Подорож на Місяць (сторінка 3)

На це «Америкен Ревю» відповідала, що хоч ґрунт Флориди не такий вже багатий, проте, він має кращі властивості для формування й виливання колумбіади, бо складається з піску і глини.

«Але,— заперечували техасці,— перш ніж вилити будь-що, треба прибути в країну. Сполучення з Флоридою утруднене, тоді як береги Техаса утворюють Гавестонську затоку, яка має 28 кілометрів в окружності і в якій вистачить місця для флоту цілого світу».

«Добре! — твердили газети, прихильні до флорідян.— Ви нам пропонуєте затоку, розташовану нижче 29 паралелі, але ми маємо бухту Еспіріту-Санто, яка лежить якраз при 28° широти».

«Хороша бухта! — відповідали техасці.— Адже вона напівзасипана піском».

«Самі ви засипані піском!» — вигукували флорідяни.

Так війна тривала кілька днів, доки флорідяни вигадали новий маневр. Одного ранку «Таймс» проголосив, що оскільки починання це «справжнє американське», то воно і відбуватися повинно на «справжній американській» території. Від цих слів техасці аж підстрибнули:

«Американській! — скрикнули вони.— А хіба ми не такі самі американці, як ви? Техас і Флорида, чи не були вони обидва приєднані до Штатів 1845 року?»

«Безсумнівно,— відповідав «Таймс»,— але ми належимо американцям від 1820 року!»

«Так, вірно,— зауважувала «Трібюн»,— після того, як ви належали іспанцям або англійцям протягом 200 років, вас продали Сполученим Штатам за 5 000 000 доларів».

«Це не має значення,— відповідали флорідяни.— Хіба ми повинні через це червоніти? Хіба не купили 1803 року в Наполеона Луїзіану за 6 000 000 доларів?»

«Це ганьба! — вигукнули тоді техаські депутати.— Така мізерна країна, як Флорида, насмілюється порівнювати себе з Техасом, який, замість того, щоб його продавали, сам зробився самостійним, прогнавши мексиканців 2 березня 1863 року і оголосивши себе союзною республікою. Країна, яка з своєї волі приєдналася до Сполучених Штатів!»

«Бо вона злякалася мексиканців!» — відповідала Флорида.

Становище дедалі гіршало. Збройна сутичка і, мабуть, справжня війна були неминучі. Доводилося наглядати за депутатами. Президент Барбікен. який, звичайно, зважив усі ці обставини, мусив щось вирішити, бо, справді, шанси обох штатів були однакові. Протягом цієї запеклої полеміки він вже одержав чимало загрозливих листів, незаперечних документів і палких заяв.

Барбікен вирішив якось кінчити цю справу, а тому скликав своїх товаришів і запропонував їм цілком розумне розв’язання цієї проблеми.

— Беручи на увагу те, що сталося між Флоридою і Техасом,— почав він,— ми повинні зробити висновки, що такі самі чвари виникнуть і між окремими містами обраного штату. Техас має одинадцять міст, які змагатимуться, і через це ми матимемо нові неприємності. У Флориді лише одне придатне місто. Отже, ми оберемо Флориду і Темпа-Таун.

Це рішення, коли воно було опубліковане, довело до нестями техаських депутатів. Адміністрація Балтімори мусила, щоб зберегти спокій у місті, призначити особливий поїзд і з ним спровадити неспокійних техасців, які хоч-не-хоч залишили місто з швидкістю 60 кілометрів на годину.

Розділ XI. «Urbi et orbi»[1]

Коли астрономічні, технічні й топографічні питання були розв’язані, постало питання грошове. Треба було дістати колосальну суму для здійснення цього проекту. Жодна приватна особа, навіть жодна держава не могли дати відразу необхідні мільйони.

Хоч справа була суто американська, але вона мала цікавити весь світ, і через це була відкрита в Балтіморі міжнародна підписка для всіх охочих. Ця підписка повинна була мати успіх, хоч ішлося про те, щоб жертвувати, а не позичати гроші.

Враження від доповіді Барбікена, не обмежуючись Новим Світом, поширилося на Старий Світ, по той бік Атлантичного океану. Обсерваторії Сполучених Штатів встановили регулярні зв’язки з обсерваторіями інших країн. Деякі з обсерваторій, як-от Паризька, Пулковська, Капська, Берлінська, Альтонська, Гамбурзька, Баденська, Стокгольмська, Варшавська, Будапештська, Болонська, Малтійська, Лісабонська, Бенареська, Мадраська й Бейпінська послали свої привітання Гарматному клубові, але інші розсудливо не відповіли нічого, чекаючи результатів спроби. Проте взагалі на вчений світ цей проект справив чудове враження. Від нього воно перейшло на маси, які сами собою вже співчували цьому починанню. Це було дуже важливо, бо маса мусила вкласти величезний капітал.

Президент Барбікен 8 жовтня випустив маніфест, повний ентузіазму, в якому він звертався «до всіх чутливих людей». Цей документ, перекладений всіма мовами, набагато сприяв успіхові справи. Підписка була організована по всіх головних містах Сполучених Штатів, шоб згодом зосередитися в Балтиморському банку. Потім почали приймати підписні внески по всіх державах обох континентів.

Через три дні після маніфесту президента Барбікена чотири мільйони доларів вже були зібрані в різних містах Сполучених Штатів. З таким капіталом Гарматний клуб вже міг братися до справи. Ще через кілька днів телеграми сповістили Америку, що іноземна підписка проводиться дуже успішно. Звичайно, деякі країни давали з більшою охотою, інші утримувалися.

Ось які суми, за офіціальними відомостями, мав Гарматний клуб після закінчення підписки.

Росія послала на цю справу величезну суму в 368 733 карбованці. У цьому, звичайно, не було нічого дивного, бо відомо, як цікавляться росіяни наукою і як вони сприяли прогресові астрономічних досліджень, завдяки своїм численним обсерваторіям, що з них головна коштувала два мільйони карбованців.

Франція спочатку глузувала з американців. Місяць подав привід до різних недосить дотепних каламбурів і водевілів, де був і поганий смак і неуцтво. Але, пожартувавши й посміявшись, французи, проте, сплатили 1258 930 франків.

Австрія показала себе дуже щедрою, дарма що зазнавала фінансових ускладнень. Австрійці дали разом 2 156 000 флоринів.

Пожертви Швеції і Норвегії становили разом 53 000 рікдалерів.

Прусія, надіславши 250 000 талерів, виявила свою зацікавленість у цій справі. Численні німецькі обсерваторії охоче дали значні суми і дуже щиро підбадьорювали Гарматний клуб.

Туреччина була дуже щедра, хоч і не без натиску в цій справі султанського уряду на своїх підданців. Вона дала 1 372 640 піастрів.

Бельгія, дарма що розміри її невеликі, дала 513 000 франків або приблизно 12 сантимів на кожного громадянина.

Голландія з своїми колоніями показала зацікавленість справою, давши 110 000 флоринів і вимагаючи лише 5% скидки, бо внесок був зроблений готівкою.

Данія дала 9 000 дукатів, що довело любов данців до всяких наукових справ.

Хоч і бувши в великій скруті, Італія знайшла 200 000 лір у дірявих кишенях своїх дітей. Коли б вона мала ще і Венецію, то й більше знайшла б, але Венеція на той час належала Австрії.

Іспанія не змогла зібрати більш як 110 реалів. Вона посилалася на те, що їй треба закінчити будування залізниці. Крім того деякі іспанці, і не з найменш освічених, не могли собі уявити діяння снаряда на Місяць. Вони побоювалися, що снаряд порушить рух Місяця, і супутник Землі ще, чого доброго, впаде на Землю. Тому вони вважали за краще не давати коштів на цю справу.

Португалія виказала свою прихильність до науки, давши 30 000 крузадо.

Скромна пожертва Швейцарії становила тільки 257 франків, бо швейцарці мали сумнів в успіху цієї справи і не бажали витрачати свої гроші на таку непевну річ. Проте може вони й мали рацію.

Мексика дала занадто скромну суму в 86 піастров, бо імперії в занепаді мають завжди «фінансові ускладнення».

У Південній Америці — Перу, Чилі, Бразилія, республіка Ла-Плата й Колумбія дали разом 300 000 доларів.

Залишалася тільки Англія. Але відомо, з якою зневагою й недоброзичливістю поставилися англійці до пропозиції Барбікена. Вони дали зрозуміти, що проект Гарматного клубу суперечить їх «принципові невтручання» і, крім цього, не дали нічого.

Так утворився капітал:

 

З підписки Сполучених Штатів .. 4 000 000 доларів

З іноземної підписки ................. 1 446 675 доларів

Разом ...................................... 5 446 675 доларів

Така значна сума не повинна нікого дивувати. Витрати на виливання, свердління, бетонування, найми робітників, їх переселення до майже безлюдної країни, будування ливарних печей, устаткування майстерень, порох, чавун тощо — все це коштувало, за розрахунком, ніяк не менше. Деякі постріли під час війни північних штатів з південними коштували тисячу доларів; природно, що постріл Барбікена міг обійтися в 5 000 разів більше.

20 жовтня був підписаний договір з заводом Голдспрінга коло Нью-Йорка, який за часів війни постачав найкращі чавунні гармати. На підставі договору завод Голдспрінга зобов’язувався перевезти в Темпа-Таун, у Південній Флориді, всі матеріали, необхідні для виливання колумбіади. Всю роботу треба було закінчити не пізніш 15 жовтня наступного року; інакше довелось би сплачувати неустойку 100 доларів щодня доти, коли Місяць знов перебуватиме в таких самих сприятливих умовах, тобто протягом 18 років і 11 днів. Компанія Голдспрінга мусила найняти робітників, сплачувати їм платню і покласти на себе всі турботи. Цей договір був підписаний Барбікеном, президентом Гарматного клубу, і Мерчісоном, директором заводу Голдспрінга, які засвідчили два примірники й обмінялися ними.

Розділ XII. Стонз-Гілл

Після того, як вибір Гарматного клубу припав на Флориду, кожен в Америці, хто тільки вмів читати, вважав за свій обов’язок вивчити географію цієї країни. Ніколи ще книгарні не продавали такої кількості книг про Флориду. Виникла потреба друкувати нові видання. Це був фурор.

Барбікен не мав часу читати. Він бажав побачити на власні очі й відзначити місце встановлення колумбіади. Не гаючи часу, він віддав у розпорядження Кембриджської обсерваторії фонди, потрібні для побудування телескопа, і умовився з фірмою Бредвілл і К° в Олбені про спорудження алюмінієвого снаряда. Потім він залишив Балтімору в супроводі Дж. Т. Мастона, майора Ельфістона і директора заводу Голдспрінга.

Другого дня четверо подорожніх спинилися в Новому Орлеані. Там вони зразу сіли на «Тампіко», судно американського союзного флоту, яке уряд віддав у їх розпорядження, і скоро береги Луїзіани зникли з їх очей.

Переїзд тривав недовго. Через два дні після свого відходу «Тампіко», пройшовши 880 кілометрів, познайомився з флоридським берегом. Наближаючись до нього, Барбікен побачив перед собою низьку, положисту землю, досить неродючу на вигляд. Пройшовши вздовж цілої низки бухт, багатих на устриць і омарів, «Тампіко» спинився у бухті Еспіріті-Санто.

Барбікен відчув, як його серце почало шалено битися, коли він ступив на ґрунт Флориди. Він, здавалося, немов намацував його ногами, як це робить архітектор якогось будинку, випробовуючи його міцність. Дж. Т. Мастон пошкрябав землю кінцем свого гачка.

— Панове! — сказав тоді Барбікен.— Ми не можемо гаяти часу і завтра посідаємо на коні, щоб ознайомитися з країною.

Коли Барбікен зійшов на берег, три тисячі жителів Темпа-Тауна поспішили йому назустріч,— заслужена честь для президента Гарматного клубу, що вшанував їх своїм вибором. Вони вітали його бурхливими оплесками. Але Барбікен, уникаючи овацій, дістався до кімнати в готелі «Франклін» і не бажав приймати нікого.

Другого дня, 23 жовтня, маленькі коники іспанської породи, дужі й гарячі, вже били копитами під його вікнами. Але замість чотирьох їх там було п’ятдесят; на всіх кониках сиділи вершники. Барбікен вийшов у супроводі своїх трьох товаришів і висловив здивовання, опинившись серед такої кавалькади[2]. Він примітив також, що кожен вершник має карабін на ремені і два пістолі в кобурах. Причину цього озброєння йому відразу з’ясував один молодий флорідянин.

— Пане, там семіноли.

— Які ще семіноли?

— Індійці, які кочують у преріях. І ми вирішили, що буде безпечніше, якщо ми вас ескортуватимемо.

— Пфе! — вимовив Дж. Т. Мастон, сідаючи на коня.

— Зрештою,— додав флорідянин,— так буде надійніше.

— Панове! — відповів Барбікен.— Дякую вам за вашу уважність, а тепер у путь!

Маленький загін заворушився і раптом зник у хмарі пороху. Була п’ята година ранку. Сонце вже сяяло, і термометр показував 84°.[3] Але прохолодний морський вітер зменшував цю палючу спеку.

Барбікен, залишивши Темпа-Таун, попрямував на південь уздовж берега, щоб дістатися до річки Альфії. Ця маленька річка впадає в затоку Гіллізборо, за 24 кілометри від Темпа-Тауна. Барбікен та його супутники поїхали правим берегом її на схід. Незабаром хвилі затоки зникли з очей за горбом, і перед ними розгорнулася флоридська рівнина.

Флоріда ділиться на дві частини: одна на півночі, більш заселена й оброблена, із столицею Таллахассі та містом Пенсаколою, одним з головних морських арсеналів Сполучених Штатів. Друга частина, затиснута між Атлантичним океаном і Мексиканською затокою, утворює півострів, що його обтікає теплий Гольфстрім і безнастанно об’їжджають численні судна з Багамської протоки. Територія цього штату становить 15 365 440 гектарів. Якийсь один з них, розташований в межах 28 паралелі, мав бути обраний для колумбіади Гарматного клубу. Через це Барбікен, їдучи верхи, уважно розглядав рельєф місцевості.

Узбережжя Флориди має непривабливий вигляд. Але далі від берегів моря місцевість змінюється. Ціла сіть річок, струмків, потоків і ставків зрошує рівнину, вкриту розкішною рослинністю. Рівнина починає помітно підвищуватись, і з’являються оброблені поля, де зростають усі рослини півночі й півдня, де тропічне сонце і вода, яка зберігається в глинистому ґрунті, дають змогу вирощувати ананаси, ямс, тютюн, рис, бавовну, цукрову тростину, що дають багатющі врожаї.

Барбікен, здавалося, був дуже задоволений з поступового підвищення місцевості і, коли Дж. Т. Мастон запитав його про це, він відповів:

— Мій достойний друже, ми дуже зацікавлені в тому, щоб наша колумбіада була вилита в підвищеній місцевості.

— Щоб бути ближче до Місяця? — скрикнув секретар Гарматного клубу.

— О, ні! — відповів Барбікен, усміхаючись.— На кілька метрів більше або менше не має значення. Але на підвищеному ґрунті легше буде провадити наші роботи. Нам не доведеться боротися з водою і прокладати довгі й дорогі відводні труби. Треба буде викопати колодязь на 300 метрів глибини.

— Так, ви маєте рацію,— сказав тоді інженер Мерчісон.— Слід по змозі уникати води під час свердління. А якщо ми навіть натрапимо на якісь струмки, це ще нічого не значить, ми їх вичерпаємо за допомогою наших машин або змінимо їх русла. Тут ідеться не про артезіанський колодязь[4], вузький і темний, де свердляр працює своїм знаряддям навмання. Ні. Ми працюватимемо просто під небом, вдень, із заступом або мотикою в руці, і навіть за допомогою пороху, коли доведеться висаджувати в повітря тверде каміння.

— Проте,— перебив Барбікен,— якщо через підвищення ґрунту або його природу ми зможемо уникнути боротьби з підземною водою, наша робота піде швидше й досконаліше. Отже, будемо шукати місце для нашої роботи на кілька сот метрів вище рівня моря.

— Цілком вірно, пане Барбікен, і, якщо я не помиляюся, ми знайдемо незабаром зручне місце.

— Ах! Я б уже хотів бути при першому ударі заступом у ґрунт! — сказав президент.

— А я — при останньому! — вигукнув Дж. Т. Мастон.

— Ми наблизилися до цього, панове,— відповів інженер.— І, вірте мені, компанії Голдспрінга не доведеться сплачувати вам неустойку через запізнення.

— Ще б пак! Ви маєте рацію! — зауважив Дж. Т. Мастон.— Сто доларів на день, аж доки Місяць знов буде у таких самих умовах, тобто протягом 18 років і 11 днів, це ж, щоб ви знали, обійдеться 658 100 доларів.

— Ні, пане, ми цього не знаємо та нам і не потрібно цього знати.

До 10 годин ранку маленький загін вже проїхав яких двадцять кілометрів. За родючими долинами пішли ліси. Там пишно буяли різні тропічні рослини. Ці ліси, майже непрохідні, складалися з гранатових, апельсинових, лимонових, фігових, маслинових, морелевих, бананових дерев, серед яких звішувалися пишні грона винограду; плоди й квіти суперничали щодо кольорів і пахощів. В ароматному затінку цих розкішних дерев співали й літали незчисленні яскраві птахи, серед яких особливо вирізнялися крабоїди, гніздо яких повинне б бути шкатулкою, щоб бути гідним цих пернатих самоцвітів.

Дж. Т. Мастон і майор не могли серед цієї багатої природи не захоплюватись її буйною красою. Проте треба було посуватися далі й переходити вбрід багато річок, а це було не зовсім безпечно, бо річки кишіли кайманами в 4-5 метрів завдовжки. Дж. Т. Мастон зухвало загрожував їм своїм залізним гачком, але він лякав тільки чирків, пеліканів та інших диких жителів цих берегів, тоді як великі червоні фламінго дивилися на нього байдужим оком. Нарешті, зникли і ці пернаті хазяї вогких країв. Вже не такі товсті дерева росли по негустих гаях. Кілька груп дерев було розкидано серед безмежних рівнин, де втікали перелякані лані.

— Нарешті! — вигукнув Барбікен, підводячись на стременах,— ось країна сосен.

— І дикунів,— відповів майор.

Справді, кілька семінолів з’явилося на обрії. Вони метушилися, під’їжджали один до другого своїми прудкими кіньми, вимахували довгими списами або давали глухі постріли з своїх рушниць. На цьому вони обмежилися у виявах своєї неприязні і більше не турбували Барбікена та його товаришів, що виїхали на середину кам’янистої рівнини, яку сонце затоплювало блискучим промінням. Ця рівнина була утворена широким підвищенням ґрунту, який, здавалось, обіцяв членам Гарматного клубу всі необхідні умови для встановлення їх колумбіади.

— Стій! — вигукнув Барбікен, зупиняючись.— Чи має ця місцевість якусь назву?

— Її називають Стонз-Гілл, (кам’янистий горб),— відповів один з флорідян. Барбікен, не кажучи й слова, зліз на землю, взяв свої інструменти і почав точно визначати положення місцевості. Маленький загін, розташований навколо нього, спостерігав це в глибокому мовчанні.

У цей час сонце проходило через меридіан. Барбікен через кілька хвилин оголосив результати своїх спостережень.

— Ця місцевість розташована на висоті 585 метрів над рівнем моря під 27°7’ широти й 5°7’ західної довготи[5]. Мені здається, що її суха й кам’яниста природа створює сприятливі умови для нашої спроби. Отже, якраз тут ми побудуємо наші майстерні і склади, наші ливарські печі й будинки для наших робітників, і звідси,— додав він, ударивши ногою у вершину Стонз-Гілла,— наш снаряд полетить у простори сонячного світу.

Розділ XIII. Заступ і лопата

Того самого вечора Барбікен і його товариші повернулися до Темпа-Тауна, а інженер Мерчісон знову сів на «Тампіко», щоб їхати до Нового Орлеана. Він мав найняти цілу армію робітників і привезти більшу частину матеріалів. Члени Гарматного клубу залишилися в Темпа-Тауні, щоб налагодити перші роботи за допомогою місцевих жителів.

Через тиждень Мерчісон повернувся на «Тампіко» разом із цілою флотилією пароплавів, на яких він віз 15 000 законтрактованих робітників. Він набрав у свою армію тільки кваліфікованих механіків, кочегарів, ливарів, бетонярів, рудокопів, цегельників і робітників різних інших фахів. Багато з них взяли з собою свої родини. Це було справжнє переселення народів.

31 жовтня о десятій ранку це військо висадилося на пристані в Темпа-Тауні. Легко собі уявити хвилювання й метушню, що охопили маленьке місто, населення якого подвоїлося за один день. Справді, Темпа-Таун мав багато виграти, завдяки розпочатій Гарматним клубом справі, не лише через приїзд численних робітників, які прямували безпосередньо до Стонз-Гілла, а й через зосередження туристів, які потроху прибували сюди з усіх частин світу.

Протягом перших днів тільки вивантажували матеріали і машини, привезені флотилією, запаси провізії і велику кількість готових розкладних будинків з заліза, частини яких були занумеровані. Тимчасом Барбікен розташував перші віхи майбутньої залізниці на 30 кілометрів завдовжки, призначеної сполучати Стонз-Гілл з Темпа-Тауном.

Відомо, в яких умовах будуються американські залізниці. Їх проводять, незважаючи на всі перешкоди, чудними закрутами, по горбах і рівчаках, навпростець. Такі шляхи коштують досить дешево й будуються швидко, проте, часто поїзди залишають рейки і вільно стрибають на просторі. Отже, і залізниця між Темпа-Тауном та Стонз-Гіллом була саме такого типу, і тому не потрібно було ні багато часу, ні великих грошей, щоб її побудувати.

Барбікен був центром цього світу, який утворився з його ініціативи. Він підбадьорював усіх, умовляв, вселяв стійкість і уважність. Він з’являвся всюди в супроводі неодмінного Дж. Т. Мастона, який дзижчав, наче муха. Практичний розум Барбікена робив тисячі винаходів. Він не визнавав ніяких перешкод або ускладнень. Він хотів бути одночасно і рудокопом, і інженером, і астрономом і розв’язувати всі завдання. Він активно листувався з Гарматним клубом і з заводом Голдспрінга. Удень і вночі «Тампіко» стояв напоготові і чекав наказів на рейді Гіллізборо.

1 листопада Барбікен виїхав із Темпа-Тауна з загоном робітників і вже другого дня ціле місто з механічних розкладних будинків було побудовано навколо Стонз-Гілла. Його оточили паркани й різні склади. Через свій жвавий рух і гарячкову діяльність це місто здавалось одним з найбільших промислових центрів Сполучених Штатів. Життя в ньому було суворо регламентоване, і роботи провадилися за точним розпорядком. Спробне свердління показало добрі якості ґрунту, і до копання колодязя взялися 4 листопада. Перед тим Барбікен скликав усіх старших майстрів і пояснив їм завдання.

О 8 годині ранку почулися перші удари заступа, і відтоді цей прилад вже не лишався бездіяльним ні на хвилину в руках копачів. Робітники змінялися чотири рази на день.

Важливі заходи, запроваджені інженером Мерчісоном, за згодою президента Барбікена, ще більше прискорювали роботи. Як зазначено в умові, для міцності колумбіада мала бути охоплена обручами. Власне, це було зайвою розкішшю і надмірною передбачливістю, бо гармата могла обійтися й без них. Від цього запобіжного заходу відмовилися. Зберегли також чимало часу, запровадивши нову систему копання, яку вживають тепер для спорудження колодязів. За цією системою мури закладаються водночас із свердлінням. Тому вже не потрібно укріплювати землю підпорами. Мури підтримують її з непохитною силою і опускаються поволі під діянням власної ваги.

Ця робота повинна була початися лише тоді, коли заступ досягне твердої частини ґрунту.

4 листопада 50 робітників копали в центрі обведеного огорожею місця, тобто на горішній частині Стонз-Гілла, велику яму в 18,7 метра завширшки. Спершу заступи натрапили на якийсь чорний ґрунт в 15 сантиметрів завтовшки, з яким вони легко справились. За цим шаром ішли 60 сантиметрів дрібного піску, який був дбайливо вибраний, бо він мав придатися при виготуванні внутрішньої форми. Після цього піску з’явилася біла глина, досить щільна, схожа на англійський мергель, яка лежала шаром понад метр. Згодом залізо заступів почало вибивати іскри об твердий шар ґрунту, заступи натрапили на якусь гірську породу, що складалась із скам’янілих черепашок, дуже міцну, ї в ній працювали далі весь час. Тут яма вже мала завглибшки 2 метри, і каменярські роботи були розпочаті.

На дні цієї заглибини побудували «зруб» з дубових деревин, щось на зразок гігантського диска, дуже міцно збитого. Посередині він мав отвір, який дорівнював зовнішньому діаметрові колумбіади. На цьому зрубі й були споруджені перші бетонні будови, цемент яких міцно тримав каміння. Робітники, які бетонували від обводу до центра, опинилися в колодязі 6,7 метра завширшки.

Коли ця робота була закінчена, каменярі знов узялися за ломи й мотики і почали підрубати кам’яний ґрунт під зрубом, водночас, підтримуючи його надзвичайно міцними підпірками. Щоразу, коли яма заглиблювалася на 60 сантиметрів, підпірки знімали. Зруб потроху опускався, а разом з ним і кільцевий масив бетонних споруд. Угорі тимчасом мулярі безперебійно надбудовували цей мур, залишаючи «продухи», які мали давати газові вихід під час виливання гармати. Ця робота вимагала від робітників надзвичайної спритності і повсякчасної уваги.

Не один робітник, копаючи під зрубом, був тяжко чи навіть смертельно поранений скалками каміння. Але працювали невпинно вдень і вночі. Удень — під сонячним промінням, яке кілька місяців тому створювало на цих випалених рівнинах спеку в 40° за Цельсієм, вночі — під білою скатертиною електричного світла. Удари ломів об каміння, вибухи закладених мін, грюкіт машин, клапті диму, розвіяні в повітрі, утворили навколо Стонз-Гілла страхітливе коло, яке табуни бізонів і загони семінолів не наважувалися переходити.

Тимчасом роботи швидко посувалися. Парові лебідки вичерпували землю й переносили матеріали. За непередбачені перешкоди не було й мови, були тільки передбачені труднощі, яких спритно збувалися.

Минув перший місяць; колодязь досяг призначеної на цей час глибини, тобто 36 метрів. У грудні ця глибина була подвоєна і в січні потроєна. Протягом лютого робітники мусили боротися з водою, яка бризнула з ґрунту. Довелося застосувати потужні помпи й прилади, які діють стисненим повітрям, щоб вичерпати її і забетонувати саме джерело, як затикають пробоїну в кораблі. Зрештою, справились і з цими небажаними струмками. Тільки через осідання ґрунту зруб частково піддався, і на одному боці стався обвал. Уявіть собі страшенний тиск цього диску кам’яних споруд у 146 метрів завтовшки! Цей нещасний випадок коштував життя багатьом робітникам.

Три тижні потрібні були, щоб поновити муровання і поладнати зруб, що мав бути міцний, як і раніше. Але, завдяки спритності інженера і потужності застосованих машин, все було полагоджено, і свердління тривало далі.

Ніякі нові нещасні випадки не затримували далі ходу робіт, і 10 червня, за 20 днів до закінчення строку, встановленого Барбікеном, колодязь, остаточно вдягнений у своє кам’яне вбрання, досяг глибини 300 метрів. Унизу муровання спиралося на масивний куб у 10 метрів завтовшки, тоді як його верхня частина торкалася земної поверхні.

Президент Барбікен і члени Гарматного клубу палко привітали інженера Мерчісона. Його колосальна робота була вивершена з надзвичайною швидкістю. Щоправда, чимало робітників поплатилося життям при небезпечній роботі; американці, проте, мало клопочуться такими «дрібницями». Вони більше «піклуються» «людством», ніж окремою людиною. А втім Барбікен додержував протилежного погляду, і, дякуючи його турботам, його незвичайній людяній прозірливості, середнє число нещасть не було більше, ніж в інших місцевостях, де вживаються різні запобіжні заходи, і, між іншим, у Франції, де на 200 000 франків утримання налічують по одному смертельному нещасному випадку.

Розділ XIV. Свято Виливання

Усі вісім місяців, коли свердлили й бетонували колодязь, провадились одночасно з надзвичайною швидкістю підготовні роботи до виливання гармати. Іноземець, приїхавши до Стонз-Гілла, був би дуже здивований видовищем, яке розкрилося б перед його очима.

На віддалі 600 метрів від колодязя, розташовані колом навкруги цього центрального пункту, височіли 1200 ливарських печей, кожна в 2 метри завширшки, відокремлених одна від одної інтервалом в один метр. Лінія, утворена цими печами, дорівнювала майже 4 кілометрам. Усі вони були побудовані за однаковим зразком, з високими чотирикутними димарями. Печі справляли чудне враження. Дж. Т. Мастон вважав цю архітектуру за найвеличнішу в світі.

Пригадаймо, що на третьому своєму засіданні комітет вирішив вилити колумбіаду з чавуну, і саме з сірого чавуну. Цей метал справді найбільш пружний, його легше просвердлювати, він придатний для всіх операцій виливання. Витоплюваний з деревним вугіллям, він має всі властивості, необхідні для виробів з великим опором, як от: гармати, циліндри паровозів, гідравлічні преси тощо. Але чавун після одного топлення рідко буває досить суцільним, і тільки при другому топленні його очищають від решти земляних домішок.

Отже, залізну руду не везли до Темпа-Тауна, а обробляли її раніше в домнах Голдспрінга, підігріваючи разом з вугіллям і кремнієм при дуже високій температурі, і перетворювали на чавун. Після цієї першої обробки метал відсилали до Стонз-Гілла. Але перевезти понад 68 тисяч тонн чавуну залізницею коштувало б дуже дорого. Вартість перевозу подвоїла б ціну матеріалу. Тому визнали за краще найняти судна в Нью-Йорку і навантажити їх чавунними брусами. Для цього потрібно було щонайменше 68 кораблів місткістю 1000 тонн кожен,— цілий флот, який 3 травня рушив з Нью-Йорка, поплив океаном уздовж американських берегів, через Багамську затоку, обійшов на півдні Флоридський півострів і 10 травня, увійшовши в бухту Еспіріту-Санто, причалив до порту Темпа-Тауна.

Там судна були розвантажені у вагони залізниці Стонз-Гілла, і близько середини червня величезна маса металу була доставлена на місце призначення.

Другого дня, коли мурування і свердління були закінчені, Барбікен наказав узятися до виготовлення внутрішньої форми. Треба було спорудити в центрі колодязя, ідучи за його віссю, циліндр у 300 метрів заввишки й 2,9 метра завширшки, щоб він якраз заповнював простір, залишений для труби колумбіади. Цей циліндр складався з суміші глинистої землі й піску з додатком сіна й соломи. Проміжок, залишений між формою і мурами, мав бути заповнений розтопленим металом, який утворював стінки в 1,9 метра завтовшки. Для того, щоб цей циліндр зберігав рівновагу, він мав бути зміцнений залізними підпірками й подекуди перекладинами, вмурованими в стіни колодязя. Після виливання підпірки та перекладини мали залишитися в масі металу, що ніяк не заважало. Ця робота була закінчена 9 липня, і виливання було призначено на другий день.

— Це буде чудова церемонія,— свято виливання,— сказав Дж. Т. Мастон своєму другові Барбікену.

— Без сумніву,— відповів Барбікен,— але це не буде прилюдне свято.

— Як? Ви не відчините двері огорожі для всіх охочих?

— Я краще утримаюся від цього, Мастоне. Виливання колумбіади — це делікатна операція, щоб не сказати — небезпечна, і я бажаю, щоб воно відбувалося за зачиненими дверима. Під час пострілу, будь ласка, хай буде свято, але до того часу — ні.

Президент мав рацію. Під час виливання могли виникнути всякі непередбачені утруднення, і великий натовп глядачів заважав би усунути їх. Треба було зберегти свободу рухів. Отже, нікого за огорожу не пустили, крім делегації членів Гарматного клубу, які прибули до Темпа-Тауна. Серед них можна було бачити палкого Білзбі, Тома Гентера, полковника Бломзберрі, майора Ельфістона, генерала Моргана й інших, для кого виливання колумбіади стало особистою справою. Дж. Т. Мастон сам запропонував бути чичероне[6]. Він не дозволяв їм пропустити навіть найдрібніших деталей. Він водив їх скрізь — по складах, по майстернях, серед машин і примусив їх подивитись усі 1 200 ливарських печей по черзі. При відвідуванні 1 200-ї печі ці споруди викликали в гостей непоборну огиду.

Виливання мало відбутись якраз опівдні. Напередодні кожна піч була завантажена 57 000 кілограмами металевих брусів, розташованими навхрест один над одним, щоб повітря вільно циркулювало між ними. Зранку 1 200 димарів плювали в атмосферу вогневими струменями, і ґрунт здригався від глухих поштовхів. Скільки тонн металу треба розтопити, скільки вугілля спалити? 68 000 тонн вугілля закривали сонячний диск густою заслоною чорного диму.

Незабаром спека стала нестерпною в цьому колі печей. Їх гудіння зливалося в єдиний звук, подібний до гуркоту грому. Могутні вентилятори приєднували до цього свої подихи й насичували киснем усі ці розпалені вогнища. Для успішності топлення, його треба було виконати швидко. За сигналом, що його подасть постріл з гармати, кожна піч мала дати вихід рідкому чавуну.

Коли підготування були закінчені, всі стали з хвилюванням, напруженням і нетерпінням чекати призначеного моменту. Всередині загорожі не було більше нікого, і кожен старший ливар був на своєму посту біля виливного отвору.

Барбікен і його товариші, умостившись на сусідньому підвищенні, були присутні при операції. Перед ними стояла гармата, готова за знаком інженера дати залп.

За кілька хвилин до півдня почали просочуватися перші краплини металу. Приймальні басейни потроху наповнювались і, коли чавун став зовсім рідкий, його залишили ще на якийсь час, щоб полегшити відокремлення сторонніх речовин.

Вибило південь. Раптом пролунав залп гармати, кинувши в повітря свій жовтий спалах. 1 200 виливальних отворів відчинились одночасно, і 1 200 вогняних гадюк поплазували до центрального колодязя, розгинаючи свої розпечені кільця. Доплазувавши до краю колодязя, вони навально ринули з страшенним гуркотом на глибину 300 метрів. Це було захватне й чудове видовище. Земля здригалася, хвилі розтопленого чавуну, кидаючи в небо завихрені стовпи диму, випаровували водночас усю вологу з форми і виганяли її крізь продухи в мурах непрозірними клубами пари. Ці штучні хмари розгортали свої густі спіралі, підносячись до зеніту на висоту кілометра. Здавалось, що десь у Флориді виник новий кратер. Проте, це не був ні вибух вулкана, ні смерч, ні ураган, ні боротьба стихій. Ні! Тільки людина могла утворити цю червонувату пару, ці гігантські вогні, мов під час вибуху вулкана, ці бурхливі коливання землі, схожі на землетрус, ці страшенні виття, подібні до ураганів і бур,— це була її рука, яка скинула у нею ж таки викопану прірву цілу Ніагару розтопленого металу.

Розділ XV. Колумбіада

Чи вдале було виливання? Про це можна було тільки здогадуватись. Все наче давало підставу сподіватись успіху, бо форма поглинула всю масу рідкого металу, розтопленого в печах. Та хоч би там як, у цьому не можна було переконатися.

Терпіння членів Гарматного клубу за цей час зазнало нового випробування. Але нічого не можна було зробити. Дж. Т. Мастон мало не спікся через надмірну відданість справі. Через два тижні після виливання колосальна димова хмара ще височіла на фоні неба, і ґрунт обпікав ноги в колі радіусом у 200 кроків навколо вершини Стонз-Гілла.

Минали дні, тижні. Ніяких засобів, щоб охолодити величезний циліндр. Неможливо навіть наблизитися до нього. Треба було чекати, і члени Гарматного клубу шаленіли з нетерплячки.

— Тепер у нас десяте серпня,— сказав одного ранку Дж. Т. Мастон.— Чотири місяці відокремлюють нас від першого грудня. А ще треба буде вийняти внутрішню форму, калібрувати нутро, зарядити колумбіаду! Ми не встигнемо своєчасно! Ще не можна навіть наблизитись до гармати! Мабуть, вона ніколи не прохолоне й не застигне! Це буде жорстока містифікація!

Безуспішно намагалися вгамувати нетерплячого секретаря. Барбікен не говорив нічого, але його мовчазність приховувала глухе роздратовання. Всі були змушені зупинитися перед перешкодою, яку міг усунути лише час.

Проте щоденні спостереження дали змогу констатувати певні зміни у стані ґрунту. Перед 15 серпня помітно зменшилися сила й густина навислої пари. Через кілька днів після цього земля видихала з себе лише легкі випари — останній подих потвори, замкненої в своїй кам’яній труні. Потроху здригання ґрунту вщухли. Гаряче коло скорочувалося. Найбільш нетерплячі глядачі вже наближалися до застиглої поверхні. Одного дня вони підійшли на відстань 5 метрів. Другого дня — ще ближче. 22 серпня Барбікен, його товариші й інженер могли стати на чавунну поверхню, що виходила на вершину Стонз-Гілла.

— Нарешті! — вигукнув президент Гарматного клубу з незмірним задоволенням.

Роботи відновилися того самого дня. Негайно заходилися витягати внутрішню форму, щоб звільнити від неї нутро гармати. Ломи, мотики, знаряддя для свердління діяли невпинно. Глиниста земля й пісок під впливом жару набували незвичайної твердості. Але, застосувавши машини, вдалося відокремити цю ще розпечену суміш від чавунних стінок. Витягнуті звідти матеріали були швидко вивезені за допомогою парових двигунів. Працювали так завзято, що 3 вересня всі сліди форми зникли.

Безпосередньо після цього почалося свердління. Хутко припасовані машини швидко обертали потужні свердла, вістря яких почали обгризати чавунні виступи. Через кілька тижнів внутрішня поверхня велетенської труби була абсолютно циліндрична і нутро гармати прекрасно відшліфоване.

Нарешті, 22 вересня, менш як через рік після доповіді Барбікена, величезна гармата, пильно калібрована й абсолютно вертикальна, вивірена за допомогою точних інструментів, була готова діяти.

Радість Дж. Т. Мастона була безмежна. З ним мало не сталася страшна катастрофа: заглянувши у середину труби в 300 метрів завглибшки, він мало не впав туди. Без правої руки Бломзберрі, яку достойний полковник, на щастя, зберіг, секретар Гарматного клубу знайшов би свою смерть у глубині колумбіади.

Отже, гармата була закінчена. Вже не було ніякого сумніву в досконалому виконанні її. Через це 7 жовтня Барбікен записав у своїй книжці, на сторінці під заголовком «Одержано», суму в 2 000 доларів, заплачену капітаном Ніколлом. Цілком зрозуміло, що в цей час гнів капітана досяг своїх останніх меж. і що він навіть захворів через це. Проте у нього ще лишалось три парі — в три, чотири і в п’ять тисяч доларів і, якби йому пощастило виграти з них два, його справи були б непогані, хоч і не блискучі. Але гроші тут не мали такої ваги. Саме успіх його суперника, якому пощастило вилити гармату, спроможну пробити броню в 20 метрів завтовшки, завдав йому непоправного удару.

Починаючи від 23 вересня, загорожа Стонз-Гілла була широко відчинена для публіки, і не важко уявити собі, який був наплив відвідувачів. Незчисленні туристи усіх країв Сполучених Штатів прямували до Флориди. Місто Темпа навдивовижу виросло протягом цього року, цілком присвяченого роботам Гарматного клубу, і населення в ньому налічувалося вже 150 000 чоловік. Нові квартали, нові майдани і цілий ліс будинків зросли на піскуватому березі, колись безлюдному. Менш як за рік місто збільшилося вдесятеро.

У той час, коли невеликі залізниці простяглися навколо міста, як залізне павутиння навколо бетонного павука, саме місто внаслідок надзвичайного росту населення було, нарешті, сполучене залізницею з південними штатами Союзу. Залізниця пожвавила на своєму шляху зовсім безлюдну доти центральну частину Флориди. Так Темпа-Таун, завдяки цим дивам індустрії, унаслідок ідеї, яка одного чудового дня виникла в мозку однієї людини, міг вважатися цілком справедливо за велике місто. Йому дали назву Moon-City (Місячне місто) і колишня столиця Флориди — Таллахассі — зазнала «повного затемнення», видного з кожної точки світу.

Кожен зрозумів тепер причину такого великого суперництва між Техасом і Флоридою і роздратовання техасців, коли їх претензії були відкинуті вибором Гарматного клубу. Вони добре знали, що може мати країна через спробу, запроваджену Барбікеном, і яку користь може принести такий постріл з гармати. Через перевагу, яку Гарматний клуб віддав Флориді, Техас утратив багато: можливість стати значним торговельним центром, залізниці й великий ріст населення. Всі ці вигоди припали мізерному флоридському півострову, кинутому наче гребля між хвилями Мексиканської затоки й бурунами Атлантичного океану.

Проте, нове населення Темпа-Тауна, охоплене комерційною гарячкою та індустріальним запалом, не могло забути про цікаві роботи Гарматного клубу. Навпаки. Найдрібніші деталі справи, кожний удар мотики викликали їхній захват. Це було невпинне сновигання туди й сюди між містом і Стонз-Гіллом, процесія або, ще вірніше, проща!

Можна було вже заздалегідь передбачати, що в день спроби глядачі скупчаться мільйонами, бо ці мільйони вже поприїжджали з усіх країн і зібралися на вузькому півострові. Європа немовби емігрувала до Америки.

Але досі, треба сказати, цікавість цих численних приїжджих була не дуже задоволена. Багато хто надіявся побачити виливання колумбіади. Але побачили тільки дим. Цього було замало для жадібних очей. Та Барбікен не хотів нікого допускати до цієї операції. Звідси — невдоволення, нарікання, ремство. Ганили президента. Закидали йому абсолютизм[7]. Його вчинок був проголошений «недосить американським». Утворився мало не заколот круг огорожі Стонз-Гілла. Барбікен, як відомо, залишався непохитним у своєму рішенні.

Та коли була остаточно закінчена колумбіада, двері не могли більше залишатися зачиненими. Робити так, викликаючи загальне незадоволення публіки, було б нерозсудливо й небезпечно. Отже, Барбікен відчинив двері своєї огорожі для всіх охочих. Проте спонукуваний своїм практичним розумом, він вирішив заробити на зацікавленості публіки.

Цікаво було розглядати велетенську колумбіаду, але спуститися в її глибочінь,— ось що здавалося американцям верхом можливого щастя. Через це не було жодного відвідувача, який не бажав би зазнати насолоди спуститися всередину цієї металевої прірви. Прилади, рухані паровою лебідкою, давали змогу глядачам задовольнити їх цікавість. Це був фурор. Жінки, діти, старі — всі вважали за свій обов’язок цілком збагнути таємницю колосальної гармати. За спуск брали 5 доларів з особи, і, хоч це була висока ціна, скупчення відвідувачів протягом двох місяців перед спробою дало змогу Гарматному клубові зібрати щось із 500 000 доларів.

Не треба, мабуть, казати, що першими відвідувачами колумбіади були члени Гарматного клубу. Урочиста подія відбулася 25 вересня. У спеціальному коробі спустилися президент Барбікен, Дж. Т. Мастон, майор Ельфістон, генерал Морган, полковник Бломзберрі, інженер Мерчісон та інші видатні члени славетного клубу. Разом дванадцятеро. Було ще дуже жарко на дні цієї довгої металевої труби. Там ще трохи важко дихалося. Але яка радість! Який захват! Стіл на десять персон, поставлений на кам’яному масиві, що підтримував колумбіаду, був освітлений a giorno[8] промінням електрики. Вишукані й численні страви одна по одній з’являлися перед гостями і найкращі французькі вина щедро лилися протягом цього розкішного бенкету, влаштованого на глибині 300 метрів під землею.

Це святкування було дуже жваве й навіть бурхливе. Численні тости взаємно перехрещувалися. Пили за земну кулю, пили за її супутника, пили за Гарматний клуб, за Сполучені Штати, за президента. Всі ці «ура», посилені сприятливими умовами гігантської акустичної труби, долітали, немов гуркотіння грому, до її верху; натовп навколо Стонз-Гілла приєднував свої вигуки до цих вигуків гостей, що заховались на дні велетенської колумбіади.

Дж. Т. Мастон вже не тямив себе; трудно сказати, чи він кричав більше, чи жестикулював, чи пив більше, чи їв. У всякому разі він не проміняв би свого місця ні на що в світі: не проміняв би «навіть якби гармата була вже заряджена і порох підпалений, щохвилини готовий вибухнути й неодмінно спровадити його шматками в міжпланетний простір».

Розділ XVI. Телеграма

Великі роботи, розпочаті Гарматним клубом, були, можна сказати, закінчені, а ще два місяці залишалося до того дня, коли снаряд попрямує до нічного світила. Два місяці, які мали здаватися роками при загальному нетерпінні. Досі найдрібніші деталі цієї справи наводилися щодня в газетах, які читалися жагучими й жадібними очима. Але можна було побоюватися, що віднині цей інтерес серед публіки трохи зменшився, і кожен непокоївся, що не матиме своєї частки щоденних переживань. Проте, ці побоювання були марні. Стався якраз випадок найменш сподіваний, найбільш незвичайний, неймовірний, неправдоподібний, який знову розворушив жадібну людську уяву і викликав нове гостре збудження у всьому світі.

Одного дня, 30 вересня, о третій годині вечора, на адресу президента Барбікена надійшла телеграма, передана кабелем з міста Веленшіа (Ірландія) до Нью-Фаундленда й звідти до американського берега.

Президент Барбікен, розпечатавши депешу, прочитав текст і, хоч як володів собою, його губи побіліли і в очах потьмарилося від читання цієї телеграми.

Ось дослівно текст депеші, яка тепер фігурує в архівах Гарматного клубу:

 

Франція, Париж. 30 вересня, 4 год. Ранку

Барбікенові, Темпа, Флорида

Сполучені Штати.

Замініть сферичну бомбу циліндро-конічним снарядом. Полечу всередині. Приїжджаю пароплавом «Атланта».

Мішель Ардан».

Коли б ця громова новина, замість того, щоб прилетіти електричним дротом, прийшла б, як звичайно, поштою і в запечатаному конверті, коли б французькі, ірландські, нью-фаундлендські й американські телеграфні службовці не були неминуче обізнані з її змістом, то Барбікен не вагався б ні хвилини. Він мовчав би з розсудливості, щоб не дискредитувати своєї справи. Ця телеграма могла прикривати містифікацію. Неймовірно, що взагалі є така відважна людина, якій спала на думку подібна подорож. А коли б навіть така людина існувала, чи не була вона божевільна, яку треба посадити в психіатричну лікарню, а не в ядро?

Але депеша була вже відома, бо знаряддя передачі не дуже скромні по своїй природі, і звістка про дивну пропозицію Мішеля Ардана облетіла вже різні штати. Отже, Барбікен не мав більше ніякої причини мовчати. Він зібрав своїх товаришів, які перебували в Темпа-Тауні і, не висловлюючи своєї думки, не обговорюючи вірогідності телеграми, спокійно прочитав її лаконічний текст.

— Неможливо!

— Це неймовірно!

— Простісінький жарт!

— З нас глузують!

— Смішно!

— Абсурд!

Ціла серія виразів, яких уживають, щоб висловити сумнів, недовіру, відзначити дурість чи безумство, пролунали протягом кількох хвилин у супроводі жестів, вживаних у таких обставинах. Кожен іронічно усміхався, знизував плечима або прискав від сміху,— залежно від вдачі. Сам тільки Дж. Т. Мастон висловився з захватом:

— Адже це ідея! — вигукнув він.

— Так,— відповів йому на це майор.— Але, якщо іноді й дозволено буває мати такі ідеї, як оця, то лише з умовою і не мріяти про їх здійснення.

— А чому б і ні? — палко відповів секретар Гарматного клубу, готовий сперечатися.

Проте, ім’я Мішеля Ардана вже ходило в місті Темпа-Тауні. Новоприбулі і старожили дивились один на одного, запитували і глузували не з далекого сміливця, який здавався міфом, істотою ефемерною, а з Дж. Т. Мастона, який міг повірити в існування цієї легендарної, казкової особи. Коли Барбікен запропонував послати снаряд на Місяць, кожен вважав цю справу доречною, здійсненною, просто справою балістики. Але, щоб якась розумна істота схотіла подорожувати всередині снаряда, наважилась на цю неймовірну подорож — це було просто фантастичною пропозицією, жартом, містифікацією.

Глазування тривали аж до вечора, і можна з певністю сказати, що цього дня всі Сполучені Штати шалено реготали.

Проте пропозиція Мішеля Ардана, як і всі нові ідеї, вплинула на деякі голови. Це змінило звичайний напрям думок. «У це ще не вдумалися!»

На пропозицію звернули увагу саме через її незвичайність. Про неї думали. Скільки речей, які відкидали напередодні, стали другого дня дійсністю. Чому б цій подорожі не здійснитися сьогодні чи завтра? Але в усякому разі людина, яка бажала так рискувати, мала бути дурнем, неодмінно дурнем, бо її проект не міг бути прийнятий серйозно, краще вона мовчала б, ніж турбувати все населення своєю смішною нісенітницею.

Але чи справді існувала ця особа? Ім’я «Мішель Ардан» було не зовсім невідоме в Америці. Воно належало одному європейцеві, про якого часто згадували у зв’язку з різними відважними пригодами. Потім, ця телеграма, передана через глибини Атлантики, згадування про судно, яким їхав француз,— все це надавало пропозиції певної імовірності. Треба було поставитися до неї уважніше. Незабаром з окремих осіб утворилися групи, групи згусали під впливом молекулярного тяжіння, і, нарешті, виникла суцільна маса, яка попрямувала до житла президента Барбікена.

[1] У р б і е т о р б і (лат.) — на весь світ.

[2] К а в а л ь к а д а — група осіб верхи на конях.

[3] За термометром Фаренгейта, тобто 23,1° за термометром Реомюра.

[4] За термометром Фаренгейта, тобто 23,1° за термометром Реомюра.

[5] По вашингтонському меридіану (різниця з паризьким меридіаном на 79°22’).

[6] Ч и ч е р о н е (італ.) — провідник, що показує чужинцям дорогу, пам’ятки мистецтва, старовини тощо.

[7] А б с о л ю т и з м — самодержавство, самовладність.

[8] «А д ж о р н о» (італ.) — до яскравості денного (сонячного) світла.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up