з пароплавів «Тихоокеанської компанії». Ці пароплави регулярно прибували до Сан-Франціско, але ні місіс Уелдон, ні Джека, ні кузена Бенедікта на них не було.</p> <p>Та й «Пілігрим» давно вже мав повернутися до Сан-Франціско! А що судно не з’являлося, а від капітана Халла не було вістей, то Джеймс Уелдон, мабуть, заніс шхуну-бриг до списку безслідно пропалих. Як приголомшить чоловіка повідомлення його оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон відпливла з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Чи повірить він, що дружина й син загинули в морі? А як не повірить — де їх шукатиме? Певне, на тихоокеанських островах або, може, на узбережжі Південної Америки: Ніколи в світі не спаде йому на думку, що вони потрапили аж сюди, до цієї страхітливої Африки!</p> <p>Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона вдіяти? Втекти? Але як? Тут пильнували кожен її крок. А якби їй і вдалося втекти, то, щоб дістатись до узбережжя, треба було б подолати дуже небезпечний шлях — понад двісті миль пралісом. Проте місіс Уелдон ладна була піти на такий ризик, коли б не трапилось іншої можливості здобути волю. Та перш за все вона хотіла довідатись про наміри Негору.</p> <p>І ось нарешті вона довідалася про них.</p> <p>6 червня, через три дні після похорону Муані-Лунга, Негору прийшов до факторії. Він відразу попрямував до хатини своєї бранки.</p> <p>Місіс Уелдон була сама. Кузен Бенедікт подався на свою щоденну наукову екскурсію. Малий Джек грався десь на подвір’ї під наглядом Халіми.</p> <p>Негору штовхнув двері, зайшов і, не вітаючись, мовив:</p> <p>— Місіс Уелдон, Тома і його супутників продано купцеві з Уджіджі.</p> <p>— Бідолахи! — сказала місіс Уелдон, утерши сльозу.</p> <p>— Нен померла в дорозі, Дік Сенд загинув...</p> <p>— Нен померла! І Дік! — скрикнула місіс Уелдон.</p> <p>— Так, справедливість вимагала, щоб ваш п’ятнадцятирічний капітан заплатив життям за вбивство Гарріса,— відповів Негору.— Ви самі в Казонде, місіс Уелдон, зовсім самі, і мій тут над вами верх! Це кажу я, колишній кок із «Пілігрима»!</p> <p>На превеликий жаль, Негору говорив правду. Старого Тома, його сина Бета, Актеона та Остіна напередодні погнали в каравані невільників до Уджіджі. Вони так і не побачили місіс Уелдон, ба навіть не знали, що їхня товаришка в нещасті теж у Казонде. Тепер вони верстали шлях до Великих Озер — сотні довгих-довгих миль... Мало кому пощастить дійти, і майже нікому — повернутися звідти...</p> <p>— Що вам треба від мене? — прошепотіла місіс Уелдон, не дивлячись на Негору.</p> <p>— Місіс Уелдон,— різко сказав португалець,— я міг би помститися вам за всі приниження, яких зазнав на борту «Пілігрима». Однак з мене досить і смерті Діка Сенда. Мої ж наміри щодо вас...</p> <p>Місіс Уелдон мовчки дивилася на нього.</p> <p>— Ви,— провадив Негору,— ваш син і той недоумок, що гасає за мухами, маєте певну торгову цінність, яку я думаю вигідно реалізувати. Одне слово, я всіх вас продам!</p> <p>— Я — вільна людина! — твердо мовила місіс Уелдон.</p> <p>— Якщо я захочу, ви станете рабинею.</p> <p>— Хто посміє купити білу жінку?</p> <p>— Є людина, яка заплатить стільки, скільки я з неї заправлю.</p> <p>Місіс Уелдон на мить схилила голову: вона знала, що в цій жахливій країні все можливо.</p> <p>— Ви мене зрозуміли? — спитав Негору.</p> <p>— Хто ж ця людина, якій ви надумали мене продати?</p> <p>— Кому продати чи з кого взяти за вас гроші — певно, це вас цікавить? — глузливо посміхнувся Негору.</p> <p>— Як звуть ту людину? — не відступалася місіс Уелдон.</p> <p>— Джеймс Уелдон. Це ваш чоловік!</p> <p>— Мій чоловік? — вражено вигукнула місіс Уелдон.</p> <p>— Саме він. Ваш чоловік! Йому я й збираюсь не просто повернути, а продати дружину й сина. А пришелепуватого кузена віддам задарма.</p> <p>Місіс Уелдон питала себе подумки, чи немає в пропозиції Негору якоїсь пастки. Але він начебто говорив серйозно. Такому негідникові, для якого гроші над усе, можна вірити, коли йдеться про дуже вигідну справу. А ця справа таки мала принести Негору чималий зиск.</p> <p>— І коли ви думаєте облагодити справу? — обізвалася місіс Уелдон трохи згодом.</p> <p>— Якомога швидше.</p> <p>— Де?</p> <p>— Тут. Джеймс Уелдон, мабуть, не побоїться приїхати до Казонде, щоб урятувати свою дружину й сина.</p> <p>— Не побоїться. Але хто йому дасть про це знати?</p> <p>— Я! Я поїду до Сан-Франціско на розмову з Джеймсом Уелдоном. Гроші на дорогу в мене є.</p> <p>— Ті, які ви вкрали на «Пілігримі»?</p> <p>— Еге ж, ті... та ще інші,— нахабно відповів Негору.— Я-бо хочу продати вас не тільки швидко, а й дорого. Гадаю, Джеймс Уелдон не пошкодує на це ста тисяч доларів?</p> <p>— Не пошкодує, якщо має таку суму,— холодно відказала місіс Уелдон.— Проте коли ви скажете моєму чоловікові, що мене тримають у полоні в Казонде, у Центральній Африці...</p> <p>— Звичайно, скажу!</p> <p>— ...то він не повірить вам без доказів. Він не такий необачний, щоб за першим вашим словом кинутися до Казонде.</p> <p>— Він приїде, коли я привезу йому листа від вас! Ви напишете, в якому опинилися становищі, й засвідчите, що я ваш вірний слуга, якому вдалося врятуватись від дикунів...</p> <p>— Я не напишу такого листа! — ще холодніше відказала місіс Уелдон.</p> <p>— То ви відмовляєтесь? — вигукнув Негору.</p> <p>— Відмовляюся!</p> <p>Місіс Уелдон подумала про небезпеку, яка загрожуватиме її чоловікові під час подорожі до Казонде, і про те, що словам португальця вірити не можна: де гарантія, що, діставши викуп, він не затримає Джеймса Уелдона в Казонде? Ось чому вона не вагаючись відхилила пропозицію Негору. Але вона забула про те, що з нею — її син, її малий Джек...</p> <p>— Ви напишете цього листа! — повторив Негору.</p> <p>— Ні! — твердо відповіла місіс Уелдон.</p> <p>— Дивіться! Ви тут із сином! У моїй волі зробити з вами те, що мені заманеться!</p> <p>Місіс Уелдон хотіла була сказати, що не боїться погроз, але серце в неї несамовито калатало, і вона не могла здобутися на слово.</p> <p>— Отже, місіс Уелдон,— мовив Негору,— ви обміркуєте мою пропозицію. За тиждень я матиму від вас листа до Джеймса Уелдона, або ви дуже пожалкуєте!</p> <p>Сказавши це, Негору швидко вийшов з хатини, стримавши свій гнів. Однак було зрозуміло: він ні перед чим не спиниться, щоб змусити місіс Уелдон скоритися йому.</p> <h3><a name="p33"></a>Розділ XIV. Вісті про доктора Лівінгстона</h3> <p>Місіс Уелдон насамперед подумала про те, що Негору прийде по відповідь тільки через тиждень. За цей час слід усе добре обміркувати й прийняти рішення. Не можна покладатись на совість португальця — ставку треба робити тільки на його корисливість. Ота «комерційна цінність», яку становила для Негору його бранка, напевно, мала вберегти її — принаймні протягом найближчих днів — від нової небезпеки. Тож чи не вдасться їй виробити такий план повернення до Сан-Франціско, за яким Джеймсові Уелдону не треба буде їхати до Казонде?</p> <p>Вона добре знала, що після її листа Джеймс Уелдон негайно вирушить до Африки, нехтуючи небезпекою. Але де запорука того, що йому дозволять вільно виїхати з Казонде з дружиною, сином та кузеном Бенедіктом, коли сто тисяч доларів уже лежатимуть в кишені Негору? Досить якоїсь примхи Муани, володарки Казонде, щоб їх усіх затримали. Чи не краще здійснити цю «торгову операцію» десь у домовленому місці на узбережжі? Джеймс Уелдон не їхав би в небезпечну подорож у глиб Африки; до того ж, работорговці, діставши викуп, уже не зможуть їх поневолити, і всі вони — місіс Уелдон, її син та кузен Бенедікт — благополучно повернуться на батьківщину.</p> <p>Тож місіс Уелдон була певна, що слушно відмовилась написати листа чоловікові. Негору дав їй тиждень на роздуми. Безперечно, йому самому потрібен був час, щоб підготуватись до поїздки, а то він прийшов би до місіс Уелдон раніше.</p> <p>«Невже він хоче розлучити мене з Джеком?» — думала жінка.</p> <p>Цієї миті до хатини вбіг Джек. Мати схопила його й пригорнула до себе так міцно, начебто Негору підступав до неї, щоб забрати сина.</p> <p>— Тобі сумно, мамо? — спитав хлопчик.</p> <p>— Ні, дитино моя, ні! — відповіла місіс Уелдон.— Я думала про тата. Ти б хотів його бачити?</p> <p>— Так, так, мамо! Він скоро приїде сюди?</p> <p>— Ні... ні! Він не повинен сюди приїжджати!</p> <p>— То ми поїдемо до нього?</p> <p>— Поїдемо, синку!</p> <p>— І Дік поїде? І Геркулес? І старий Том?</p> <p>— Так... так...</p> <p>Місіс Уелдон схилила голову, щоб приховати сльози.</p> <p>— Тато надіслав листа? — спитав Джек.</p> <p>— Ні, мій любий.</p> <p>— Мабуть, ти сама напишеш йому?</p> <p>— Так... може, напишу.</p> <p>Малий Джек, сам того не відаючи, поставив місіс Уелдон запитання, яке так мучило її. Щоб не відповідати синові, вона пригорнула його до себе й стала цілувати.</p> <p>Слід сказати, що до різних причин, які спонукали місіс Уелдон відкинути вимогу Негору, долучилась іще одна. Місіс Уелдон побачила несподівану можливість повернути собі волю без втручання чоловіка й усупереч намірам Негору. Щоправда, це була лише іскорка надії, але все ж вона зажевріла в її душі.</p> <p>Річ у тім, що за кілька днів до цього місіс Уелдон ненароком почула уривки фраз, які вселили в неї віру в близьку й, слід сказати, зовсім несподівану допомогу.</p> <p>Алвіш і якийсь работорговець — метис із Уджіджі — вели розмову неподалік од хатини місіс Уелдон. Звісно, ці вельмишановні комерсанти говорили про работоргівлю. Вони ремствували, що вести торгівлю людьми стає чимдалі важче: біля берегів чатують патрульні кораблі, а скрізь по країні нишпорять місіонери та мандрівники.</p> <p>Жозе-Антоніу Алвіш сказав, що наукові подорожі численних мандрівників у глиб Африки можуть неабияк зашкодити комерційним операціям работорговців. Співрозмовник погодився з ним і докинув, що таких гостей — світських чи священнослужителів — треба зустрічати рушничними пострілами.</p> <p>Декого так і зустрічали. Та, на превеликий жаль вельмишановних комерсантів, після вбивства одного допитливого мандрівника приїздили кілька інших, не менш допитливих. Повернувшись на батьківщину, ці люди пускали «дуже перебільшені», за словами Алвіша, чутки про страхіття работоргівлі, і це ще погіршувало справу.</p> <p>Метис додав, що надто важко стало на ринку у Ньянгве, Уджіджі, Занзібарі — у всій області Великих Озер. Там один за одним побували Спік, Грант, Лівінгстон і багато інших дослідників. Справжнє нашестя! Незабаром уся Англія і вся Америка переселяться у внутрішні області Африки!</p> <p>Алвіш був у всьому згоден із співрозмовником. Проте він докинув, що на заході Африки работорговці перебувають у меншій скруті: мандрівники навідуються туди не так часто. Проте з усього видно, що пошесть не мине й цих країв. Казонде поки що поза небезпекою, але Кассанго й Біе — там у Алвіша теж були факторії — вже під загрозою.</p> <p>Работорговцеві було чого боятися. Відомо, що через кілька років після подій, про які тут розповідається, Камерон на півдні, а Стенлі на півночі таки проникли в ці закутні Африки. Вони виявили, що до работоргівлі прилучені численні чужоземні агенти, що колоніальні чиновники майже всі продажні, одне слово, що нема нічого більш ганебного, ніж ця торгівля людьми.</p> <p>Ні Алвіш, ні метис із Уджіджі не знали про Камерона і Стенлі. Щоправда, Гарріс уже десь прочув і в розмові з Негору згадував про «якогось лейтенанта Камерона: цей зухвалець має намір перетнути Африку від берега до берега — від Занзібару до Анголи». Зате Алвішеві та метисові аж надто добре було відоме ім’я доктора Лівінгстона. Вони якийсь час говорили про нього, принаймні часто повторювали його ім’я. З розмови місіс Уелдон зрозуміла, що ближчими днями доктор Лівінгстон, можливо, прибуде до Казонде в супроводі свого ескорту. В зв’язку з цим вона твердо вирішила не погоджуватись на вимоги Негору.</p> <p>Доктор Лівінгстон був дуже впливовою особою в Африці, і португальські власті в Анголі, безперечно, мали всіляко підтримувати його. І в місіс Уелдон майнула думка, що вона може звернутися до Лівінгстона по допомогу.</p> <p>А що, як доктор Лівінгстон не навідається сюди? Ні, мабуть-таки навідається, бо, йдучи цим маршрутом, він би завершив дослідження Центральної Африки.</p> <p>Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, у графстві Ленарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року. Він був другим з шести дітей. Одержавши богословську й медичну освіту, Лівінгстон, після недовгої роботи в Лондонському місіонерському товаристві приїхав 1840 року до Кейптауна. Він мав приєднатись до місіонера Моффата, який очолював місію в Південній Африці.</p> <p>З Кейптауна майбутній мандрівник вирушив у країну бечуанів. Він був першим білим, що дослідив цю область. Повернувшись до Курумана, він одружився з дочкою Моффата і 1843 року заснував місію в долині Маботса.</p> <p>Через чотири роки Лівінгстон перебрався до Колобенга в країні бечуанів, за двісті двадцять п’ять миль на північ од Курумана.</p> <p>А 1849 року Лівінгстон виїхав з Колобенга разом із дружиною, трьома дітьми та двома друзями — Осуеллом і Мерреєм. Першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся до Колобенга, спустившись за течією річки Цуги.</p> <p>Під час цієї подорожі Лівінгстонові не вдалося дослідити країну за озером Нгамі, бо тубільці ставилися до нього вороже. Він ще раз спробував пробратися до цього краю, але знову марно. Тільки третя спроба закінчилася успішно. Вирушивши потім у нову подорож разом із своєю родиною та другом Осуеллом, Лівінгстон, пливучи по Нхобе, притоці Замбезі, дістався до землі племені макололів. Дорога була неймовірно важка. Діти Лівінгстона мало не померли з голоду — їжі та питної води було обмаль. І все ж наприкінці червня 1851 року він добувся до річки Замбезі.</p> <p>Потім Лівінгстон повернувся до Кейптауна, щоб відпровадити свою родину на батьківщину, до Англії.</p> <p>Відважний дослідник задумав вирушити в нову небезпечну подорож у глиб країни і не хотів ризикувати життям дружини та дітей.</p> <p>Лівінгстон мав намір перетнути Африку з півночі на захід — від Кейптауна до Сан-Паулу-ді-Луанда.</p> <p>Він вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі кількох тубільців. Од Курумана він попрямував на захід уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня Лівінгстон увійшов до Літубаруби й побачив, що землю бечуанів геть розорили бури — нащадки голландських колоністів, які поосідали в Капленді, перш ніж його захопили англійці.</p> <p>З Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853 року. Він проник у центр області бамангватів і 23 травня дістався до Ліньянті, де молодий вождь племені макололів Секелету прийняв його з великими почестями.</p> <p>Тут Лівінгстон захворів на пропасницю, яка надовго затримала його. Та, незважаючи на хворобу, він вивчав побут і звичаї цього краю і вперше побачив, до яких страшних спустошень призводить в Африці работоргівля.</p> <p>Через місяць він уже спускався вниз за течією Нхобе — до місця, де вона впадає в Замбезі; побував у Наньєле, Катонзі, Лібонті й нарешті дістався до місця, де Замбезі зливається з Лібою. Він вирішив піднятися вгору по цій річці — до західних володінь Португалії. Через дев’ять тижнів він повернувся до Ліньянті, щоб як слід підготуватись до експедиції.</p> <p>11 листопада 1853 року Лівінгстон вирушив з Ліньянті в супроводі двадцяти семи макололів. 27 грудня він дістався до гирла Ліби. Звідси він піднявся вгору річкою до земель племені балунда — місця, де в Лібу впадає Макондо, що тече зі сходу.</p> <p>Лівінгстон був першим білим, який проник у цю область.</p> <p>14 січня 1854 року Лівінгстон вступив до Шінте, резиденції наймогутнішого з царків племені балунда. Той його добре прийняв, однак невтомний мандрівник через кілька днів переправився на той берег Ліби й 26 січня опинився у володіннях Катема. Тут його також гостинно зустріли, але вже 20 лютого загін Лівінгстона отаборився на березі озера Ділоло.</p> <p>Відтоді почалися невдачі. Місцевість ставала дедалі більш непрохідною, тубільці були настроєні вороже, власний загін Лівінгстона збунтувався. Лівінгстонові загрожувала смерть. Хтось інший, не такий енергійний, не вистояв би. Але Лівінгстон подолав усі перепони і 4 квітня вийшов на берег Кванго — повноводної річки, що тече вздовж кордону португальських володінь і на півночі впадає в Заїр.</p> <p>Через шість днів Лівінгстон увійшов до Кассанго, де його й бачив Алвіш, а 31  травня прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Так скінчилася ця дворічна подорож, під час якої Африку було перейдено навскіс — із півдня на захід.</p> <p>24 вересня того ж року Девід Лівінгстон вирушив із СанПаулу-ді-Луанда. Він прямував уздовж правого берега Кванзи — тієї самої Кванзи, що так негостинно зустріла Діка Сенда та його супутників,— і дістався до місця, де ця річка зливається з Ломбе. По дорозі Лівінгстонові часто траплялися невільничі каравани. Відвідавши вдруге Кассанго, він вийшов звідти 20 лютого, переправився через Кванго й добувся до берегів Замбезі. 8 червня Лівінгстон знову був на березі озера Ділоло, спустився вниз за течією Замбезі й повернувся до Ліньянті, щоб знову вирушити в дорогу 3 листопада 1855 року.</p> <p>Ця подорож мала завершити перший в історії перехід через Центральну Африку з заходу на схід.</p> <p>Відвідавши знаменитий водоспад Вікторія, Девід Лівінгстон попрямував на північний схід. Ось короткий перелік найголовніших етапів його маршруту: перехід через область Батока, відвідини могутнього місцевого парка Семалембе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до володаря Мбуруми, відвідини руїн старовинного португальського міста Зумбо, 17 січня 1856 року зустріч із царком Мпенде, який тоді воював з португальцями, і врешті 2 березня прибуття до Тете, на березі Замбезі.</p> <p>22 квітня Лівінгстон залишив це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до гирла Замбезі й прибув до Кілімане — через чотири роки після того, як вийшов із Кейптауна.</p> <p>12 липня він поплив на кораблі до острова Маврікій і 22 грудня, після шістнадцятирічної відсутності, повернувся до Англії.</p> <p>Тут прославленого мандрівника чекала урочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства та велика медаль Лондонського географічного товариства. Хтось інший на його місці вважав би, що заслужив право на відпочинок. Лівінгстон був не такий. 1 березня 1858 року він знову поплив до Африки і в травні висадився на мозамбікському березі. Він мав намір почати дослідження басейну Замбезі.</p> <p>Лівінгстона в цій поїздці супроводили його брат Чарлз, капітан Бедіндфільд, Торнтон, Бейнс, лікарі Кірк і Меллер.</p> <p>Та не всім судилося вернутися на батьківщину.</p> <p>Дослідники попливли вгору по течії великої ріки через рукав Конгоне невеличким пароплавом «Ма-Роберт». До Тете вони прибули 8 вересня. В січні 1859 року — дослідження нижньої течії Замбезі і її лівої притоки Шіре; в квітні того самого року — похід до озера Шірва; дослідження області Манганья й 10 вересня відкриття озера Ньясса; 9 серпня 1860 року — новий похід до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 року — прибуття в гирло Замбезі єпископа Маккензі та його супутників; в березні 1861 року — дослідження Ровуми на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 року — повернення до озера Ньясса і перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 року — прибуття другого пароплава, «Леді Ньясса», на якому приїхала місіс Лівінгстон. Такими подіями були позначені перші роки цієї нової експедиції. На той час єпископ Маккензі й один з місіонерів уже померли, не витримавши жахливого клімату, а 27 квітня на руках у чоловіка померла місіс Лівінгстон.</p> <p>У травні того самого року Лівінгстон спробував удруге дослідити Ровуму. Наприкінці листопада він повернувся до Замбезі й піднявся вгору течією Шіре. В квітні 1863 року помер його супутник Торнтон. Лівінгстон вирядив до Європи свого брата Чарлза й лікаря Кірка, виснажених хворобами, а сам 10 листопада втретє відвідав озеро Ньясса, щоб завершити його гідрогеографічний опис. Через три місяці Лівінгстон повернувся до гирла Замбезі, звідти вирушив до Занзібара й 20 липня 1864 року, після п’ятирічної відсутності, прибув до Лондона. Там він видрукував свою працю «Дослідження Замбезі та її приток».</p> <p>28 січня 1866 року Лівінгстон знову висадився в Занзібарі. Він починав свою нову, четверту подорож.</p> <p>У Занзібарі Лівінгстон на власні очі пересвідчився, що работоргівля — величезне зло. 8 серпня він прибув до Мокалаозе, на березі Ньясси. Цього разу його супроводили лише кілька сипаїв<a href="#_ftn2" name="_ftnref2" title="">[2]</a> та негрів. Через півтора місяці майже всі вони повтікали від нього і, повернувшись до Занзібара, пустили брехливу чутку про смерть Лівінгстона.</p> <p>Але відважний мандрівник і цього разу не відступив: він вирішив будь-що дослідити територію між озерами Ньясса і Танганьїка. 10 грудня з кількома провідниками-тубільцями Лівінгстон переправився через річку Лвангву й 2 квітня 1867 року дійшов до озера Льєммба. Тут він захворів. Цілий місяць його життя трималось на волосині. Ледве одужавши, він 30 серпня добирається до озера Мверу, досліджує його північний берег і 21 листопада приходить до міста Казембе. Тут він відпочиває сорок днів і за цей час устигає двічі побувати на озері Мверу.</p> <p>Із Казембе Лівінгстон рушив на північ. Він мав намір побувати у великому населеному пункті Уджіджі, на березі озера Танганьїка. Але дорога через повінь стала непрохідною. Провідники покинули Лівінгстона, і він змушений був повернутися до Казембе. Звідти він пішов на південь і 6 червня, через півтора місяці, добувся до озера Бангвеулу. Там він провів два місяці. 9 серпня він знов зробив спробу дістатися до озера Танганьїка.</p> <p>Яка це була важка подорож! В січні 1869 року героїчний мандрівник так ослаб, що не міг іти, і його несли на руках. У лютому нарешті він побачив Танганьїку. В Уджіджі на нього чекала посилка, що її надіслало з Калькутти Східне товариство.</p> <p>Тепер у Лівінгстона була тільки одна мета — піднятись на північ од Танганьїки і знайти витік Нілу. 21 вересня він був у Бамбаре, в Маньєме, області людоїдів, і дійшов до Луалаби, яка — пізніше це довів Стенлі — є верхів’ям Заїру або Конго. В Мамогеле хвороба знов звалила Лівінгстона на вісімдесят днів. У нього залишилося тільки троє слуг. 21 липня 1871 року він нарешті вирушив назад до Танганьїки. 23 жовтня Лівінгстон дістався до Уджіджі. Хвороба та злигодні знесилили його до краю.</p> <p>Довгий час від Лівінгстона не було ніяких вістей. В Європі, мабуть, вважали, що він загинув; тож він більше не сподівався на допомогу.</p> <p>Через одинадцять днів після повернення Лівінгстона до Уджіджі за чверть милі від озера залунали постріли з рушниць. Лівінгстон вийшов з намету. До нього наблизився якийсь білий.</p> <p>— Гадаю, ви доктор Лівінгстон? — спитав він.</p> <p>— Так,— відповів мандрівник, знімаючи кашкета й приязно усміхаючись.</p> <p>Вони міцно потисли один одному руку.</p> <p>— Я щасливий, що знайшов вас! — мовив незнайомець.</p> <p>— І я радий вас бачити,— відказав Лівінгстон.</p> <p>Цей незнайомець був американець Стенлі. Він служив репортером у газеті «Нью-Йорк Геральд», і редактор цієї газети відрядив його на пошуки Девіда Лівінгстона.</p> <p>В жовтні 1870 року Стенлі не вагаючись, без гучних слів, як і належить герою, сів у Бомбеї на корабель, що йшов до берегів Занзібару. Звідти він рушив майже тим самим маршрутом, яким ішли Спік і Бертон. Зазнавши злигоднів, не раз ризикуючи життям, Стенлі нарешті добувся до Уджіджі.</p> <p>Обидва мандрівники потоваришували і разом здійснили подорож на човнах до північних берегів озера Танганьїка. Вони дісталися до мису Магали й після старанного дослідження дійшли висновку, що одна з приток Луалаби править за водостік для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі переконалися, що так воно і є.) 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулись до Уджіджі.</p> <p>Стенлі вирішив їхати на батьківщину. 27 грудня, після тижневого плавання, він і Лівінгстон зійшли на берег Урімбі. А 23 лютого були вже в Куїхарі.</p> <p>Настав день прощання — 12 березня.</p> <p>— Ви здійснили те, на що мало хто зважився б,— сказав Лівінгстон.— Я вам невимовно вдячний. Щасти вам доля!</p> <p>— Сподіваюсь побачити вас при доброму здоров’ї на батьківщині, любий докторе,— відповів Стенлі, міцно тиснучи йому руку.</p> <p>— Прощавайте, докторе, любий мій друже! — мовив він глухим голосом.</p> <p>— Прощавайте! — відповів Лівінгстон.</p> <p>Стенлі поїхав і 12 червня 1872 року висів у Марселі.</p> <p>Лівінгстон провадив далі свої дослідження. Відпочивши п’ять місяців у Куїхарі, він 25 серпня вирушив до південного берега Танганьїки. Цього разу мандрівника супроводило троє його чорних слуг — Сузі, Шума й Амода, п’ятдесят шість тубільців, яких йому залишив Стенлі, і Джекоб Уейнрайт.</p> <p>Через місяць караван дістався до Мури. Всю дорогу бушували грози, спричинені страшною посухою. Потім полили дощі. В’ючних тварин кусали мухи цеце, й вони гинули. Тубільці ставилися до мандрівників вороже. І все ж таки 23 січня 1873 року експедиція Лівінгстона прибула в Чітункве. 27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вони рушили до селища Чітамбо.</p> <p>Тут кілька работорговців бачили Лівінгстона. Вони й принесли цю вість Алвішеві та метисові з Уджіджі. Отже можна було сподіватися, що Лівінгстон, скінчивши дослідження південного берега Танганьїки, вирушить на захід у глухі області, а звідти піде до Анголи, похмурого краю работоргівлі, і дістанеться до Казонде.</p> <p>Місіс Уелдон плекала надію, що великий мандрівник незабаром прибуде в Казонде — адже тепер початок червня, тобто минуло вже два місяці відтоді, як його бачили на південному березі Бангвеулу.</p> <p>Але 13 червня, напередодні того, коли Негору мав прийти по лист, що давав йому змогу взяти сто тисяч доларів, в Казонде почули сумну звістку, якій проте дуже зраділи Алвіш та інші работорговці.</p> <p>1 травня 1873 року, на світанку, доктор Девід Лівінгстон помер!</p> <p>На жаль, це була правда. 29 квітня невеличкий караван Лівінгстона дістався до села Чітамбо. Доктора принесли туди на ношах. Вночі він раптом застогнав од сильного болю, ледве чутно мовив: «Дорого! Дорого!» — і знов знепритомнів.</p> <p>Через годину він прийшов до пам’яті, покликав свого слугу Сузі й попросив принести ліків. Потім прошепотів кволим голосом:</p> <p>— Все добре! А тепер іди!</p> <p>Близько четвертої години ранку Сузі й п’ять чоловік з ескорту ввійшли до хатини, де лежав доктор.</p> <p>Девід Лівінгстон стояв навколішках біля свого ліжка.</p> <p>Сузі обережно доторкнувся до його щоки: щока була холодна.</p> <p>Девід Лівінгстон був мертвий.</p> <p>Вірні слуги понесли його тіло до морського берега. Довгий і важкий був їхній шлях, але через десять місяців вони добулися до Занзібара.</p> <p>12 квітня 1874 року Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві серед інших великих людей Англії, яких вона вшановує так само, як і своїх королів.</p> <h3><a name="p34"></a>Розділ XV. Куди може завести мантікора</h3> <p>Утопаючий і за соломинку хапається. А засудженому до страти найслабша іскорка надії сяє, мов сонце!</p> <p>Отак було і з місіс Уелдон. Можна собі уявити її горе, коли вона дізналася від самого Алвіша, що доктор Лівінгстон помер у маленькому селі на березі озера Бангвеулу. Вона відчула себе самотньою, як ніколи: із смертю великого мандрівника урвалась остання ниточка, що зв’язувала її з цивілізованим світом. Рятівна соломинка випала з рук, промінчик надії згас перед очима. Тома і його товаришів погнали з Казонде до Великих Озер. Про Геркулеса досі нічого не було чути. Місіс Уелдон більше не було від кого чекати допомоги. Залишалось тільки прийняти пропозицію Негору, поставивши перед ним певні умови, завдяки яким справа закінчилась би успішно.</p> <p>14 червня, в призначений день, Негору ввійшов до хатини місіс Уелдон.</p> <p>Португалець повів розмову по-діловому. Він сказав, що не зменшить ані на цент суму викупу. Проте місіс Уелдон і не мала наміру торгуватися; вона теж повелася по-діловому, відповівши Негору так:</p> <p>— Ви хочете, щоб ця справа скінчилася щасливо. Я згодна на викуп, якого ви вимагаєте за наше звільнення, але майте на увазі: мій чоловік не повинен приїздити сюди, до Казонде. Адже тут з ним можуть зробити що завгодно, бо він білий. Я ніколи не пристану на це!</p> <p>Трохи повагавшися, Негору дав на це згоду. Вони домовилися так: Джеймс Уелдон не вирушить у ризиковану подорож до Казонде. Він висяде в Мосамедіші — невеликому порту на південному березі Анголи, куди часто приходять кораблі работорговців. Негору добре знав цей порт. Туди він і привезе містера Уелдона. У Мосамедіш Алвішеві агенти доправлять і місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедікта. Містер Уелдон оддасть агентам гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Уелдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне.</p> <p>Цей пункт угоди був дуже важливий для місіс Уелдон. Її чоловікові не доведеться вирушати в небезпечну подорож до Казонде. Адже там його могли б затримати після внесення викупу, та й, повертаючись назад, він міг би наразитися на численні небезпеки.</p> <p>Відстань у шістсот миль од Казонде до Мосамедіша не лякала місіс Уелдон: якщо подорож відбуватиметься так, як і перехід од Кванзи до Казонде, то вона не стомиться. До того ж, Алвіш, який мав дістати свою частку викупу, зробить усе, щоб бранці прибули на місце здоровими й цілими.</p> <p>Обговоривши всі ці питання з португальцем, місіс Уелдон написала чоловікові листа. Негору мав видавати себе за її друга, якому вдалося втекти з полону в тубільців. Прочитавши цього листа, Джеймс Уелдон не вагаючись поїде з Негору до Мосамедіша.</p> <p>Негору взяв листа й наступного дня в супроводі двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він вибрав саме цей маршрут? Чи не мав він наміру поплисти одним із кораблів, що заходили до гирла Конго? Або, може, хотів обминути португальські факторії й каторжні тюрми, де колись сидів? Може, й так. Принаймні таке пояснення він дав Алвішеві. Тепер місіс Уелдон залишалося тільки набратися терпцю і чекати, поки Негору з’їздить до Сан-Франціско та повернеться назад. Отже вона мала прожити в Казонде ще три-чотири місяці. Якби хоч можна було якось урізноманітнити своє життя!</p> <p>Вона не збиралася залишати Алвішеву факторію. Тут її синові, їй самій та кузенові Бенедікту не загрожувала ніяка серйозна небезпека. Турботливість Халіми полегшувала невигоди їхнього ув’язнення. Та й сам Алвіш, мабуть, не випустив би їх з факторії. Розраховуючи на добрячий бариш, він наказав якнайпильніше наглядати за бранцями. Він мав цю справу за таку важливу, що навіть одклав свою поїздку до Біе й Кассанго, де в нього теж були факторії. Нову експедицію, що її Алвіш вирядив у глиб Африки, очолив Коїмбра. Правду кажучи, Алвіш не дуже жалкував за цим п’яницею.</p> <p>Негору, від’їжджаючи з Казонде, дав Алвішеві докладні настанови щодо місіс Уелдон. Він порадив не спускати з неї очей. Адже досі невідомо, що сталося з Геркулесом. Якщо тільки цей негр не загинув у хащах, то він, звичайно, намагатиметься вирвати бранців із Алвішевих рук.</p> <p>Работорговець чудово зрозумів, що треба робити, щоб не втратити бариш у багато тисяч доларів. Він пообіцяв Негору пильнувати місіс Уелдон, як власну касу.</p> <p>Сірі, одноманітні дні ув’язнення тяглися далі. Життя у факторії нічим не відрізнялося від життя в місті. Алвіш наслідував усі тутешні звичаї. Жінки у факторії робили ту саму роботу, що й жінки в місті, догоджаючи своїм господарям або чоловікам. Вони вирощували сорго, маніок, боби, земляний горіх, горох, цукрову тростину, цибулю, кунжут та огірки; товкли рис у дерев’яних ступах, вилущуючи зерно; чистили, віяли, а потім мололи маїс та перетирали на борошно маніок; готували крупу, з якої тубільці варять юшку — «мтієлле»; вбирали врожай сорго — про те, що воно достигло, недавно урочисто повідомили населенню; чавили запашну олію із схожих на оливки плодів «мпафу», вживану тут як парфуми, та їстівну — з арахісу; робили хмільні напої: «малофу» в бананів та «помбе»; пряли бавовну довгими веретенами; шили одежу з лика; доглядали худобу: корів, що даються доїтись тільки коли поруч стоїть теля або солом’яне опудало теляти; короткорогих горбатих корівок дрібної породи; кіз, що не тільки дають молоко та м’ясо, а й правлять за гроші, як і раби; свиней, овець та свійську птицю. З цього ще неповного переліку видно, що на жіночих плечах лежало геть усе господарство.</p> <p>Чоловіки в цей час курили тютюн і гашиш<a href="#_ftn3" name="_ftnref3" title="">[3]</a>, зрідка полювали на слонів та буйволів або, найнявшись на службу до работорговців, чинили набіги на мирні села, захоплюючи невільників. Збір урожаю маїсу й полювання на рабів, як і всякий інший збір урожаю та всяке інше полювання, відбувалися в певний час.</p> <p>Місіс Уелдон часом спинялася біля жінок і дивилась, як вони працюють» Негритянки кривилися, коли бачили її. Вони ненавиділи білих і, хоча й знали, що місіс Уелдон бранка, анітрохи не співчували їй. Одна тільки Халіма приязно ставилась до неї.</p> <p>Малий Джек майже завжди ходив гуляти з матір’ю. Йому, звичайно, кортіло вийти за огорожу. Проте і тут, у саду, було на що подивитись. На величезному баобабі виднілися гнізда поважних марабу<a href="#_ftn4" name="_ftnref4" title="">[4]</a>, змощені з сухих гілочок, і гнізда амарантових ткачів — маленьких пташок з пурпурово-червоними грудочками та рудувато-бурими спинками. Ці пташки славились своєю майстерністю звивати гнізда. В траві нишпорили пташки-«вдовички», дзьобаючи зернята й комашню. Приємно виспівували голосисті «калао»; пронизливо скрикували ясно-сірі з червоними хвостами папуги, що їх у Манемі називають «роус». Комахоїдні «друго», схожі на коноплянок, тільки з товстими червоними дзьобами, перепурхували з гілки на гілку. Скрівь пурхали метелики, а надто біля струмків, що текли на території факторії. Але метелики — то вже царина кузена Бенедікта; Джек незабаром до них збайдужів. Хлопчик дуже жалкував, що він іще малий і не може виглянути поверх огорожі. На жаль, тут не було його друга Діка Сенда. Як вони лазили вдвох по щоглах «Пілігрима»! Коли б Дік був тут, Джек виліз би з ним аж на верхівку найвищого, понад сто футів, баобаба! Як весело проводили б вони час!</p> <p>А кузен Бенедікт почував себе чудово завжди й скрізь, якщо, звісно, довкола нього не бракувало комах. Йому пощастило знайти малесеньку бджілку, яка будує свої стільники в червоточинах, а також осу-сфекса, що кладе яєчка в чужі чарунки, як ото зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Ентомолог вивчав знайдених комах, як міг, без лупи й без окулярів.</p> <p>Літали тут москіти, особливо біля струмків. Якось вони так покусали ентомолога, що його ледве можна було впізнати. Коли місіс Уелдон стала дорікати кузенові Бенедікту, що він дозволив оддати себе на з’їжу цим злим комахам, учений, розчісуючи укуси до крові, відповів:</p> <p>— Такий у них інстинкт, кузино Уелдон, такий інстинкт! Не слід на них за це сердитися.</p> <p>І от одного чудового дня — це було 17 червня — кузен Бенедікт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Про цей випадок, що мав зовсім несподівані наслідки, варто розповісти докладніше.</p> <p>Було близько одинадцятої години ранку. Сонце пекло немилосердно, і жителі факторії поховалися в свої хатини. На вулицю не виходив ніхто.</p> <p>Місіс Уелдон куняла біля маленького Джека, який міцно спав.</p> <p>Навіть кузена Бенедікта розморила спека, і він не пішов на свою щоденну екскурсію. Однак зробив це з тяжким серцем — адже надворі в проміннях палючого полуденного сонця бриніли міріади комах.</p> <p>Отож кузен Бенедікт побрів у хатину і приліг у кутку, щоб скоротати цю вимушену сієсту<a href="#_ftn5" name="_ftnref5" title="">[5]</a>.</p> <p>Він уже задрімав, коли раптом почув різке дзижчання — нестерпно дратівливий звук, характерний для деяких комах.</p> <p>Є комахи, які змахують своїми крильцями п’ятнадцять-шістнадцять тисяч раз на секунду; тоді й виникає отаке дзижчання.</p> <p>— Шестиноге! Комаха! — вигукнув кузен Бенедікт.</p> <p>Сну як не було. Ентомолог зірвався на рівні ноги.</p> <p>Безперечно, в хатині дзижчала якась велика комаха. Кузен Бенедікт був дуже короткозорий, зате слух мав надзвичайно тонкий; він міг визначити комаху з того, як вона дзижчить. Але такого дзижчання він ще ніколи не чув.</p> <p>Повертаючи голову на звук, учений витріщав очі, намагаючись вгледіти комаху своїми короткозорими очима.</p> <p>Інстинкт ентомолога підказував кузенові Бенедікту, що комаха, яка таким щасливим випадком залетіла до його хатини,— не перша-ліпша, а визначна.</p> <p>Кузен Бенедікт застиг, дослухаючись. Сонячні промені освітлювали хатину тільки біля дверей. Нарешті він помітив чорну цятку, яка кружляла в повітрі. Однак комаха не підлітала ближче, і він ніяк не міг її роздивитися. Ентомолог затамував подих. Коли б навіть комаха його вкусила, він би й тоді не поворухнувся, щоб не сполохати її.</p> <p>Кінець кінцем комаха, покружлявши біля вченого, сіла йому просто на голову. Кузен Бенедікт щасливо усміхнувся. Він відчував, як легенька комашина бігає по його чуприні. Йому до жаги кортіло піднести руку до голови, але він переборов себе.</p> <p>«Ні! Ні! — думав кузен Бенедікт.— Я ще схиблю, а то й гірше — заподію їй шкоду. Нехай збіжить нижче. Ач як гасає! О, о, спускається!</p> <p>Мабуть, це дуже велика комаха. О, хай би вона спустилася на кінчик мого носа! Скосивши очі, я міг би її роздивитися й визначити, до якого ряду, родини, виду та різновиду вона належить!»</p> <p>Так міркував кузен Бенедікт. Але відстань од його маківки до кінчика досить довгого носа була чималенька. Чи схоче примхлива комашина вирушати в таку далеку дорогу? Візьме та й подасться кудись-інде, скажімо, за вухо або на потилицю, а там її не роздивишся. А що, як вона зніметься й вилетить з хатини на волю, до своїх родичів, які купаються в морі жаркого сонячного проміння!</p> <p>Кузен Бенедікт вжахнувся, подумавши про це. Ще ніколи в житті він так не хвилювався. Африканська шестинога комаха невідомого виду або різновиду сиділа в нього на голові, і він міг визначити її тільки в тому разі, якби вона зволила наблизитись до самісіньких його очей.</p> <p>Проте комаха мовби вгадала бажання кузена Бенедікта. Побродивши в його розкуйовдженій чуприні, подібній до кущуватих заростей, вона почала неквапно спускатися по лобі до перенісся. Кузен Бенедікт похолов. Якщо комаха дісталась до вершини гори, чом би їй не зійти до підніжжя?! Адже це дуже розумна комаха!</p> <p>«Якби я був на її місці, то неодмінно спустився б!» — думав шановний учений.</p> <p>Хтось інший на місці кузена Бенедікта ляснув би себе по лобі, щоб убити чи бодай нагнати надокучливу комаху. А терпіти, як вона тебе лоскоче усіма своїми шістьма лапками, не кажучи про те, що може ще й боляче вкусити,— хіба це не героїзм? Спартанець, який дозволяв лисиці гризти свої груди, римлянин, який тримав у руках розпечене вугілля, не краще володіли собою, ніж кузен Бенедікт, що, безперечно, був прямим нащадком цих двох героїв!</p> <p>Комаха, покрутившись на лобі у вченого, спинилась перед його переніссям, ніби завагавшись. Серце в кузена Бенедікта несамовито закалатало: чи підніметься комаха знову до надбрівних дуг, чи спуститься по носі вниз?</p> <p>Комаха спустилася. Кузен Бенедікт відчув, як її волохаті лапки дріботять по носі. Комаха не звертала ні праворуч, ні ліворуч. На мить вона була затрималась на горбочку носа, де колись сиділи окуляри. Подолавши цю перешкоду, комаха спустилася вниз і зупинилась на самісінькому кінчику носа шановного вченого.</p> <p>Краще місце годі було вибрати. Скосивши очі, кузен Бенедікт міг якнайкраще її роздивитися.</p> <p>— Господи! — вигукнув кузен Бенедікт.— Горбкувата мантікора!</p> <p>О, навіщо було це кричати — це треба було мовити подумки! Та чи не забагато ми вимагаємо від найзавзятішого з ентомологів? Як тут не крикнути в бурхливому захваті, коли у вас на кінчику носа сидить горбкувата мантікора з широкими надкриллями — дуже рідкісна комаха з родини жужелиць, рідкісна різновидність мантікори, що водиться нібито тільки в південній частині Африки, екземпляр, якого немає в багатьох найкращих колекціях!</p> <p>На жаль, кузен Бенедікт не тільки крикнув, злякавши мантікору, а ще й чхнув, чим потряс її сідало. Він швидко підніс руку, стис пальці в кулак, але вхопив тільки кінчик свого носа.</p> <p>— А бодай тобі! — вигукнув він.</p> <p>Проте вчений умить схаменувся, і дальша його поведінка могла б правити за чудовий приклад самовладання.</p> <p>Кузен Бенедікт знав, що горбкувата мантікора майже не літає — вона перепурхує з місця на місце або бігає. Тож він упав навколішки і побачив дюймів за десять од свого носа чорну цятку, яка промайнула в сонячному промінні.</p> <p>Мабуть-таки краще спостерігати за мантікорою під час її вільного лету. Аби тільки не згубити її з очей!</p> <p>«Якщо я спіймаю її зараз,— думав кузен Бенедікт,— то можу розчавити її. Ні! Я поповзу слідом за нею! Я вивчатиму її в природних умовах! Я милуватимусь нею. А спіймати ще встигну!»</p> <p>Чи слушно міркував кузен Бенедікт? Хтозна. Проте хоч хай там як, а вчений, опустивши носа мало не до землі, мов пес, що йде по сліду, поповз навкарачках за рідкісною комахою. Через якусь мить він уже був надворі і поповз під спечним полуденним сонцем. А ще через кілька хвилин учений опинився під самісінькою огорожею факторії Алвіша.</p> <p>Як поведеться мантікора далі? Перелетить через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по цей бік? Ні, не така у мантікори вдача — кузен Бенедікт добре знав навички цих жужелиць. Тож він повз, мов ящірка, за рухливою чорною цяткою.</p> <p>Раптом на шляху мантікори постав широкий отвір кротової нори. Комаха не довго думаючи рушила в цю підземну галерею. Ці комахи полюбляють повзати темними ходами. Кузен Бенедікт злякався, що мантікора втече від нього. Та, на його превеликий подив, кротова нора була рівною галереєю футів зо два завширшки. Крізь неї було неважко пролізти такому сухорлявому чоловікові, як наш ентомолог. Кузен Бенедікт кинувся в нору із завзяттям такси<a href="#_ftn6" name="_ftnref6" title="">[6]</a>. Захопившись переслідуванням, він не помітив, що, «зарившись у землю», опинився під огорожею факторії. Кротовий хід з’єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. Через півхвилини кузен Бенедікт виповз із факторії на волю. Та він не звернув на це уваги: він думав тільки про чудову комаху, яка вела його за собою.</p> <p>Проте мантікорі вже, мабуть, набридло мандрувати пішки. Вона розсунула надкрилля й розпростала крильця. Кузен Бенедікт, відчувши небезпеку, підніс руку, щоб накрити комаху долонею, та ба! Дз-з-з! Мантікора полетіла геть.</p> <p>Розпач ентомолога годі описати. Але мантікора не могла залетіти далеко. Кузен Бенедікт скочив на ноги, роззирнувся довкола й кинувся до комахи, простягши вперед руки.</p> <p>Мантікора кружляла в нього над головою.</p> <p>Може, покружлявши над його скуйовдженою чуприною, вона знов сяде на землю? Було схоже, що мантікора зробить саме так.</p> <p>Та, на лихо бідолахи-вченого, Алвішева факторія, розташована на північній околиці Казонде, межувала з лісом, що розкинувся на багато миль. Якщо мантікорі заманеться полетіти під шатро дерев і пурхати там з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією покласти її в бляшанку як найціннішу прикрасу колекції.</p> <div>  <hr align="left" size="1" width="33%" /> <div id="ftn1"> <p><a href="#_ftnref1" name="_ftn1" title="">[1]</a> Тобто в Південній Америці. Інки — корінне населення Південної Америки, що панувало в країні до її завоювання іспанцями.</p> </div> <div id="ftn2"> <p><a href="#_ftnref2" name="_ftn2" title="">[2]</a> Сипаї — колоніальні війська з місцевого населення Індії, що були на службі в англійців.</p> </div> <div id="ftn3"> <p><a href="#_ftnref3" name="_ftn3" title="">[3]</a> Гашиш — отруйний наркотик, який видобувають з індійських конопель. Згубно діє на центральну нервову систему.</p> </div> <div id="ftn4"> <p><a href="#_ftnref4" name="_ftn4" title="">[4]</a> Марабу — великий птах із родини лелекових. Має голу голову та шию і великий міцний дзьоб. Поширений у Африці.</p> </div> <div id="ftn5"> <p><a href="#_ftnref5" name="_ftn5" title="">[5]</a> Сієста — післяобідній відпочинок в Італії, Іспанії та країнах Латинської Америки.</p> </div> <div id="ftn6"> <p><a href="#_ftnref6" name="_ftn6" title="">[6]</a> Такса — порода мисливських собак. З ними полюють на звірів, які живуть у норах,— лисиць, борсуків тощо.</p> </div> </div> </div>
← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up