П’ятнадцятирічний капітан (сторінка 9)

— Ось чому ці розумні комахи покинули свою оселю! — провадив він.— Вони передчували повінь! Інстинкт є інстинкт, друзі мої! Терміти куди хитріші за нас! Куди хитріші!

Висловивши свою думку щодо останніх подій, кузен Бенедікт замовк.

Цієї миті Дік Сенд, просвердливши стіну, витяг шомпол. Почулося те саме булькотіння, і вода почала швидко підніматися. Отже, і цей отвір — нижче рівня води ззовні!

Становище було справді жахливе. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла малого Джека на руки. Всі задихалися. У вухах шуміло. Ліхтар ледве блимав.

— Невже весь термітник під водою? — прошепотів Дік Сенд.

Про це треба було дізнатися напевне, просвердливши третій отвір — під самісіньким верхом термітника.

Але якщо і ця спроба скінчиться невдало, їм загрожує смерть від задухи! Рештки повітря вихопляться назовні, і вода заповнить весь термітник...

— Місіс Уелдон,— мовив Дік Сенд.— Ви розумієте наше становище. Якщо ми гаятимемо час, нам забракне повітря. Ми можемо врятуватись лише в тому разі, коли верх термітника виступає над водою. Тож зробімо останню спробу! Яка ваша думка?

— Свердли, Діку,— відповіла місіс Уелдон.

Цієї миті вогонь у ліхтарі погас через брак кисню. Місіс Уелдон і її супутники опинились у непроглядній пітьмі.

Геркулес учепився за один із ярусів; тільки голова його витикалася з води. Дік Сенд виліз негрові на плечі й почав швидко свердлити отвір біля самісінького верху термітника. Тут свердлити глину було важче — шар її був товщий і твердіший. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, забравшися на горішній ярус, дивилися на Діка. Легко зрозуміти, як він хвилювався: адже крізь оцю малесеньку дірочку має прохопитися повітря — і життя або ж вода — і смерть!

Раптом почувся пронизливий свист. То ринуло з термітника стиснене повітря... Блиснуло денне світло. Вода піднялася ще дюймів на вісім і спинилася. Отже нема потреби затикати дірку: напевно, зовнішній і внутрішній рівні води — однакові.

Верх термітника виступає над водою! Місіс Уелдон і її супутники — врятовані!

Пролунало радісне «ура!», в якому особливо вирізнявся гучний голос Геркулеса. Всі дружно взялися до роботи. Колупали глину ножами, рубали сокирою. Отвір швидко ширшав; крізь нього лилося свіже повітря та перші промені сонця. Ось-ось вони «руйнують верх термітника...

Дік Сенд перший вистромив голову з отвору.

З грудей у нього вихопився крик.

Тієї ж миті пролунав свист, надто добре знайомий тим, хто мандрує по Африці,— свист стріли, пущеної з лука.

Дік Сенд пригнувся. Він устиг помітити в затопленій улоговині табір тубільців і піроги з воїнами. З однієї такої піроги й випустили зливу стріл, коли юнак виглянув з термітника.

Він коротко розповів про все своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік Сенд, Геркулес, Актеон і Бет висунулись із отвору й почали стріляти по цій пірозі.

Кілька тубільців було вбито. Дикі вигуки й рушнична стрілянина пролунали у відповідь на їхній залп. Але що могли вдіяти Дік Сенд і його товариші проти доброї сотні воїнів, які оточували їх з усіх боків?

Термітник було взято приступом. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедікта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли ні мовити прощального слова, ні потиснути рук друзям. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців.

Самого Діка Сенда, Нен, старого Тома й його товаришів теж кинули в пірогу, яка попливла в інший бік.

Тубільцям, напевно, заздалегідь віддали щодо них якийсь наказ.

В пірозі сиділо двадцять воїнів. Слідом за нею пливло п’ять пірог. Дік Сенд та його товариші були спробували відбиватися. Вони поранили кілька тубільців і, напевно, були б заплатили за це життям; проте тубільці, мабуть, мали суворий наказ привезти їх живими.

Пливли всього лише кілька хвилин. Але тієї миті, коли пірога причалювала, Геркулес вирвався з рук воїнів і стрибнув на берег. Два тубільці кинулись за ним, та велет вихопив у одного з них рушницю й, орудуючи нею як дрюком, розчерепив обом голови.

Ще мить — і Геркулес під градом куль зник у лісовій хащі.

Тубільці виволокли Діка Сенда та його супутників на берег; негрів закували в кайдани, як рабів.

Розділ VII. Табір на березі Кванзи

Після повені, що перетворила улоговину з колонією термітів на озеро, вигляд місцевості геть змінився. Над водою височіли лише конусовидні термітники.

Злива переповнила водою притоки Кванзи, і річка вийшла з берегів.

Кванза, одна з найбільших річок Анголи, впадає в Атлантичний океан десь миль за сто від того місця, де розбився «Пілігрим». Нею через кілька років проплив лейтенант Камерон на своєму шляху до Бенгели. Ця річка згодом стане важливою транспортною артерією. Пароплави чимраз далі піднімаються нижнім її руслом; не мине й десяти років, як вони попливуть аж до верхів’я.

Дік Сенд чинив цілком слушно, шукаючи на півночі судноплавну річку. Потічок, що його берегом він вів свій маленький загін, впадав у Кванзу. Коли б не оцей несподіваний напад тубільців, Дік Сенд неодмінно натрапив би на річку — вона була за милю від колонії термітів. Він та його супутники зв’язали б пліт, сіли б на нього і щасливо дістались би до якогось португальського поселення біля гирла Кванзи. А там би вони спокійнісінько чекали потрібного їм пароплава.

Але сталось не так, як гадалося.

Табір тубільців стояв на горбі, поблизу термітника, в якому мандрівники мало не загинули. На вершині горба росла величезна смоковниця, що під її розложистим гіллям вільно помістилися б чоловік п’ятсот. Хто не бачив цих велетенських дерев Центральної Африки, той не може їх собі уявити. В їхньому гіллі легко заблудитися, як у лісі. Далі росли менші смоковниці та інші дерева, характерні саме для цього куточка Африки.

Під смоковницею, мов у якомусь казковому захистку, і розташувався невільничий караван, що про нього Гарріс говорив Негору. Невільників-негрів, силою захоплених під час набігів у їхніх селищах, агенти работорговця Алвіша гнали до Казонде, на ринок. Звідти рабів перепроваджували або на західне узбережжя, або в Ньянгве — область Великих Озер. В Ньянгве набирали нові каравани, які вирушали на північ — до Єгипту або ж на схід — до Занзібару.

В таборі з супутниками Діка Сенда поводились як із невільниками-тубільцями. Їх поставили по двоє і з’єднали колодкою — жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях. Ці рогачі змушували невільників іти один за одним, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. До того, їх оперезали та скували важким ланцюгом. У них були вільні руки — тільки для того, щоб нести ношу, і ноги — тільки для того, щоб іти, а не втікати. Вони мали брести сотні миль та ще й під ударами нагаїв хавільдарів — так звалися їхні наглядачі.

Дік Сенд і його товариші, знеможені боротьбою, більше не чинили опору. Чому вони не втекли, як ото Геркулес? А втім, що чекає втікача далі? Хоч хай який Геркулес дужий, та на що він може сподіватися сам один у цій ворожій країні, де проти нього — і голод, і дикі звірі, й тубільці? Чи не позаздрить він трохи згодом своїм товаришам, що опинилися в неволі?

Проте невільникам нічого чекати милосердя від старших над караваном — арабів і португальців. Вони розмовляли незрозумілою бранцям мовою, а спілкувались з ними тільки погрозливими жестами, окриками й ударами.

Дік Сенд був білий, і з ним не наважились повестися, як з іншими. Його обеззброїли, але в кайдани не закували. Однак до нього приставили хавільдара.

Дік Сенд розглядався навколо, чекаючи, що ось-ось побачить Негору або Гарріса. Та їх не було. Проте юнак не сумнівався, що нападом на термітник керували саме ці два негідники.

Йому спало на думку, що місіс Уелдон, малого Джека й кузена Бенедікта розлучили з ними за наказом американця або португальця. Не побачивши змовників у таборі, Дік Сенд вирішив, що вони, мабуть, супроводять місіс Уелдон, її сина та кузена Бенедікта. Куди ж вони їх повели? Що хочуть з ними зробити? Ці думки ятрили Дікові серце, і він забував про власне становище.

Караван, що отаборився під смоковницею, налічував щонайменше вісімсот душ, з них близько п’ятсот рабів — чоловіків і жінок, із двісті солдатів та із сотню носіїв, наглядачів-хавільдарів, агентів работорговця.

Наглядачі були араби й португальці. З невільниками вони поводилися вкрай жорстоко. Вони шмагали їх нагаями ні за що ні про що, а тих, які падали від хвороби чи знемоги й не годились на продаж, добивали з рушниць або ножами. Дисципліну в каравані підтримували тільки жорстокістю. Отже дійти живими судилося не всім невільникам — хіба що половині з них. Решту чекала загибель на цих довгих караванних шляхах од внутрішніх областей Африки до узбережжя океану. Рідко кому вдавалося втекти.

Можна собі уявити, які нелюди були всі ці агенти-європейці, здебільшого португальці. То були пройдисвіти різного ґатунку, злочинці, збіглі каторжники, одне слово, покидьки суспільства. Не становили винятку й Негору та Гарріс, які служили в найбільшого работорговця Центральної Африки, Жозе-Антоніу Алвіша, про якого лейтенант Камерон досить докладно розповів у своїх нотатках.

Солдатів для полювання на невільників і супроводу караванів работорговці звичайно наймали серед тубільців. Однак на людей полювали не тільки работорговці. Негритянські царки теж нападали на своїх сусідів, щоб роздобути невільників. Чоловіків, жінок і дітей царки-переможці продавали работорговцям за клапоть коленкору, за пригорщ пороху, за рушницю, за рожеве або червоне намисто, а в голодні роки навіть за жменьку маїсу, як свідчить Лівінгстон.

Солдати, що супроводили караван Алвіша, були типові африканські найманці, ватага напівголих чорних бандитів, озброєних кремінними рушницями, довгі стволи яких оздоблені мідними кільцями. З такими охоронцями агенти мали неабиякий клопіт — ці вдавалися до грабіжництва, не слухались наказів, самі призначали місце і час зупинок. Коли ж агенти піднімали проти них голос, солдати погрожували, що покинуть караван.

Важку поклажу несли під час переходу невільники — чоловіки й жінки, однак з караваном ішли ще й найняті носії — «пагази». Вони несли паки з особливо цінним товаром, переважно з слоновою кісткою. Часом траплялись дуже великі бивні вагою до ста шістдесяти фунтів; на один бивень треба було ставити двох пагазів. Слонову кістку несли до прибережних факторій, а вже звідти постачали на ринки в Хартум, Занзібар і Наталь. Коли прибували на місце, з пагазами розплачувались бавовняним крамом, каурі[1], разком намиста, порохом, а то й невільником,— якщо у работорговця не було більше чим платити або він не сподівався дорого продати раба на ринку.

Серед п’ятисот невільників каравану Алвіша майже не було літніх чоловіків. Звичайно під час облав на попелищах і руїнах поселень усіх чоловіків віком за сорок років безжально вбивали. Для ринку годилися тільки здорові юнаки, молодики та діти. Після кривавих облав залишався живим хіба що один з десяти переможених. Тим-то так і знелюднюється Екваторіальна Африка; чимало областей перетворено там на пустелі.

Який жахливий вигляд мали ці невільники! Чоловіки, ледве прикриті шматками цупкої тканини — «мбузу»; жінки, пошматовані нагаями до крові, всуціль у ранах і виразках; виснажені худі діти з закривавленими ногами; люди з рогачами на шиях... Вигляд цих нещасних, цих напівмерців, цих «кістяків із чорного дерева», як сказав про них Лівінгстон, міг би розжалобити навіть дикого звіра. Але до їхніх мук були байдужі наглядачі-араби, а тим більше португальці, які, за словами лейтенанта Камерона, іще жорстокіші від арабів[2].

Зайве казати, що за бранцями було встановлено дуже пильний нагляд. Дік Сенд розумів, що про втечу годі й думати. Але де місіс Уелдон і що з нею? Безперечно, захоплення в полон її та малого Джека — справа рук Негору. Дік Сенд поки що не знав, з якою метою португалець розлучив їх, але серце його краялося, коли він думав, яка небезпека загрожує місіс Уелдон.

«Уявити тільки,— казав собі юнак подумки,— що я міг застрелити обох негідників і не зробив цього!»

Ця та інші думки не давали спокою Дікові Сенду. Скількох нещасть вони були б уникли, вчинивши справедливий суд над Негору й Гаррісом, скільки людей урятували б від рабства!

Дік Сенд знав напевне, що становище місіс Уелдон і малого Джека жахливе. Вони аж ніяк не могли важити на допомогу кузена Бенедікта. Бідолаха навряд чи дасть самому собі раду. Всіх трьох, мабуть, уже перепровадили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто нестиме в дорозі хворого Джека?

«Мати! Мати! Вона нестиме сина, скільки в неї стане сили. Вона зробить те саме, що й нещасні рабині. І впаде десь на дорозі, як вони. Коли б мені випало опинитись віч-на-віч з цими катами!»

Але ж він і сам полонений! Він — одна з голів цієї людської череди, що її хавільдари женуть у глиб Африки. Він не знає навіть, чи Гарріс і Негору супроводять караван. Дінго, який би відразу винюшив слід португальця, немає. Сам тільки Геркулес міг би допомогти бідолашній місіс Уелдон. Та як сподіватися на таке чудо?

Дік Сенд відчайдушно чіплявся за цю надію. Він вірив, що Геркулес живий. Негр безмежно відданий місіс Уелдон — в цьому немає жодного сумніву. І він зробить усе, що тільки можливо, аби врятувати її! Мабуть, Геркулес іде слідами місіс Уелдон і вже якось зумів сповістити про себе. А може, він вирішив спершу зв’язатися з Діком Сендом, викрасти або звільнити його силою?

Юнак уявив собі, як Геркулес непомітно пробирається в табір, змішується з юрбою чорних, як і він, невільників, і, обдуривши пильність варти, підповзає до нього, Діка. Велетнегр звільняє його, і вони тікають у ліс. Опинившись на волі, чого тільки не зроблять вони вдвох, щоб урятувати місіс Уелдон! Адже недалеко річка, яка тече до океанського узбережжя, і він, Дік, тепер уже знаючи краще і свої можливості, і те, звідки чекати небезпеки, врешті-решт успішно здійснить свій план!

Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук!

Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із янгольських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. Адже головний невільничий ринок — у Ньянгве, в області Великих Озер. Ньянгве лежить саме на меридіані, що ділить африканський континент майже навпіл. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве дуже далеко — іти довелось би кілька місяців.

Тим-то Діка Сенда так турбувало питання, куди женуть караван. Про втечу з Ньянгве годі й думати. Якби навіть їм усім і вдалося утекти з неволі, то вони кінець кінцем однаково загинули б десь по дорозі до узбережжя — такій довгій і небезпечній...

Незабаром Дік Сенд довідався, куди вони йдуть. Хоч юнак і не розумів мови, якою розмовляли старші над караваном,— це була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою,— він помітив, що ті дуже часто називали один важливий у цьому районі невільничий ринок — Казонде. Дік Сенд знав: то центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував він, вирішиться доля бранців — їх продадуть якомусь місцевому царку або багатому работорговцеві. І він не помилився.

Дік Сенд, що свого часу старанно вивчав географію, пам’ятав усе про Казонде. Якщо від Сан-Паулу-ді-Луанда до Казонде не більше чотирьохсот миль, то табір на Кванзі розташований щонайдалі за двісті п’ятдесят миль од Казонде. Такий шлях можна подолати за дванадцять днів. Але караван уже знесилений пройденою дорогою, тож перехід од Кванзи до Казонде забере добрих три тижні.

Дікові дуже хотілося поділитись своїми думками зі старим Томом і його товаришами. Вони б утішилися, дізнавшися, що їх не заженуть у глиб Екваторіальної Африки, з якої вже не виберешся. Досить сказати їм два-три слова, і вони зрозуміють. Та як це зробити?

З’єднані рогачами і скуті, Том і Бет — на щастя, вони випадково опинилися в одній парі — та Актеон і Остін перебували на правому фланзі. За ними наглядали хавільдар і варта з десяти солдатів.

Дік Сенд, вільний од кайданів, вирішив підійти ближче до негрів, що сиділи десь за п’ятдесят кроків од нього. Він почав обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том угадав намір Діка. Він щось тихо сказав своїм товаришам, і всі вони стали пильно стежити за юнаком. Вони не ворушилися — тільки дивились і слухали.

Невдовзі Дік Сенд непомітно пройшов майже половину відстані. Він міг би гукнути Томові: «Казонде!» Але було б іще краще поговорити з товаришами й домовитись, як себе поводити в дорозі. Тож Дік підходив чимраз ближче до них. Його серце шалено калатало: залишалося всього кілька кроків...

Раптом хавільдар з криком кинувся йому навперейми. Підбігли солдати й потягли Діка Сенда назад. А Тома і його товаришів перегнали на інше місце.

Розлютившись, Дік Сенд кинувся на хавільдара. Він мало не вирвав у того з рук рушницю, відламавши ствол од приклада. Але сім або вісім солдатів кинулись на юнака й одірвали його від хавільдара. Знавіснівши, солдати були б розправились з Діком, якби не втрутився один із начальників каравану, високий араб із злющим обличчям. Це був саме отой Ібн-Хаміс, про якого Гарріс згадував у розмові з Негору. Араб мовив кілька слів, що їх юнак не зрозумів, і солдати, залишивши свою жертву, пішли геть.

Очевидно, солдатам віддано суворий наказ не дозволяти Дікові Сенду спілкуватися з товаришами. Але вони мали й ще один наказ: зберегти йому життя. Хто віддав ці накази — Гарріс чи Негору?

Аж тут пролунали хрипкі звуки рога — «куду» та барабанний дріб. Перепочинок скінчився.

Усі — начальники, солдати, носії й невільники — вмить посхоплювались на ноги. Взявши поклажу, невільники вишикувались у колону, на чолі якої став хавільдар із строкатим прапором у руках.

Потім було дано сигнал рушати.

Забриніла тиха пісня. Але співали її не переможці, а переможені. В пісні звучала простодушна віра в краще майбутнє й погроза катам:

«Ви женете мене на берег моря, щоб продати в рабство. Та я скоро помру і мертвий звільнюся від ярма. Отоді я повернусь і повбиваю вас!»

Розділ VIII. Із записника Діка Сенда

Хоч гроза й перейшла, та ще не зовсім розгодинилося; по небу пливли хмари. Власне, так і мало бути: настала «мазіка» — другий період дощового сезону. Дощі в цей період ллють переважно вночі протягом двох-трьох тижнів. Це загрожувало новими злигоднями невільничому каравану.

Караван вирушив у дорогу хмарного ранку й, відійшовши від берега Кванзи, попрямував на схід.

П’ятдесят солдатів ішли попереду, близько сотні — обабіч, п’ятдесят — позаду каравану. Отож утекти було дуже важко, навіть коли б невільники не були в колодках і ланцюгах. Жінки, діти, чоловіки ішли впереміш, і хавільдари повсякчас підганяли їх нагаями. Серед невільників було кілька матерів з немовлятами. Деякі тягли дітей — голих і босих — за собою, бо вже не могли нести їх на руках.

Начальник каравану, отой Ібн-Хаміс, що втрутився в сутичку Діка Сенда з хавільдаром, пильно стежив за цією людською чередою. Він то йшов на чолі колони, то сповільнював крок, перепускаючи невільників повз себе. Ібн-Хамісові та його помічникам було байдуже до страждань невільників. Однак доводилось рахуватися з обслугою каравану: то солдати починали вимагати, щоб їм давали більше харчу, то пагази хотіли зробити зупинку. Виникали суперечки, які нерідко кінчалися бійками. Тож хавільдари зганяли злість на нещасних невільниках. Раз у раз чути було погрози та лайку; їм вторили розпачливі крики невільників. Ті, що йшли в задніх лавах, ступали по землі, зрошеній кров’ю передніх.

Дікові Сенду ніяк не вдавалося перемовитись бодай словом із своїми товаришами. Їх гнали в голові колони під посиленою охороною. Бет ішов у парі з батьком, старим Томом, Актеон — із Остіном. Вони несли на шиях важкі колодки з рогачами. Батоги смугували їхні спини так само часто, як і спини інших невільників.

Бет намагався йти, не смикаючи рогача; він вибирав, куди краще ступити ногою, бо за ним ступав батько. Вряди-годи, коли хавільдар відставав, Бет стиха підбадьорював старого Тома. Помітивши, що батько стомився, він трохи сповільнював ходу. Він не міг навіть повернути голови й подивитися на батька, якого так любив. Серце його краялося з болю та жалощів.

У старого Тома була хоч та втіха, що він бачив свого сина, але він розплачувався за це дорогою ціною. Сльози котилися в нього з очей, коли наглядач бив Бета нагаєм. Якби він міг заступити сина собою!

Остін і Актеон ішли трохи позаду, так само скуті. Їх теж били наглядачі. Як вони заздрили Геркулесові! Небезпека чигала й на нього в цій дикій країні, але він був вільний і міг боротися за своє життя.

Старий Том усе розповів товаришам. Вони були приголомшені, коли почули, що перебувають в Екваторіальній Африці, що їх заманули сюди Гарріс із Негору і що їм нема чого сподіватися на милосердя своїх переможців.

Із старою Нен поводились не краще, ніж із рештою невільників. Вона йшла в гурті жінок. Її скували з молодою жінкою, в якої було двоє дітей,— немовля і трирічний хлопчик. Добросерда Нен узяла хлопчика на руки. Бідолашна бранка дякувала їй поглядом очей, повних сліз. Це була важка ноша для Нен, але вона не спускала хлопчика з рук.

Стара Нен безперестану думала про малого Джека. Уявляла його собі на руках у матері. Хоч він і схуд за час хвороби, однак знесиленій місіс Уелдон, мабуть, важко його нести. Де вона тепер? Що з нею сталося? Чи побачаться ще коли-небудь?

Дік Сенд ішов в останніх лавах невільників. Він не бачив ні Тома, ні його товаришів, ні Нен. Голову колони було видно лише тоді, коли переходили якусь улоговину. Дік простував, глибоко замислившись, і тільки зрідка крики наглядачів вихоплювали його з задуми. Юнака не турбувала власна доля, злигодні та муки, що їх йому, напевне, доведеться зазнати. Він хвилювався за місіс Уелдон та за її сина. Дік ступав уперед, дивлячись то собі під ноги, то на колючі кущі пообабіч дороги, на нижні гілки дерев. Він сподівався побачити бодай якийсь знак того, що місіс Уелдон вели цим шляхом. Адже іншого шляху на Казонде не було. Як жадав Дік натрапити на її слід!

Отак ішли в каравані невільників Дік Сенд та його товариші.

І хоч як вони потерпали за власну долю, хоч хай як страждали,— серце в них обливалося кров’ю, закипало лютим обуренням, коли вони бачили муки бранців і дику жорстокість наглядачів. Та ба! Вони не могли допомогти мученикам і вчинити опір катам.

На схід од Кванзи десь миль на двадцять розкинувся ліс. Однак він був не такий густий, як понад узбережжям. Може, молоді пагінці витолочували слони, а може, їх нищили численні комахи. Де-не-де ріс бавовник сім-вісім футів заввишки, з якого тут тчуть тканину, вибиваючи на ній потім чорну й білу смужку.

Щоправда, часом доводилось іти через густі зарості, справжні джунглі. Караван губився в них. Хіба що голови слонів та жирафів могли височіти над цими очеретами, товстими й високими, як бамбук, та травами із стеблами щонайменше дюйм у діаметрі. Агенти, безперечно, чудово знали місцевість, а то караван заблудився б.

Вирушали в путь удосвіта; зупинялися опівдні. Перепочивали годину. Розв’язували паки з маніоковим борошном[3] і роздавали невільникам по пригорщі. Часом — якщо солдати по дорозі грабували селище — до цього додавали ще два-три батати[4] або шматочок м’яса — козлятини чи телятини.

Але невільники були такі втомлені після денних переходів під палючим сонцем, що майже нічого не їли. Тож за той тиждень, відколи покинули берег Кванзи, померло душ із двадцять; їхні трупи зосталися на з’їжу хижим звірам, що скрадались назирці за караваном. Леви та леопарди очікували жертв і ввечері та вночі рикали так близько від табору, що, здавалося, мали от-от напасти. Дослухаючись до їхнього рикання, Дік Сенд не без жаху думав про небезпеку, яка чигає на Геркулеса. І все ж, коли б йому, Дікові, трапилась нагода втекти, він не вагаючись скористався б із неї.

Ось кілька нотаток із записника Діка Сенда, що їх писав він по дорозі від Кванзи до Казонде. В них відбито найвизначніші події протягом двадцяти п’яти «маршів», які складали перехід у двісті п’ятдесят миль. «Марш» мовою работорговців — це десять миль із зупинками на обід і на ночівлю.

«25–27 квітня. Проминули село, обгороджене живоплотом з чагарів вісім-дев’ять футів заввишки. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та земляним горіхом. Двох селян схопили й закували. П’ятнадцять чоловік убили. Решта втекли в ліс.

Вранці перейшли швидку річку ярдів сто п’ятдесят завширшки. Міст із стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Бракує деяких мостовин. Двоє жінок, забитих в одну колодку, впали у воду; одна — з малою дитиною. Вода завирувала й забарвилась кров’ю. Крокодили ховаються між мостовинами. Можна ступити ногою просто в роззявлену пащу.

28 квітня. Переходили ліс — майже весь із височенних баугіній. Португальці називають їх «залізними деревами».

Великий дощ. Земля розгрузла. Йти дуже важко.

Побачив стару Нен. Вона несе на руках хлопчика, хоч сама ледве тягне ноги. Скута із нею невільниця шкутильгає, з її плеча, розсіченого ударом нагая, тече кров.

На ночівлю стали табором під велетом-баобабом з ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Вночі безперестанку рикали леви та леопарди. Солдат застрелив леопарда. Що з Геркулесом?

29 й 30 квітня. Перші прикмети так званої африканської зими. Рясна роса. Закінчується дощовий сезон, що починається в листопаді. Рівнини ще геть затоплені водою. Східні вітри несуть із собою болотну пропасницю.

Ніяких слідів місіс Уелдон і кузена Бенедікта. А їх могли повести тільки до Казонде! Напевно, вони йшли тим самим шляхом, що й наш караван, тільки раніше. Серце точить тривога. Мабуть, малий Джек знов захворів на пропасницю. Чи ж він хоч живий?

1–6 травня. Простували заболоченою рівниною, де ще не висохли дощові калюжі. Подекуди вода сягала до пояса. У воді — безліч п’явок, які присмоктуються до шкіри. Купини поросли папірусом. З води витикаються рослини з великим, мов у капусти, листям. Люди спотикаються об них і часто падають.

Тут водяться дрібні рибки з родини сомових, що їх тубільці ловлять лозяними вершами на харч і на продаж.

Часто неможливо знайти місце для ночівлі. А затопленій рівнині не видно кінця-краю. Доводиться йти в пітьмі. На ранок у колоні недолічуються багатьох невільників. Які ж бо нестерпні страждання! Впавши, люди намагаються враз підхопитися на ноги, а навіщо? Затриматись трохи довше під водою — і кінець усім мукам!.. Але що буде з місіс Уелдон та її сином? Я не маю права кидати їх напризволяще. Я мушу витримати всі злигодні. Це мій обов’язок!

Які моторошні крики в пітьмі!

Солдати наламали смолистого гілля й запалили. Тьмяне світло осяває темряву.

Ось чому кричали люди! Крокодили! Дванадцять або й п’ятнадцять чудовиськ напали на караван, ухопили кілька жінок та дітей і потягли в воду.

Крокодил черкнув мене по нозі, здерши своєю лускою шкіру. Молодого невільника він поніс разом із шматком колодки, зламавши її. Як кричав бідолашний хлопець із жаху та болю! Я й досі чую той крик.

7–8 травня. Вранці підрахували жертви. Загинуло двадцять душ.

На світанку я став шукати очима Тома і його товаришів. Яка радість: вони живі! Радість? Чи не краще в одну мить позбутися всіх страждань?

Том іде майже на чолі колони. На вигині дороги, коли Бет почав обережно повертати колодку, старий озирнувся, й ми обмінялись поглядами.

Марно видивляюсь стару Нен. Чи її не видно за іншими, чи, може, загинула вночі?

Нарешті затоплена рівнина скінчилася. Дві доби ми брели по воді! Стали табором на горбі. Підсохли проти сонця. Трохи попоїли. Який жалюгідний харч! Пригорща маніоки, жменька маїсових зернят. Брудна каламутна вода. Хто з оцих випростаних долі невільників не підведеться вранці?

Невже місіс Уелдон та її син теж терплять такі муки? Ні, їх певно повели до Казонде іншим шляхом. Нещасна мати не витримала б таких злигоднів!

Ще один випадок віспи в каравані, яку тубільці називають «ндуе». Хворі не можуть ходити. Що з ними зроблять — отак і покинуть?

9 травня. Рано-вранці вирушили в дорогу. Хавільдари хутко підняли нагаями знеможених і хворих. Невільники — це товар. А товар — це гроші. Хавільдари гнатимуть нещасних уперед, скільки в тих стане сили.

Мене оточують живі скелети. Їм бракує голосу, навіть щоб стогнати.

Врешті я побачив стару Нен. На неї страшно дивитися. На руках у неї вже немає хлопчика. Немає й напарниці, і Нен тепер легше йти. Але вона й досі підперезана ланцюгом — його кінець перекинуто через плече.

Помаленьку наздоганяю її. Та Нен мене ніби не впізнає. Невже я так змінився?

— Нен! — обізвався я до неї.

Стара служниця довго дивилася на мене.

— А-а, це ви, містере Дік! — врешті відповіла вона.— Я... я... скоро помру...

— Ні, ні! Тримайтеся, Нен!

Я відвів очі, щоб не дивитися на нещасну. Хіба це Нен? Це тільки її тінь.

— Помру,— повторила Нен,— і не побачу ні моєї дорогої господині, ні мого малого Джека! О боже, зглянься наді мною!

Я був хотів підтримати стару Нен, яка тремтіла в своєму лахмітті. Я радо дав би себе скувати з нею, щоб полегшити тягар ланцюга, який Нен тепер несла сама.

Але дужа рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом нагая загнано в гурт невільників. Я мало не кинувся на хавільдара... Аж тут з’явився араб Ібн-Хаміс, схопив мене за руку й тримав, доки повз нас пройшов увесь караван. Коли я опинився на своєму місці — в кінці колони — Ібн-Хаміс промовив одне тільки слово:

— Негору!

Негору! То це за наказом португальця зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами?

Яку ж долю наготував мені цей негідник?

10 травня. Проминули два охоплені пожежею села. Вогонь аж гуде. На деревах висять трупи. Селяни повтікали. Поля спустошені. На села вчинено набіг. Двісті забитих, щоб узяти якийсь десяток невільників!

Звечоріло. Спинились на ночівлю, розташувавшись табором під велетенськими деревами. Височенні трави, мов ті кущі, облямовують узлісся.

Вночі, зламавши колодки, втекло кілька невільників. Їх зловили й жорстоко покарали. Сьогодні солдати й хавільдари вартують дуже пильно.

Настала ніч. Довкола рикають леви й виють гієни. Десь далі бовтаються гіпопотами. Певно, там озеро або річка.

Я дуже стомлений, але заснути не можу. В голові снуються думки та гадки.

Помічаю, ніби щось крадеться у високій траві. Мабуть, хижий звір. Невже він зважиться напасти?

Прислухаюсь. Нічого. Ба ні! Якась тварина пробирається крізь очерет. Я беззбройний, але буду боронитися! Гукатиму на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон і моїм товаришам!

Вдивляюсь у морок. Місяця немає. Ніч чорна, хоч в око стрель. Онде в заростях папірусу блиснуло два вогники — очі гієни або леопарда. Зникли... засвітилися знову...

Трава шелестить зовсім близько. Звір кидається на мене. Крикнути, вдарити на сполох!..

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю своїм очам! Та це ж Дінго! Дінго біля мене! Славний Дінго! Як він тут опинився? Як мене знайшов? Що то інстинкт! Але хіба можна самим тільки інстинктом пояснити цю безмежну вірність? Дінго лиже мені руки. Чудовий собака, мій єдиний друг! Отже, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він, ніби розуміючи мене, поривається загавкати, та я його заспокоюю. Ніхто не повинен знати, що він тут! Нехай іде назирці за караваном. Може, якось... Але чому Дінго так настирливо треться шиєю об мої руки? Ніби каже мені: «Та шукай же! Шукай!» Я шукаю і намацую щось на нашийнику... Це очеретинка, увіткнута в пряжку з вигравіюваними літерами «С» і «В», таємниці яких ми так і не розгадали.

Виймаю очеретинку. Розламую. Всередині згорнутий папірець!

Але я не можу прочитати в пітьмі, що там написано. Треба чекати світанку. Я хочу втримати Дінго біля себе, але він пручається. Він розуміє, що доручення виконано.

Відпускаю Дінго, і він безшумно зникає в траві. Коли б тільки він не попався левам або гієнам!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав.

Записка, якої я ще не можу прочитати, пече мені руку. Хто її написав? Місіс Уелдон? Геркулес? Як же вірний собака, що його ми вважали мертвим, зустрівся з кимось із них? Що в записці? План визволення з неволі чи тільки звістка від любих друзів? Та хоч хай там як, а ця подія радісно схвилювала мене. Може, скоро настане кінець моїм злигодням?

Як довго тягнеться ніч!

Я не можу заснути. Вдивляюся в обрій — чи ще не світає? А довкола рикають хижі звірі. Бідний мій Дінго, чи пощастило тобі проскочити повз них?

Нарешті займається ранок. У тропіках він настає дуже швидко, майже без світанку. Лягаю так, щоб непомітно прочитати записку.

Намагаюсь читати. Ще дуже погано видно.

Нарешті прочитав. Записка від Геркулеса; написано олівцем.

«Місіс Уелдон з малим Джеком понесли в кітанді. Їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедікт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам.

Геркулес».

Місіс Уелдон та її син живі! Яке щастя! Їх несуть у кітанді — отже їм не довелося терпіти муки цього переходу. Кітанда — це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини. Несуть її на плечах два носії.

Навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син? Ці негідники прямують до Казонде. Так, так, тільки туди. Я їх там знайду. Яку ж бо гарну, радісну новину приніс мені Дінго, як підбадьорив мене!

11–15 травня. Караван рухається і рухається вперед. Бранцям іти чимдалі важче. Вони залишають за собою криваві сліди. До Казонде ще маршів із десять. Скільки невільників перестане страждати, не дійшовши туди! Але я повинен дійти! Я дійду!

Який жах! Тіло в деяких невільників — це суцільна кривава рана! І в цю рану врізаються ланцюги...

Жінка несе на руках свою малу дитину, яка вчора вмерла з голоду. Мати не хоче розлучатися з нею.

Дорога за нами всіяна трупами. Багато хто вмирає від вітряної віспи.

Проминули дерево, під яким лежать кілька мертвих невільників, прикутих за шию до стовбура. Їх покинули тут на покару. Вони вмерли з голоду.

16–24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору.

Проходили через зарості «ньяси» — високої цупкої трави. Стебла деруть обличчя, а колюче насіння крізь діряву одежу впивається в тіло. На щастя, мої міцні чоботи ще цілі.

Хавільдари кидають зовсім ослаблих невільників на дорозі. До того ж, ми їмо надголодь: харчу обмаль, а солдати й пагази збунтувалися б, якби їм зменшили пайку.

— Нехай жеруть одне одного! — каже начальник каравану, дивлячись на охлялих невільників.

Деякі молоді й здорові з вигляду невільники зненацька падають мертвими. Мені згадалося, що й Лівінгстон писав про це. «Ці нещасливці раптом починають скаржитись на біль у серці. Кладуть руку на груди й падають неживі. Мабуть, умирають від розриву серця. На мою думку, це стається з вільними людьми, несподівано оберненими на рабів, які зовсім не були готові до такої долі».

Сьогодні хавільдари порубали сокирами із двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн-Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище!

Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її.

Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи.

Бідна Нен!

Щоночі я виглядаю Дінго. Але він не приходить! Чи не скоїлось із ним якого лиха? А, може, що з Геркулесом?.. Ні! Ні! Я не хочу цьому вірити! Така довга мовчанка свідчить тільки про те, що в Геркулеса немає новин для мене. До того ж, йому треба діяти дуже обережно...»

Розділ IX. Казонде

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. І все ж работорговці сподівалися на неабиякий зиск: попит на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі.

Ангола провадила широку торгівлю неграми. Португальські власті в Сан-Паулу-ді-Луанда й Бенгелі не могли їй перешкодити, бо работорговці гнали каравани внутрішніми областями африканського материка — глухими і майже недоступними.

Бараки на узбережжі були напхом напхані невільниками. Ті кілька суден, яким щастило прослизнути повз патрульні кораблі, не могли забрати відразу весь цей «чорний товар», що його мали вивозити до іспанських колоній.

Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи, було одним з головних невільничих ринків Анголи — «лаконі». Торгівля людьми провадилась на «чітоці» — майдані в центрі міста. Тут «товар» виставлявся на продаж. Звідси каравани вирушали до Великих Озер.

Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. В торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. В другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п’яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работорговців.

В Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работорговцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. Саме тут була головна контора Алвіша, а філії її — в Біе та Кассанго. Через кілька років після описаних тут подій Камерон побував у кассанзькій філії контори Алвіша.

На головній вулиці торгового кварталу стояли одноповерхові будиночки з пласкими дахами — «тембе». В квадратних, обгороджених глиняними стінами двориках тримали худобу. Вулиця виходила на «чітоку», оточену невільничими бараками. Над будинками височіли пишні крони велетенських смоковниць. Уздовж вулиць росли віялові пальми, схожі на мітли, встромлені держаками в землю. У вуличній пилюці греблися стерв’ятники — санітари міста.

Неподалік текла річка Луї. Це ще недосліджена річка, яка є, мабуть, однією з численних приток великої ріки Кванго, що впадає в Конго.

«Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Одні халупи обгороджені очеретом, інші — живоплотом з молодих смоковниць. Деякі зовсім не мали огорож. Серед плантацій маніоку, обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин, і «тембе», трохи просторіший і вищий за інші будівлі.

Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п’ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, вже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п’ять — тридцять рабів.

Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він з власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш. Він був у приязних, майже приятельських взаєминах із старим п’яницею, тож порядкував на його землях як хотів. Після смерті Муані-Лунга престол мав би перейти до його першої дружини Муани. Однак Алвіш побоювався, що підданці не визнають її, і один з претендентів, володар сусідньої області Укусу, нападе на землі Муані-Лунга. Молодий, завзятий, цей володар уже раніше захопив кілька сіл поблизу Казонде, а до того ж вів справи з іншим работорговцем, конкурентом Алвіша, чорним арабом Тіпо-Тіпо, який, до речі, навідував Камерона в Ньянгве.

Власне, Жозе-Антоніу Алвіш правив державою цього володаря, що геть розпився і вижив з розуму; потураючи вадам Муані Лунга, Алвіш використовував їх для своєї вигоди.

Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» — тобто білим. Тільки ім’я він мав португальське — безперечно, взяв його з комерційних міркувань. Алвіш був чистокровний негр; звали його Кенделе. Родом із Донду, на березі Кванзи, він почав свою кар’єру звичайним агентом у работорговця. Врешті-решт цей негідник став одним із найбільших торговців неграми.

Лейтенант Камерон зустрів Алвіша наприкінці 1874 року в Кілембо — столиці Кассанго. Приставши до його каравану, Камерон пройшов з ним аж до Біе — понад сімсот миль.

Отже невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. Розрахунки Діка Сенда підтвердилися. Перехід від берега Кванзи тривав тридцять вісім днів. П’ять тижнів страшних поневірянь і нелюдських мук!

До міста вступили ополудні. Били барабани, хрипко гули роги, раз у раз лунали постріли з рушниць. Охоронці каравану стріляли в повітря; солдати гарнізону Жозе-Антоніу Алвіша радо їм відповідали. Бандити тішилися, зустрівшися після чотиримісячної розлуки. Адже попереду — довгожданий відпочинок; можна віддатися розпусті й пиятикам.

До Казонде дійшло всього двісті п’ятдесят знеможених невільників. Мов той гурт худоби, прогнали їх головною вулицею до «чітоки» й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи тисячі півтори рабів, чекаючи ярмарку, що мав зібратись через два дні.

В бараках стало зовсім тісно. З невільників, що прибули, познімали важкі колодки, але ланцюги позалишали.

Пагази зупинились на «чітоці» й поклали долі свій вантаж, чекаючи, поки його заберуть казондські купці. Потім, діставши в плату по кілька ярдів[5] коленкору чи якогось іншого краму, вони підуть шукати новий караван.

Старий Том і його товариші збулися колодок, в яких мучились п’ять тижнів. Бет урешті обійняв свого батька. Товариші потисли один одному руки. Але говорили вони між собою дуже мало. Та й про що говорити — про свою лиху долю? Бет, Актеон і Остін — троє дужих молодих людей, звиклих до важкої праці,— витримали цю страшну подорож, але старий Том украй знесилів. Якби перехід тривав ще кілька днів, труп Тома дістався б на з’їжу диким звірам, як і труп старої Нен.

Тома, Бета, Актеона і Остіна загнали в тісний барак, замкнувши за ними двері. Трохи попоївши, вони стали чекати, доки прийде головний работорговець. Всі щиро сподівалися: той звільнить їх, дізнавшись, що вони — американські громадяни.

Діка Сенда залишили на «чітоці» під наглядом хавільдара.

Нарешті він у Казонде! Юнак майже не сумнівався, що місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедікт уже десь тут. Ідучи в каравані по Казонде, він видивлявся їх на всіх вулицях, заглядав у «тембе», а тепер роззирався по «чітоці».

Місіс Уелдон ніде не було!

«Може, її сюди не приводили? — питав себе подумки Дік Сенд.— Тоді де ж вона? Ні, Геркулес написав те, що знав напевне. Хоч хай які заміри в Гарріса й Негору, однак вони мусили доправити її сюди. До речі, їх теж щось не видно...»

Дік Сенд перейнявся гострою тривогою. Зрештою, те, що він досі не побачив місіс Уелдон, можна пояснити: скорше за все її тримають під замком. Але ж Гарріс і Негору — особливо Негору! — не забарилися б зустрітись з молодим капітаном, щоб потішитись своєю перемогою, познущатися з нього, взяти його на муки — одне слово, помститися йому сповна. То невже вони не пішли в Казонде, а доправили місіс Уелдон до якогось іншого місця Центральної Африки? Хоч хай поява Гарріса й Негору загрожує йому, Дікові, смертю — він все одно жадає їх бачити. Якщо Гарріс і Негору тут, у Казонде, то й місіс Уелдон та її син тут!

Далі Дік Сенд подумав, що Дінго більше не з’являвся. Юнак написав Геркулесові записку, але послати її було ніяк. Він просив негра, щоб той не губив місіс Уелдон з очей і, якщо це можливо, розповідав їй усе як є. Дінго вже раз пробрався в табір невільників — то чому б Геркулесові не послати його вдруге? А може, вірний собака загинув, виконуючи це доручення? Чи, може, місіс Уелдон повели далі в глиб лісистого плато до якоїсь глухої факторії, і Геркулес,— так зробив би на його місці і він, Дік,— подався з Дінго назирці?

Такі думки снувалися в голові Діка Сенда. Він так сподівався побачити місіс Уелдон у Казонде, що тепер розгубився, ба навіть впав у розпач. «Навіщо жити, коли не можеш нічим стати в пригоді тим, кого любиш? Чи не краще вмерти, поклавши край цьому непотрібному животінню?» Але Дік Сенд недооцінював свою вдачу. Після тяжких випробувань цей п’ятнадцятирічний хлопець став дорослим. Розпач був тільки тимчасовим проявом людської слабості.

Аж тут залунали фанфари, розляглися голосні крики. Дік Сенд, що сидів похнюпившись, підхопився на ноги. Кожна нова подія могла навести його на слід місіс Уелдон! Юнак відчув: він знову сповнений завзяття і готовий до дій.

— Алвіш! Алвіш! — кричали тубільці й солдати, що гунули на майдан. Нарешті з’явиться той чоловік, від якого залежить доля стількох безталанних людей! Можливо, Гарріс і Негору теж із ним.

Дік Сенд стояв і чекав, дивлячись перед себе широко розплющеними очима. Що ж, він, п’ятнадцятирічний капітан «Пілігрима», не здригнеться перед колишнім коком!

Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз старий негр.

Це й був работорговець Жозе-Антоніу Алвіш.

Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у низьких поклонах.

Услід за Алвішем з’явився і його приятель Коїмбра, син правителя Біе. Як писав лейтенант Камерон, Коїмбра був наймерзенніший негідник у цих краях. Булькатий здоровило, з жовтим обличчям, із густою закустраною чуприною. Брудний, неохайний, у драній сорочці й сплетеній з трави спідничці, в обтріпаному солом’яному брилі, він скидався на потворну стару відьму. Цей Коїмбра був Алвішів довірник, організатор набігів на мирні селища й гідний отаман ватаги розбишак, які вірою й правдою служили работорговцеві.

Сам Алвіш, не такий мацапура й обідранець, як його сердечний друзяка, виглядав трохи пристойніше в своєму ніби карнавальному вбранні — турецькій фесці, накидці, шароварах та капцях. Проте, подивившись на нього, аж ніяк не можна було скласти собі високої думки про власників факторій, що провадили торгівлю рабами.

На превелике розчарування Діка Сенда, ні Гарріса, ні Негору в почті Алвіша не було. Невже немає й надії зустріти їх у Казонде?

Тим часом начальник каравану, араб Ібн-Хаміс, потиснув руки Алвішеві та Коїмбрі. Ті привітали його з успіхом. Щоправда, дізнавшись про загибель двохсот п’ятдесяти невільників, Алвіш скривився. І все ж його справи були непогані. Оцього та того «чорного товару», що в бараках, вистачить для внутрішнього ринку. Алвіш утішився, подумавши, що матиме неабиякий зиск, обмінявши рабів на слонову кістку та мідь, яку вивозять до Центральної Африки.

Хавільдари теж удостоїлись похвали й подяки, а потім работорговець наказав розплатитися з пагазами.

Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько-африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти». Проте він здогадувався: мова йде про нього й його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон.

Чотирьох негрів підвели до Алвіша.

Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити.

Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих негрів. Відпочинок і гарний харч швидко повернуть їм сили. На Тома він глянув мигцем: за такого старого багато не візьмеш. А трьох молодих можна вигідно продати на ярмарку.

 

[1] Каурі — черепашки, що правлять за дрібні гроші в Африці.

[2] Ось що пише Камерон у своїй книжці «Довкола світу»: «Щоб доставити Алвішеві п’ятдесят жінок, було знищено десять селищ... Десять селищ, у кожному з яких жило від ста до двохсот душ — всього близько півтори тисячі людей! Тільки небагатьом удалося врятуватись, але майже всі загинули в полум’ї пожежі, були вбиті, коли намагалися захистити свої родини, або померли з голоду в джунглях, якщо тільки хижі звірі не вкоротили їхніх страждань.

Ці злочини, що їх чинять у центрі Африки люди, які хизуються іменем християн і вважають себе португальцями, здадуться неймовірними жителям цивілізованих країн. Не може бути, щоб лісабонський уряд знав, які жахливі речі чинять люди, що прикриваються прапором Португалії й називають себе її підданцями».

Це твердження Камерона викликало протести в Португалії. (Прим. автора.)

[3] Маніок — тропічна рослина. З неї виготовляють борошно — один із основних харчових продуктів у Екваторіальній Африці.

[4] Батат — солодка картопля, багаторічна рослина з повзучими стеблами. В їжу вживаються печені бульби. Важлива харчова культура, поширена по всій тропічній Африці.

[5] Ярд — англійська міра довжини (91,5 см).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up