Подорож на Місяць (сторінка 11)

Щоб вирахувати цей момент з точністю до кількох секунд, Барбікен мусів тільки вдатися до своїх дорожніх нотаток і встановити різні висоти, відзначені на місячних паралелях. Час, витрачений на переліт від мертвої точки до південного полюса, мав дорівнювати часові, потрібному на переліт від північного полюса до цієї мертвої точки. Години були точно зазначені, і обчислити було не важко.

Барбікен визначив, що снаряд досягне нейтральної точки о першій годині вночі проти 8 грудня. А тепер була третя година ночі проти 7 грудня. Отже, коли ніщо не заважатиме, снаряд досягне бажаної точки через двадцять дві години.

Ракети були вже раніш припасовані, щоб загальмувати падіння снаряда на Місяць, і тепер відважні мандрівники мали намір використати їх, щоб викликати зовсім протилежний ефект. Хоч би там як, а вони були готові, і залишалося тільки чекати моменту, коли доведеться запалити їх.

— Через те, що зараз нема чого робити,— сказав Ніколл,— я вношу пропозицію.

— Яку? — спитав Барбікен.

— Я пропоную спати.

— Тобто як? — вигукнув Мішель Ардан.

— Ось уже сорок годин, як ми не заплющували очей,— сказав Ніколл.— Кілька годин сну повернули б нам усі наші сили.

— Ніколи цього не буде! — заперечив Мішель.

— Гаразд,— продовжував Ніколл,— тоді хай кожен робить те, що йому до вподоби, а я спатиму.

І, простягнувшись на канапі, Ніколл незабаром засвистів носом, як сорокавосьмиміліметрове ядро.

— Наш Ніколл дуже розумна людина,— сказав після цього Барбікен.— Я піду за його прикладом.

Через кілька хвилин він уже спав.

— У цих практичних людей бувають іноді щасливі ідеї! — сказав Мішель Ардан, залишившись сам. І, витягнувши свої довгі ноги та підклавши руки під голову, Мішель і собі захропів.

Але цей сон не міг бути ні тривалим, ні спокійним. Занадто вже багато турбот непокоїли цих трьох чоловіків, і через кілька годин, близько сьомої години ранку, всі троє були вже водночас на ногах.

Снаряд неухильно віддалявся від Місяця, усе більше нахиляючи до нього свою конічну частину. Явище це ще досі не було з’ясоване, але воно сприяло намірам Барбікена.

Ще сімнадцять годин, і настане момент діяти.

Цей день здавався довгим. Хоч які вони були відважні, але відчували невимовне хвилювання, наближаючись до моменту, який мав усе вирішити: чи вони впадуть на Місяць, чи довічно кружлятимуть навколо нього по незмінній орбіті? І мандрівники лічили години, занадто довгі для них. Барбікен і Ніколл були заглиблені у свої обчислення, Мішель ходив туди й сюди між тісними стінками і споглядав жадібним оком цей байдужий Місяць.

Інколи спогади про Землю непокоїли їх. Вони бачили своїх друзів з Гарматного клубу і дорогого усім їм Дж. Т. Мастона. У цей момент шановний секретар, мабуть, стоїть на своєму посту в Скелястих горах. Чи бачить він снаряд у дзеркалі свого гігантського телескопа? Що він думає? Після того, як він побачив їх зникнення за південним полюсом Місяця, він бачив їх появу над північним полюсом? Отже, це був супутник супутника. Чи сповістив Дж. Т. Мастон усьому світові цю несподівану новину? Чи було це, нарешті, розв’язання цієї великої справи?

Тимчасом день проходив без усяких пригод. Настала земна північ. Починався день 8 грудня. Ще година, і вони досягнуть точки однакового притягання. Яку швидкість має снаряд? Не можна визначити. Але ніяка помилка не могла заплямувати обчислення Барбікена. О першій ранку ця швидкість повинна бути і буде рівна нулеві.

Крім того, одне явище повинно відзначити місцеперебування снаряда на нейтральній точці: там обидва притягання,— земне і місячне — будуть анульовані. Предмети більше не матимуть «ваги». Це дивне явище, яке тоді так вразило Барбікена і його товаришів, мало знову статися під час їх повороту в таких самих умовах. Саме тоді треба діяти.

Вже конічний верх снаряда був помітно обернений до місячного диска. Ядро стало так, що можна буде використати всю силу відбою від запалення ракет. Отже, все нібито сприяє успіхові їх справи. Якщо швидкість снаряда буде зовсім зведена нанівець у цій мертвій точці, певного руху, скерованого на Місяць, вистачить, щоб спричинити падіння.

— За п’ять хвилин перша година,— сказав Ніколл.

— Все готово,— відповів Мішель Ардан, скеровуючи приготований гніт до полум’я газу.

— Зажди! — сказав Барбікен, тримаючи свій хронометр у руці.

У цю хвилину вага вже не існувала. Подорожні відчували на собі остаточне зникнення її. Вони були дуже близько від нейтральної точки, а може й торкнулися до неї.

— Година! — сказав Барбікен.

Мішель Ардан запалив гніт, який сполучив усі ракети між собою. Не було чути ніякого вибуху зокола, бо там бракувало повітря. Але через ілюмінатори Барбікен побачив довгий вогняний потік, виблиск якого відразу погас. Усередині снаряда досить помітно відчулося струшення.

Три приятелі дивились, слухали, не кажучи й слова, ледве дихаючи. Чути було, як стукотіли їх серця серед цієї абсолютної тиші.

— Чи ми падаємо? — спитав, нарешті, Мішель Ардан.

— Ні,— відповів Ніколл,— бо дно снаряда не повертається до місячного диска.

Цієї хвилини Барбікен обернувся від ілюмінатора до своїх товаришів. Він був жахливо блідий, насуплений, із стиснутими губами.

— Ми падаємо,— сказав він.

— А! — вигукнув Мішель Ардан,— на Місяць?

— На Землю! — відповів Барбікен.

— О, чорт! — вигукнув Мішель Ардан, але зразу ж додав філософським тоном: — Ну що ж, влізаючи в це ядро, ми не мали сумніву, що з нього не легко буде вилізти.

Справді, страшне падіння почалося. Вибух ракет неспроможний був затримати снаряд. Швидкість, яка раніше, після вильоту з колумбіади, перенесла його через нейтральну лінію, так само перенесла його й тепер. У своїй еліптичній орбіті він знову проходив через усі точки, через які вже пройшов.

Це було жахливе падіння з висоти 300 тисяч кілометрів, і ніяка пружина не могла його пом’якшати. За законами балістики, снаряд повинен ударитися об Землю з такою ж швидкістю, з якою він вилітав з колумбіади — із швидкістю шістнадцяти тисяч метрів в останню секунду.

— Ми загинули,— спокійно сказав Ніколл.

— Ну що ж, нехай,— відповів урочистим тоном Барбікен.— Ради науки можна й загинути!

Розділ XX. Вимірювальні роботи «Сасквеганни»

— Гаразд, лейтенанте, як іде робота?

— Я гадаю, що справа закінчується,— відповів лейтенант Бронсфілд.— Але хто б сподівався знайти таку глибину так близько від землі, усього за чотириста кілометрів від американського берега?

— Справді, Бронсфілд, це велика заглибина,— сказав капітан Бломзберрі.— У цьому місці існує підводна долина, прорита течією Гумбольдта, яка йде вздовж берегів Америки аж до Магелланової протоки.

— Ці великі глибини,— продовжував лейтенант,— мало сприятливі для прокладання телеграфного кабеля. Краще суцільне плато, як те що ним прокладено американський кабель між Валеншіа і Ньюфаундлендом.

— Погоджуюся з цим, Бронсфілде. І, з вашого дозволу, лейтенанте, де ми тепер перебуваємо?

— Пане,— відповів Бронсфілд.— Досі випущено 6987 метрів тросу, і ядро, яке тягне лот[1], ще не торкнулося дна, бо тоді лот піднявся б сам собою.

— Дотепна річ цей апарат Брука,— сказав капітан Бломзберрі.— Він дає змогу вимірювати дуже точно.

— Єсть! — вигукнув цієї хвилини один з матросів, які наглядали за операцією вимірювання.

Капітан і лейтенант відразу зійшли на шканці[2].

— Яка глибина? — спитав капітан.

— 7 072 метри,— відповів лейтенант, записуючи цю цифру в блокнот.

— Гаразд, Бронсфілд,— сказав капітан,— я зазначу цей результат на моїй карті. Тепер витягайте лот на борт. Це — робота на кілька годин. Тимчасом пара буде розведена і ми будемо готові вирушати, коли ви закінчите. Тепер десята година вечора і, з вашого дозволу, я піду спати.

— Будь ласка, пане, будь ласка! — чемно відповів лейтенант Бронсфілд.

Капітан «Сасквеганни», якого всі любили на кораблі, ввійшов у свою каюту, випив грогу, за який висловив подяку й велике задоволення буфетникові, ліг, похваливши свого служника за те, що той добре застилає постіль, і заснув спокійним сном.

Була десята година вечора. Одинадцятий день грудня закінчувався чудовою ніччю.

«Сасквеганна», корвет[3] флоту Сполучених Штатів з машиною на 500 сил, виміряв глибини в Тихому океані за 400 кілометрів від американського берега, біля того довгуватого півострова, який вирисовується на березі Нової Мексики.

Вітер потроху вщух. Ніякий подув не порушував повітря. Вимпел корвета висів нерухомо на щоглі.

Капітан Джонатан Бломзберрі, родич полковника Бломзберрі, одного з найзавзятіших членів Гарматного клубу, не міг бажати кращої погоди, щоб провадити свої делікатні вимірювальні операції. Його корвет не зазнав ніяких ушкоджень від тієї великої бурі, яка розігнавши хмари над Скелястими горами, дала змогу стежити за польотом снаряда. Все сприяло, і екіпаж корвета сподівався з успіхом завершити свою справу.

«Сасквеганна» визначала глибини, придатні для прокладання підводного кабеля, який має сполучити Гавайські острови з американським берегом.

Вночі проти 12 грудня корвет був якраз на 27°7’ північної широти і 41°37’ західної довготи від Вашінгтонського меридіана.

Місяць, у фазі останньої чверті, починав сходити над горизонтом.

Коли капітан Бломзберрі пішов, лейтенант Бронсфілд і кілька офіцерів зібралися на палубі. При появі Місяця їх погляди звернулися до цього світила, на яке були тоді скеровані погляди всієї західної півкулі. Найкращі морські підзорні труби не могли спіймати в поле свого зору снаряд, який блукав навколо видимої половини місячного диска, і, проте, всі наводили туди свої труби.

— Вони вилетіли десять днів тому,— сказав лейтенант Бронсфілд.— Що сталося з ними тепер?

— Вони прилетіли, лейтенант! — вигукнув молодий мічман.— І вони роблять те саме, що роблять усі мандрівники, які приїхали до нової країни: вони гуляють там.

— Я певен цього, бо ви мені це кажете, мій молодий друже,— відповів, усміхаючись, Бронсфілд.

— Проте,— сказав інший офіцер,— не можна мати сумніву, що вони прибули. Снаряд повинен був досягти Місяця під час його повної фази — п’ятого опівночі. Сьогодні 11 грудня, отже, після того пройшло шість днів. За сто сорок годин при світлі можна влаштуватися з усіма вигодами. Мені здається, що я їх бачу, наших хоробрих земляків, як вони стали табором на дні якоїсь долини, на березі селенітського джерела, поблизу снаряда, напівзаглибленого у ґрунт від свого падіння, серед вулканічних брил. Капітан Ніколл розпочинає свої вимірювання місячних гір, щоб згодом занести їх на карту, президент Барбікен начисто виправляє свої нотатки про подорож. Мішель Ардан покурює свої ароматні гаванські сигари.

— Саме так має бути, саме так! — вигукнув молодий мічман, захоплений втішними словами свого начальника.

— Хочу так думати,— відповів лейтенант Бронсфілд.— На жаль, безпосередні новини з місячного світу не доходять до нас.

— Вибачайте, лейтенанте,— сказав мічман,— але хіба президент Барбікен не може написати?

Вибух реготу зустрів цю відповідь.

— Ні, не лист,— жваво продовжував юнак.— Пошта тут нічого не зробить.

— Мабуть, тоді телеграф буде до речі? — іронічно спитав один з офіцерів.

— Ні, він так само ні до чого,— відповів мічман, ніяк не збентежений.— Але дуже легко встановити графічне сполучення з Землею.

— Як саме?

— За допомогою телескопа на Лонгз-Пік. Він наближає Місяць на віддаль восьми кілометрів до Скелястих гір і дає змогу бачити на його поверхні предмети, що мають три метри в діаметрі. То нехай наші кмітливі друзі побудують гігантську абетку. Нехай вони накреслять слова завдовжки до двохсот метрів і речення в п’ять кілометрів, і таким способом зможуть послати нам свої новини.

У відповідь залунали бурхливі оплески. Навіть лейтенант Бронсфілд погодився, що це здійсненна ідея. Він додав, що, зосереджуючи світлові промені за допомогою параболічних дзеркал і скеровуючи їх у простір, можна встановити безпосередні зносини. Щоправда, ці промені будуть так само видні на поверхні Венери або Марса, як планету Нептун видно з Землі. Бронсфілд сказав, нарешті, що блискучі точки, помічені на близьких планетах, могли бути сигналами для Землі від жителів інших планет. Але він звернув увагу на те, що цим способом можна сповіщати новини з місячного світу, проте, не можна посилати їх з Землі, якщо селеніти не мають необхідних інструментів, щоб робити далекі спостереження.

— Очевидно,— відповів один з офіцерів.— Але нас особливо має цікавити, що сталося з мандрівниками, що вони зробили, що бачили. Крім того, коли спроба мала успіх,— а я не маю сумніву, що це так,— її почнуть знову. Колумбіада, як і раніш, закопана в ґрунті Флоріди. Отже, це вже тільки справа ядра й пороху; отже щоразу, як Місяць проходитиме в зеніті, можна буде послати йому «заряд» мандрівників.

— Ясно,— відповів лейтенант Бронсфілд,— що Дж. Т. Мастон невдовзі поїде, щоб приєднатися до своїх товаришів.

— Якщо моя кандидатура бажана,— вигукнув мічман,— я готовий супроводити його.

— О! Охочих знайдеться чимало,— зауважив Бронсфілд,— і якщо їм дозволять робити те, чого вони хочуть, то незабаром половина жителів Землі емігрує на Місяць.

Ця розмова офіцерів «Сасквеганни» тривала аж до першої години. Лот ще не закінчили витягати. 4 500 метрів тросу залишалися ще в воді, отже, робота мала тривати ще кілька годин. З наказу командира, пара була вже розведена, і «Сасквеганна» могла першої-ліпшої хвилини вирушити.

Розмови тривали і далі. Важко уявити собі, чого досягла палка фантазія американців. Після спроби президента Гарматного клубу все їм здавалося здійсненним. Вони вже планували послати на Місяць не лише комісію вчених, але навіть цілу армію з піхотою, артилерією і кавалерією для завоювання місячного світу.

У цей момент,— була перша година сімнадцять хвилин дня,— лейтенант Бронсфілд мав намір залишити палубу й піти в свою каюту, коли його увагу привернув якийсь далекий, зовсім несподіваний свист.

Спершу він і його товариші гадали, що це свист випущеної пари. Але за хвилину вони збагнули, що цей свист іде зверху, з найдальших шарів повітря.

Вони не мали часу обміркувати, що це таке, як свист набрав жахливої сили, і раптом перед їх засліпленими очима з’явився колосальний болід, запалений швидкістю свого польоту, тертям об шари атмосфери.

Ця вогняна маса збільшувалась перед їх очима, з громовим гуркотом звалилася на бушприт[4] корвета, геть відтяла його і пірнула у воду з оглушливим шумом.

Якби одним метром ближче,— «Саксвеганна» пішла б на дно за розпеченою масою.

Цієї хвилини капітан Бломзберрі з’явився напіводягнений і кинувся на шканці, куди вже вибігли його офіцери.

— Панове, що тут скоїлось? — спитав він.

І мічман вигукнув думку всіх присутніх:

— Капітане, це «вони» повернулись!

Розділ XXI. Викликано Дж. Т. Мастона

Велике було хвилювання на борту «Сасквеганни». Офіцери й матроси забули про жахливу небезпеку, якої вони щойно зазнали. Вони думали тільки про катастрофу, якою закінчилася подорож на Місяць. Отже, найвидатніша спроба давніх і теперішніх часів коштувала життя цим хоробрим.

— Це «вони» повернулись,— сказав молодий мічман,— і всі його зрозуміли. Ніхто не мав ніякого сумніву, що цей болід був снарядом Гарматного клубу. Думки про долю мандрівників, замкнених у ньому, були різні:

— Вони мертві,— сказав один.

— Вони живі,— відповів інший.— Шар води глибокий, і їх падіння було пом’якшене.

— Але повітря їм невистачило,— продовжував перший,— і вони мали задихнутися.

— Згоріти! — заперечив інший.— їх снаряд був розпеченою масою, коли пролітав атмосферу.

— Все одно! — відповіли на це одностайно.— Живі чи мертві, треба їх витягти звідти.

Тимчасом капітан Бломзберрі зібрав своїх офіцерів і відкрив нараду. Треба було негайно ухвалити якесь рішення. Найважливіше було витягати снаряд. Важка процедура, але все-таки можлива. Однак на корветі не було необхідних машин — потужних і точних. Отже, вирішили зайти до найближчого порту і сповістити Гарматний клуб про падіння ядра.

Це ухвалили одноголосно. Треба було обговорити, який обрати порт. Сусідній берег не мав ніяких пристаней на двадцять сьомому градусі широти. Вище, за півостровом Монтерей, було важливе місто, яке йому дало назву. Але місто було на краю справжньої пустелі, не сполучалося з серединою країни телеграфною сіттю, а тільки електрика могла досить швидко поширити цю важливу новину.

Далі, на кілька градусів вище, відкривалася бухта Сан-Франциско. Менш як за два дні «Сасквеганна», ідучи повним ходом, могла прибути до порту Сан-Франциско. Отже, корвет повинен вирушити, не гаючи часу. Пара була розведена. Можна негайно підняти якір. 4 кілометри троса ще залишалося витягти з дна. Щоб не гаяти дорогоцінного часу на витягання троса, капітан Бломзберрі вирішив перерізати його.

— Ми прив’яжемо кінець його до буя[5],— сказав він,— і цей буй показуватиме нам точно місце, де впав снаряд.

— Крім того,— додав лейтенант Бронсфілд,— ми маємо точне наше положення: 27°7’ північної широти і 41°37’ західної довготи.

— Гаразд, пане Бронсфілд,— відповів капітан.— Накажіть перерізати трос.

Великий буй, збільшений ще прив’язаними колодами, був кинутий на поверхню океану. Кінець був солідно закріплений і, хитаючись тільки за рухом хвиль на поверхні, він не повинен буз помітно відхилятися.

У цей момент механік сповістив капітана, що пара вже готова і можна рушати. Капітан подякував йому за це приємне повідомлення. Потім він визначив маршрут. Корвет на всіх парах попрямував до бухти Сан-Франціско. Була третя година ранку.

Пройти тисячу кілометрів було не трудно такому судну, як «Сасквеганна». За 36 годин вона подолала цю відстань, і 14 грудня, о 1 годині 27 хвилин дня, входила до бухти Сан-Франциско.

Побачивши це судно з поламаним бушпритом і підпертою передньою щоглою, яке підпливало з великою швидкістю, публіка надзвичайно схвилювалась. Щільний натовп незабаром скупчився на пристані.

Після того, як судно стало на якір, капітан Бломзберрі і лейтенант Бронсфілд зійшли у восьмивесельний човен, який швидко перевіз їх на землю. Вони вискочили на пристань.

— Де телеграф? — спитали вони, не відповідаючи на тисячі запитань.

Портовий офіцер сам повів їх до телеграфу. Круг них зібрався великий натовп зацікавлених.

Бломзберрі й Бронсфілд увійшли до телеграфної контори, тимчасом як натовп тиснувся коло дверей.

Через кілька хвилин після того були надіслані чотири телеграми: секретареві морського міністерства, у Вашінгтон; віце-президентові Гарматного клубу, в Балтімору; шановному Дж. Т. Мастонові, на Лонгз-Пік, у Скелястих горах; заступникові директора Кембриджської обсерваторії, в Массачузетс.

Вони мали однаковий зміст:

 

«На 27°7’ північної широти і 41°37’ західної довготи 12 грудня, о першій годині сімнадцять хвилин дня снаряд колумбіади впав у Тихий океан. Чекаємо ваших наказів. Бломзберрі, командир «Сасквеганни».

Через п’ять хвилин все місто Сан-Франциско знало новину. До шостої години вечора Сполучені Штати довідалися про надзвичайну катастрофу. Після півночі вже і вся Європа знала результат великої американської спроби.

Не можна описати враження, яке справило на весь світ це несподіване повідомлення.

Одержавши депешу, секретар міністерства морських справ передав телеграфом наказ «Сасквеганні» чекати в бухті Сан-Франциско, стоячи з розведеною парою. Удень і вночі вона мусить бути готова вирушити в море.

Астрономи Кембриджської обсерваторії зійшлися на позачергове засідання, і з тією ясністю, яка відзначає вчені збори, вони спокійно обговорювали науковий бік цього питання.

У Гарматному клубі ця новина викликала вибух. Якраз зібралися всі артилеристи. Віце-президент, шановний Вілкем, читав попередню депешу, якою Дж. Т. Мастон та Белфаст сповіщали, що снаряд тільки-но побачили за допомогою гігантського рефлектора на Лонгз-Пік. Це повідомлення, крім того, казало, що ядро, захоплене притяганням Місяця, відіграватиме роль другорядного супутника у сонячному світі.

І тут раптом депеша капітана Бломзберрі!

Серед членів Гарматного клубу утворилося дві партії: з одного боку, партія людей, які припускали падіння снаряда і внаслідок цього повернення мандрівників. З другого боку, партія тих, які, спираючись на спостереження, зроблені на Лонгз-Пік, намагалися довести хибінсть повідомлення командира «Сасквеганни». Для них гаданий снаряд був тільки болідом, мандрівною кулею, яка своїм падінням зламала бушприт корвета. Не знали, що відповідати на їх доводи, бо швидкість, з якою промайнуло це тіло, не дала змоги зробити точні спостереження. Командир «Сасквеганни» і його офіцери могли, безумовно, щиро помилятися. Проте один довід був на їх користь, а саме: якби снаряд падав на Землю, його зустріч з земним сфероїдом могла б відбутися лише на двадцять сьомому градусі північної широти і, беручи до уваги час і рух Землі, саме між сорок першим і сорок другим градусом західної довготи.

Хоч би там як, у Гарматному клубі одностайно було вирішено, що полковник Бломзберрі, Білзбі й майор Ельфістон негайно вирушать до Сан-Франциско і вживуть заходів, щоб витягти снаряд з глибин океану.

Ці віддані люди поїхали, не гаючи і хвилини, і залізниця, яка незабаром мала прорізати всю центральну Америку, перевезла їх до Сент-Луїса, де чекали на них екіпажі швидкої пошти.

Майже тієї самої хвилини, коли секретар міністерства морських справ, віце-президент Гарматного клубу і заступник директора обсерваторії одержали депеші з Сан-Франциско, шановний Дж. Т. Мастон зазнав найсильнішого переживання за все своє життя — переживання, якого не дав йому навіть вибух його славнозвісної гармати. Це переживання мало не відібрало йому життя.

Треба нагадати, що секретар Гарматного клубу виїхав через кілька хвилин після вильоту снаряда до астрономічного поста на Лонгз-Пік у Скелястих горах. Вчений Дж. Белфаст, директор Кембриджської обсерваторії, супроводив його. Приїхавши на місце призначення, обидва приятелі влаштувалися вкупі і не залишали більш поста біля величезного телескопа.

Цей гігантський рефлектор був так побудований, що спостерігачі повинні перебувати під час спостережень угорі, а не внизу інструмента. Вони сходили нагору напрочуд легкими гвинтовими сходами, а під ними відкривався цей металевий колодязь, у 90 метрів завглибшки, на дні якого було металеве посрібнене дзеркало.

Отже, вгорі, на вузькій платформі, припасованій над отвором телескопа, двоє вчених проводили весь час, проклинаючи день, який закривав Місяць від їх поглядів, і хмари, які вперто застилали його протягом ночі.

Легко уявити, яка була їх радість, коли після кількох днів чекання, вночі проти 5 грудня, вони побачили вагон, в якому летіли у простір їх друзі. За цією радістю йшло глибоке розчарування, коли, поклавшись на недостатні спостереження, вони своєю першою телеграмою поширили в світі помилкове твердження, що снаряд став супутником Місяця і обертається по незмінній орбіті.

Відтоді снаряд більше не з’являвся перед їх очима, проходячи по той бік уздовж невидимого диска. Коли він знову мав з’явитися на видимому диску? Можна уявити собі хвилювання бурхливого Дж. Т. Мастона і його не менш нетерплячого товариша. Щохвилини їм здавалося, що вони бачать снаряд, але вони його не бачили. Через це між ними точилися невпинні суперечки, палкі диспути, бо Белфаст твердив, що снаряда не видно, а Дж. Т. Мастон наполягав на тому, що «він йому намуляв очі».

— Це ядро! — повторював Дж. Т. Мастон.

— Ні,— відповідав Белфаст.— Це лавина, яка зірвалася з місячної гори.

І під час цих сперечань добре відома запальність секретаря Гарматного клубу створювала постійну небезпеку для шановного Белфаста. Перебування удвох незабаром стало неможливим. Але несподівана подія поклала кінець цим сперечанням.

Протягом ночі проти 15 грудня два незамиренні друзі робили свої звичайні спостереження над місячним диском. Дж. Т. Мастон лаяв, за своєю звичкою, вченого Белфаста, який містився поруч нього. Секретар Гарматного клубу тисячний раз запевняв, що він побачив снаряд, додаючи навіть, що обличчя Мішеля Ардана з’явилося в одному з ілюмінаторів. Він закріпив своє твердження рядом жестів, які його страшний гачок робив небезпечними.

У цей момент слуга Белфаста з’явився на платформі,— була десята година вечора,— і передав йому депешу. Це була телеграма командира «Сасквеганни».

Белфаст розірвав конверт, прочитав і скрикнув:

— Що таке? — спитав Дж. Т. Мастон.

— Ядро!

— Ну що?

— Упало на Землю!

Новий крик, схожий на зойк, відповів йому.

Він обернувся до Дж. Т. Мастона. Нещасний, нерозсудливо нахилившись над металевою трубою, зник у гігантському телескопі. Падіння з висоти дев’яноста метрів! Белфаст, розгублений, кинувся до отвору рефлектора.

Він зітхнув. Дж. Т. Мастон, зачепившись своїм гачком за одну з підпорок телескопа, висів у повітрі над дорогоцінним дзеркалом. Він вигукував лайки й прокльони.

Белфаст покликав людей, прибігли його помічники. Були принесені жердини. Нерозсудливого секретаря Гарматного клубу насилу витягли.

— Ого! — сказав він.— А якби я розбив дзеркало!

— Ви б заплатили за нього,— суворо відповів Белфаст.

— Але це прокляте ядро впало? — спитав Дж. Т. Мастон.

— У Тихий океан.

— Їдьмо!

Через чверть години двоє вчених спускалися з Скелястих гір, а через два дні, одночасно з своїми друзями із Гарматного клубу, вони приїхали до Сан-Франциско, загнавши дорогою п’ятеро коней.

Ельфістон, полковник Бломзберрі, Білзбі кинулися до них, коли вони з’явилися.

— Що робити? — вигукнули вони.

— Витягати ядро! — відповів Дж. Т.Мастон.— І якнайскоріше!

Розділ XXII. Врятування

Місце, де снаряд пірнув у воду океану, було точно відоме. Потрібні були тільки прилади, щоб спіймати його і витягти на поверхню. Треба було їх винайти і потім побудувати. Для американських інженерів це не могло бути непоборною трудністю. Залізні гаки і парова лебідка, добре з лагоджені, мали витягти снаряд, незважаючи на його вагу, зменшену, проте, щільністю води.

Визволити мандрівників треба було якнайшвидше. Ніхто не мав сумніву, що вони ще живі,

— Це так! — повторював невпинно Дж. Т. Мастон, упевненість якого впливала на весь світ.— Вони не могли впасти, як дурні! Вони живі, цілком живі, але треба поспішати, щоб знайти їх такими. Провізія, вода — це все мене не турбує. Вони мали це все на довгий час. Але повітря, повітря! Ось чого їм бракуватиме незабаром! Отже, швидше, швидше!

Діяли швидко. Пристосували «Сасквеганну» для її нового призначення. Її потужні машини були припасовані для накручування ланцюгів під час вимірювання. Алюмінієвий снаряд важив менш як 10 тонн, вага значно менша за вагу трансатлантичного кабеля, який був піднятий у подібних умовах. Трудність була в тому, що циліндро-конічний снаряд мав зовсім гладенькі стінки, отже, важко було якось зачепити його.

Інженер Мерчісон, що прибув до Сан-Франциско, замовив спеціальні величезні гаки. Вони були з’єднані в автоматичну систему, як гігантські пазурі, що, схопивши снаряд, не повинні були випускати його. Він замовив також водолазні скафандри, що під своєю міцною і непроникливою оболонкою давали водолазам змогу обслідувати дно моря. Він взяв на борт «Сасквеганни» апарати з повітрям, дуже дотепно вигадані. Це були справжні кімнати з численними ілюмінаторами, а вода, яка містилася в певних камерах, могла опускати їх на великі глибини. Такими апаратами в Сан-Франциско користувалися для будування підводної греблі. На щастя, вони вже були сконструйовані, бо не вистачило б часу спорудити їх.

Проте, хоч які досконалі були прилади, хоч які вигадливі були вчені, що мали застосувати їх, успіх цієї операції не був ще цим забезпечений. Скільки могло трапитися несподіванок! Адже снаряд треба було витягти з глибини понад сім кілометрів. Далі, якщо навіть ядро пощастить витягнути на поверхню,— як витримали мандрівники жахливий удар, що його і семикілометровий шар води, мабуть, недосить пом’якшив?

Нарешті, треба було діяти якомога скоріш. Дж. Т. Мастон квапить удень і вночі своїх робітників. Він був готовий сам або вдягти скафандр, або випробувати повітряні апарати, щоб довідатися про становище своїх відважних друзів.

Тимчасом, хоч як ретельно й завзято готували всякі прилади, хоч витрачали значні кошти, видані на це урядом Гарматному клубові, п’ять довгих днів — п’ять століть! — минуло, поки були закінчені всі підготовні роботи. Протягом цього часу громадська думка була збуджена до найвищого ступеня. Телеграми безперервно летіли дротами й кабелями у всі кінці світу. Врятування Барбікена, Ніколла й Мішеля Ардана було міжнародною справою. Всі народи, які підписалися на позику Гарматного клубу, були зацікавлені безпосередньо у врятуванні мандрівників.

Нарешті, ланцюги для витягання, повітряні камери, автоматичні гаки були взяті на борт «Сасквеганнн». Дж. Т. Мастон, інженер Мерчісон і делегати Гарматного клубу вже сиділи по своїх каютах. Залишалося тільки вирушати.

21 грудня, о восьмій вечора, корвет знявся з якоря. Все населення Сан-Франциско поспішало на пристань, схвильоване, проте, мовчазне, зберігаючи свої «ура» для повороту.

Пара була доведена до максимуму тиску, гвинт «Сасквеганни» швидко віддаляв її від бухти.

23 грудня о восьмій ранку, після швидкого переходу, «Сасквеганна» повинна була прибути до злощасного місця. Треба було дочекатись півдня, щоб дістати точне визначення місця. Буя, до якого був прикріплений трос лота, ще не бачили.

Опівдні капітан Бломзберрі у присутності делегатів Гарматного клубу визначив, з допомогою своїх офіцерів, які контролювали спостереження, місце падіння снаряда. Виявилося, що «Сасквеганна» була на кілька мінут на захід від тієї точки, де снаряд зник у глибині.

Напрям корвета був скерований точно на місце призначення.

О 1 годині 47 хвилин, нарешті, побачили буй. Він був цілий і міг хіба тільки трохи збочити.

— Нарешті! — вигукнув Дж. Т. Мастон.

— Почнемо? — спитав капітан Бломзберрі.

— Не гаючи й секунди,— відповів Дж. Т. Мастон.

Було вжито всіх заходів, щоб тримати корвет майже зовсім нерухомим.

Інженер Мерчісон бажав спершу довідатися про положення снаряда на дні океану. Підводні апарати, призначені для цих розшуків, дістали свій запас повітря. Спускатися в цих приладах на глибину в 7 кілометрів було досить небезпечно, бо під таким великим тиском могли утворитися розколини, наслідки яких були б жахливі.

Дж. Т. Мастон, полковник Бломзберрі, інженер Мерчісон, не звертаючи уваги на цю небезпеку, зайняли місця в повітряній камері. Командир, на своєму капітанському мостику, керував цією операцією, готовий зупинити або розкрутити ланцюги при всякому сигналі. Гвинт був виключений, і вся енергія машин перенесена на кабестан (якірний ворот). Апарати можна було швидко витягти на борт.

Спускати камеру почали о першій годині двадцять п’ять хвилин по півдні. Резервуари з водою потягли її на дно.

Почуття офіцерів і матросів корабля поділилися тепер між полоненими снаряда і полоненими підводного апарата. Ці останні забули за самих себе і, припавши до ілюмінаторів, уважно вдивлялися в цю рідку масу, в яку вони спускалися.

О другій годині дев’ятнадцять хвилин Дж. Т. Мастон і його товариші досягли дна Тихого океану. Але вони нічого не бачили, крім цієї пустелі, яку не пожвавлювали ні тваринний світ, ні рослинний. При світлі своїх ламп з могутніми рефлекторами вони могли спостерігати темні шари води навколо себе, на просторі досить широкого радіуса, але снаряда ніде не було видно.

Нетерпіння цих відважних водолазів не можна описати. Їх апарат був сполучений електричним дротом з корветом, вони подали умовний сигнал, і «Сасквеганна» перетягла на два кілометри їх камеру, що висіла за кілька метрів від підводного ґрунту.

Так вони обслідували всю морську рівнину. Щохвилини їх обдурювали оптичні ілюзії, які розбивали їм серце. Тут скеля, там виступ дна їм ввижалися снарядом, який вони так шукали. Побачивши незабаром, що помилились, вони вдавались у розпач.

— Але де вони? Де вони? — вигукнув Дж. Т. Мастон.

І бідолаха кликав гучним голосом Ніколла, Барбікена, Мішеля Ардана, неначе його бідолашні друзі могли його чути або відповідати йому крізь це непроникливе середовище.

Розшуки тривали до того моменту, коли зіпсоване повітря в апараті змусило водолазів піднятися на поверхню.

Витягання почалося перед шостою вечора і закінчилося ке раніш півночі.

— До завтра! — сказав Дж. Т. Мастон, сходячи на палубу корвета.

— Так,— відповів капітан Бломзберрі.

— І на іншому місці.

— Так.

Дж. Т. Мастон не мав ще сумніву в успіху, але його товариші вже зрозуміли всю трудність цієї справи. Те, що здавалося легким у Сан-Франциско, тут, серед океану, здавалося майже нездійсненним. Шанси на успіх зменшувались у великій пропорції.

Другого дня, 24 грудня, незважаючи на вчорашню втому, знову взялися до роботи. Корвет пересунувся на кілька мінут на захід, і апарат з повітрям, як і напередодні, спустив тих самих спостерігачів у глибини океану.

Весь день минув у марних розшуках. Дно моря було пустинне. День 25 числа не приніс з собою ніяких наслідків. Так само двадцять шостого.

Було чого вдатися в розпач... Можна уявити собі долю цих бідолах, замкнених в ядрі двадцять шість днів! Може, саме в цей момент вони, уникнувши небезпек свого падіння, починали задихатися. Повітря вичерпалось і, без сумніву, разом з повітрям уся мужність і бадьорість.

— Повітря — це можливо,— незмінно відповідав на такі зауваження Дж. Т. Мастон,— але мужність — ніколи!

Нарешті, 28 грудня всяка надія була втрачена. Ядро — це порошинка в безкрайності моря. Треба було відмовитися від розшуків його. Проте, Дж. Т. Мастон не хотів і чути за від’їзд. Він не хотів залишити місця, принаймні не знайшовши могили своїх друзів. Але капітан Бломзберрі не міг далі лишатись і, незважаючи на протести поважного секретаря, він мусив дати наказ знятися з якоря.

29 грудня, о дев’ятій годині ранку «Сасквеганна» рушила до Сан-Франциско.

Корвет віддалявся потроху, ніби вагаючись, від місця катастрофи. Раптом о десятій годині матрос, що з висоти щогли спостерігав море, закричав:

— Буй проти вітру, попереду від нас!

Офіцери подивилися в указаному напрямі. За допомогою своїх підзорних труб вони з’ясували, що вказаний предмет мав вигляд тих буїв, які ставлять для того, щоб відзначити місце проходу в бухтах або ріках. Але чудна деталь — вимпел майорів за вітром на вершині його конуса, що стирчав на кілька дециметрів з води. Цей буй виблискував під сонячним промінням, немов він був зроблений із срібних пластинок.

Капітан Бломзберрі, Дж. Т. Мастон, делегати Гарматного клубу зійшли на капітанський місток і розглядали цей предмет, що блукав по волі хвиль.

Всі дивилися з нервовою нетерплячкою, але не порушували тиші. Ніхто не наважувався висловити думку, яка була в кожного.

Корвет підходив чимраз ближче до предмета. Тремтіння пробігло по всьому екіпажу.

У цей момент почувся гуркіт. Це відважний Дж. Т. Мастон упав, як брила. Забувши, що замість своєї правиці він мав залізний гак, і що тільки гутаперчова плівка вкриває його черепну коробку, він ударив себе по голові.

До нього кинулися. Підняли його, привели до пам’яті.

— Ах! Двічі, тричі бовдури! Ідіоти! Тюхтії ми! — були його перші слова.

— Як, що таке? — питали з усіх боків.

— Та кажи вже!

— Ох, і дурні ж! — заревів грізний секретар.— Ядро ж важить лише трохи більше за дев’ять тонн.

— Гаразд, що ж з того?

— А витискає воно двадцять вісім тонн води. Отже, значить, «випливло».

Ах, як ця гідна людина підкреслила це слово «випливло»! І це була правда. Всі, так, усі вчені забули про цей основний закон: через властиву йому легкість, снаряд, заглибившись після падіння у найглибші глибини океану, натурально повинен був з’явитися на поверхні. І тепер він спокійно плив, куди його несли хвилі.

На море спустили шлюпку. Дж. Т. Мастон і його друзі кинулися туди. Хвилювання досягло найвищого ступеня. Всі серця тремтіли, доки шлюпка наближалася до снаряда. Що було в ньому! Живі чи мертві? Живі, так! Живі, бо ж піднесли цей прапор!

Глибоке мовчання панувало на шлюпці. Всі серця завмерли. Очі нічого не бачили. Один з ілюмінаторів снаряда був відчинений. Кілька скалок скла у рамі доводили, що воно було розбите. Цей ілюмінатор був на висоті півметра над водою.

Причалила шлюпка, шлюпка Дж. Т. Мастона.

Дж. Т. Мастон кинувся до розбитої шибки...

У цей момент почули веселий і ясний голос Мішеля Ардана, який вигукував з тріумфом:

— Геть усі пустишки, Барбікен, всі пустишки!

Барбікен, Мішель Ардан і Ніколл грали в доміно.

Розділ XXIII. Для закінчення

Згадайте велику симпатію, з якою всі ставилися до мандрівників під час їх від’їзду. Якщо вони на початку справи викликали таке хвилювання у Старому й Новому світі,— з яким ентузіазмом повинні були зустрічати їх під час їх повороту! Ці мільйони глядачів, які переповнили Флоридський півострів, чи не кинулися вони назустріч цим відважним? Ці легіони іноземців, які з’їхалися з усіх країв земної кулі до американських берегів, чи поїдуть вони назад, не побачивши знову Барбікена, Ніколла й Мішеля Ардана? Людські істоти, які залишили земний сфероїд і повертаються після цієї дивної подорожі в небесних просторах, не могли бути зустрінуті інакше, як з ентузіазмом, відповідним до винятковості цього випадку. Побачити їх і почути — таке було загальне бажання.

Це бажання повинно було дуже швидко здійснитися майже для всього населення Сполучених Штатів.

Барбікен, Мішель Ардан, Ніколл, делегати Гарматного клубу, негайно повернувшись до Балтімори, були прийняті з ентузіазмом, який не можна описати. Дорожні записки президента Барбікена були готові для опублікування. «Нью-Йорк Гералд» купив цей рукопис за ціну, яка ще й досі невідома, але сума мала бути надзвичайна. Справді, за час, коли друкувалася «Подорож на Місяць», тираж цієї газети дійшов аж до п’яти мільйонів примірників. Через три дні після повернення мандрівників на Землю, найдрібніші деталі їх експедиції були відомі. Залишалося тільки побачити самих героїв цієї надлюдської справи.

Дослідження Барбікена і його двох приятелів, зроблені під час їх перебування поблизу Місяця, дали змогу перевірити різні теорії, що стосуються супутника Землі. Адже вчені мандрівники спостерігали Місяць на власні очі і в зовсім особливих умовах. Тепер відомо, які системи повинні бути відкинуті, які прийняті щодо формації цього світила, його походження, заселеності. Його минуле, його теперішнє й майбутнє так само виказали свої останні таємниці. Хіба можна було сперечатися з сумлінними спостерігачами, які зробили свої виміри на відстані меншій за сорок кілометрів над горою Тіхо, цією чудовою системою місячної орографії? Що відповісти цим вченим, погляди яких заглиблювалися у провалля цирку Платона? Як суперечити цим відважним мандрівникам, що облетіли невидимий бік Місяця, якого ще досі не бачило людське око? Тепер це було їх право визначати границі селенографічної науки, бо вони поновили будову цього світу, як Кюв’є[6] відбудував скелет копальної тварини, і могли сказати: Місяць — це був заселений світ, але заселений раніш від Землі.

Щоб відсвяткувати повернення найславетнішого свого члена і двох його товаришів, Гарматний клуб вирішив влаштувати бенкет, бенкет, гідний цих тріумфаторів, і влаштувати його так, щоб усі жителі Сполучених Штатів могли взяти в ньому безпосередню участь.

Всі головні станції державних залізниць були сполучені між собою додатковими коліями. По всіх вокзалах, однаково оформлених прикрасами, оздоблених однаковими прапорами, були розташовані одноманітно накриті столи. У певні точні години, встановлені за електричними годинниками, що вибивали водночас секунди, запрошували населення сідати за столи й починати бенкет.

Протягом чотирьох днів, від 5 до 9 січня, поїзди припинили свій рух, і всі колії залишилися вільні, як це бувало колись у неділю в Англії і в Америці.

Тільки один локомотив, з великою швидкістю везучи почесний вагон, мав право їздити протягом цих чотирьох днів по всіх залізницях Сполучених Штатів.

Паровоз, на якому були машиніст і кочегар, мав ще, крім того, одного почесного пасажира, шановного Дж. Т. Мастона, секретаря Гарматного клубу.

Вагон був призначений для президента Барбікена, капітана Ніколла й Мішеля Ардана.

Давши гудок, після нескінченних «ура», «гіп-гіп» тощо, поїзд залишив вокзал Балтімори. Він посувався із швидкістю понад 80 кілометрів на годину. Але що була ця швидкість порівняно до швидкості, яка відносила трьох героїв під час вильоту з жерла колумбіади!

Так вони проїхали по всьому північному сходу Сполучених Штатів через Пенсільванію, Коннектикут, Массачузетс, Вермонт, Мейн, Нью-Бренсуік; далі промчали північчю на захід через штати Нью-Йорк, Огайо, Мічиган, Уісконсін; повернули на південь через Іллінойс, Міссурі, Арканзас, Техас, Луїзіану; попрямували далі на північний схід через Алабаму, Джорджію, відвідавши, звичайно, і Флориду, а ще далі через обидві Кароліни — Південну та Північну — знов на північ через Тенессі, Кентуккі, Віргінію, Індіану і, нарешті, проїхавши через Вашингтон, опинилися в своїй Балтіморі.

Протягом чотирьох днів Сполучені Штати Америки вітали їх, можна сказати, безперервним ура.

Але тепер виникло питання: ця спроба, що не мала собі подібних в літописах подорожей,— чи матиме вона якісь практичні наслідки? Чи організують колись безпосереднє сполучення з Місяцем? Чи заснують навігацію через безповітряні простори, яка зробить доступними найдальші краї сонячної системи? Чи їздитимуть з планети на планету, з Юпітера на Меркурій, а згодом з однієї зорі на іншу, з Полярної зорі на Сиріус? Чи даватимуть засоби сполучення змогу відвідати ці сонця, які рясніють на небі?

На ці питання ще не можна відповісти. Але, знаючи технічний хист і додумливість ентузіастів науки й техніки, не можна дивуватись, якщо знайдуться сміливці, які спробують дістати практичну користь від незабутньої спроби президента Гарматного клубу Барбікена.

Хоч як там було, через деякий час після повернення мандрівників з Місяця були розповсюджені об’яви нового «Національного товариства міжзоряних сполучень», яке, мавши капітал у 100 мільйонів доларів, випустило 100 000 акцій. На голову товариства було обрано Барбікена, на заступника голови — Ніколла, на секретаря — Дж. Т. Мастона, а на директора служби зв’язку — Мішеля Ардана.

Проте, оскільки практичним янкі властиво зважати на всі обставини їх справ, навіть на можливий провал, шановний Гаррі Тролопп, суддя-експерт, і Френсіс Дейтон, секретар ліквідаційної комісії, були призначені заздалегідь.

Кінець другої частини.

 

[1] Л о т — прилад для вимірювання морських глибин.

[2] Ш к а н ц і — частина верхньої палуби корабля між середньою і задньою або передньою щоглою.

[3] К о р в е т — за часів парусного флоту невеликий військовий корабель.

[4] Б у ш п р и т — нахилена щогла (жердина) на носі корабля.

[5] Б у й (бакен) — дерев’яний або порожній залізний пливучий знак на якорі.

[6] К ю в’ є  Ж о р ж (1769–1832) — французький природознавець.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up