П’ятнадцятирічний капітан (сторінка 6)

— Ну,— сказав він,— я бачу — ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?..

— А! — мовила місіс Уелдон.— Дік Сенд уже розповів вам, що Негору зник?

— Так, місіс Уелдон,— відповів юнак.— Я хотів дізнатися, чи містер Гарріс не зустрів Негору.

— Ні, я його не зустрів,— сказав Гарріс.— Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями. Вирушимо, коли ви забажаєте, місіс Уелдон!

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.

Джек заявив матері, що сам правитиме «конем цього містера».

Малому дали в руки вуздечку, і він відчув себе справжнім начальником загону.

Розділ XVI. У дорозі

Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху — хоч і без жодної на те підстави — Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів.

А місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків,— не почувала ніякої тривоги.

Її спокій ґрунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись.

Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один — з карабіном, другий — з довгоствольною рушницею.

За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами.

Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек.

За ними посувалися Том і Нен.

В ар’єргарді йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав якогось сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи «Пілігрима». Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився.

Кузена Бенедікта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях, ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах.

Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедікт знов і знов зникав.

— Кузене Бенедікт,— врешті сказала вона.— Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.

— Дозвольте, кузино,— відповів упертий ентомолог.— А якщо я побачу якусь комаху?

— Якщо ви побачите комаху,— рішуче мовила місіс Уелдон,— то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!

— Відібрати мою коробку?! — вигукнув кузен Бенедікт так, ніби у нього збиралися вирвати серце.

— Так, коробку! І сітку! — додала місіс Уелдон.

— І сітку, кузино?! То, може, і окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!

— І окуляри! Я й забула про них... Дякую, кузене Бенедікт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.

Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час. Потім він знову став відходити вбік. А що він напевно чинив би так і без коробки та сітки, ба навіть без окулярів, то довелось дати йому волю. Проте Геркулес сказав, що буде наглядати за ним, і це відтоді стало його обов’язком. Місіс Уелдон просила Геркулеса, щоб він поводився з кузеном Бенедіктом так делікатно, як той поводився б, скажімо, з рідкісним лускокрилим, тобто ловив, якщо це потрібно, й обережно повертав на місце.

Після цього на кузена Бенедікта вже не звертали уваги.

Маленький загін, як ми знаємо, був добре озброєний і тримався насторожі, хоч Гарріс запевняв, що тут нема чого боятися неприємних зустрічей, хіба що з індіанцями-кочовиками. Та й тих, мовляв, навряд чи доведеться зустріти.

В усякому разі, вжитих заходів було досить, щоб одлякувати можливих напасників.

Стежки в цьому густому лісі попрокладали скоріше звірі, аніж люди, і йти ними було нелегко. Гарріс гадав, що за дванадцять годин загін пройде не більше п’яти-шести миль.

Погода стояла чудова. Сонце підбивалося до зеніту, посилаючи на землю потоки майже прямовисного проміння. На рівнині спека була б нестерпна, але під цим непроникним зеленим шатром її майже не відчувалося.

Більшість дерев місіс Уелдон та її супутники бачили вперше. Проте знавець насамперед помітив би, що то цінні породи.

Тут росла баугінія, або «залізне дерево»; моломпі, близьке до індійського сандалового дерева, з легкої й міцної деревини якого роблять весла; по його стовбуру рясно стікала запашна камедь. Росла й сумаха — дерево, багате на фарбники. Траплялися й бакаути із стовбурами до дванадцяти футів у діаметрі з породи гваякових, але не такі цінні, як звичайні гваякові дерева.

Дік Сенд просив Гарріса, щоб той називав йому незнайомі дерева.

— А хіба ви ніколи не бували в Південній Америці? — спитав Гарріс.

— Ні,— відповів юнак.— Я вже кілька разів ходив у плавання, але досі мені не випадало побувати на цих берегах. Правду кажучи, я й не зустрічав людей, які б знали Болівію.

— То, може, ви відвідали Колумбію, Чілі або Патагонію?

— Ні.

— А ви, місіс Уелдон, знаєте цю частину континенту? — питав далі Гарріс.— Адже американці — такі безстрашні мандрівники, тож напевно...

— Ні, містере Гарріс,— відповіла місіс Уелдон.— Мій чоловік їздить у справах тільки до Нової Зеландії, тож і мені не випало побувати деінде. Ніхто з нас не знає Болівії.

— Що ж, місіс Уелдон, ви і ваші супутники побачите дивовижний край, природа якого докорінно відрізняється від Перу, Бразілії й Аргентіни. Тутешня флора й фауна просто приголомшують природознавця. Можна сказати, вам пощастило, що ваш корабель розбився саме біля берегів Болівії. І якби можна було радіти цьому випадку...

— Це залежало не від нас, містере Гарріс.

— Звичайно, не від вас,— відказав Гарріс тоном людини, яка не дуже покладається на випадок у життєвих справах.

Поскільки ніхто з маленького загону не бував у цій країні й не знав її див, то Гарріс залюбки називав їм найцікавіші дерева.

Шкода, що кузен Бенедікт, затятий ентомолог, не був ще й ботаніком! Тут він, досі не знайшовши жодної рідкісної чи нової комахи, зробив би чимало знахідок і прекрасних відкрить у ботаніці. Скільки було тут дерев і трав, що про їх існування в тропічних лісах Нового Світу вчені й гадки не мали! Кузен Бенедікт напевне уславив би своє ім’я. Але він не любив ботаніки і нічогісінько в ній не тямив. Гірше того: він відчував огиду до квітів: мовляв, деякі квіти ловлять комах своїми пелюстками і висмоктують їх!

Чимдалі частіше траплялися заболочені місця. Під ногами чвакала вода. Земля була густо помережана дрібними струмочками, які, зливаючись, живили притоки маленької річки. Деякі з струмочків були такі широкі та глибокі, що доводилось шукати броду, аби їх перейти.

Низькі багнисті береги приток густо вкривала рослина, що її Гарріс назвав папірусом і не помилився назвою.

Мандрівники перейшли заболочені місця, і знов над ними напнулося зелене шатро. Вузенька стежина, як і раніше, звивалася в хащах.

Гарріс показав місіс Уелдон і Дікові Сенду прекрасні ебенові дерева, які відрізняються від звичайних дерев набагато більшими розмірами, а також чорнішою й твердішою деревиною.

Дарма що загін уже одійшов далеченько від моря, на його шляху все ще траплялися цілі мангові гаї. Стовбури цих дерев, вкриті товстим шаром лишайників, здавалися одягнутими в хутро. Мангові дерева дуже тінисті, їх цінують за напрочуд смачні й корисні плоди, і все ж, як розповідав Гарріс, жоден тубілець не наважиться розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре!» — таке тут існує повір’я.

Після обіду й короткого перепочинку маленький загін пішов угору горбастим схилом, що був ніби передгір’ям гірського пасма, яке тяглося понад берегом.

Дерева тут росли не так густо, тільки подекуди стояли купами, але йти не стало легше: земля поспіль заросла височенними травами. Мандрівники опинилися ніби в джунглях Східної Індії. Рослини тут буяли не так, як у гирлі річки, але були вищі й густіші, ніж у помірному поясі Старого й Нового Світів. Кругом росли індигоноски[1]. Як сказав Гарріс, індигоноска — найпоширеніша і найживучіша тутешня рослина : досить землеробові занедбати поле — і воно відразу заростає цим бур’яном, який тубільці шанують не більше, ніж європейці будяк або кропиву.

Проте мандрівникам жодного разу не трапилось таке поширене на американському континенті дерево, як каучуконос. Тим часом такі його різновиди, як Ficus Prinoides, Cistilloa Elastica, Cecropia Peltata, Collophora utilis, Camerania latifolia, a надто Syphonia elastica, майже скрізь ростуть по лісах Південної Америки. А тут, на превеликий подив мандрівників, не було жодного каучуконоса.

Дік Сенд давно пообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований, коли почув, що з цього дерева добувають тільки каучук: він гадав, що м’ячі, повітряні кулі, ляльки, паяци ростуть просто на його гілках. І Джек почав нарікати.

— Зажди, мій хлопчику,— сказав Гарріс.— Ти ще надивишся на каучукові дерева: довкола асьєнди їх росте безліч.

— А вони справді гумові? — спитав Джек.

— Справді! А тим часом, щоб не так довго чекалося, хочеш з’їсти он ту грушку?

Гарріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд таких же соковитих, як і персики.

— А ці плоди не отруйні, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.

— Можете мені повірити, що ні,— відповів американець і вп’явся в один з плодів своїми гарними білими зубами.— Це плід мангового дерева.

Джека не довелось просити двічі, й він наслідував приклад Гарріса. Він заявив, що ці «грушки» дуже смачні, й Гарріс підійшов до мангового дерева, щоб нарвати ще. Манго цього сорту достигають у березні або квітні, а що інші дерева дають стиглі фрукти тільки у вересні, то манго були дуже до речі.

— Дуже смачно! Дуже смачно! — повторював малий Джек, наминаючи манго.— Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимусь, і я хочу бачити гумове дерево!

— Побачиш, скоро побачиш, мій любий Джеку,— заспокоювала його місіс Уелдон.— Адже містер Гарріс обіцяв тобі.

— Це ще не все,— вів далі Джек,— мій друг Дік обіцяв мені ще щось!

— Що ж іще обіцяв тобі твій друг Дік? — усміхаючись, спитав Гарріс.

— Пташок-мух!

— Побачиш і пташок-мух, мій хлопчику! Тільки не тут, а далі... далі...— відповів Гарріс.

Малий Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних пташок-мух, тобто колібрі: адже він потрапив до країни, де їх сила-силенна. Індіанці, які так майстерно плетуть з їхнього пір’я прикраси, дали цим чарівним представникам пернатого світу найпоетичніші імена. Вони називають їх «сонячним промінням», «царицями квітів», «небесними квітами», «самоцвітами, що міняться у сяєві дня». Кажуть — і в це можна повірити,— що в індіанців є поетичні імена для кожного із ста п’ятдесяти видів колібрі.

Однак мандрівники поки що не бачили дивовижних пташок-мух, і малому Джекові доводилось вдовольнятися самими тільки Гаррісовими обіцянками. За словами американця» загін одійшов ще не дуже далеко від берега, а колібрі не полюбляють відкритих просторів біля океану. Зате людей вони не бояться, тож у асьєнді Сан-Фелісе цілісінький день тільки й чути їхній крик «тер-тер» та лопотіння крилець, що нагадує хурчання прядки.

— Ой, як мені хочеться бути вже там! — вигукнув малий Джек.

Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якмога рідше спинятися в дорозі. І місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки.

Ліс почав змінюватися. Між деревами чимдалі частіше траплялися широкі галявини. Сонячне проміння пронизувало трав’яний килим, з-під якого рясно прозирали брили рожевуватого та синюватого каменю. Деякі пагорбки густо поросли сасапареллю[2]. Пробиратись вузькими лісовими стежками було зручніше, і всі шкодували, що вони лишилися позаду.

До заходу сонця маленький загін відійшов од берега на вісім миль. В дорозі не трапилось ніяких пригод, і навіть ніхто дуже не втомився. Щоправда, це був тільки перший день переходу; безперечно, далі передбачались куди важчі етапи.

На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.

Стали на ночівлю під величезним манговим деревом. Його розложисте, вкрите густим листям гілля витворювало природний навіс. У разі потреби серед цього гілля можна було й сховатися.

Тільки-но маленький загін спинився під деревом, як із його верховіття долинув оглушливий галас.

Як виявилось, на манговому дереві сиділа ціла зграя сірих папуг — цих балакучих, сварливих, хижих[3] пернатих. Було б великою помилкою судити про вдачу цих птахів по їхніх родичах, яких тримають у клітках, в зоологічних садах Європи.

Папуги зняли такий галас, що Дік Сенд хотів сполохнути їх пострілом з рушниці. Та Гарріс одраяв його від цього, сказавши, що обачніше не виказувати своєї присутності в цьому лісі.

— Чим менше шуму,— мовив він,— тим безпечнішою буде для нас дорога.

Вечерю приготували швидко — нічого не варили. Вона складалася з консервів і сухарів. Із струмочка, що в’юнився в траві, набрали води, яку присмачили кількома краплями рому. А десерт висів у них над головами: з дерева зірвали кілька манго під обурливі крики папуг.

Мандрівники ще не встигли довечеряти, як уже смеркло. Тіні повільно піднімалися від землі до верховіть; на тлі неба вимальовувався кожен листочок. Засвітилися перші зорі, які здавались вогняними квітами на кінцях гілок. З присмерком вітер стих, і жоден листочок не ворушився. Навіть папуги замовкли. Природа засинала, закликаючи до відпочинку все живе.

Приготування до ночівлі були дуже прості.

— Чи не розкласти на ніч багаття? — спитав Дік Сенд американця.

— Навіщо? — відповів Гарріс.— Ночі, на наше щастя, не холодні, а крона цього дерева затримуватиме всі випари. Нам не страшні ні холод, ні волога. Я повторюю, друже мій, те, що вже казав: обачніше буде не виказувати нашої присутності. Отже не треба ні стріляти, ні розкладати багаття без крайньої потреби!

— Я розумію,— озвалась місіс Уелдон,— що нам нема чого боятися індіанців, ба навіть тих бродячих лісовиків, про яких ви мені говорили, містере Гарріс. Але ж є й інші лісовики — на чотирьох ногах. Може, таки треба розкласти вогонь, щоб відлякувати їх?

— Місіс Уелдон,— відповів американець,— це вже завелика честь для тутешніх хижаків! То вони повинні боятися людини дужче, ніж людина їх.

— Ми в лісі,— зауважив малий Джек,— а в лісі завжди живуть звірі!

— Є різні ліси, хлопче, як і різні звірі,— засміявся Гарріс.— Уяви, що ти гуляєш у великому парку. Недарма індіанці кажуть про свою країну: «Es como el Paradiso!» Тобто: «Вона така, як земний рай!»

— А змії тут є? — спитав Джек.

— Ні, моя дитино,— відповіла місіс Уелдон,— змій тут немає, тож можеш спати спокійно.

— А леви? — питав далі Джек.

— Немає й близько! — відказав Гарріс.

— А тигри?

— Спитай-но в своєї мами, чи вона коли-небудь чула про тигрів у Південній Америці.

— Ніколи не чула,— мовила місіс Уелдон.

— Еге ж! — озвався раптом кузен Бенедікт, який випадково чув цю розмову.— Ні левів, ні тигрів у Новому Світі справді немає, зате тут водяться ягуари й кугуари.

— А вони злі? — не вгавав малий Джек.

— Ет! — вигукнув Гарріс.— Індіанець не боїться виходити на двобій з таким хижаком, а нас он скільки! Сам тільки Геркулес може задушити відразу двох ягуарів — кожною рукою одного.

— Дивись, Геркулесе, не засни! — сказав малий Джек.— А коли прийде звір, щоб нас покусати...

— То я його сам покусаю, містере Джек! — рішуче мовив Геркулес, показавши два ряди гарних зубів.

— Ви вартуватимете, Геркулесе,— сказав Дік Сенд,— поки я заступлю вас. А потім чергуватимуть ваші товариші.

— Ні, містере Дік,— заперечив Актеон.— Геркулес, Бет, Остін і я будемо вартувати самі. А ви повинні цієї ночі відпочити.

— Дякую, Актеоне, але ж і я повинен...

— Не сперечайся, Діку! — втрутилась місіс Уелдон.— Сьогодні ти повинен прийняти пропозицію цих славних людей.

— Я також вартуватиму! — заявив малий Джек, у якого вже злипались оченята.

— Вартуватимеш, мій хлопчику, вартуватимеш,— кивнула головою місіс Уелдон, щоб не сперечатися з малим.

— Але якщо в лісі немає ні левів, ні тигрів,— вів далі Джек,— то вовки напевно є!

— Та хіба то вовки? — відповів американець.— То скоріше лисиці або, ще точніше, собаки. Їх називають гуарами.

— А ці гуари кусаються?

— Поки вони зберуться кусатись, Дінго їх усіх проковтне: йому найбільший гуар — на один зуб!

— І все ж,— мовив Джек, солодко позіхаючи,— гуари — це вовки, бо інакше їх би не називали вовками!

Сказавши це, хлопчик спокійно заснув на руках у Нен, яка сиділа, спершися спиною об стовбур мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сина й, лігши на траву поряд, теж невдовзі склепила стомлені повіки.

Через кілька хвилин Геркулес привів до гурту кузена Бенедікта, який пішов був полювати на світляків кокуйпо, якими тутешні жінки прикрашають волосся. Ці жуки з родини коваликів, що випромінюють синювате світло з двох плям внизу на спинці, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедікт сподівався наловити їх удосталь, але Геркулес перешкодив вченому на самому початку: не зважаючи на розпачливі протести кузена Бенедікта, він силою привів його до місця ночівлі. Такий уже був Геркулес: діставши наказ, виконував його по-військовому. Цим він урятував чимало світляків од ув’язнення в бляшанці кузена Бенедікта.

А ще через кілька хвилин усі мандрівники, крім вартового Геркулеса, спали міцним сном.

Розділ XVII. Сто миль за десять днів

Мандрівників або мисливців, що ночують у тропічному лісі, звичайно будить на зорі дивовижний хор. Яких тільки звуків у ньому не почуєш: і квоктання, і рохкання, і крякання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння.

Так вітають світанок мавпи. У тропічних лісах Нового Світу можна зустріти й маленьку марікіну, й сапажу, й сірих моно, що з їхньої шкури індіанці виготовляють чохли для рушниць, і мавп-стрибунів та ще чимало інших представників породи мавп.

З усіх оцих чотирируких істот, безперечно, найцікавіші — ревуни. У них видовжена морда й довгий чіпкий хвіст. Коли сходить сонце, найстаріший із зграї заводить поважним голосом монотонну пісню. Це баритон хору. Молоді тенори підхоплюють ранкову симфонію. Як кажуть індіанці, «ревуни проказують свої молитви».

Але того ранку мавпи чомусь не завели пісні, бо їх не було чути, хоча їхній рев звичайно розноситься далеко навкруги. Хтозна-чому, але ні ревуни, ні стрибуни, ані інші мавпи не дали вранці свого звичайного концерту.

Така дивна поведінка мавп анітрохи не порадувала б лісових індіанців. І не тому, що вони полюбляють слухати цей вид хорового співу, а через те, що вони залюбки полюють на мавп, бо м’ясо цих тварин, а надто копчене, дуже смачне.

Дік Сенд і його супутники, звісно, не мали й гадки про звички ревунів, бо теж були б неабияк здивовані, їх не почувши. Вони попрокидались один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку поновили їхні сили.

Малий Джек прокинувся одним із перших. Насамперед він спитав, чи Геркулес із’їв уночі вовка. Та йому сказали, що жоден вовк не з’являвся, і Геркулес, мовляв, дуже голодний.

Решта мандрівників також зголодніли, тож Нен відразу заходилась готувати сніданок.

Меню було те саме, що й учора ввечері, однак свіже ранкове повітря збудило апетит, і ніхто не перебирав харчами. Треба було набратися сил на цілий день переходу, і весь загін дружно снідав. Можливо, вперше кузен Бенедікт зрозумів, що їда — не байдужий і не безкорисний процес у житті. Він тільки заявив, що «прибув до цієї країни зовсім не для того, щоб гуляти, сунувши руки в кишені». Якщо Геркулес і далі заважатиме йому полювати на кокуйпо та інших комах, то хай нарікає сам на себе!

Погроза, здавалось, не дуже злякала велета-негра. І все ж місіс Уелдон, відвівши Геркулеса вбік, сказала йому, що хай собі кузен Бенедікт трохи погасає; не треба тільки губити його з очей. Адже шукати й ловити комах — найбільша втіха для нього...

О сьомій годині ранку маленький загін знову вирушив на схід, додержуючись порядку, встановленого напередодні.

Ішли все так само лісом. Зрозуміло, що на цій незайманій землі, де стільки сонця й вологи, красувалося буйне рослинне царство. Це плоскогір’я розташоване майже в тропічних широтах; улітку сонце тут досягає зеніту, і його проміння падає на землю майже прямовисно. У ґрунті нагромаджуються величезні запаси тепла, а підґрунтя — завжди вологе. Не дивно, що тут ріс такий пишний ліс.

Однак Дік Сенд не поминув своєю увагою однієї невідповідності. За словами Гарріса, вони перебували в пампі. А слово «пампа» мовою індіанців племені квішна означає «рівнина». Отож якщо Діка не зраджувала пам’ять, пампа — це безводна рівнина, де немає ні дерев, ні каміння, а в дощову пору все густо заростає будяками, які з настанням спеки перетворюються в густі непрохідні чагарі. Зрідка трапляються карликові деревця та колючі кущі. Пампа має вигляд сумної пустелі.

А ця місцевість була зовсім інша і не змінювалася, відколи мандрівники вирушили в путь. Густий непрохідний ліс простягався аж до обрію. Ні, Дік уявляв собі пампу зовсім не такою! Мабуть, і справді, як казав Гарріс, примхлива при рода створила на Атакамському плоскогір’ї своєрідний куточок... Адже Дік нічого про Атакаму не знав, крім того, що це одна з найбільших пустель Південної Америки, яка розкинулась від Тихого океану до підніжжя Анд.

Юнак поставив Гаррісові кілька запитань з цього приводу, сказавши, що його дуже дивує незвичайний вигляд пампасів.

Але американець швидко розвіяв його сумніви. Він докладно розповів про цю частину Болівії. Певно, він чудово знав країну.

— Ви маєте рацію, мій юний друже,— говорив Гарріс.— Справжня пампа дійсно така, як описано в читаних вами книжках; це безводна рівнина, де мандрувати часом буває вкрай важко. Вона трохи нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани майже скрізь заболочені. Саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але ця місцевість навіть мене дивує. Щоправда, я вперше йду плоскогір’ям навпростець — щоб дістатися до асьєнди. Однак хоч я ще не бував тут, а все ж чув: цей край зовсім не схожий на пампу. Годі шукати справжньої пампи по цей бік Анд — для цього треба перейти через гірський хребет. Пампа займає всю східну частину материка аж до Атлантичного океану.

— То нам доведеться переходити через Анди? — спитав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні,— усміхнувшись, відповів американець.— Я сказав «треба перейти», а не «ми перейдемо». Не турбуйтесь: ми не вийдемо за межі цього плоскогір’я, що його найвищі вершини сягають ста п’ятдесяти футів. Годі й думати переходити через Анди з нашими засобами пересування, і я ніколи не підбив би вас на таку ризиковану подорож.

— Справді, було б краще йти берегом.

— Так, у сто разів краще! Але асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Тож наш перехід ні тепер, ні згодом не буде важким.

— А ви не боїтеся заблудитися в цих лісах? — спитав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні,— відповів Гарріс.— Я усвідомлюю, що цей ліс — мов те безмежне море, ба швидше морське дно, де моряк не зміг би зорієнтуватися. Та я звик мандрувати лісами і вмію знаходити дорогу за розташуванням гілок на деревах, напрямком росту листя, рельєфом і складом ґрунту та ще багатьма дрібними ознаками, про які ви й гадки не маєте. Будьте певні — я приведу вас і ваших супутників, куди треба.

Гарріс говорив спокійно й переконано. Дік Сенд ішов з ним на чолі загону. Вони часто обговорювали такі питання, і ніхто їм не заважав. Коли в юнака й були якісь сумніви, що їх американець не спромігся розвіяти, то він волів до пори до часу не виказувати їх уголос.

П’ять днів подорожі минули без будь-яких особливих пригод. За дванадцять годин переходили вісім-дев’ять миль. Решту часу забирали зупинки на перепочинок, їду та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові.

Малому Джекові вже трохи набридла одноманітна подорож. До того ж, не було виконано жодної з даних йому обіцянок. Гумових дерев, пташок-мух хлопчик і досі не бачив. Йому також мали показати найгарніших у світі папуг. Але де вони — яскраво-оранжеві папуги з небесно-блакитними хвостами, які водяться в цих лісах? Де барвисті ара з голими щоками й довжелезними хвостами, які ніколи не сідають на землю? Де всі оті зелені папуги, які живуть у тропіках? Де дрібні барвисті папужки? Де всі оті балакучі птахи, які, за словами індіанців, розмовляють мовами давно вимерлих племен?

Із усіх папуг Джекові показали тільки попелястих жако з червоними хвостами, що ними аж кишіли крони дерев. Та він раніше вже бачив жако. Їх понавозили в усі частини світу. На обох континентах вони дратують людей своєю надокучливою балаканиною. Із усієї родини гладкоязичних папуг жако найлегше навчаються людської мови.

Що ж до кузена Бенедікта — він був незадоволений іще дужче. Правда, йому дозволили відходити вбік од загону. Але він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції. Навіть світляки, ніби змовившись, уперто не з’являлися поблизу. Природа, здавалось, знущалася з бідолахи-ентомолога, і він повсякчас був у дуже кепському настрої.

Наступні чотири дні загін так само йшов на північний схід. На 16 квітня подорожні, за їх підрахунками, віддалилися миль ка сто від берега. Коли Гарріс не заблудився — а він твердо запевняв, що ні,— то асьєнда Сан-Фелісе миль за двадцять од місця, де стали на ночівлю того вечора. Ще дві доби — і маленький загін матиме надійне, зручне пристановище, де врешті відпочине від нелегкої дороги.

Та дарма, що вони майже перетнули плоскогір’я,— не зустріли в цьому неосяжному лісі жодного тубільця.

Дік Сенд не раз шкодував подумки, що «Пілігрим» розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше — місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка.

Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин. Часом здалеку долинало жалібне виття. Гарріс сказав, що то лінивець, досить поширений у цих лісових районах.

Того ж таки дня під час зупинки на обід мандрівники почули свист. Місіс Уелдон він здався дивним.

— Що це? — занепокоєно спитала вона, підхоплюючись з місця.

— Змія! — вигукнув Дік Сенд і, схопивши рушницю, заступив собою місіс Уелдон.

Справді, який-небудь плазун міг заповзти в густу траву, що росла навколо. Не було б нічого дивного, якби то був велетенський удав з родини боа, які іноді сягають сорока футів у довжину.

Та Гарріс сказав Дікові Сенду й неграм, які теж були кинулись на допомогу, щоб вони сіли на місце, і заспокоїв місіс Уелдон.

Він пояснив, що це не удав, бо удави не свистять. Це, мовляв, свистять досить сумирні чотириногі.

— Не хвилюйтеся,— провадив він,— і не полохайте тварин.

— Але що це за тварини? — спитав Дік Сенд, який не пропускав нагоди розпитати американця, а той, до речі, розповідав про все вельми охоче, не примушуючи себе просити.

— То антилопи, мій юний друже.

— О! Я так хотів би подивитися на них! — вигукнув малий Джек.

— Це дуже важко, мій хлопчику,— відказав американець.— Дуже важко!

— А чи не можна якось підійти до цих антилоп? — спитав Дік Сенд.

— Не встигнете ви ступити й трьох кроків,— відповів американець, похитавши головою,— як увесь табун кинеться навтіки. Тож навіщо клопотатись намарне?

Однак Дік Сенд мав свої підстави цікавитись свистячими антилопами. Він неодмінно хотів їх побачити. Отож, тримаючи в руці рушницю, він поплазував у траві. Тієї ж миті табунець струнких антилоп з маленькими гострими ріжками як вихор помчав геть. Яскраво-руді, вони майнули, мов полум’я, попід деревами. Годі було й думати роздивитися їх.

— А що я вам казав! — мовив Гарріс, коли Дік повернувся на місце.

Ці прудконогі антилопи були не єдиними представниками тваринного світу, що їх помітили того дня. Інших тварин встигли роздивитися трохи краще, й їхня поява викликала суперечку між Гаррісом та його супутниками.

Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтіки.

Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.

— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — вигукнув американець.

— Таж то були жирафи! — крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.

— Жирафи! — повторив малий Джек, випростуючись на сідлі.— Я теж хочу бачити жирафів! Де вони?

— Жирафи?! — перепитала місіс Уелдон.— Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.

— Авжеж,— мовив Гарріс з подивом на обличчі,— в цій країні жирафів нема і близько.

— Що ж то тоді було? — спитав Дік Сенд.

— Не знаю, що й думати,— відповів Гарріс.—А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?

— Страуси?! — в один голос спитали Дік Сенд і місіс Уелдон, здивовано перезирнувшись.

— Так, звичайнісінькі страуси.

— Але ж страуси — птахи, отже в них дві ноги.

— Авжеж,— кивнув головою Гарріс,— я саме і помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.

— Двоногі? — повторив юнак.

— А мені здалося, що ці тварини чотириногі,— сказала місіс Уелдон.

— Мені також,— озвався старий Том.

Бет, Актеон і Остін теж підтвердили, що тварини чотириногі.

— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс.— Оце дивина!

— Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси,— сказав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс.— Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.

Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з’являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться.

— Здається,— мовив Дік Сенд,— страуси теж не водяться в Південній Америці?

— Отут ви помиляєтесь, мій юний друже,— заперечив Гарріс.— Саме в Південній Америці є один з видів страуса — нанду. Його ми й бачили.

Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений представник родини страусових на південно-американських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір’я, довгі крила з синюватим пір’ям, трипалі ноги з пазурами. М’ясо молодого нанду дуже смачне.

Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.

— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів,— додав Гарріс.— Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.

Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.

Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.

— Там, місіс Уелдон,— казав він,— про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.

— Містере Гарріс,— відповіла місіс Уелдон,— ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.

— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?

— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б’є пропасниця.

— Так, це тут буває,— кивнув головою Гарріс.— Хоч клімат цього плоскогір’я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.

— Однак завбачлива природа,— озвався Дік Сенд,— насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.

— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.

— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.

— Ба й справді,— згодився Гарріс,— тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.

— Але мене дивує,— вів далі Дік Сенд,— що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!

— Розумієте, мій юний друже,— відказав Гарріс,— хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти,— його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.

— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка,— попросила місіс Уелдон.

— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева[4].

День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати дощу: від землі підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.

На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї — всього кілька годин ходи.

За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. В нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.

На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.

— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.

— Це я... Це я крикнув! — відповів кузен Бенедікт.

— Що з вами? — озвалася місіс Уелдон.

— Мене щось укусило!

— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.

— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!

— Ну, то роздушіть вашу комаху,— порадив Гарріс,— і дайте нам спати, містере Бенедікт!

— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедікт. — Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.

— Якийсь москіт,— мовив Гарріс, здвигнувши плечима.

— Ні, ні! Це муха,— відповів кузен Бенедікт.— До того ж страшенно цікава муха!

Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедікта.

— О, невже? — вигукнув ентомолог.— Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!

Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.

— Що ж це за комаха? — спитала місіс Уелдон.

— Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова!

І кузен Бенедікт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.

— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.

— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!

— Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедікт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.

— Ця муха,— відповів ентомолог,— ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце![5] Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедікта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.

Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.

Розділ XVIII. Страшне слово

Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.

Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.

Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.

Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно.

Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди, цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником.

Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.

Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу.

Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?

У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.

Дінго! Дінго став поводитися дивно.

Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору.

В Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.

— Дивно, містере Дік! — сказав він.— Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхає повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу...

— Негору, еге ж? — доказав Дік Сенд.

Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.

— Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?

— Мабуть, так воно і є, Томе,— Негору не дуже далеко від нас.

— Але навіщо це йому?

— Або Негору не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або...

— Або? — схвильовано спитав Том.

— Або ж він її добре знає, і тоді...

— Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!

— Ніколи не бував? — пошепки мовив Дік Сенд.— Це ще хтозна... Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.

Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.

— Тю, Дінго, тю! — гукнув Дік.— Негору! Негору!

Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім’я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.

Гарріс бачив усю цю сцену. Він підійшов до Діка.

— Що ви сказали Дінго? — спитав він.

— Та нічого такого, містере Гарріс,— мовби жартома відповів Том.— Ми тільки спитали його, чи, бува, немає звісток від одного нашого супутника з «Пілігрима», який десь пропав.

— А-а,— мовив американець,— це ви про того португальця, корабельного кока?

— Еге ж. Дивлячись на Дінго, можна подумати, що Негору недалечко від нас.

— Як би він зайшов аж сюди? — спитав Гарріс.— Скільки мені відомо, він ніколи не бував у Болівії.

— А може, він од нас це приховав,— відповів Том.

— Дивно! Навіщо йому це приховувати? — мовив Гарріс.— Коли хочете, обшукаймо кущі. А що, як з бідолахою скоїлося лихо і він потребує допомоги?

— Гадаю, це ні до чого, містере Гарріс,— відповів Дік Сенд.— Якщо Негору сам дістався аж сюди, то сам і вибереться звідси. То, видно, такий, що не пропаде!

— Як хочете,— відповів Гарріс.

— Годі-бо, Дінго, замовкни! — гукнув Дік Сенд, щоб скінчити цю розмову.

Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня.

Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль.

«Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому»,— думав Дік Сенд.

Уранці Гарріс сказав, що асьєнда — всього за шість миль; до п’ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.

А кінь так само не чув «духу стайні», й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.

Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека...

Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги.

Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього.

За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.

О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин.

Дік Сенд пильно роздивлявся навколо.

Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля?

Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили...

Отже, припущення, що це сліди слонів,— зовсім неймовірне.

У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б.

Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться.

Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен — більше, ніж будь-коли досі! — зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедікта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він має робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько — він відчував.

Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П’ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знов мусив брати на себе обов’язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.

Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.

«Гіпопотами! Гіпопотами!» — мало не вихопилося в нього.

Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.

Гіпопотами в Америці?!

Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі...

Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались. Її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов’язку додавало йому снаги.

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою.

Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.

— Певно, тубільці недалеко,— мовив він.

— Атож,— відповів Гарріс.— Проте...

— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.

 

[1] Індигоносна — рослина, що містить у собі індиго — речовину, з якої за часів Жюля Верна виготовляли синю фарбу.

[2] Сасапарель — рід тропічних або субтропічних рослин родини лілійних. Це вічнозелені кущові й напівкущові ліани.

[3] Папуги нападають на дрібних птахів.

[4] Колись для лікування використовували розтерту в порошок кору хінного дерева. Його називали «ієзуїтським порошком», бо 1649 року римські ієзуїти одержали багато хінної кори від своїх американських місіонерів. (Прим. автора.)

[5] Муха цеце, за сучасними даними, небезпечна і для людей: вона — переносник трипанозоми — збудника страшної сонної хвороби, небезпечної для людей і смертельної для худоби.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up