П’ятнадцятирічний капітан (сторінка 2)

Дінго — так звали собаку — був із породи великих сторожових псів, що водяться в Новій Голландії[1]. Проте капітан «Вальдека» роздобув його не там. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшли на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла Конго. Капітан узяв собі цю прекрасну тварину. Та собака не пішов на зближення з ним і, здавалося, повсякчас тужив за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силою і якого він сподівався розшукати серед цих безкраїх просторів. Літери «С. В.», вигравіювані на нашийнику,— оце і все, що в’язало Дінго з минулим, яке досі так і залишалося загадкою.

Дінго, чудовий та дужий звір, набагато більший за піренейських собак, був гідним представником австралійської породи сторожових псів. Коли він спинався на задні лапи і скидав голову, то сягав зросту людини. Спритні й мускулисті, ці собаки, не вагаючись, нападають на ягуарів та пантер і не бояться вийти на двобій з ведмедем. Дінго мав густу шерсть і довгий хвіст, цупкий та пружний, як у лева. Він був темнорудої масті з кількома білуватими плямами на писку. Якщо такого собаку розлютити, він може стати страшним ворогом, тож зрозуміло, чому Негору не був радий з того, як його зустрів цей сильний представник собачого племені.

Та хоч Дінго й не йшов на зближення, не був він і злий. Він скоріше здавався сумним. Ще на «Вальдеку» старий Том помітив, що собака нібито не вельми прихильний до негрів. Він не намагався заподіяти їм зло, однак уникав їх. Можливо, блукаючи по африканському узбережжю, Дінго зазнав недоброго ставлення з боку тубільців. Отож він завжди обминав Тома і його товаришів, хоч то були славні люди. Протягом десяти днів, що їх потерпілі перебули на «Вальдеку», собака тримався осторонь, їв хтозна-що і теж мучився від спраги.

Оце і всі, хто вцілів на «Вальдеку», що його перша велика хвиля пустила б на дно. І це таки сталося б, якби не наспів «Пілігрим». Шхуну-бриг повсякчас затримували штилі та супротивні вітри, однак саме це і дозволило капітанові Халлу зробити добру людяну справу.

Тепер залишалось тільки завершити що справу — довезти до батьківщини врятованих із «Вальдека», які втратили в катастрофі всі гроші, зароблені за три роки важкої праці. Розвантажившись у Вальпараїсо, «Пілігрим» мав іти вздовж американського берега аж до Каліфорнії. Там Тома і його товаришів — як обіцяла великодушна місіс Уелдон,— гостинно прийме її чоловік, Джеймс Уелдон, і вони будуть забезпечені всім необхідним для повернення до Пенсільванії.

Після такої обіцянки цим славним людям залишалося тільки дякувати місіс Уелдон та капітанові Халлу. Звичайно, бідні негри були багато чим їм зобов’язані, але вони сподівалися, що колись віддячать своїм рятівникам.

Розділ V. «С. В.»

«Пілігрим» знову рушив у путь, намагаючись, наскільки можливо, тримати курс на схід. Уперті штилі дуже непокоїли капітана Халла. Тим, що подорож від Нової Зеландії до Вальпараїсо затягнеться на один-два тижні, він не турбувався. Але затримка могла стомити його пасажирку.

Проте місіс Уелдон не нарікала й по-філософському терпляче переживала невигоди плавання.

Того ж таки дня, 2 лютого, «Вальдек» зник за обрієм.

Насамперед капітан Халл поклопотався, як би зручніше влаштувати Тома і його товаришів. У кубрику місця не було, і він вирішив поселити їх на бакові[2]. Зрештою, ці люди, призвичаєні працювати у важких умовах, були невибагливі, а за такої гарної — жаркої та сухої — погоди можна й до самої Каліфорнії їхати на палубі.

Одноманітне життя на «Пілігримі», порушене несподіваною подією, знов пішло своїм плином.

Том, Остін, Бет, Актеон і Геркулес не хотіли сидіти без діла. Та коли вітер повсякчас дме в один бік і не треба переставляти вітрила, роботи майже немає. Проте, коли часом доводилось лягати на інший галс, старий негр із товаришами квапились допомогти команді. І слід сказати: коли велет Геркулес брався за якийсь фал, то іншим не було там чого робити. Цей дужий негр, шість футів на зріст, тяг мов та лебідка!

Малий Джек із захватом дивився на велета. Він зовсім не боявся Геркулеса, і, коли той підкидав його на руках, ніби коркову ляльку, хлопчина тільки радісно верещав.

— Підніми мене високо-високо! — просив він.

— Будь ласка, містере Джек,— відповідав Геркулес.

— А я дуже важкий?

— Ви наче пір’їнка.

— То підніми мене ще вище! Ще вище, ще!

І Геркулес, поставивши обидві дитячі ніжки на свою широку долоню й випроставши руку, ходив із Джеком по палубі, як цирковий артист. А Джекові здавалося, що він високий-високий, і це йому дуже подобалось. Він намагався «зробитися важчим», та велет-негр навіть не помічав цього.

Тепер у малого Джека стало двоє друзів: Дік Сенд і Геркулес. А невдовзі з’явився й третій. Це був Дінго.

Як ми вже казали, Дінго не дуже зближався з людьми. Це, безперечно, пов’язане з тим, що товариство на «Вальдеку» чимось йому не подобалося. А на «Пілігримі» він зовсім змінився. Видно, Джек зумів здобути прихильність цієї чудової тварини. Незабаром Дінго залюбки грався з хлопчиком. Дінго був із тих собак, які особливо люблять дітей. Та й Джек ніколи не мучив його. Найбільшою втіхою для нього було сісти на Дінго верхи, перетворивши його в прудкого скакуна; хіба такий кінь не кращий за коня з пап’є-маше, хай навіть той і на коліщатках? Отож Джек частенько скакав верхи на собаці, і той охоче дозволяв це. Джек, легкий, мов пір’їнка, був для Дінго не важчий, ніж маленький жокей для іподромного скакуна.

Зате як меншав щодня запас цукру в камбузі!

Дінго став улюбленцем всієї команди. І тільки Негору й далі уникав зустрічі з собакою, який невідь за що ненавидів його.

Однак любов до Дінго не заважала малому Джекові дружити з Діком Сендом — своїм давнім приятелем. Весь вільний від служби час молодий матрос проводив із хлопчиком.

Місіс Уелдон була дуже задоволена цією дружбою.

Якось — а саме 6 лютого — вона завела з капітаном Халлом мову про Діка Сенда, і капітан похвалив молодого матроса.

— З цього хлопчини,— сказав він,— вийде колись чудовий моряк, запевняю вас! У нього вроджений хист мореплавця, і цим хистом він надолужує брак необхідних знань. Але й те, що він знає, гідне подиву. І він засвоїв це за напрочуд короткий час.

— Слід ще й додати,— мовила місіс Уелдон,— що він чесний, добрий та слухняний юнак, упевнений в собі, рішучий і надто серйозний, як на свій вік. Відколи ми його знаємо, не було жодного приводу бодай щось закинути йому.

— Так, це чудовий юнак,— підхопив капітан Халл.— Недаремно його всі так хвалять і люблять!

— Коли ми повернемося з цього плавання,— провадила місіс Уелдон,— то мій чоловік оддасть Діка до морського училища, щоб він дістав диплом капітана.

— І дуже добре зробить містер Уелдон,— відповів капітан Халл.— Дік Сенд стане колись гордістю американського флоту.

— У бідолашного сироти було важке дитинство! — зауважила місіс Уелдон.— Він пройшов нелегку школу.

— Еге ж, місіс Уелдон, і наука не пропала даремно. Хлопець зрозумів: треба працювати, щоб вибитись у люди. Він на правильному шляху.

— Так, він буде людиною обов’язку.

— Погляньте лишень на нього, місіс Уелдон! Він стоїть за стерном, не відводячи очей від бушприта. Він надзвичайно уважний, тож судно аніскілечки не відхиляється від курсу. В Діка Сенда уже зараз хватка досвідченого стерничого. Непоганий початок для моряка! Навчатися нашого ремесла, місіс Уелдон, треба змалечку. Хто не починав служби юнгою, з того ніколи не вийде добрий капітан, принаймні в торговому флоті. Хто присвятив себе морю, той повинен учитися на всьому; згодом дії моряка стають розумними й водночас підсвідомими; рішення він приймає так само швидко, як маневрує вітрилами.

— Однак, капітане Халл, гарних моряків не бракує й у військовому флоті.

— Звичайно; проте, скільки я знаю, майже всі найкращі моряки починали службу з дитинства, не кажучи вже про Нельсона та багатьох інших. Той не моряк, хто не був юнгою.

В цю мить із каюти вийшов кузен Бенедікт, як завжди, заглиблений у свої думки. Він став блукати туди й сюди палубою, зазираючи в усі шпарини, нишпорячи під клітками з курми, проводячи рукою по швах у бортовій обшивці, де пооблущувалася смола.

— Сподіваюсь, ви себе добре почуваєте, кузене Бенедікт? — спитала місіс Уелдон.

— Так, кузино Уелдон... Почуваю я себе непогано... Однак мені кортить чимскоріше висісти на землю.

— Що це ви там шукаєте під лавою, пане Бенедікт? — спитав капітан Халл.

— Комах, пане капітан! — сердито відказав кузен Бенедікт.— Що мені тут шукати, як не комах?

— Комах? На жаль, доведеться трохи потерпіти: де-де, а на морі вам навряд чи пощастить збагатити колекцію.

— А чому б і ні, пане капітан? Цілком можливо, що на борту знайдеться який-небудь представник...

— Е-е, кузене Бенедікт! — мовила місіс Уелдон.— Лайте чи не лайте капітана Халла, але на його кораблі така бездоганна чистота, що вам доведеться вертати з уловів із порожніми руками!

Капітан Халл засміявся.

— Місіс Уелдон перебільшує,— відповів він.— Однак, пане Бенедікт, гадаю, ви все ж марно згаєте час, шукаючи комах по каютах.

— Та знаю! — вигукнув Бенедікт, розчаровано знизуючи плечима.— Я вже все там обнишпорив.

— Хіба що в трюмі «Пілігрима»,— вів далі капітан Халл,— ви знайдете тарганів, та вони вас, мабуть, не цікавлять.

— Не цікавлять, кажете! Ці нічні прямокрилі, яких прокляли в свій час Вергілій і Горацій! — відказав кузен Бенедікт, випростуючись на весь свій зріст.— Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі Periplaneta orientalis, які живуть...

— Забруднюють...— докинув капітан Халл.

— Які царюють на борту,— гордо поправив кузен Бенедікт.

— Вельми приємне царювання!

— Що з вами говорити, адже ви не ентомолог!

— Аніскільки.

— Послухайте, кузене Бенедікт,— мовила усміхаючись місіс Уелдон,— сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми задля любові до науки віддали себе на з’їжу тарганам?

— Я нічого не хочу, кузино Уелдон,— запально відповів ентомолог.— Хіба що додати до своєї колекції якийсь рідкісний екземпляр, що прикрасив би її!

— То ви незадоволені своїми знахідками в Новій Зеландії?

— Навпаки, дуже задоволений, кузино! Адже мені пощастило знайти там жука-стафіліна, якого досі знаходили тільки в Новій Каледонії, за кілька сотень кілометрів звідти.

У цю мить Дінго, що грався з Джеком, підбіг до кузена Бенедікта.

— Геть! Геть! — закричав той, відштовхуючи собаку.

— Любити тарганів і ненавидіти собак! вигукнув капітан Халл.— Як ви можете, містере Бенедікт?

— Та ще такого чудового песика! — докинув малий Джек, обіймаючи велику голову Дінго.

— Нічого поганого я про нього не кажу,— відповів кузен Бенедікт.— Тільки ж уявіть собі! Цей гемонський пес не виправдав моїх сподівань. Коли його знайшли, я думав...

— О боже! — вигукнула місіс Уелдон.— Невже ви сподівались зарахувати і його в ряд двокрилих або перетинчастокрилих?

— Та ні,— серйозно відповів кузен Бенедікт.— Адже цього Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрано на західному березі Африки?

— Так,— відповіла місіс Уелдон.— Принаймні Том не раз чув це від капітана «Вальдека».

— То я думав... Я сподівався... знайти на цьому собаці якихось представників напівтвердокрилих, властивих тільки африканській фауні...

— О боже милосердний! — вигукнула місіс Уелдон.

— Або, може, якусь блоху невідомого виду,— додав кузен Бенедікт.

— Чуєш, Дінго? — спитав капітан Халл.— Чуєш, мій песику? Ти не виконав свого обов’язку!

— Однак хоч скільки я його чесав,— мовив ентомолог з неприхованим жалем,— не знайшов на ньому жодної блохи... Жодної!

— Яку б ви відразу задушили, чи не так? — спитав капітан Халл.

— До вашого відома, містере,— сухо відповів кузен Бенедікт,— сер Джон Франклін[3] не дозволяв собі вбивати найдрібніших комах, ба навіть американських комарів, чиї укуси куди болючіші, ніж блошині. Гадаю, ви не заперечуватимете, що сер Джон Франклін був неабиякий моряк?

— Безперечно! — відповів капітан Халл, уклоняючись.

— Якось, коли його добряче вкусив москіт, він тільки здув його, чемно мовивши: «Прошу, йдіть собі! Світ досить великий для вас і для мене!»

— Ти ба!

— Еге ж!

— Щоб ви знали, містере Бенедікт,— відказав капітан Халл,— інший чоловік сказав це багато раніше за сера Джона Франкліна.

— Інший?

— Так, і цей інший був дядечко Тобі.

— А хто він — ентомолог? — зацікавлено спитав кузен Бенедікт.

— Та ні. Стернівський дядечко Тобі[4] не був ентомологом. Але цей достойний чоловік мовив, вважайте, ті самі слова, відмахуючись від набридливої мухи — щоправда, звертаючись до неї на ти: «Геть, жалюгідна істото! Світ досить великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному!»

— Славний чоловік оцей дядечко Тобі! — зауважив кузен Бенедікт. — Він уже помер?

— Гадаю, що так,— поважно відповів капітан Халл.— Адже він ніколи не існував.

І всі розсміялися, дивлячись на кузена Бенедікта.

В отаких розмовах, які неодмінно зачіпали ентомологію, якщо в них брав участь кузен Бенедікт, минали довгі години плавання. Море було спокійне, слабкі вітри ледве надимали вітрила, і «Пілігрим» повільно посувався на схід. Всі нетерпляче чекали того часу, коли вони врешті запливуть у широти, де повіють більш сприятливі вітри.

Слід сказати, що кузен Бенедікт не раз робив спроби посвятити Діка Сенда в таємниці ентомології. Але той ухилявся від цього. Не знайшовши кращих слухачів, учений став читати лекції неграм, які нічогісінько з них не розуміли. Том, Актеон, Бет і Остін врешті почали тікати від кузена Бенедікта, і йому довелося вдовольнитися самим тільки Геркулесом, у якого він з радістю виявив уроджену здатність відрізняти паразитів од нижчих комах.

Відтоді велет-негр зажив у світі жуків-шкіроїдів, жужелиць, бомбардирів, могильників, златок, скарабеїв, сильфів, кравчиків, хрущів, оленів, коваликів, довгоносиків, сонечок, листоїдів. Він старанно вивчав усю колекцію кузена Бенедікта, і той з острахом дивився, як Геркулес бере своїми дебелими й дужими, мов лещата, пальцями його крихкі екземпляри. Але цей велет-учень так уважно слухав лекції ентомолога, що задля цього варто було дечим ризикнути.

Поки кузен Бенедікт просвіщав Геркулеса, місіс Уелдон навчала малого Джека читати й писати. А Дік Сенд навчав його арифметики.

П’ять років — ще зовсім дитячий вік, тож наука йде куди краще, коли уроки схожі на веселу гру.

Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев’яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Уелдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову.

Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.

Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.

Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.

Серед літер,— їх налічувалось до п’ятдесяти,— були великі й маленькі, а на деяких кубиках стояли ще й цифри, щоб можна було вчитися не тільки читати, а й рахувати.

З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.

Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши праву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.

На кубику стояла велика літера «С».

— Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго? — закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його «С».

Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим.

На другому кубику стояло велике «В».

Цього разу Джек скрикнув із подиву.

На його крик підбігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, які гуляли на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.

Дінго розрізняє літери! Дінго вміє читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!

Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.

Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.

Дінго знов — раз і вдруге — кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть.

На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги, неначе вони не існували.

— Дивна річ! — зауважила місіс Уелдон.

— Справді, дуже дивна,— відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери.

— «С. В.»,— сказала місіс Уелдон.

— «С. В.»,— повторив капітан Халл.— Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!

Повернувшись до старого негра, він спитав:

— Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові «Вальдека» від недавнього часу?

— Еге ж, містере капітан,— відповів Том.— Дінго пробув на кораблі років два.

— І ви також казали, що капітан «Вальдека» підібрав його на західному березі Африки?

— Так, неподалік од гирла Конго. Я не раз чув, як капітан казав це.

— І ніхто не дізнався,— вів далі капітан Халл,— чий це пес і звідки він там узявся?

— Ніхто, містере капітан. Із знайденими собаками гірше, ніж з дітьми. У них немає ніяких документів; до того, вони не можуть нічого розповісти.

Капітан Халл мовчав, замислившись.

— Невже ці дві літери щось вам нагадують? — спитала місіс Уелдон через якийсь час.

— Так, місіс Уелдон, вони навіюють мені один спогад. А втім, можливо, що це дивний збіг.

— Який?

— Ці літери можуть мати певне значення й указати нам шлях до з’ясування долі одного безстрашного мандрівника.

— Що ви маєте на увазі?

— Зараз я все поясню, місіс Уелдон. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу на схід. Відправною точкою було саме гирло Конго, а кінцевою — мис Дельгадо в гирлі Ровуми, що за її течією він мав спуститися. Ім’я цього мандрівника — Самюель Вернон.

— Самюель Вернон? — повторила місіс Уелдон.

— Так, місіс Уелдон. Так-от — його ім’я й прізвище починаються якраз з отих літер, що їх вибрав Дінго з-поміж інших і які вигравіювані на його нашийнику.

— Справді! А що було далі з цим мандрівником?

— Він вирушив у експедицію, й відтоді від нього — ні чутки, ні вістки.

— Жодної? — спитав Дік Сенд.

— Жодної.

— То що, на вашу думку, з ним сталося? — спитала місіс Уелдон.

— Гадаю, Самюелю Вернону не пощастило дістатися до східного берега Африки: або ж його взяли в полон тубільці, або він загинув у дорозі.

— Виходить, Дінго...

— Дінго міг належати йому, і — якщо моє припущення слушне — собаці поталанило більше, ніж його хазяїнові: він вернувся до гирла Конго, де його і підібрав капітан «Вальдека».

— Стривайте,— зауважила місіс Уелдон,— а вам відомо, що цей французький мандрівник узяв із собою собаку, чи це тільки ваш здогад?

— Це тільки мій здогад, місіс Уелдон,— відповів капітан Халл.— Але єдине певне: Дінго знає саме оці дві літери «С» «В», які є ініціалами французького мандрівника. Проте як він навчився їх пізнавати — цього я пояснити не можу. Але ще раз повторюю: Дінго добре знає ці літери. Дивіться — він їх підштовхує лапою, ніби просить і нас прочитати.

— А хіба Самюель Вернон сам вирушив у мандрівку від гирла Конго? — спитав Дік Сенд.

— Цього я не знаю,— відповів капітан Халл.— Але цілком імовірно, що він узяв з собою загін тубільців.

Аж тут з камбуза на палубу вийшов Негору. Спершу ніхто його не помітив і не міг бачити того дивного погляду, яким утупився він у Дінго, коли помітив дві літери, що їх той і далі охороняв. Але Дінго, вгледівши кока, люто загарчав, вискаливши ікла.

Негору загрозливо махнув рукою на собаку і відразу повернувся до камбуза.

— Тут криється якась таємниця! — прошепотів капітан Халл, котрий не пропустив жодної подробиці з цієї короткої сцени.

— Чи ж не дивно, — мовив Дік Сенд,— що собака навчився розрізняти літери абетки?

— О, ні! — вигукнув малий Джек.— Мама мені часто розповідала про собаку, що вмів читати, писати й навіть грати в доміно, як справжній шкільний учитель.

— Мій любий хлопчику,— відказала, усміхаючись, місіс Уелдон.— Той пес — звали його Муніто — не був таким ученим, як тобі здається. Коли вірити тому, що мені розповідали, він не міг розрізняти літери, з яких мав складати слова. Річ тут була в іншому. Його хазяїн, хитрий американець, помітивши, що в Муніто надзвичайно тонкий слух, вирішив обернути це собі на користь. Він став розвивати це чуття й досяг урешті неабияких успіхів.

— Чого ж він досяг, місіс Уелдон? — спитав Дік Сенд, якого ця розповідь зацікавила не менше, ніж малого Джека.

— А ось чого, друже мій. Коли Муніто мав «працювати» перед глядачами, на столі розкладали кубики з літерами. Собака ходив по столу, чекаючи, поки хтось назве слово, щоб потім його скласти. Але неодмінною умовою було те, щоб це слово почув його хазяїн.

— Отже, коли б хазяїна не було...— почав був юнак.

— ...то пес нічого не зміг би скласти,— доказала місіс Уелдон.— І ось чому. Кубики з літерами лежали на столі. Муніто ходив туди й сюди вздовж цієї абетки. Коли він підходив до літери, яку мав узяти для названого слова, то зупинявся. Але зупинявся тому, що чув те, чого ніхто з публіки не міг почути — клацання зубочистки в кишені американця. Оце клацання й було для Муніто сигналом. Він брав кубик, далі другий, третій... Отак урешті й виходило слово.

— Оце й весь секрет? — вигукнув Дік Сенд.

— Оце й весь секрет. Дуже просто, як і все в циркових фокусах. Без американця Муніто не був би Муніто. Тим-то мене й дивує, що Самюеля Вернона — якщо це він був хазяїном Дінго,— немає поблизу, а пес однаково впізнає літери.

— Це й справді дуже дивно,— погодився капітан Халл.— Однак бачите — пес бере тільки дві літери, завжди ті самі, а не складає будь-яке назване слово. Зрештою, той собака, що дзвонив біля монастирської брами, щоб дістати недоїдки, призначені для роздачі старцям, або ж той, що через день, навпереміну з іншим псом, крутив рожен і не хотів робити цю роботу не в свою чергу,— можливо, ці собаки досягли більших успіхів в галузі розумної діяльності, яка властива людині. Та хай там як, а перед нами незаперечний факт: з усіх літер абетки Дінго вибрав тільки дві — «С» і «В». Інших він, здається, не знає. Тож треба зробити висновок: з якихось невідомих нам причин у його свідомості закарбувались тільки оці дві літери.

— Ет, капітане Халл,— мовив юний матрос,— якби-то Дінго вмів говорити! Отоді б він пояснив нам, що значать ці дві літери і чому він ненавидить нашого кока!

— Ще й як ненавидить! — відповів капітан Халл, саме коли Дінго, позіхнувши, показав свої страшні ікла.— Невже ми про це ніколи не дізнаємось?

Розділ VI. Кит на обрії

Зрозуміла річ, місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд часто вели розмову про дивний випадок з Дінго. Дік Сенд відчував якусь інстинктивну недовіру до Негору, хоч поведінка португальця була бездоганна.

На бакові і в кубрику також чимало говорили про Дінго, хоч тут доходили іншого висновку. Дінго визнали вченим псом, котрий уміє читати, а може, навіть і писати краще за декого з матросів. І якщо він досі не заговорив по-людськи, то, мабуть, тільки тому, що мав особливі причини мовчати.

— Якогось чудового дня,— казав стерничий Болтон,— цей пес підійде до тебе чи до мене й спитає: «Куди ми зараз тримаємо курс? Який дме вітер: норд-вест чи вест-норд-вест?»

— Чом би й ні: адже є тварини, які говорять! — озвався інший матрос.— Скажімо, сороки, папуги. Чому б не заговорити й собаці, якби він схотів?

— Безперечно,— відповів боцман Говік.

Ці славні матроси дуже здивувалися б, дізнавшись, що такі собаки є. У одного датського вченого був собака, який досить чітко вимовляв десь із двадцять слів. Але між здатністю такої тварини говорити і здатністю розуміти зяє неперехідна прірва. Цілком очевидно: той собака, який завдяки особливій побудові своїх голосових зв’язок міг досить чітко вимовляти певні звуки, вкладав не більше глузду в свої слова, ніж, скажімо, папуги або сойки в свої. Для таких тварин слова чи фрази,— хоч хай якою мовою мовлені,— різновид співу або крику, та й годі.

Так чи інакше, а Дінго став знаменитістю на борту «Пілігрима». Однак він цим анітрохи не пишався. Капітан Халл не раз повторював той самий дослід. Розкладав кубики з абеткою перед Дінго, і цей дивовижний собака завжди вибирав тільки дві літери — «С» і «В».

Кілька разів капітан Халл робив цей дослід на очах у кузена Бенедікта, однак того це анітрохи не зацікавило.

— Не треба думати,— якось сказав кузен Бенедікт,— що з усіх тварин тільки собаки бувають такі розумні. Деякі інші тварини також виявляють певні ознаки розуму, хоч насправді вони підкоряються інстинкту. Приміром, пацюки, що покидають корабель, який має затонути; бобри, що, передбачаючи повінь, надбудовують свої греблі; коні — згадаймо коней Нікомеда, Скандерберга та Оппієна[5]: вони сконали з горя по смерті своїх господарів; віслюки, що мають чудову пам’ять, та інші тварини, що роблять велику честь усьому своєму поріддю. Деяких птахів удавалося так чудово надресирувати, що вони без помилок писали слова під диктовку свого вчителя. Відомі випадки, коли какаду могли порахувати присутніх у залі з такою точністю, якій міг би позаздрити обчислювач з астрономічної обсерваторії. У одного кардинала був папуга, який читав йому,— не помиляючись на жодному слові,— кілька молитов підряд, за що птахові платили сто золотих екю на рік. А хіба врешті я, як ентомолог, не можу пишатися, засвідчуючи високий розум в діях найдрібніших комах, на підтвердження вислову: «In minimis maximus Deus»[6]? Магістратам великих міст слід би повчитися у мурахів зразкового порядку в їхніх колоніях. Павуки-сріблянки будують підводні дзвони, не знаючи законів фізики. Блохи возять екіпажі, мов справжні рисаки, виконують військові вправи не гірше за карабінерів, стріляють із гармат краще за артилеристів, що покінчали Уест-Пойнт[7]. Ні, Дінго не заслуговує таких похвал, а якщо він уже розуміється на абетці, то це, певно, тільки тому, що належить до невідомого науці виду собак, який водиться в Новій Зеландії — я назвав би цей вид «canis alphabeticus»[8].

Проте балачки заздрісного ентомолога не зменшували пошани до Дінго; на бакові про нього говорили як про справжню дивовижу.

Що ж до Негору — хтозна, що він думав про Дінго. Може, він не поділяв загального захвату. А може, навпаки, вважав собаку надто розумним. Але Дінго завжди виявляв ворожість до кока, і, безперечно, той давно б уже помстився йому, коли б Дінго з одного боку не вмів постояти за себе, а з другого — не був улюбленцем усієї команди.

Тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з’являтися на очі Дінго. Однак Дік Сенд помітив, що після випадку з літерами обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого супротивний норд-ост, що чергувався з довгими й гнітючими штилями, під час яких «Пілігрим» застигав на місці, майже ущух. Капітан Халл уже сподівався, що повітряні течії врешті змінять свій напрямок і шхуна-бриг піде під усіма вітрилами. Від їхнього відплиття з Оклендського порту минуло всього дев’ятнадцять днів. Затримка була невелика, й «Пілігрим» з його потужними вітрилами при супутному вітрі легко надолужив би втрачений час. Однак годилося зачекати кілька день, доки б установився стійкий західний бриз.

Тихий океан у цих широтах і далі був пустельний. Жоден корабель не з’являвся на обрії. Здавалося, мореплавці назавжди покинули ці морські простори. Китобої південних морів іще не поверталися назад через тропік. Отож «Пілігрим», якого обставини змусили залишити місця промислу ще до кінця сезону, не міг сподіватися на зустріч із судном, що йшло б тим самим курсом.

Що ж до трансокеанських пакетботів, які робили рейси між Австралією та американським континентом, то вони ніколи не заходили в такі високі широти.

Однак, хоча море й пустельне, воно саме тому привертав до себе особливу увагу. Дарма що його поверхня видається одноманітною неуважному зорові — вона безмежно розмаїта для того, хто вміє дивитись. Найменша мінливість водяного обширу чарує уяву тих, що відчувають поезію моря. Онде гойдається на хвилях пучок морської трави, там морська водорость — саргасова гілка — лежить на воді хвилястим візерунком, а там пливе шматок дошки, розкриваючи широке поле для здогадів. Чого тут тільки немає! Перед цим безкраїм обширом багата уява не знає спину.

Кожна з цих часточок води, які то підносяться парою до хмар, то спадають з неба дощем, може, приховує в собі таємницю якоїсь катастрофи! І слід позаздрити тим, хто своїм допитливим розумом уміє розкривати таємниці океану, хто вміє заглядати глибоко під його хвилясту поверхню!

На морі скрізь вирує життя: і під водою, і над водою. Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як завзято полюють на дрібних рибок зграї перелітних птахів, що відлетіли перед настанням зими з прианктарктичних областей. Не раз Дік Сенд — тут, як і в усьому, гідний учень Джеймса Уелдона — доводив своє вміння чудово стріляти і з рушниці, і з револьвера, збивши кілька таких швидкокрилих літунів.

Над водою ширяли буревісники — білі, з коричневою смугою на крилах. А високо в небі, поважно змахуючи своїми десятифутовими крилами, літали величезні альбатроси. Вряди-годи вони сідали на хвилі й нишпорили дзьобами в воді, шукаючи поживи.

Часом пропливали пінгвіни, що так важко й незграбно пересуваються по землі. Проте, як сказав капітан Халл, у воді ці птахи, послуговуючись своїми недорозвиненими крильцями, наче плавцями, можуть позмагатися з найпрудкішими рибами, і часто бувалі моряки плутають їх з бонітами[9].

Усі ці розмаїті картини постають як захопливе видовище, і тільки людині, геть байдужій до природи, здадуться одноманітними.

Того дня місіс Уелдон прогулювалась по кормі «Пілігрима». Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров’ю.

Дік Сенд грався неподалік з малим Джеком.

— Подивись, Діку,— мовила місіс Уелдон до юнака,— на дивний колір води. Може, це яка морська трава?

— Ні, місіс Уелдон,— відповів Дік Сенд,— цього відтінку надають воді крихітні рачки, яких тут сила-силенна. Ними харчуються великі морські ссавці. Рибалки прозвали оцю воду з рачками — і то не безпідставно — «китовою юшкою».

— Рачки? — повторила місіс Уелдон.— Таж вони такі крихітні, що їх можна назвати морськими комахами. Кузен Бенедікт, мабуть, буде вельми радий збагатити ними свою колекцію.

І, повернувшись до каюти ентомолога, вона покликала:

— Кузене Бенедікт!

Кузен Бенедікт вийшов на палубу майже водночас із капітаном Халлом.

— Кузене Бенедікт,— мовила місіс Уелдон,— погляньте лишень на цю велетенську червонясту пляму, що сягає аж до обрію.

— А-а!—вигукнув капітан Халл.— Таж це «китова юшка». Ось і маєте, пане Бенедікт, гарну нагоду вивчити досить цікавий вид рачків!

— Пхе! — зневажливо кинув ентомолог.

— Чому? — вигукнув капітан.— Та ви просто не маєте права виявляти таку байдужість! Ці рачки — коли я не помиляюсь — представляють один із шести класів членистоногих і як такі...

— Пхе! — знов одказав кузен Бенедікт.

— Отакої! Ваша байдужість... Аж не віриться, щоб ентомолог...

— Еге ж, ентомолог — тільки який? Я комахознавець; прошу цього не забувати!

— Отже ці рачки вас мало цікавлять. Однак ви заговорили б зовсім інакше, якби у вас був шлунок кита. Для кита це справжній бенкет! Знаєте, місіс Уелдон, коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на отаку зграю рачків, то мерщій готуємо гарпуни і шлюпки. Немає сумніву — здобич десь неподалік.

— Невже такий здоровенний кит може наїстись такими крихітними рачками? — спитав Джек.

— Може, мій хлопчику,— відповів капітан Халл.— Хіба з дрібних манних круп, борошна найдрібнішого помолу, чи то крохмалю не готують поживних страв? Так буває і в природі. Коли кит натрапляє на отаку червону воду, то вважайте, юшка його готова, і йому залишається тільки розтуляти рота. Сила-силенна рачків потрапляє туди. Потім кит закриває рота, й ротова порожнина перегороджується пластинками — так званим китовим вусом,— що густо ростуть у кита на піднебінні. Крізь ці пластинки, як через риболовні сіті, проціджується тільки вода. А міріади рачків опиняються у величезному шлунку кита — як суп у твоєму животику.

— Бачиш, Джеку,— зауважив Дік Сенд,— кит не марнує часу на те, щоб очищати кожного рачка, як ото ти чистиш креветок.

— Слід додати,— мовив капітан Халл,— що коли велетень-кит отак ласує, до нього дуже легко наблизитись. Це найсприятливіший момент, щоб його загарпунити.

Тут, ніби на підтвердження слів капітана Халла, пролунав голос вахтенного матроса:

— Спереду по бакборту[10] кит!

Капітан Халл випростався.

— Кит! — вигукнув він.

І вмить, перейнявшись мисливським запалом, побіг на ніс «Пілігрима».

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд, а з ними й кузен Бенедікт пішли за капітаном.

Справді, милі за чотири під вітром море ніби кипіло — там, у червонястих од рачків водах, борсався величезний кит. Досвідчені китобої не могли помилитися.

Однак відстань була ще надто велика, щоб визначити вид кита. А види тут досить розмаїті.

Може, це один із справжніх китів, на яких переважно полюють китобої північних морів. У них немає спинного плавця, і здебільшого вони бувають шістдесят футів завдовжки, а деякі сягають до вісімдесяти. Під шкурою в них товстий шар жиру. З одного такого велета-кита беруть близько ста бочок жиру.

А може, це горбач — представник своєрідних, так би мовити, «плавцекрилих»,— така назва завоювала б неабияку пошану в ентомологів. У цих китів великі білі грудні плавці сягають половини довжини тіла й схожі на крила — чим не летючий кит!

А найімовірніше, це великий смугач. У нього теж є грудні плавці, а завдовжки він такий, як звичайний кит.

Капітан Халл та команда не відводили очей від кита.

Якщо годинникар, побачивши годинника, відчував непереборну спокусу завести його, то чи може китобій, дивлячись на кита в морі, не перейнятись владним бажанням його загарпунити? Кажуть, що мисливці, які полюють на великого звіра, захоплені своєю справою більше, аніж ті, які полюють на дрібну дичину. Тож коли мисливський запал тим більший, чим більший звір, то що вже казати про мисливців на слонів та про китобоїв? А в матросів «Пілігрима» цей запал посилювався ще й розчаруванням і невдоволенням: адже вони поверталися з напівпорожнім трюмом!

Капітан Халл пильно вдивлявся в далину, намагаючись визначити породу кита. На такій відстані того було ще погано видно. Однак досвідченим оком китобій уже вгледів деякі ознаки. Увагу капітана Халла привертали фонтани води, точніше, суміш води й пари, що вихоплювалися з ніздрів кита. З цього й можна було визначити, до якої породи він належить.

— Це не справжній кит! — вигукнув капітан.— У справжнього фонтани були б вищі й тонші. І, гадаю, не горбач, бо в того вони вилітають із шумом, подібним до гуркоту далекої канонади. А в цього шум зовсім інший. Що ти скажеш, Діку? — спитав він, повертаючись до молодого матроса.

— Як на мене, капітане,— відповів Дік Сенд,— перед нами смугач. Погляньте, з якою силою вихоплюються в повітря фонтани. І чи не здається вам, що в них більше води, ніж пари? Якщо не помиляюся, це головна ознака смугача.

— Так воно й є, Діку,— підтвердив капітан Халл.

— Як гарно! — вигукнув малий Джек.

— Еге ж, мій хлопчику! Подумати тільки — ця велетенська тварина обідає собі й гадки не має, що за нею стежать китобої.

— Я б сказав — це досить великий смугач,— зауважив Дік Сенд.

— Безперечно,— відповів капітан Халл, переймаючись чимдалі більшим мисливським запалом.— Він — щонайменше сімдесят футів завдовжки!

— Оце сила!— докинув боцман.— Півдюжини отаких китів вистачило б, щоб заповнити бочками з жиром трюм «Пілігрима».

— Еге ж, півдюжини було б досить! — сказав капітан Халл і виліз на бушприт, щоб краще роздивитися кита.

— А цього одного вистачило б,— вів далі боцман,— щоб ми заповнили жиром не менше половини наших двохсот порожніх бочок.

— Воно-то правда,— зауважив Дік Сенд,— однак полювати на цих велетенських смугачів — не зовсім безпечно.

— Навіть дуже небезпечно! — підтвердив капітан Халл.— У цих китоподібних страшний хвіст; до них треба підходити обережно! Найміцніша шлюпка не витримає удару такого хвоста. Проте варто ризикнути!

— Атож! — озвався один із матросів.— Добрячий смугач — то гарна здобич!

— І вигідна! — докинув інший.

— Шкода пройти мимо, не привітавшися з ним! — мовив ще один.

Хоробрі моряки запалювалися чимдалі дужче, дивлячись на кита. Як їх послухати, до ста бочок жиру — рукою подати. Залишається тільки підігнати «Пілігрим» ближче й довантажити бочками трюм!

Деякі матроси вилізли на реї бізань-щогли і стежили за китом, збуджено перегукуючись. Капітан Халл мовчав, замислено гризучи нігті.

— Мамо! Мамо! — вигукнув раптом малий Джек.— Я б дуже хотів подивитися ближче, який із себе кит!

— Ти хочеш подивитися ближче на цього кита, мій хлопчику? Що ж, це можна, чи не так, друзі? — відказав капітан Халл, врешті піддавшися непереборному бажанню.— Щоправда, нам бракує людей... Та спробуємо впоратись самі...

— Упораємось! — вигукнули матроси.

— Мені не раз доводилося бути гарпунером,— додав капітан Халл.— Подивимось, чи я ще годен метати гарпуна.

— Ура! Ура! Ура! — відповіли матроси.

Розділ VII. Приготування

Зрозуміло, чому поява цього кита так схвилювала команду «Пілігрима». Смугач і справді здавався велетенським. Уполювати його і в такий спосіб довантажити трюм — неабияка принада! Чи ж могли китобої знехтувати таку нагоду?

Однак місіс Уелдон спитала капітана Халла, чи не наразяться він і його команда на небезпеку, напавши на кита з такими малими силами.

— Аж ніяк, місіс Уелдон,— відповів капітан Халл.— Мені не раз доводилося полювати на китів з однією шлюпкою, і я завжди мав здобич. Повторюю, ніяка небезпека не загрожує нам, отже і вам.

Заспокоївшись, місіс Уелдон більше ні про що не питала і одійшла вбік.

Капітан Халл, не марнуючи часу, віддав необхідні розпорядження. З досвіду він знав, що полювання буде нелегке, тож вирішив підготуватися якомога краще, вживши всіх застережних заходів.

А нелегке воно мало бути ще й тому, що невеличкій команді шхуни-брига довелось би полювати тільки з одного човна. Всього ж на «Пілігримі», крім звичайної шлюпки, що стояла між грот-щоглою й бізань-щоглою, були ще три китобійні, підвішені одна з лівого, одна з правого борту, та одна зовсім скраю на кормі. Звичайно, полюючи на кита, на воду спускали й ці три шлюпки. Але то бувало, як уже відомо читачеві, в китобійний сезон, коли матросам «Пілігрима» допомагали люди, навербовані в портах Нової Зеландії.

Тепер же з «Пілігрима» могли вийти тільки п’ятеро матросів, тобто саме стільки, щоб упоратись з однією китобійною шлюпкою. Про те, щоб скористатися з послуг Тома та його товаришів, не могло бути й мови. Керування китобійною шлюпкою вимагає неабиякого досвіду. Досить одного хибного повороту стерна або недоладного змаху весла під час нападу, щоб згубити шлюпку.

Але капітан Халл не хотів кидати свого судна, не залишивши замість себе бодай одного досвідченого моряка. Всяке може статися.

І він, добираючи найдужчих моряків на шлюпку, змушений був хоч-не-хоч полишати «Пілігрим» на Діка Сенда.

— Діку,— мовив капітан,— залишаю тебе замість себе на кораблі на час полювання, яке, сподіваюсь, не забере багато часу.

— Слухаюсь, капітане! — відповів молодий моряк.— Я робитиму все, що треба.

Дік Сенд сам би хотів узяти участь у полюванні, про яке мріяв оддавна, проте розумів, що з одного боку на шлюпці потрібен досвідченіший моряк, ніж він, а з іншого — що тільки він може заступити капітана Халла. Тим-то й скорився наказові.

Отже в китобійну шлюпку сіла вся команда «Пілігрима» — четверо матросів і боцман Говік. Матроси мали сісти за весла, а Говік ставав за кормове весло, що правило за стерно на такій шлюпці. Звичайним стерном неможливо маневрувати так швидко, як кормовим веслом, а надто, коли бокові весла зламаються. Тоді тільки, вправно орудуючи кормовим веслом, можна вивести шлюпку з-під ударів хвоста морського чудовиська.

А що ж робитиме капітан Халл? Він стане на місце гарпунера, а це — як він частенько казав — йому не первина. Саме він метне гарпуна й буде стежити, як розмотуватиметься довга линва, а потім доб’є кита списом, коли той спливе на поверхню.

Деякі китобої послуговуються вогнепальною зброєю. На борту судна або на носі шлюпки встановлюється особлива маленька гармата, що стріляє або гарпуном на линві, або розривними снарядами, які тяжко ранять тварину.

Але на «Пілігримі» такої гармати не було. До того ж, вона коштує дорого, і нею важко користуватися; моряки, які не дуже полюбляють усякі такі новинки, воліють мати простіші знаряддя, якими вправно послуговуються,— гарпун і спис.

Отож, і капітан Халл вирішив вийти на смугача з холодною зброєю.

Зрештою, погода для полювання була сприятлива. Стояв штиль, що мало полегшувати маневри шлюпки. Вітер був зовсім слабкий, і «Пілігрим» не віднесе далеко вбік.

Шлюпку з штирборту спустили на воду, й четверо матросів сіли в неї.

Говік скинув їм два гарпуни, схожі на великі дротики, і два довгі списи з гострими наконечниками. До цієї мисливської зброї він додав п’ять бухт[11] гнучкої й міцної линви, або «мотуза», як кажуть китобої, по шістсот футів у кожній бухті. А її потрібно не менше, бо кит занурюється глибоко в воду, тягнучи за собою линву, і моряки сточують між собою бухти по черзі. Часто замало навіть п’яти бухт: так глибоко запливає кит.

Усе це розмаїте мисливське знаряддя склали на носі шлюпки, і Говік з матросами чекали тільки наказу відпливати. На носі залишалось іще одне місце — для капітана Халла.

«Пілігрим» поставили в дрейф. Для цього реї повернули так, щоб різні вітрила штовхали шхуну-бриг у протилежних напрямках і, протидіючи самі собі, утримували судно майже непорушно.

Перш ніж сісти в шлюпку, капітан Халл ще раз окинув поглядом своє судно. Все було гаразд: снасті гарно натягнені, вітрила наставлені, як годиться. Він залишав Діка Сенда самого на шхуні-бригу, отже потурбувався зробити все так, щоб тому не довелося без крайньої потреби переставляти вітрила.

На прощання капітан Халл дав юнакові останні настанови.

— Діку, прошу тебе, добре пильнуй! Якщо навіть усупереч усьому виникне необхідність рушити з місця й піти за нами — коли ми запливемо далеко, переслідуючи смугача,— Том і його товариші завжди допоможуть тобі впоратися з вітрилами. Ти їм тільки поясни до пуття, що та як робити, і, я певен, вони зроблять усе якнайкраще.

— Атож, капітане,— озвався старий Том,— містер Дік може цілком покластися на нас.

— Наказуйте, містере Дік! — вигукнув Бет.— А ми вже зуміємо стати вам у пригоді!

— За що тут тягти? — спитав Геркулес, закасуючи рукави куртки.

— Поки що ні за що,— відповів усміхаючись Дік Сенд.

— Завжди до ваших послуг! — мовив велет.

— Погода гарна, Діку,— вів далі капітан Халл.— Вітру майже немає. Однак, хоч хай там що, не спускай шлюпки на воду і не покидай корабля!

— Зрозуміло, капітане!

— Коли треба буде, щоб «Пілігрим» підійшов до нас, я тобі дам знати, піднявши жердину з вимпелом.

— Будьте спокійні, капітане,— відказав Дік Сенд,— я не випускатиму з ока вашої шлюпки.

— От і гаразд, мій хлопчику. Будь розважливий і хоробрий. Ти ж бо тепер помічник капітана! Тож будь гідний свого звання. Ще ніхто не діставав його в твоєму віці.

Дік Сенд не відповів, а тільки всміхнувся й почервонів. Капітан Халл зрозумів цю усмішку і цей рум’янець.

«Славний хлопчина! — подумав він.— Скромність і рішуча вдача — оце і є весь Дік Сенд!»

Однак з останніх розпоряджень капітана Халла, який відпливав буцімто на зовсім безпечну справу всього на кілька годин, було видно: він неохоче покидає «Пілігрим». Та непереборний мисливський інстинкт, а надто владне бажання довантажити трюм, щоб якомога краще виконати свої зобов’язання перед Джеймсом Уелдоном,— все це спонукало його до ризику. Зрештою, й тихе море мало сприяти їм у полюванні. Тож ані його команда, ані він сам не могли встояти перед такою спокусою. Китобійний сезон було б урешті закінчено, і ця думка брала гору над усіма іншими міркуваннями капітана Халла.

Він рішуче попрямував до мотузяної драбинки, щоб спуститися в шлюпку.

— Щасти вам! — побажала місіс Уелдон.

— Дякую, місіс Уелдон!

— Прошу вас, не бийте дуже боляче цього бідного кита! — вигукнув малий Джек.

— Не буду, мій хлопчику! — відповів капітан Халл.

— Беріть його обережно!

— Еге ж... ми його братимемо в рукавичках!

— Часом на спині у цих велетенських ссавців знаходять вельми цікавих комах,— зауважив кузен Бенедікт.

— Ну що ж, містере Бенедікт,— сміючись, відповів капітан Халл,— коли ми пришвартуємо смугача до борту «Пілігрима», ви матимете змогу влаштувати на його спині грандіозні «комахолови».

 

[1] Нова Голландія — давня назва Австралії.

[2] Бак — носова частина верхньої палуби або надбудова в носовій частині палуби.

[3] Франклін Джон (1786—1847) — англійський мореплавець, дослідник полярних країн.

[4] Дядечко Тобі — один із персонажів роману «Життя й думки Трістрама Шенді» англійського письменника Лоренса Стерна (1713—1768).

[5] Нікомед — цар, який жив у І ст. до н. е. у Віфанії; Скандерберг (XV ст.) — легендарний албанський воєначальник; Оппієн (II ст. до н. е.) — грецький поет.

[6] «В найменшому — найбільше божественного» (лат.).

[7] Військова школа в штаті Нью-Йорк. (Прим. автора.)

[8] «Освічений собака» (лат.).

[9] Боніт — порода риби (родина макрелей).

[10] Бакборт — лівий борт судна за його ходом.

[11] Бухта — канат, укладений кругами або вісімками поруч і один над одним — у формі циліндра.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up