Подорож на Місяць (сторінка 4)

Барбікен не висловлювався після одержання депеші; він дав змогу Дж. Т. Мастонові сказати свою думку, не виявляючи сам ні ухвали, ні заперечення. Він тримався спокійно, порадивши собі чекати дальших подій. Проте він не зважав громадської нетерплячки і дивився не дуже задоволено, як населення Темпа-Тауна скупчувалося під його вікнами. Незабаром гомін і вигуки змусили його з’явитися перед натовпом. Запанувала тиша. Один громадянин, взявши слово без замішання, просто поставив йому таке запитання:

— Чи особа, зазначена в телеграмі під ім’ям Мішель Ардан, їде до Америки, чи ні?

— Панове! — відповів Барбікен.— Я не знаю так само, як і ви.

— Це треба знати! — вигукнуло кілька нетерплячих голосів.

— Час доведе нам це,— холодно відповів президент.

— Час не має права залишати в сумніві цілу країну,— сказав оратор.— Чи змінили ви план снаряда, як того вимагає телеграма?

— Ще ні, панове. Але ви маєте рацію. Треба знати, чого додержувати. Нехай телеграф, який заподіяв усе це хвилювання, доповнить свої відомості.

— До телеграфу! До телеграфу! — раптом загомонів натовп. Барбікен зійшов униз і на чолі цієї величезної юрби попрямував до поштамту.

Через кілька хвилин після того була послана телеграма старшині агентів пароплавних компаній у Ліверпулі. Питали відповіді на такі запитання:

Що це за судно «Атланта»?

Коли воно залишило Європу?

Чи є на ньому француз на ймення Мішель Ардан?

Через дві години після того Барбікен одержав відомості такої точності, яка не залишала більше місця для сумніву.

«Пароплав «Атланта» вийшов у море з Ліверпуля 2 жовтня, прямуючи до Темпа-Таун; на ньому є француз, записаний у книгу пасажирів під ім’ям Мішель Ардан».

Від цього підтвердження першої телеграми очі президента на хвилину заграли раптовим вогнем, кулаки його з силою стислися і присутні почули, як він пробурчав:

— Отже, це правда! Це можливо! Француз існує! І через два тижні він буде тут! Але це якийсь божевільний! Шалапут!.. Ніколи я не погоджусь...

І, проте, того самого вечора він написав фірмі Бредвілл і К° і просив припинити до нового наказу виливання снаряда.

Розділ XVII. Пасажир «Атланти»

Описати хвилювання, яке охопило всю Америку; розказати, як ефект доповіді Барбікена був перевищений вдесятеро; що писали американські газети, як сприйняли вони новину і як оспівували прибуття цього героя з старого континенту; змалювати нервове збудження, в якому жив кожен, відраховуючи секунди; подати уявлення, бодай невелике, про цю нав’язливу ідею усіх мозків, підкорених лише єдиній думці; показати, як всі заняття були залишені заради єдиної турботи,— роботи припинилися, торгівля затихла, судна, готові відплисти, затрималися в порту, щоб не пропустити прибуття «Атланти»,— як вагони приїздили повні, а поверталися порожні, як бухту Еспіріту-Санто безнастанно борознили пароплави, пакетботи, яхти, човни всіх розмірів; перелічити ці тисячі зацікавлених, які за два тижні почетверили населення Темпа-Тауна і повинні були стати табором у своїх наметах, наче військо в полі,— все це разом — завдання понад людські сили і його не можна виконати без певної безрозсудності.

20 жовтня, о 9 годині ранку, семафори Багамського каналу сповістили про густий дим на горизонті. Через дві години великий пароплав обмінявся з ними сигналами. Назву «Атланта» зразу передано в Темпа-Таун. О четвертій англійське судно було на рейді в Еспіріту-Санто. О шостій воно спинилось у порту Темпа.

Якір ще не врізався в піскувате дно, як 500 різних суден оточили «Атланту», і пароплав був узятий приступом. Барбікен перший зійшов східцями на палубу і голосом, в якому він марно намагався приховати хвилювання, вигукнув:

— Мішель Ардан!

— Тут! — відповів чоловік з юта[1].

Барбікен, схрестивши руки, не розтуляючи губ, запитливим оком пильно вдивлявся в пасажира «Атланти».

Це був чоловік років сорока двох, високий, але вже трохи згорблений. Його голова, схожа на лев’ячу, іноді стріпувала шевелюрою, яка утворювала на ній справжню гриву. Коротке обличчя, широке біля висків, з щетинистими вусами, подібними до котячих, маленькі жовтуваті баки на всю щоку, круглі й неспокійні очі, погляд короткозорої людини — доповнювали цю виразну котячу фізіономію. Але ніс був сміливо накреслений, рот м’якого рисунка, лоб високий, розумний, з борознами, наче поле, що ніколи не лежить перелогом. Нарешті, дуже розвинений тулуб, що спирався на довгі ноги, мускулясті руки, рішуча хода — все це робило з цього європейця людину «скоріше викувану, ніж вилиту», як кажуть металурги. Одягнений був він у широке вбрання. Його штани й пальто були такі просторі, що Мішель Ардан сам прозвав себе «смерть сукну». Широчезний комір його сорочки був розстебнутий, звідти стирчала дужа шия, а з так само розстебнутих манжет виглядали жилаві руки. Здавалося, що цій людині, навіть серед зими й небезпек, ніколи не буває холодно.

Тепер на палубі пароплава, посеред натовпу, він не залишався і хвилини на місці, «теліпався на якорях», як казали матроси, жестикулював, казав усім «ти» і гриз свої нігті з нервовою жадібністю.

Ця дивна людина жила невпинно у світі перебільшень. Він бачив усе перебільшеним, крім... труднощів і людей. Він був досить дотепний і вигадливий у розмові, завжди готовий утнути якийсь жарт. У суперечках він зовсім не пильнував логіки, але вперто захищав усіма засобами свою справу. Він ставився зневажливо до кабінетних вчених, «людей, які лічать вічка, коли ми граємо партію». Кидався стрімголов у всякі безумні пригоди і, коли здавалося, що він от-от скрутить собі в’язи, завжди підводився на ноги, мов дерев’яна лялька з свинцевою кулькою всередині, якою бавляться діти.

Проте його любили здебільшого і поводилися з ним, як з пещеним пустуном. Це була людина, з якою можна було або товаришувати, або відсахнутися від неї. І з ним товаришували. Всі цікавились його сміливими пригодами і стежили за ним неспокійними поглядами, бо знали, що він такий нерозсудливий і відважний. Коли який приятель хотів застерегти його проти близької небезпеки, він відповідав з чарівною усмішкою: «Ліс буває спалений лише своїми власними деревами», не маючи сумніву, що цитує найкраще з усіх арабських прислів’їв.

Такий-от був цей пасажир «Атланти», завжди збуджений, завжди палкий від внутрішнього вогню, завжди схвильований і не через те, що йому доведеться робити в Америці,— він про це навіть зовсім не думав,— а через свою нервову натуру. Коли взагалі будь-які люди являли собою разючий контраст, це саме були француз Мішель Ардан і янкі Барбікен, обидва, проте, заповзятливі, відважні, хоробрі, кожний у своєму дусі.

Споглядання, якому віддався президент Гарматного клубу в присутності цього суперника, що мав відсунути його на другий план, припинили вигуки з натовпу — «ура» і «віват». Ці вигуки були такі несамовиті, ентузіазм, скерований на особу Ардана, набрав таких нечуваних розмірів, що, хоч який сміливий він був, але після того, як довелося потиснути першу тисячу рук, ледве не залишивши в них свої десять пальців, він утік до каюти.

Барбікен ішов за ним, не кажучи й слова.

— Це ви — Барбікен? — спитав його Мішель Ардан, тільки-но вони залишилися вдвох, таким тоном, ніби він звертався до особи, яку знав уже двадцять років.

— Так,— відповів президент Гарматного клубу.

— Гаразд, добридень, Барбікен! Як справи? Дуже добре? Тим краще! Тим краще!

— Отже,— сказав Барбікен без усякого вступу,— ви вирішили відправитися?

— Остаточно вирішив!

— Ніщо вас не затримує?

— Ніщо. Чи ви змінили ваш снаряд, як було зазначено в моїй телеграмі?

— Я чекав на ваш приїзд. Але,— спитав Барбікен з новою настійливістю,— чи добре ви обміркували?..

— Обміркував? Хіба я мав час для цього? Я дістав нагоду зробити подорож до Місяця, я з неї скористався, оце й усе. Мені здається, що не варт багато обмірковувати.

Барбікен пожирав очима цю людину, яка говорила про свій проект подорожі з такою легкістю, з такою надзвичайною безтурботністю, з такою повною безжурністю.

— Але ви маєте принаймні план,— сказав він йому,— засоби для виконання?

— Досконалі, мій дорогий Барбікен. Але дозвольте мені зробити вам одне зауваження; я люблю розповідати мою історію всім одночасно, щоб потім не було більше за це мови. Таким способом я уникну повторень. Отже, не кажучи зайвих слів, скликайте ваших друзів, ваших колег, усе місто, всю Флориду, всю Америку, коли хочете, і завтра я буду готовий розгорнути перед вами мій план, розказати про мої засоби і відповідати на всякі заперечення. Будьте спокійні, я чекатиму їх з усією твердістю. Чи ви згодні на це?

— Згоден,— відповів Барбікен.

На цьому президент вийшов з каюти і сповістив натовп про пропозицію Мішеля Ардана. Люди почали сходити на берег, але деякі впертіші глядачі не хотіли залишити палуби «Атланти». Вони заночували на судні. Між іншим, Дж. Т. Мастон так устромив свій гачок у поруччя юта, що довелось лебідкою витягати його.

— Це герой! це герой! — кричав він на всі голоси,— і ми справжні вахлаки, якщо рівняти до цього європейця.

Запросивши відвідувачів розійтися, президент увійшов у каюту пасажира і залишив її тільки тоді, коли дзвін на пароплаві вибив чверть на дванадцяту. Обидва суперники щодо популярності потисли гаряче один одному руки, і Мішель Ардан вже звертався на «ти» до Барбікена.

Розділ XVIII. Мітинг

Другого дня Барбікен, побоюючись нескромних розпитувань про Мішеля Ардана, хотів обмежити аудиторію невеликою кількістю прихильників, переважно своїх товаришів. Але це було однаково, що намагатися стримати греблею Ніагару. Отже, він мусив відмовитися від своїх намірів.

Новий зал біржі в Темпа-Тауні, дарма що мав колосальні розміри, був недостатній для цього багатолюдного мітингу. Довелось обрати велику рівнину, розташовану поза містом. За кілька годин її накрили від сонячного проміння. Судна, які були в порту, багаті на парусину, на снасть, на запасні щогли, на бруси, доставили все необхідне для спорудження колосального намету. Незабаром величезна полотняна завіса простяглася над випаленою прерією і захистила її від денної спеки. Там умістилося до 300 000 чоловік, які нетерпляче ждали прибуття француза. З натовпу слухачів перша третина могла чути й бачити; друга третина не чула й погано бачила; а третя нічого не чула і нічого не бачила.

О третій годині з’явився Мішель Ардан у супроводі головних членів Гарматного клубу. Праворуч від нього був президент Барбікен, ліворуч Дж. Т. Мастон, променистіший за південне сонце і майже такий же блискучий. Ардан зійшов на естраду; з висоти її він бачив цілий океан чорних шапок. Ардан зовсім не здавався розгубленим. Він не позував. Він був там наче вдома, веселий, невимушений, чемний. На «ура», які зустріли його появу, він чемно вклонився. Потім, зробивши рукою знак, щоб присутні мовчали, він заговорив англійською мовою, зовсім правильно, і звернувся до слухачів з такими словами:

— Панове, хоч тут і дуже гаряче, я дозволю собі надужити ваш час, щоб дещо пояснити вам у проекті, який здається, вас цікавить. Я не промовець і не вчений і не збирався говорити публічно, але мій друг Барбікен сказав мені, що це буде вам приємно, і я жертвую собою. Отже, слухайте мене вашими шістьмастами тисяч ушей і ласкаво пробачте мені мої хиби.

Цей простий початок дуже сподобався присутнім, які висловили своє задоволення ухвальним гомоном.

— Панове! — сказав він.— Ніякі вияви вашого задоволення чи незадоволення вам не заборонені. Умовившись про це, я починаю. І насамперед, не забувайте, що ви маєте справу з неуком, неуцтво якого сягає так далеко, що він не визнає навіть труднощів. Через це йому здалося, що це зовсім проста, природна, легка річ — сісти в снаряд і полетіти на Місяць. Адже ця подорож, все одно, рано чи пізно, повинна відбутися, а засіб пересування залежить від технічного прогресу. Людина почала подорожувати на всіх чотирьох, згодом, одного чудового дня, на двох ногах, потім коляскою, диліжансом[2], нарешті — залізницею; отже, ядро є засіб пересування в майбутньому. Про наше ядро, панове, мабуть, дехто з вас міг подумати, що швидкість, яку йому буде надано,— надмірна. Нічого подібного. Всі зорі перевищують його своєю швидкістю, сама Земля в своєму обертанні навколо Сонця везе нас утроє швидше. Ось кілька прикладів. Тільки я проситиму вашого дозволу визначити мої міркування за допомогою льє[3], бо з іншими мірами я не дуже обізнаний і боюся заплутатися в своїх розрахунках.

Просьба здавалася цілком природною і була ухвалена без будь-яких перешкод. Оратор продовжував свою промову:

— Ось вам, панове, швидкість різних планет. Я мушу визнати, що хоч який я неук, а дуже точно пам’ятаю цю незначну деталь астрономії. Але через дві хвилини ви будете такі ж учені, як я. Отже, знайте, що Нептун робить 5000 льє на годину, Уран — 7000, Сатурн — 8858, Юпітер — 11 675, Марс — 32 011, Земля — 27 500[4], Венера — 32 190, Меркурій — 52 520, деякі комети — 1 400 000 льє у своєму перигелії[5]. А ми — справжні ледарі, неквапливці, наша швидкість не перевищуватиме 9 900 льє, і вона весь час зменшуватиметься! Я питаю вас, чи є тут з чого дивуватися, і хіба не ясно, що все це буде перевищене колись більшими швидкостями, в яких світло або електрика, можливо, відіграватимуть роль механічних двигунів?

Ніхто, здавалося, не мав сумніву в цьому твердженні Мішеля Ардана.

— Мої дорогі слухачі! — продовжував він.— Якщо вірити деяким обмежним розумам,— це якраз визначення, що їм личить,— людство буде замкнене в безвихідному колі, за межі якого воно ніколи не зможе вийти, і, засуджене на тоскне нидіння, воно ніколи не матиме змоги полинути в міжпланетні простори. Це брехня! їздитимуть на Місяць, поїдуть до планет, до зір, як сьогодні їздять від Ліверпуля до Нью-Йорка,— легко, швидко, надійно. І повітряним океаном, і безповітряним незабаром пересуватимуться, як земними. Відстань—це лише відносне слово, і воно неодмінно буде зведене нанівець.

Збори, хоч і дуже прихильні до французького героя, трохи були приголомшені цією сміливою теорією. Мішель Ардан, здавалося, зрозумів це.

— Здається, ви не переконані, мої шановні господарі,— додав він з чемною усмішкою.— Гаразд. Поміркуймо трохи! Чи знаєте ви, скільки часу буде потрібно кур’єрському поїздові, щоб доїхати до Місяця? Триста днів. Не більше. Путь, рівна приблизно 86 410 льє[6] — що це, власне, таке? Це не становить навіть 9 окружностей Землі, і немає, мабуть, моряка чи хоч трохи моторного мандрівника, які не зробили б такої путі протягом свого життя. Отже, уявіть собі, що я перебуватиму в дорозі лише 97 годин. Ах, ви, мабуть, гадаєте, що Місяць занадто далекий, і треба двічі обміркувати цю справу, перш ніж наважитись вирушити в таку подорож? Але що ви сказали б мені, якби мова була про подорож до Нептуна, що обертається на віддалі 1 147 000 000 льє від Сонця? Оце подорож, яку навряд чи багато людей спромоглися б зробити, хоч би це коштувало тільки 5 су[7] за кілометр. Сам барон Ротшільд з його мільярдами не мав би чим розплатитися, йому невистачило б 147 мільйонів і він залишився б десь серед дороги.

Ця манера доводити, здавалося, дуже подобалася присутнім. Крім того, Мішель Ардан, заглиблений у свою тему, дедалі більш захоплювався. Він почував, що його жадібно слухають, і продовжував з дивовижною самовпевненістю:

— Отже, друзі мої, ця відстань Нептуна від Сонця, це ще ніщо, коли ми її порівняємо з відстанями зір. Справді, щоб обчислити далекість цих світил, треба перейти на таке запаморочливе числення, де найменше число має 9 цифр, і взяти мільярд за одиницю. Я прошу мені пробачити, що я так багато говорю про це питання, але воно має животрепетний інтерес. Послухайте-но і розміркуйте. Зоря Альфа в сузір’ї Центавра віддалена від нас на 8 000 мільярдів льє, Вега — на 50 000 мільярдів, Сіріус — так само на 50 000, Полярна Зоря — на 117 000 мільярдів, а інші зорі перебувають на відстані тисяч мільярдів і мільярдів мільярдів льє. Що ж після цього говорити про віддаленість планет від Сонця! І ще запевняють, що ця відстане існує. Помилка! Фальш! Облуда почуттів! Чи знаєте ви, що я думаю про цей світ, який починається біля променистого світила і закінчується біля Нептуна? Для мене сонячний світ є суцільне тверде тіло. Планети, які його складають, наближаються одна до одної, торкаються, з’єднуються, і простір, який існує між ними, це лише простір, який поділяє окремі молекули найщільнішого металу, срібла або заліза, золота або платини. Отже, я маю право запевняти, що простір є лише марне слово, простір не існує!

— Добре сказано! Браво! Ура! — в один голос закричали збори, наелектризовані жестом, тоном, і сміливістю переконань оратора.

— Ні! — вигукнув Дж. Т. Мастон ще дужче за інших,— простір не існує!

І, захоплений силою своїх рухів, він ледве встиг урівноважити своє незграбне тіло, щоб не скотитися з естради на землю. Але йому вдалось уникнути падіння, яке безцеремонно довело б йому, що простір — це не марне слово. Тимчасом промова запального оратора тривала далі.

— Друзі мої! — говорив Мішель Ардан.— Я гадаю, що це питання тепер розв’язане. Якщо я не переконав вас усіх,— це через те, що я був боязкий у моїх доказах, малосилий у своїх аргументах, і причина цього — недостатність моїх теоретичних знань. Хоч би як там було, я вам повторюю, що відстань від Землі до її супутника не має значення і не варта того, щоб серйозна людина сушила собі нею голову. Я не думаю, що далеко забіжу вперед, коли скажу, що в близькому майбутньому ходитимуть поїзди з Землі на Місяць. Там не буде ні штовханів, ні струсів, вони не сходитимуть з рейок і досягатимуть мети швидко, без утоми, по прямій лінії, як літають бджоли. Не більш як через двадцять років половина жителів Землі відвідає Місяць.

— Ура! Ура! Хай живе Мішель Ардан! — вигукнули присутні, навіть найменш переконані.

— Ура! Хай живе Барбікен! — відповів скромно оратор.

Цей вияв вдячності до ініціатора всієї цієї справи був зустрінутий одностайними оплесками.

— Тепер, друзі мої,— продовжував Мішель Ардан,— якщо ви маєте якесь запитання до мене, ви, звичайно, поставите в скрутне становище таку неосвічену людину, як я, проте, я намагатимусь відповідати вам.

Досі президент Гарматного клубу міг бути дуже задоволений напрямом обговорення. Воно не виходило за межі цих споглядальних теорій, які Мішель Ардан, захоплений своєю палкою уявою, висловлював блискуче. Отже, треба було не дати йому відхилитися в бік практичних питань, в яких він, без сумніву, міг заплутатися. Тому Барбікен поспішив узяти слово і запитав свого нового приятеля, чи населені, на його думку, Місяць та інші планети.

— Дуже серйозне це запитання, яке ти ставиш мені, мій ціановий президенте,— відповів оратор, усміхаючись.— Проте, коли я не помиляюсь, деякі розумні люди відповідали на це запитання позитивно. А я, відповідаючи тобі, друже Барбікен, скажу: якщо інші світи придатні для життя, то вони або населені, або були населені, або будуть населені.

— Дуже добре! — скрикнули перші ряди слухачів, думка яких мала силу закону для решти.

— Не можна відповісти логічніше і правдивіше,— сказав президент Гарматного клубу.— Отже, питання зводиться ось до чого: чи придатні інші світи для заселення? Як на мене, я гадаю, що так.

— А я певний цього,— відповів Мішель Ардан.

— Проте,— зауважив один з присутніх,— є доводи проти населеності інших світів. Бо для заселення, очевидно, потрібно, щоб у більшості з них умови життя були змінені. Обмежуючись самими планетами, треба сказати, що на одних можна згоріти, а на інших замерзнути, залежно від того, чи ближчі, чи дальші вони від Сонця.

— Шкодую,— відповів Мішель Ардан,— що не знаю особисто мого шановного опонента[8], бо я спробую йому відповісти. Його заперечення має свою цінність, але я гадаю, що його можна спростувати з певним успіхом, як і всі інші, що стосуються населеності світів. Коли б я був фізиком, я сказав би, що на планетах, ближчих до Сонця, жар від нього зменшується через меншу напруженість власного тепла планет і, навпаки, на дальших планетах через більшу напруженість внутрішнього тепла збільшується зовнішня температура. Цього досить, щоб урівноважити температуру цих світів, отже, її можуть переносити такі високоорганізовані істоти, як ми з вами. Коли б я був природознавцем, я сказав би за прикладом багатьох видатних вчених, що на Землі природа подає нам приклади тварин, які живуть у досить різноманітних умовах. Риби дихають у середовищі, смертельному для інших тварин. Амфібії мають подвійне існування, яке досить важко пояснити. Деякі жителі морів перебувають глибоко під водою і їх не роздушує тиск 50 або 60 атмосфер, тобто 50-60 кілограмів на один квадратний сантиметр поверхні їх тіла. Різні водяні комахи, нечутливі до температури, трапляються іноді в кип’ячих джерелах або в крижаній воді Полярного океану. Але я не натураліст і не хімік, а тому обмежуся лише тим, що скажу: «Я не знаю, чи населені інші світи, і через те, що я цього не знаю, поїду подивитись».

Не можна сказати чи намагався противник теорії Мішеля Ардана висунути ще якісь аргументи, бо несамовиті вигуки натовпу заважали висловити будь-яку думку. Коли тиша поновилася навіть у найвіддаленіших рядах, промовець, тріумфуючи, додав такі міркування:

— Можете собі уявити, мої шановні слухачі, я ледве зачепив таке велике питання. Я не збираюся тут читати вам публічну лекцію або захищати дисертацію на цю широку тему. Є ще ціла серія доказів на користь заселеності інших світів. Я облишу їх. Дозвольте мені зупинитися тільки на одному пункті. Людям, які підтримують твердження, що планети не населені, слід відповісти: «Може, ви мали б рацію, якби було доведено, що Земля є найкращий з усіх світів, але цього якраз не доведено». Земля має лише одного супутника, тимчасом як Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун мають по кілька. Але нашу земну кулю особливо робить невигідною те, що її вісь нахилена до своєї орбіти. Звідси нерівність дня й ночі. Звідси ця прикра різноманітність періодів року. На нашій кулі завжди або занадто жарко або занадто холодно. Тут узимку дубіють з холоду, а влітку задихаються від спеки. Це планета застуди, прострілів, нежиті й кашлю, тимчасом як на поверхні Юпітера, наприклад, вісь якого дуже мало нахилена[9], температура незмінна. Там є зони вічної весни, вічного літа, вічної осені й вічної зими. Ви, безумовно, погодитесь, що це велика перевага Юпітера над нашою планетою, вже не кажучи про те, що там кожний рік триває 12 наших років. Чого, однак, не вистачає нашій земній кулі, щоб і на ній були такі самі умови? Дрібниці: осі обертання, менш нахиленої до площини орбіти.

— Гаразд! — вигукнув якийсь палкий голос,— з’єднаймо наші зусилля, винайдімо машини і випрямімо вісь Землі.

Грім оплесків загуркотів у відповідь на цю пропозицію, автором якої був не хто інший, як Дж. Т. Мастон. Можливо, що гарячий секретар, захоплений своїми інстинктами інженера, вже мріяв здійснити таку думку. Але, треба сказати, бо це правда,— багато хто з присутніх підтримали його своїми криками. Без сумніву, коли б вони мали точку опори, якої вимагав Архімед[10], вони спорудили б важіль, спроможний підняти світ і випрямити його вісь. Але точки опори — ось чого бракувало цим завзятим механікам.

Проте ця «надзвичайно приктична» ідея мала нечуваний успіх. Довго, дуже довго після того згадували у Сполучених Штатах Америки пропозицію, так енергійно висловлену незмінним секретарем Гарматного клубу.

Розділ XIX. Напад і відсіч

Цей інцидент, здавалося, поклав край обговоренню. Це було «заключне слово», і не можна було вже вигадати кращого. Проте, хвилювання вщухло, почулися з перших рядів слова, сказані гучним і суворим голосом:

— Тепер, коли промовець сплатив вже велику данину фантазії, чи не повернеться він до своєї теми, залишивши теорії, щоб обговорити практичний бік своєї експедиції?

Всі погляди звернулися до особи, що так говорила. Це був худорлявий чоловік, сухий, з енергійним обличчям, з підстриженою по американській моді густою бородою. Схрестивши руки, він спокійно стежив блискучими очима за героєм мітингу. Сказавши своє запитання, він замовк і, здається, зовсім не був стурбований ні тисячами поглядів, які зосердилися на ньому, ні неприхильним гомоном, викликаним його словами. Чекаючи відповіді, він знову повторив запитання так само чітко й виразно і потім додав:

— Ми прийшли сюди, щоб говорить про Місяць, а не про Землю.

— Ви маєте рацію,— відповів Мішель Ардан,— обговорення відхилилося вбік. Вернімось до Місяця.

— Пане! — продовжував невідомий.— Ви запевняєте, що наш супутник населений. Гаразд! Але, якщо існують селеніти, тобто жителі Місяця, то ці істоти, напевне, живуть не дихаючи, бо — мушу застерегти вас у ваших інтересах — немає ні найменшої молекули повітря на поверхні Місяця.

При цьому твердженні Ардан стріпнув своєю рудою гривою. Він зрозумів, що розгортається боротьба з цією людиною навколо самої суті питання. Він теж пильно подивився йому в очі і сказав:

— А, на Місяці немає повітря! А хто це доводить, скажіть, будь ласка.

— Вчені, знавці.

— Справді?

— Справді.

— Пане! — продовжував Мішель.— Без жартів кажу, я дуже поважаю тих знавців, які знають, але дуже зневажаю тих знавців, які не знають.

Барбікен і його товариші пожирали очима цю сторонню людину, що так відважно виступила проти їх справи. Ніхто з них його не знав, і президент, не дуже певний наслідків суперечки, яка набрала загрозливого характеру, дивився на свого нового друга не без побоювання. Збори слухали пильно і були серйозно схвильовані, бо ця боротьба повинна була звернути їх увагу на небезпеки й навіть на явну неможливість такої експедиції.

— Пане! — провадив далі противник Мішеля Ардана.— Є численні й незаперечні докази, що доводять відсутність будь-якої атмосфери навколо Місяця. Я скажу навіть a priori[11], що якби ця атмосфера взагалі колись існувала, вона була б притягнена Землею. Але я хочу подати вам незаперечні факти.

— Подавайте, пане,— відповів Мішель Ардан з вишуканою ввічливістю.— Подавайте скільки вам завгодно.

— Ви знаєте,— сказав невідомий,— що сонячне або зоряне проміння, проходячи крізь таке середовище, як повітря, відхиляється від прямої лінії, або, як кажуть учені, зазнає рефракції (заломлення). Гаразд! Коли Місяць заслоняє зорі, ніколи їх проміння, торкаючись країв диска, не зазнає ні найменшого відхилення, ні найменшої рефракції. Звідси очевидний висновок, що Місяць не оточений атмосферою.

Всі дивилися на француза, бо, коли вже причину визнано, то неодмінно треба визнати і її наслідки.

— Справді,— відповів Мішель Ардан,— це ваш найкращий доказ, щоб не сказати єдиний, і якийсь вчений вагався б, мабуть, як на нього відповісти. А я скажу вам тільки, що цей доказ не має абсолютної вартості, бо він припускає, що кутовий діаметр Місяця остаточно визначений, але цього нема. То облишмо це. Скажіть мені, мій дорогий друже, чи припускаєте ви існування вулканів на поверхні Місяця?

— Погаслих вулканів — так; діючих — ці.

— Отже, дозвольте мені гадати, не виходячи за межі логіки, що ці вулкани були діючими протягом певного періоду часу.

— Це напевне, але вони могли самі постачати собі кисень, необхідний для горіння, тому їх вибухи аж ніяк не доводять наявності місячної атмосфери.

— Підемо далі,— відповів Мішель Ардан,— і облишимо докази такого роду, щоб перейти до безпосередніх спостережень. Але я вас попереджаю, що я збираюсь навести імена.

— Наведіть!

— Я наводжу. 1715 року астрономи Лувілль і Геллі, спостерігаючи затемнення Сонця 3 травня, помітили якісь виблиски, що мали дивний характер. Ці раптові виблиски світла, які часто повторювались, астрономи пояснили, як бурі, що лютували в атмосфері Місяця.

— 1715 року,— відповів невідомий,— астрономи Лувілль і Геллі вважали за місячні явища суто земні, такі, як боліди або інші, що відбуваються в нашій атмосфері. Ось що відповідали на це вчені, коли ці факти були опубліковані, і що я відповідаю разом з ними.

— Підемо далі,— відповів Ардан, аж ніяк не збентежений цим запереченням.— Хіба Гершель не помітив 1787 року велике число світних точок на поверхні Місяця?

— Без сумніву. Але, не з’ясувавши собі походження цих світних точок, сам Гершель не зробив з їх появи висновку про існування місячної атмосфери.

— Хороша відповідь,— сказав Мішель Ардан комплімент своєму противникові.— Я бачу, що ви дуже добре обізнані з селенографією.

— Дуже обізнаний, пане, і я додам до цього, що найдосвідченіші спостерігачі, які найкраще вивчили нічне світило, Бер і Медлер, погоджуються з абсолютною відсутністю повітря на його поверхні.

Присутні, які, здавалося, піддались аргументам цієї дивної особи, заворушилися.

— Підемо ще далі,— відповів Мішель Ардан якнайспокійніше,— і дійдемо зараз до важливого факту. Один досвідчений французький астроном, Лосседа, спостерігаючи затемнення Сонця 18 липня 1860 року, констатував, що роги сонячної дужки були закруглені й урізані. Отже, це явище могло статися лише через відхилення сонячного проміння під впливом місячної атмосфери, і воно не має ніякого іншого можливого пояснення.

— Але чи певний цей факт? — жваво запитав невідомий.

— Цілком певний.

Новий протилежний рух зборів виявив їх прихильність до улюбленого героя, противник якого мовчав. Ардан знову взяв слово, і, не пишаючись з своєї останньої перемоги, просто сказав:

— Отже, ви бачите, мій дорогий добродію, що не треба рішуче висловлюватися проти існування атмосфери на поверхні Місяця. Ця атмосфера, можливо, не дуже густа, досить тонка, але тепер наука припускає взагалі, що вона існує.

— Лише не на горах, не у гнів вам сказати,— відповів невідомий, що не хотів піддатися.

— Ні, але в глибині долин і не вище кількох десятків метрів.

— У всякому разі ви зробили б добре, вживши заходів обережності, бо це повітря повинно бути страшенно розріджене.

— О, шановний добродію, його там завжди вистачить для однієї людини. Крім того, коли вже я буду там, я намагатимусь якомога заощаджувати його й дихати лише в особливих випадках.

Страшенний вибух сміху залунав у вухах таємничого співбесідника, який зухвало обводив очима збори.

— Отже,— продовжував невимушено Мішель Ардан,— ми вже погодилися, що там є певна атмосфера, тому ми вже змушені визнати, що є і певна кількість води. Це висновок, якому я дуже радий. Проте, мій любий противнику, дозвольте мені навести вам ще одне спостереження. Ми знаємо лише один бік місячного диска, і коли мало повітря на оберненій до нас поверхні, то, можливо, його багато на протилежному боці.

— А чому б це так?

— А тому що Місяць, під впливом земного притягання набрав форми яйця, яке ми розглядаємо лише з гострого кінця. Звідси наслідок, яким ми завдячуємо обчисленням Гансена, що центр його обертання міститься в іншій півкулі. Звідси так само той висновок, що всі маси повітря і води повинні бути зосереджені на другому боці нашого супутника ще з перших часів його утворення.

— Чистісінька фантазія! — вигукнув невідомий.

— Ні! Чиста теорія, яка спирається на закони механіки, і мені здається, що їх не легко спростувати. Отже, я звертаюся до шановних зборів і ставлю на голосування питання, чи можливе на поверхні Місяця таке життя, як на Землі.

Триста тисяч слухачів разом зустріли оплесками цю пропозицію. Противник Мішеля Ардана ще хотів говорити, але його вже не було чути. Крики, загрози сипалися на нього, мов град.

— Досить! досить! — вигукували одні.

— Проженіть цього нахабу! — повторювали інші.

— Геть! геть його! — кричав роздратований натовп.

Але він, непохітний, немов прикипів до естради, не ворушився і був готовий переждати бурю, яка набрала б загрозливих розмірів, якби Мішель Ардан не втихомирив її одним жестом. Він був занадто рицарської вдачі, щоб залишити свого противника в такій небезпеці.

— Чи не бажаєте ви додати ще кілька слів? — запитав він його найчемнішим тоном.

— Так! Сотню, тисячу! — відповів невідомий з запалом.— Або краще, ні, ще лише одне. Щоб наполягати на здійсненні вашої справи, треба бути...

— Нерозсудливим! Як ви можете мене так називати, мене, який вимагав циліндро-конічний снаряд від мого приятеля Барбікена, щоб не перевертатися догори ногами, як роблять білки?

— Але, нещасний, страшенний відбій розтрощить вас і пошматує під час пострілу.

— Мій любий противнику, ви якраз згадали справжню і єдину трудність. Проте я дуже хорошої думки про технічний хист американців, щоб думати, що вони не розв’яжуть її.

— Але жар, який розвинеться від швидкості снаряда, коли він пролітатиме шар повітря?

— О! Стінки його будуть товсті, і я швидко промину атмосферу.

— Але їжа? Вода?

— Я розрахував, що зможу взяти з собою цього на рік, а моя подорож триватиме чотири дні.

— Але повітря, щоб дихати дорогою?

— Я виготую його хімічним способом.

— Але ваше падіння на Місяць, якщо ви його взагалі досягнете?

— Воно буде вшестеро повільніше за падіння на Землю, бо вага вшестеро менша на поверхні Місяця.

— Але її вистачить, щоб розтрощити вас, як скло.

— А хто мені завадить затримати моє падіння за допомогою ракет, відповідно розташованих і запалених у потрібний час?

— Але, нарешті, припустивши, що всі труднощі будуть подолані, всі перешкоди усунені, всі шанси на вашу користь, уявивши собі, що ви прибудете на Місяць цілі й здорові, як ви тоді повернетесь?

— Я зовсім не повернусь!

Після цієї відповіді, яка вразила і зворушила всіх своєю простотою, збори завмерли. Але їх безмовність була красномовніша за крики ентузіазму. Невідомий скористався з неї, щоб висловити свій протест востаннє.

— Ви себе вб’єте неодмінно,— вигукнув він,— і ваша смерть, яка буде лише смертю безумного, навіть не стане на користь науці.

— Продовжуйте, мій великодушний незнайомцю, бо ви маєте дуже приємну манеру віщувати.

— Ну, це вже занадто! — викрикнув противник Мішеля Ардана.— І я не знаю, навіщо я продовжую таку суперечку, де так мало серйозного. Робіть у такому дусі далі, кінчайте вашу справу. Це — все одно, не вас треба в цьому обвинувачувати.

— О, не соромтесь!

— Ні, інший нестиме відповідальність за ваші вчинки.

— А хто ж це, будь ласка? — запитав Мішель Ардан тоном наказу.

— Неук, що організував цю спробу — водночас, і неможливу і смішну.

Напад був ясно спрямований. Барбікен, після втручання невідомого, докладав усіх зусиль, щоб не встряти в суперечку. Але, зазнавши такої образи, він зразу підвівся і збирався вже йти назустріч своєму ворогові, який так зухвало викликав його, коли раптом побачив себе відокремленим від нього. Естрада була враз піднята сотнею сильних рук, і президент Гарматного клубу повинен був поділити з Мішелем Арданом честь тріумфу. Поміст був важкий, але носильники безперервно змінювалися, і кожен старався взяти участь у цій маніфестації, підставляючи свої плечі.

Проте невідомий не скористався з загальної метушні, щоб залишити своє місце. Та хіба він міг це зробити серед такого щільного натовпу? Ні, без сумніву. У всякому разі він ішов у першому ряді, схрестивши руки, і пожирав очима президента Барбікена.

Той не спускав його з очей, і погляди цих двох чоловік зустрічалися в повітрі, як два тремтячі леза.

Крики величезного натовпу досягли найбільшого напруження протягом цього тріумфального маршу. Мішелю Арданові це явно подобалось. Обличчя його сяяло радістю. Іноді здавалося, що естрада починає хитатися в усі боки, як корабель від ударів хвиль. Але обидва герої мітингу мали міцні ноги, як у моряків. Вони не спіткнулися, і їх судно прибуло без аварії в порт Темпа-Тауна.

Мішелю Арданові пощастило відкараскатися від останніх виявів ентузіазму своїх могутніх шанувальників. Він утік у готель «Франклін», добрався поспішно до своєї кімнати і враз ліг у ліжко, тоді як армія в двісті тисяч чоловік вартувала під його вікнами.

У цей час коротка, серйозна й рішуча сцена відбувалася між таємничою особою і президентом Гарматного клубу. Барбікен, нарешті, вільний, попрямував навпростець до свого противника.

— Ходімо! — сказав він коротко.

Той пішов за ним до пристані, і незабаром обидва опинилися сам на сам перед входом до однієї корабельні у кварталі Джонз-Фолл. Тут вороги, ще незнайомі один одному, переглянулися.

— Хто ви такий? — запитав Барбікен.

— Капітан Ніколл.

— Я це підозрював. Досі ще випадок ніколи не ставив вас упоперек моєї дороги...

— От я й прийшов, щоб стати.

— Ви мене образили!

— Публічно!

— І ви повинні відповісти за цю образу.

— Хоч зараз!

— Ні! Я бажаю, щоб усе це відбулося секретно між нами. Є один ліс, розтошований за шість кілометрів від Темпа-Таун, ліс Скерсно. Ви його знаєте?

— Я його знаю.

— Чи не зволите ви завтра ранком о п’ятій увійти туди з одного боку?

— Так, коли о тій самій годині ви ввійдете туди з другого боку.

— І ви не забудете вдома вашої рушниці? — сказав Барбікен.

— Так само, як і ви не забудете вашої,— відповів Ніколл.

Після цих слів, холодно вимовлених, президент Гарматного клубу і капітан розлучилися. Барбікен повернувся додому, але, замість того щоб відпочити кілька годин, він провів ніч, шукаючи способів уникнути відбою снаряда і розв’язати цю складну проблему, висунуту Мішелем Арданом під час дискусії на мітингу.

Розділ XX. Як один француз полагоджує справу

Тимчасом, як президент і капітан обговорювали умови цієї дуелі, дуелі страшної і дикої, в якій кожен противник мав полювати на людину, Мішель Ардан відпочивав від свого тріумфу. Проте слово «відпочивав», мабуть, було неточним виразом, бо американські ліжка можуть змагатися своєю твердістю з мраморними або гранітними плитами. Отже, Ардан спав досить погано, повертючись з боку на бік між серветками, які він поклав замість простирал, і мріяв уві сні про те, щоб улаштувати якусь комфортабельнішу канапку в своєму снаряді. Раптом міцний гуркіт перебив його сни. Безладні удари потрясли його двері. Здавалося, що стукали якимсь залізним інструментом. Страшенні вигуки приєднувалися до цього шуму, занадто гучного для ранку.

— Відчини! — кричали.— Та відчиняй же в ім’я неба!

Ардан поквапливо підвівся і відчинив двері в той момент, коли вони мали піддатися натискові настирливого відвідувача. Секретар Гарматного клубу вдерся в кімнату. Бомба не могла влетіти з більшою безцеремонністю.

— Вчора ввечері,— кричав Дж. Т. Мастон ex abrupto[12],— наш президент був публічно ображений під час мітингу. Він викликав свого противника, який був не хто інший, як капітан Ніколл. Вони б’ються цього ранку в лісі Скерсно. Я про все це довідався від самого Барбікена. Якщо він буде вбитий, це — загибель наших проектів. Отже, треба не допустити цієї дуелі. Авжеж, лише одна людина на світі має досить впливу на Барбікена, щоб його зупинити, і ця людина є Мішель Ардан!

Доки Дж. Т. Мастон говорив це, Мішель Ардан вскочив у свої просторі панталони, і менш як через дві хвилини після цього обидва приятелі щодуху добігли до передмістя Темпа-Тауна.

Протягом цього короткого часу Мастон з’ясував Арданові суть справи. Він розповів йому і про справжні причини ворожнечі між Барбікеном і Ніколлом, що почалася вже дуже давно, і чому досі, завдяки спільним друзям, президент і капітан ніколи не зустрічалися сам на сам. Він додав, що причина цього захована в суперництві броні і ядра і що, зрештою, сцена на мітингу була лише приключкою, якої давно шукав Ніколл, щоб задовольнити стару злобу.

Немає нічого жахливішого за ці американські дуелі, під час яких обидва противники шукають один одного в кущах, вистежують по узліссях і стріляють серед хащів, як диких звірів. Кожен з них повинен тоді заздрити дивним природним здібностям індійців прерій, їх кмітливості, хитрості, вмінню по слідах знайти свого ворога. Будь-яка помилка, вагання, невірний крок можуть привести до смерті. Під час таких зустрічей янкі часто беруть з собою собак і — одночасно мисливці й дичина — вони ганяються один за одним цілими годинами.

— Чорти ви, а не люди! — вигукнув Мішель Ардан, коли його товариш картинно змалював йому цей спосіб поєдинку.

— Такі вже ми є,— скромно відповів на це Дж. Т. Мастон.— Але поспішаймо!

Проте вони даремно поспішали через рівнину, ще зовсім вогку від роси, через рисові плантації й «кріки» (річки), намагаючись іти навпростець: вони однаково не могли досягти до п’ятої з половиною години лісу Скерсно. Барбікен повинен був пройти його узлісся вже півгодини тому.

Там працював якийсь старий дроворуб, розколюючи дерева, звалені його сокирою. Мастон побіг до нього і голосно кричав:

— Чи не бачили ви, як до лісу ввійшов чоловік, озброєний рушницею, Барбікен, президент... мій кращий друг?..

Поважний секретар Гарматного клубу наївно гадав, що його президент мав бути відомий цілому світові. Але дроворуб, здавалося, не зрозумів його.

— Мисливець,— сказав тоді Ардан.

— Мисливець? Так,— відповів дроворуб.

— Чи давно вже?

— Близько години тому.

— Занадто пізно! — крикнув Мастон.

— Але чи не чули ви пострілів з рушниці? — запитав Мішель Ардан.

— Ні.

— Жодного?

— Жодного. Цьому мисливцеві, мабуть, не щастить у полюванні.

— Що робити? — сказав Мастон.

— Зайти в ліс, рискуючи натрапити на кулю, яка не нам призначена.

— Ах! — вигукнув Мастон голосом, що не міг викликати сумніву.— Я краще бажаю десять куль собі в голову, ніж одну-єдину в голову Барбікена.

— Отже, вперед! — відповів Ардан, стискаючи руку своєму товаришеві.

Через кілька секунд обидва приятелі зникли в заростях. Це був дуже густий ліс з гігантських кипарисів, сикомор, тюльпанових і маслинових дерев, тамариндів, вічнозелених дубів і магнолій. Ці дерева безладно переплітали своє гілля, утворюючи суцільну зелену стіну, яка заважала дивитись у далечінь. Мішель Ардан і Мастон ішли один за одним, мовчки пробираючись через високі трави, прокладаючи собі шлях серед буйних ліан, оглядаючи кущі та гілля і чекаючи на кожному кроці страшних пострілів з рушниць. Слідів, залишених Барбікеном, коли він ішов лісом, аж ніяк не можна було знайти, і вони просувалися наосліп ледве помітними лісовими стежечками.

Після години марних розшуків обидва товариші зупинилися, їх неспокій подвоївся.

— Не інакше, як все вже скінчено,— сказав Мастон, занепавши духом.— Така людина, як Барбікен, не стане хитрувати із своїм ворогом, влаштовувати для нього пастки, вдаватися до різних маневрів. Він занадто щирий, занадто хоробрий. Він пішов уперед, просто на небезпеку і, без сумніву, досить далеко від дроворуба, бо вітер відніс звук пострілу.

— Але ми, ми! — відповів Мішель Ардан.— Після того, як ми зайшли в ліс, ми почули б...

— А якщо ми прийшли занадто пізно! — крикнув Мастон тоном відчаю.

Мішель Ардан не знайшов нічого йому відповісти. Мастон і він знову продовжували свою перервану подорож. Час від часу вони голосно гукали. Вони кликали то Барбікена, то Ніколла, але ні той, ні той не відкликались на їх голоси. Кольористі зграї пташок, розбуджені криками, зникали між гіллям, і кілька сполоханих ланей прожогом втекли в хащі.

Ще годину тривали розшуки. Більша частина лісу була обслідувана. Ніщо не вказувало на присутність противників. Можна було взяти під сумнів слова дроворуба, і Ардан вже хотів відмовитися продовжувати далі марні розшуки, коли раптом Мастон зупинився.

— Тихо! — сказав він.— Там хтось є.

— Хтось є? — спитав Мішель Ардан.

— Так, чоловік! Він здається нерухомим. В руках у нього немає рушниці. Що, власне, він робить?

— Хіба ти його не пізнаєш? — запитав Мішель Ардан, що через короткозорість погано бачив у подібних обставинах.

— Так, так! Він повертається,— відповів Мастон.

— І це?..

— Капітан Ніколл!

— Ніколл! — вигукнув Мішель Ардан, відчуваючи, як міцно стискається його серце.

— Ніколл беззбройний. Чи означає це, що не треба більше боятися за його противника?

— Ходімо до нього! — сказав Мішель Ардан.— Тоді ми довідаємось, якої лінії нам додержувати.

Але вони ледве зробили п’ятдесять кроків, як зупинилися, щоб уважніше подивитися на капітана. Вони гадали зустріти людину збуджену, цілком віддану думці про помсту. Побачивши його, вони остовпіли.

Сітка густого павутиння простяглась між двома гігантськими тюльпановими деревами. Маленька пташка, заплутавшись у ній крилами, розпачливо борсалась і жалібно пищала. Птахолов, що наставив цю заплутану сітку, був не людиною, а отруйним павуком, великим, як голубине яйце, і з довжелезними лапами. Огидна тварина, якраз у той момент, коли вона збиралася кинутися на свою здобич, змушена була тікати й шукати собі сховища на високих гілках тюльпанового дерева, бо грізний ворог загрожував їй самій.

Капітан Ніколл, залишивши свою рушницю на землі й забувши про своє небезпечне становище, намагався обережно визволити жертву, ув’язнену в тенетах потворного павука. Нарешті він розплутав павутиння і випустив пташку. Вона радісно змахнула крилами і зникла. Ніколл, зворушений, спостерігав, як вона летіла між гіллям, коли почув слова, вимовлені схвильованим голосом:

— Яка ж ви добра людина!

— Мішель Ардан! — вигукнув капітан.— Що ви тут робите, друже?

— Я прийшов потиснути вашу руку, Ніколл, і не дати вам убити Барбікена або бути ним убитим.

— Барбікена! — вигукнув капітан.— Я шукаю його вже дві години і не знаходжу. Де він ховається?..

— Ніколл! — сказав Мішель Ардан.— Це не ввічливо! Треба завжди поважати свого ворога. Будьте певні, якщо Барбікен живий, ми його знайдемо, бо, коли він не бавиться, як ви, допомагаючи спійманим пташкам,— він повинен так само вас шукати. Та коли ми його знайдемо — це каже вам Мішель Ардан — між вами вже не стоятиме питання про дуель.

[1] Ю т — кормова частина верхньої палуби корабля.

[2] Д и л і ж а н с (фр.) — повіз на кілька осіб, що регулярно ходить між двома певними населеними пунктами.

[3] Стара французька міра довжини — 4 445 метрів.

[4] Середня швидкість руху Землі довкола Сонця — 30 кілометрів на секунду.

[5] П е р и г е л і й — найближча до Сонця точка орбіти планети чи комети.

[6] Середня відстань Місяця від Землі — 382 000 кілометрів.

[7] Приблизно 2 копійки на французькі гроші тих часів.

[8] О п о н е н т — супротивник у диспуті, суперечці тощо.

[9] Вісь Юпітера нахилена до орбіти на 3°5’.

[10] А р х і м е д (287–212 рр. до нашої ери) — великий грецький математик і механік. Йому приписують слова: «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!»

[11] А п р і о р і (лат.) — на підставі логічних висновків, незалежно від досвіду.

[12] Е к с а б р у п т о (лат.) — раптом, без підготовки.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up