Подорож на Місяць (сторінка 5)

— Між мною і президентом Барбікеном,— серйозно відповів Ніколл,— існує така ворожнеча, яку тільки смерть одного з нас...

— Облишмо, облишмо це! — перебив його мову Мішель Ардан.— Адже такі прекрасні люди, як ви обидва, можуть ненавидіти один одного, водночас почуваючи повагу до свого суперника. Ви не битиметесь.

— Я битимусь!

— Ні!

— Капітане,— сказав тоді Дж. Т. Мастон з великим почуттям,— я друг президента, його alter ego[1], друге я; якщо ви неодмінно бажаєте вбити когось, стріляйте в мене,— це буде те саме.

— Слухайте,— сказав Ніколл, конвульсійно стискаючи рушницю в руці,— такі жарти...

— Друг Мастон не жартує,— відповів Мішель Ардан,— і я розумію його думку, коли він бажає бути вбитим заради людини, яку любить. Але ні він, ні Барбікен не загинуть від куль капітана Ніколла, бо я маю зробити обом суперникам одну спокусливу пропозицію, яку вони поспішать прийняти.

— Яку саме? — запитав Ніколл з явним недовір’ям.

— Терпіння! — відповів Ардан.— Я можу її оголосити тільки в присутності Барбікена.

— Тоді шукаймо його! — вигукнув капітан.

Відразу всі троє поновили розшуки. Капітан, розрядивши свою рушницю, скинув її на плечі і пішов своєю нерівною ходою, не кажучи й слова. Ще півгодини марно тривали розшуки. Мастон відчув, як його починає охоплювати жахлива підозра. Він суворо дивився на Ніколла, запитуючи себе, чи не була вже задоволена помста капітана, і, може, нещасний Барбікен, вже прострілений кулею, лежить бездиханний і закривавлений десь у хащах. Мішель Ардан, здавалося, думав те саме, і обидва вже стежили очима за капітаном Ніколлом, коли Мастон раптом зупинився.

Нерухома людина, яка прихилилася до стовбура гігантського дерева, показалась на віддалі двадцяти кроків, напівзатулена буйною травою.

— Це він! — сказав Мастон.

Барбікен не ворушився. Ардан пильно подивився капітанові у вічі, але той і не моргнув. Ардан зробив ще кілька кроків і гукнув:

— Барбікен! Барбікен!

Ніякої відповіді. Ардан кинувся до свого друга. В ту саму хвилину, коли він хотів схопити його за руку, він раптом спинився з криком здивовання.

Барбікен, з олівцем у руці, креслив якісь формули і геометричні фігури у своєму блокноті, тимчасом як його незаряджена рушниця лежала на землі.

Поринувши в свою роботу, вчений, теж забувши про дуель і помсту, нічого не бачив і нічого не чув. Коли Мішель Ардан поклав йому на плече руку, він підвівся і здивовано глянув на нього.

— Ах! — вигукнув він, нарешті.— Це ти! Тут! Я знайшов, мій друже! Я знайшов!

— Що?

— Мій засіб!

— Який засіб?

— Засіб усунути діяння відбою під час вильоту снаряда.

— Справді? — сказав Мішель, дивлячись краєм ока на капітана.

— Так! Вода! Звичайна вода буде за пружину... Ах, Мастоне! — вигукнув Барбікен.— Ви теж тут!

— Він самий,— відповів Мішель Ардан.— І дозволь водночас познайомити тебе з шановним капітаном Ніколлом.

— Ніколл! — скрикнув Барбікен, схопившись на ноги в цей самий момент.— Вибачте, капітане,— сказав він,— я зовсім забув... Я готовий до ваших послуг.

Мішель Ардан зразу втрутився, не залишаючи обом ворогам часу на суперечки.

— Хай чорт мене візьме,— сказав він,— але це дуже щасливий випадок, що такі поважні люди, як ви, не зустрілися раніше. Бо інакше, мабуть, нам довелося б тепер оплакувати одного з вас. Але зараз вже нема чого боятися. Коли вже забувають за свою ненависть, щоб заглиблюватись у проблеми механіки або бавитися з павуками, це означає, що ненависть не є небезпечна для будь-кого.

І Мішель Ардан розповів президентові історію з капітаном.

— Я вас тільки запитаю,— сказав він кінчаючи,— хіба дві такі добрі істоти створені для того, щоб пробити одна одній голову пострілом з карабіна?

Було в цьому становищі, трохи смішному, щось таке несподіване, що Барбікен і Ніколл не знали, як їм поводитися одному перед одним. Мішель Ардан це добре почував і вирішив негайно їх помирити.

— Мої добрі друзі! — сказав він із своєю найлагіднішою усмішкою на губах.— Між вами було не що інше, як непорозуміння. Щоб довести, що між вами все це вже закінчено, і через те, що ви здатні рискувати своєю головою, прийміть щиру пропозицію, яку я збираюся вам зробити.

— Кажіть,— сказав Ніколл.

— Друг Барбікен гадає, що його снаряд потрапить простісінько на Місяць.

— Так, напевне,— відповів президент.

— Але друг Ніколл переконаний, що цей снаряд упаде на Землю.

— Я певен цього! — вигукнув капітан.

— Добре! — продовжував Мішель Ардан.— Я не маю претензії, щоб ви погодились один з одним. Але я вам скажу просто: летімо разом зі мною і ви побачите, чи ми досягнемо мети.

— Ого! — вимовив приголомшений Дж. Т. Мастон.

На цю несподівану пропозицію обидва суперники підвели очі і пильно подивились один на одного. Барбікен чекав відповіді від капітана. Ніколл вижидав слів президента.

— Отже? — спитав Мішель своїм найм’якшим голосом.— Адже не треба вже боятися відбою.

— Прийнято! — вигукнув Барбікен. Але хоч як швидко він вимовив це слово, Ніколл встиг вимовити його одночасно.

— Ура! Браво! Віват! Гіп! Гіп! Гіп! — вигукнув Мішель Ардан, простягаючи руки обом противникам.— А тепер, коли справа вже полагоджена, друзі мої, ходімо снідати.

Розділ XXI. Спроба

Того самого дня вся Америка довідалася про випадок з капітаном Ніколлом і президентом Барбікеном, як і про його чудне розв’язання. Роль, яку відігравав у цій зустрічі благородний європеєць, його несподівана пропозиція, яка припинила суперечку, одночасна згода обох суперників, це завоювання місячного континенту, що на нього Франція вирушала разом із Сполученими Штатами,— все це разом сприяло збільшенню популярності Мішеля Ардана.

Відомо, як нестримно спалахує в завзятих янкі пристрасть до певної особи. Можна собі уявити, чого досягло захоплення відважним французом у країні, де високі урядовці впрягаються замість коней в екіпаж якоїсь танцівниці і везуть його з тріумфом вулицями міста. Якщо вони не впрягалися замість коней, то це лише тому, що коней він не мав, але всі інші прояви ентузіазму були скеровані на його особу. Мабуть, не було там жодного, хто не хотів би сам бути Мішелем Арданом: ex pluribus unum («з багатьох єдине») згідно з девізом Сполучених Штатів.

Від того дня Мішель Ардан не мав ані хвилини спокою. Депутації з’являлися до нього з усіх країв Сполучених Штатів і мучили його своїми привітаннями. Він мусив хоч-не-хоч приймати їх. Скільки він потискав рук і скільки казав «ти» — не можна підрахувати. Він опинився у скрутному становищі. Його голос, хрипкий від численних промов, вимовляв лише невиразні звуки. Він ледве не дістав гастроентериту[2] від тостів, які мусив проголошувати в усіх комітетах Сполучених Штатів. Такий успіх сп’янив би першого-ліпшого на його місці, але Ардан перебував лише в стані надзвичайної і приємної для нього втоми.

Через своє нове становище Мішель Ардан не міг позбутися обов’язків, які повинна нести уславлена людина. Антрепренери бажали використати його. Один з них, Барнем, пропонував йому мільйон за подорож з одного міста до іншого по всіх Сполучених Штатах для того, щоб продемонструвати його публіці, як рідкого звіра. Мішель прогнав його, побажавши йому самому помандрувати по містах у такій ролі.

Проте, якщо він відмовлявся задовольнити таким способом цікавість публіки, то принаймні його портрети розповсюджувалися по цілому світі й уміщувалися на почесному місці в родинних альбомах. З портретів робили фотографії всіх розмірів, починаючи від натуральних «на весь зріст» і до мікроскопічних зменшень на поштових марках. Кожен міг мати свого улюбленого героя в усіх можливих позах, його голову, погруддя, анфас, у профіль, у три чверті, в спину. Загалом, з нього зробили щось півтора мільйона портретів, і він міг би тоді розпродати самого себе частинами на сувеніри, але він не скористався з цієї нагоди. Прекрасна можливість: продати своє волосся — один долар за кожну волосину — ціле багатство!

Хоч би що там говорити, ця популярність не була йому неприємна. Навпаки, він дозволяв публіці милуватися собою і листувався з усім світом. Повторювали його дотепні слівця, поширювали їх, особливо ті, яких він ніколи не казав. Йому приписували їх за звичкою, бо й сам він був дуже багатий на дотепи.

Тільки-но він зміг, нарешті, вихопитися з невпинного святкування свого тріумфу, він поїхав разом із своїми друзями відвідати колумбіаду. Він повинен був віддати їй належне. Зрештою, він став дуже обізваним з балістикою, відколи почав жити з Барбікеном, Дж. Т. Мастоном та іншими. Найбільшою його насолодою було повторювати цим відважним артилеристам, що вони лише чемні і вчені вбивці. Він був невичерпний на такі жарти. Відвідавши колумбіаду, він милувався нею і спустився аж до дна жерла цієї гігантської мортири, яка незабаром мала кинути його до нічного світила.

— Принаймні,— сказав він,— ця гармата не заподіє ніякого лиха, і вже навіть це дивно для гармати.

Тут слід розповісти за пропозицію Дж. Т. Мастона. Коли секретар Гарматного клубу почув, як Барбікен і Ніколл прийняли пропозицію Мішеля Ардана, він вирішив приєднатися до них і зробити подорож «учотирьох». Він попросив, щоб його взяли з собою в подорож. Барбікен у розпачі від того, що доводилося відмовляти, дав йому зрозуміти, що снаряд не зможе вмістити такої великої кількості пасажирів. Дж. Т. Мастон, так само у відчаї, пішов шукати Мішеля Ардана, який переконав його відмовитися і навів йому такі аргументи:

— Бачиш, яка річ, мій старий Мастоне,— сказав він йому.— Не треба погано розуміти мої слова, але справді, між нами кажучи, ти занадто недосконалий, щоб бути на Місяці представником жителів Землі.

— Недосконалий! — вигукнув бравий інвалід.

— Так, мій хоробрий друже. Уяви собі, що ми зустрінемо там якихось жителів. Хіба ти бажаєш дати їм сумне поняття про те, що відбувається тут у нас, пояснити їм, що таке війна, показати, що тут використовують кращу частину свого часу на те, щоб поглинати одне одного, поїдати інших, ламати руки й ноги? І це на нашій земній кулі, де можуть прохарчуватися сто мільярдів жителів і де їх ледве 1 200 000 000[3]. Авжеж, мій достойним друже, ти зробиш своєю присутністю те, що вони нас проженуть.

— Але, якщо ви прибудете туди пошматовані.— заперечив Дж. Т. Мастон,— ви будете такі самі «недосконалі», як і я.

— Без сумніву,— відповів Мішель Ардан,— але ми не прибудемо пошматовані.

Справді, одна підготовна спроба, влаштована 18 жовтня, дала найкращі наслідки і право на ще більші надії. Барбікен, бажаючи уявити собі ефект відбою під час вильоту снаряда, наказав привезти з арсеналу Пенсаколи 80-сантиметрову мортиру. Її встановили на березі рейду Гіллізборо. щоб бомба потрапила в море і її падіння було послаблене. Треба було випробувати струс під час вильоту, але не удар під час падіння.

Порожній снаряд для цієї курйозної справи був виготований з усією пильністю. Товста оббивка, покладена на сітку пружин, зроблених з найкращої сталі, подвоювала його внутрішні стінки. Це було справжнє кубло, дбайливо обкладене ватою.

— Шкода, що не можна зайняти тут місця! — сказав Дж. Т. Мастон, шкодуючи, що його зріст не дозволяв йому взяти участь у спробі.

У цю прекрасну бомбу, яка закривалася нагвинчуваною кришкою, посадили спершу товстелезного кота, потім білку, яка належала незмінному секретареві Гарматного клубу і яку Дж. Т. Мастон особливо любив. Хотіли довідатися, як ця маленька тварина, не дуже схильна до запаморочення, витримає цю спробну подорож. Мортира була заряджена 65 кілограмами пороху; бомбу поклали в її дуло. Зробили постріл.

Снаряд дуже швидко злетів, описав величезну параболу, досяг висоти щось 300 метрів і по кривій упав серед хвиль.

Не гаючи і хвилини, баркас, що був напоготові, попрямував до місця його падіння. Спритні нирці плигнули в воду і прив’язали мотузи до вушок бомби, яку зразу витягли на борт. Не минуло і п’яти хвилин від часу, коли тварини були замкнені, і до того моменту, коли відкрили покришку бомби.

Ардан, Барбікен, Мастон, Ніколл були в баркасі і з інтересом, який легко собі уявити, поспішали довідатися про наслідки спроби. Ледве кришка бомби була відчинена, як кіт вистрибнув звідти, трохи пом’ятий, але повний життя, немов це не він щойно повернувся з повітряної експедиції. Але білки не було зовсім. Її шукали. Ніяких слідів. Тоді довелося визнати істину: кіт з’їв свою супутницю.

Дж. Т. Мастон був дуже засмучений втратою бідної білки і вирішив занести її у список мучеників науки.

Хоч би як там було, після цієї спроби всякі вагання, всякі побоювання зникли. Крім того, Барбікен мав ще удосконалити снаряд і майже зовсім усунути діяння відбою. Залишалося тільки рушити в путь.

Розділ XXII. Вагон-снаряд

Після закінчення знаменитої колумбіади цікавість публіки зосередилася на снаряді, на цьому новому засобі пересування, в якому мали перенестися світовим простором троє відважних мандрівників. Ніхто, звичайно, не забув, що в своїй телеграмі від 30 вересня Мішель Ардан запропонував змінити встановлену членами комітету форму снаряда.

Президент Барбікен мав тоді підстави гадати, що форма снаряда не мала великого значення, бо після того, як він перетне атмосферу за кілька секунд, його переліт відбуватиметься в абсолютній порожнечі. Отже, комітет ухвалив сферичну форму, щоб снаряд міг вільно обертатися навколо своєї осі і поводитись, як йому завгодно. Але відтоді, як його перетворили на вагон, це вже була інша справа. Мішелю Арданові не до вподоби було мандрувати за звичаєм білок. Він хотів підійматися, маючи голову оберненою догори, а ноги донизу, зберігаючи свою гідність так само, як би він був у корзині аеростата, подорожуючи з незвичайною швидкістю, але не відчуваючи неприємних поштовхів.

Таким чином, заводові Бредвілл і К° в Олбені послали нові плани з просьбою виконати замовлення негайно. Змінений за планами снаряд був вилитий 2 листопада і відразу відісланий Східною залізницею у Стонз-Гілл. 10 листопада без будь-яких нещасливих пригод він прибув на місце призначення.

Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл нетерпляче дожидали прибуття «вагона-снаряда», в якому вони мали вирушити в подорож для відкриття нового світу.

Снаряд був чудовим витвором металургії, який робив честь американській техніці. Вперше був виготований алюміній у такій значній масі, і це можна було справедливо вважати за дивний результат. Дорогоцінне ядро яскраво виблискувало під сонячним промінням. Цей снаряд з його величною формою і конічною кришкою легко можна було вважати за одну з товстелезних веж, на зразок тих башт, що їх архітектори середніх віків ставили на розі феодальних замків. Йому бракувало тільки віконець і флюгера.

— Мені здається,— вигукнув Мішель Ардан,— що з цієї башти виходить озброєна людина у стальному панцирі і з самопалом. Ми будемо почувати себе в ній, як феодали, і, маючи з собою деяку артилерію, ми зможемо протистояти тут усім селенітським арміям, якщо вони виявляться там на Місяці!

— Отже, наш снаряд тобі до вподоби? — спитав Барбікен свого друга.

— Так, так, без усякого сумніву,— відповів Мішель Ардан, оглядаючи його оком художника.— Мені тільки шкода, що його форми не вийшли елегантнішими, а конус — граціознішим. Треба було б на кінці зробити якісь прикраси з різьбленого металу, ну якусь там химеру, якусь пику, саламандру, що виходить з вогню з розкритими крилами і пащею...

— Навіщо все це? — перебив його Барбікен, байдужий до витворів мистецтва.

— Навіщо, друже Барбікен! Леле! Якщо ти ставиш таке запитання, я боюся, що ти цього ніколи не зрозумієш!

— Мабуть, так, мій розумний товаришу.

— Бачиш, як на мене, слід завжди вносити щось від мистецтва у все, що тобі доводиться робити; так краще. Чи не знаєш ти таку індуську п’єсу, що називається «Глиняний візок»?

— Навіть не чув про неї,— відповів Барбікен.

— Це не дивує мене,— продовжував Мішель Ардан.— Так от, щоб ти знав, у цій п’єсі злодій збирається пробити стіну будинку, але перед тим, як пробити, роздумує, чи зробити отвір у формі ліри, чи квітки, чи пташки, або вази. Отже скажи мені, друже Барбікен, якби ти тоді був суддею, чи ти засудив би цього злодія?

— Без усякого вагання,— відповів президент Гарматного клубу.— Ще зважив би і на те, що він зробив крадіжку із зломом.

— Ну, а я відпустив би його, Барбікене! Ось через що ти мене ніколи не зрозумієш!

— Навіть і не намагатимусь, мій шановний художнику!

— Але, принаймні,— вів далі Мішель Ардан,— якщо зовнішній вигляд нашого вагона-снаряда залишає бажати багато кращого, ти мені дозволиш обладнати його всередині так, як мені подобається, з усією розкішшю, яка личить послам Землі?

— Ну, щодо цього, мій Мішелю,— зауважив Барбікен,— ти можеш діяти, як сам бажаєш, ми даємо тобі змогу робити, як тобі до смаку.

Але перед тим, як перейти до приємного, президент Гарматного клубу подбав про корисне, і винайдені ним заходи для послаблення наслідків відбою були застосовані з надзвичайною передбачливістю.

Барбікен цілком слушно вирішив, що ніякі пружини не будуть достатньо потужні, щоб послабити удар, і під час своєї славетної прогулянки в лісі Скерсно дуже дотепно розв’язав цю трудність за допомогою води. Снаряд мав бути наповнений до висоти одного метра шаром води, яка підтримуватиме щільний дерев’яний диск, який вільно ковзався по внутрішніх стінках снаряда.

Це був немов справжній пліт, на якому мали розташуватися мандрівники. Шар води був поділений горизонтальними перегородками, які поштовх від пострілу мав розбити одну по одній. Тоді вода — від найнижчого до найвищого шару, витікаючи відвідними трубками у верхню частину снаряда, мав діяти, як величезна пружина, і диск забезпечений, крім того, сильними буферами, не міг ударитись об дно інакше, як послідовно розбивши всі перегородки. Безперечно, мандрівники все-таки мали відчути сильний відбій після остаточного переходу рідини в верхню частину, але перший удар, майже зовсім послаблювався цією потужною пружиною[4].

Звичайно, що 1 метр води на поверхні 6,6 квадратних метрів повинен був важити 6 600 кілограмів, але тиску газу, який розвивався в колумбіаді, згідно з думкою Барбікена, було цілком досить, щоб перемогти цей додаток ваги. Крім того, удар мав витиснути всю цю воду менш як за секунду, і снаряд негайно мав набрати початкової ваги.

Ось що вигадав президент Гарматного клубу і яким способом він думав розв’язати складне питанння про відбій. Зрештою, ця робота, яку цілком правильно зрозуміли інженери фірми Бредвілл, була чудово виконана. Все було зроблено так, що після того як вода вийде геть, мандрівники могли легко позбутися поламаних перегородок і зняти рухомий диск, який підтримував їх у момент вильоту снаряда.

Внутрішні стінки снаряда були вкриті товстою шкіряною оббивкою, що підтримувалася пружинами з найкращої сталі, які мали гнучкість годинникових пружин. Відвідні трубки були заховані під цією оббивкою так, що неможна було навіть догадуватися про їх існування. Отже, було вжито всіх можливих заходів, щоб послабити перший удар, і, за висловом Мішеля Ардана, той міг бути роздавлений, хто був сам «з поганого матеріалу».

Снаряд мав 2,9 метра в діаметрі і 3,9 метра заввишки. Щоб не перебільшувати певної ваги, стінки зробили трохи тонші в верхній частині і трохи товщі в нижній, яка мала витримати всю силу тиску від вибуху піроксиліну. Так само роблять у бомбах і циліндрично-конічних порожніх снарядах, нижня частина яких завжди трохи товща за верхню.

У цю металеву башту заходили через вузький отвір, зроблений у стінках конуса і схожий на робочі отвори в парових казанах. Цей отвір закривався герметично за допомогою алюмінієвої пластини, яку тримали міцні гвинти. Отже, мандрівники могли вийти з своєї рухомої тюрми після прибуття до нічного світила.

Але недосить подорожувати, треба дорогою бачити. Це було дуже легко зробити. І справді, під оббивкою були чотири ілюмінатори з дуже товстого оптичного скла; два — прорізані в круглій частині снаряда, третій — в його нижній і четвертий — в його конічній шапці. Отже, мандрівники могли під час свого перельоту дивитися на Землю, яку вони залишали, на Місяць, який мав наближатися, і на зоряне небо. Ілюмінатори захищено від удару під час пострілу щільно припасованими пластинами, які легко було усунути, розгвинчуючи внутрішні гайки. Таким способом повітря, яке було всередині снаряда, не могло вийти, і зручно було провадити спостереження.

Всі ці чудово злагоджені механізми діяли дуже легко. Інженери виявили багато кмітливості, виготовляючи вагон-снаряд. Міцно припасовані посудини були призначені для запасів води і провіанту на трьох пасажирів. За кухню була пічка з запасом газу, замкненого в особливому посуді під тиском кількох атмосфер. Досить відкрутити кран, щоб протягом шести днів мати і тепло і світло в цьому комфортабельному вагоні. Таким чином, усередині ядра не бракувало нічого, потрібного для життя. Крім того, завдяки наполяганню Мішеля Ардана, приємне поєднувалося з корисним у вигляді різних художніх предметів. Ардан улаштував би, мабуть, усередині ядра справжню майстерню художника, коли б для цього не було там мало місця. Проте для трьох у цій металевій башті зовсім не було тісно. Справді, вона мала 6,6 квадратних метрів поверхні і простір у 3,2 метра заввишки, отже там можна було рухатися зовсім вільно. У найкращому вагоні Сполучених Штатів вони не мали б більших вигод.

Подбавши про освітлення і харчування, мандрівники не забули забезпечити себе і повітрям. Повітря, яке було всередині ядра, очевидно, невистачило б для дихання мандрівників протягом чотирьох днів; кожна людина споживає за годину весь кисень, який є приблизно в ста літрах повітря. Барбікен з двома товаришами і з двома собаками, яких він мав намір узяти з собою, мали спожити за добу 2 400 літрів або близько трьох кілограмів. Значить, треба поповнювати в ядрі втрату спожитого повітря, як про це згадував Мішель Ардан під час мітингу,— за способом Резе й Реньйо.

Повітря складається в основному з 21 частини кисню і 79 частин азоту. Що ж саме відбувається під час дихання? Дуже просте явище. Людина споживає з повітря кисень, потрібний для підтримання життя, і видихає зайвий їй азот. Повітря, видихнуте людиною, втрачає 5% кисню і має в собі приблизно таку саму кількість вуглекислоти, яка утворюється в організмі при сполученні кисню з кров’ю. Тому в замкненому просторі через певний час весь кисень повітря заступає вуглекислота — газ дуже шкідливий.

Отже, питання стоїть так: коли зберігається азот, треба, по-перше, поновити спожитий кисень і, по-друге, усунути вуглекислоту, яка видихується. Зробити це дуже легко за допомогою бертолетової солі і їдкого калію. Якщо їх підігрівати до температури вищої від 400°, вони перетворюються на калій-хлорид і кисень, який вільно виділяється. 7 кілограмів бертолетової солі дають майже 3 кілограми кисню, тобто кількість, необхідну для кожного з наших мандрівників протягом однієї доби. А їдкий калій жадібно вбирає вуглекислоту з повітря. Досить збовтати його розчин, щоб він почав вбирати вуглекислоту, перетворюючись на двовуглекислий калій. Сполучаючи обидві ці речовин, можна надати зіпсованому повітрю всіх якостей, необхідних для дихання. Це саме з успіхом довели хіміки Резе і Реньйо.

Але спроби були зроблені з тваринами, і, хоч які вони були точні з наукового погляду, проте, невідомо, чи витримає таке повітря людина.

Таке зауваження було зроблено на засідання, де обговорювалось це важливе питання. Мішель Ардан не мав ніякого сумніву, що можна дихати у штучному повітрі, і запропонував зробити попередню спробу.

Дж. Т. Мастон енергійно вимагав, щоб цю спробу проробили з ним.

— Через те, що я не їду з вами,— сказав цей відважний артилерист,— то хоч дозвольте мені, принаймні, пожити в снаряді протягом тижня.

Було б жорстоко відмовити йому в цьому, і пропозиція його була ухвалена. Йому дали достатню кількість бертолетової солі і їдкого калію разом з провіантом на тиждень.

Потиснувши руки своїм друзям, Дж. Т. Мастон 12 листопада о шостій ранку ввійшов у снаряд, наказавши не відкривати його раніш 6 години вечора 20 листопада. Отвір був герметично закритий. Що ж відбувалось там протягом цього тижня? Не можна було дізнатись про це. Товщина стінок снаряда заважала шуму зсередини проходити назовні.

20 листопада, точно о 6 годині, зняли кришку. Друзі Дж. Т. Мастона, проте, були не зовсім спокійні, тому дуже зраділи, почувши веселий голос, який вигукував «ура».

Незабаром угорі на верхівці конуса з’явився тріумфуючий секретар Гарматного клубу. Він навіть потовстішав!

Розділ XXIII. Телескоп Скелястих гір

20 жовтня минулого року, після закінчення підписки, президент Гарматного клубу видав Кембриджській обсерваторії суму, необхідну для спорудження величезного оптичного інструмента. Цей інструмент, підзорна труба або телескоп, мав бути досить потужним, щоб крізь нього можна було бачити на поверхні Місяця предмети, які мали 2,9 метра завширшки.

Є досить велика різниця між підзорною трубою і телескопом. Тут доречно згадати за неї. Труба має на своєму верхньому кінці вигнуту лінзу — об’єктив, а на нижньому кінці другу лінзу — окуляр, до якого прикладається око спостерігача. Проміння, що йде від ясного предмета, проходить першу лінзу і через заломлення утворює перекинутий образ у своєму фокусі, тобто в місці сполучення всіх заломлених променів. Це зображення спостерігають через окуляр, який збільшує його так само, як лупа. Отже, підзорна труба з обох кінців закрита об’єктивом і окуляром.

Навпаки, труба телескопа відкрита на своєму верхньому кінці. Проміння, що йде від предмета, який спостерігають, вільно входить туди і падає на ввігнуте металеве дзеркало. Звідси відзеркалене проміння потрапляє в маленьке дзеркало, яке відсилає його до окуляра, призначеного збільшувати це зображення.

Отже, в підзорних трубах основну роль відіграє заломлення або рефракція, а в телескопах — відзеркалення або рефлексія. Тому підзорні труби називають рефракторами, а телескопи — рефлекторами. Вся трудність виконання цих оптичних приладів полягає у виготовленні об’єктивів, які бувають зроблені з лінз або металевих дзеркал.

Проте в ту епоху, коли Гарматний клуб учинив свою велику спробу, ці інструменти були вже значно удосконалені і давали чудові результати. Вже минули ті часи, коли Галілей спостерігав зорі своєю підзорною трубою, яка збільшувала всемеро. Починаючи з XVI століття, оптичні прилади зробилися більші і довші і давали змогу проникнути в зоряні простори до глибини, недосяжної раніше. Серед рефракторів того часу відомі були рефрактор Пулковської обсерваторії в Росії, об’єктив його мав 37,5 сантиметра (і коштував 80 тисяч карбованців), рефрактор французького оптика Леребура з об’єктивом таких самих розмірів, як і попередній, і, нарешті, рефрактор Кембріджської обсерваторії з об’єктивом у 48 сантиметрів. Щодо рефлекторів, то відомі були два, які мали дивовижну силу і велетенські розміри. Один з них, побудований Гершелем, мав 11 метрів завдовжки і дзеркала 146 сантиметрів у діаметрі. За допомогою цього інструмента можна було добитися збільшення в 6 000 разів. Другий рефлектор був в Ірландії, у Берркаслі, в парку Парсонстаун, і належав лордові Россу. Довжина його труби була 15,7 метра, а дзеркало мало 193 сантиметри у діаметрі і збільшувало в 6 400 разів. Спеціально для цього приладу треба було спорудити кам’яну стіну, щоб установити на ній необхідні для керування механізми. Цей телескоп важив 11 450 кілограмів[5].

Але, хоч розміри рефлектора були колосальні, він давав збільшення в середньому тільки в 6 тисяч разів. Таке збільшення наближає Місяць лише на відстань 72 кілометрів і дає змогу бачити предмети не менші як 19 метрів у діаметрі.

Отже, оскільки для теперішньої спроби треба бачити снаряд у 2,9 метра діаметром. Місяць мав бути наближений на віддаль, принаймні, 9 кілометрів, а для того потрібне збільшення у 48 000 разів.

Таке питання було поставлено Кембриджській обсерваторії. Вона не повинна була зупинятися перед фінансовими утрудненнями. Їй залишалося подолати труднощі виконання.

Насамперед треба було зробити вибір між рефрактором і рефлектором. Рефрактор має чимало переваг перед рефлектором. Навіть коли їх об’єктиви однакові, рефрактор дає значніше збільшення. Проміння, проходячи крізь скло, менш вбирається, ніж тоді, коли його відбиває металеве дзеркало рефлектора. Але скло можна виробляти лише обмеженої товщини бо інакше воно не пропустить проміння. Крім того, виготовляти величезні лінзи надзвичайно важко, і на це потрібно багато часу, цілі роки.

Хоч які важливі всі ці переваги, особливо для спостереження Місяця, світло якого є лише наслідок відбивання сонячного проміння, довелося, хоч-не-хоч, відмовитися від рефрактора і користуватися рефлектором, який можна побудувати. Силою збільшення рефлектор іноді може перевищувати силу рефрактора. Але через те, що проміння втрачає багато сили, проходячи крізь атмосферу, Гарматний клуб вирішив установити свій телескоп на одній з найвищих гір Сполучених Штатів, щоб обминути найгустіші шари повітря.

Як ми вже бачили, у телескопах окуляр, тобто лупа, буває перед оком спостерігача і дає збільшення, яке залежить від розміру дзеркала, тобто об’єктиву. Щоб мати збільшення в 48 тисяч разів, треба було виготувати об’єктив, далеко більший, ніж об’єктиви телескопів Гершеля і Росса. Саме в цьому й полягала складність цієї справи, бо відшліфовування дзеркал — надзвичайно трудна робота.

На щастя, за кілька років до того французький учений Леон Фуко винайшов дуже легкий і швидкий спосіб відшліфовувати об’єктиви. Він замінив металеве дзеркало посрібненим склом. Досить вилити кусок скла необхідного розміру і металізувати його сіллю срібла. Цей спосіб дав чудові наслідки, і його використали для виготовлення об’єктива.

Крім того, дзеркало за методом, що його застосував Гершель для своїх телескопів, було розташоване внизу труби з певним нахилом до її дна так, щоб фокусна відстань досягла окуляра. Спостерігач містився вже не в нижній, а в верхній частині телескопа і там за допомогою окуляра шукав потрібне йому зображення у величезному циліндрі. Ця комбінація мала ту перевагу, що усувала маленьке дзеркало, призначене відсилати образ до окуляра, і сила проміння послаблювалася значно менше. Через це зображення було ясніше — дуже важлива перевага для спостереження.

Після того, як були ухвалені ці рішення, розпочалися роботи. За розрахунками Кембриджської обсерваторії, труба нового рефлектора повинна була мати 91 метр завдовжки і дзеркало діаметром 5 метрів. Хоч який великий був цей інструмент, але його не можна було порівняти з тим телескопом, що його пропонував сконструювати астроном Гук і що повинен був мати три з половиною кілометра завдовжки. Питання про місце, де треба встановити телескоп, було розв’язане дуже швидко. Треба було обрати високу гору, а високих гір не дуже багато у Сполучених Штатах.

І справді, орографічна (гірська) система цієї великої країни обмежується двома пасмами середньої висоти, між якими тече велика ріка Міссісіпі.

На сході простяглися Апалачські гори, найвища вершина яких у Нью-Гемшайрі досягає не більше 1920 метрів, а це не так вже високо. На заході, навпаки, розташовані Скелясті гори, величезне пасмо, яке є продовженням найдовшого у світі гірського пасма від Магелланової протоки вздовж усього західного берега Південної Америки, де ці гори мають назву Андів або Кордильєрів. На північ це пасмо простягається через усю Америку від Панамського перешийка аж до берегів Полярного моря. Ці гори не такі високі, як Альпи або Гімалаї Старого світу. Справді, найвища їх вершина має лише 4 410 метрів над рівнем моря, тимчасом як Монблан має 4 810 метрів, а Еверест або Гаурісанкар, найвища вершина Гімалайських гір,— 8 882 метри.

Але Гарматний клуб обов’язково бажав, щоб телескоп, так само як і колумбіада, був установлений на території Сполучених Штатів; тому довелось задовольнитися Скелястими горами, і всі необхідні матеріали були перенесені на вершину Лонг-Пік у штаті Міссурі.

Не можна змалювати всіх труднощів, які довелося перебороти американським інженерам, що виявили надзвичайну відважність і спритність. Треба було піднімати на гору велике каміння, важкі залізні частини, циліндр, об’єктив вагою 12 825 кілограмів. Все це треба було втягнути вище границь вічного снігу на висоту 3 250 метрів, пройшовши безлюдні прерії, непрохідні ліси, де кожна дрібниця існування ставала нерозв’язною проблемою. Але американці перемогли всі тисячі перешкод. Менш як через рік після початку робіт, в останні дні вересня, гігантський рефлектор вже підіймав у повітрі свою трубу, що мала завдовжки 91 метр. Вона спиралася на величезну залізну підпору. Дотепно злагоджений механізм давав змогу скеровувати цю трубу на всі частини неба і стежити за зорями від їх появи до зникнення. Вона коштувала 400 000 доларів.

Коли першого разу її скерували на Місяць, спостерігачі відчули хвилювання, викликане водночас цікавістю і неспокоєм. Що можна було побачити у полі зору цього телескопа, який збільшував предмет спостереження у 48 тисяч разів? Тамтешніх людей, стада якихсь місячних тварин, міста, озера, океани? Ні, нічого про що наука ще не знала б, не було помічено, і лише підтвердилася спостереженнями вулканічна природа цієї планети.

Але телескоп Скелястих гір ще до того, як зробив послуги Гарматному клубові, дав велику користь астрономам. Завдяки його силі можна було заглибитись у небесний простір до крайніх його границь і точно виміряти діаметр значного числа зір. Нарешті, астроном Кларк із Кембриджської обсерваторії розклав на окремі зорі крабовидну туманність у сузір’ї Тельця, чого не пощастило ніколи зробити рефлекторові лорда Росса.

Розділ XXIV. Останні подробиці

Було 22 листопада. Урочистий виліт мав бути через десять днів. Лишалося закінчити ще одну дуже делікатну й небезпечну справу, що потребувала якнайбільших заходів обережності. Розраховуючи саме на неуспіх цієї справи, капітан Ніколл запропонував своє третє парі. Треба було зарядити колумбіаду, заклавши в неї 160 тонн піроксиліну. Ніколл вважав, мабуть, не без підстави, що маючи справу з такою великою кількістю піроксиліну, можна чекати якогось нещастя, бо ця речовина легко вибухає і запалюється сама собою від тиску на неї снаряда. Пов’язані з цим великі небезпеки ще збільшувалися через неохайність і недбайливість американців, яка виявилася особливо під час їх громадянської війни, коли вони іноді заряджали свої бомби, маючи сигари в зубах.

Але Барбікен подбав про те, щоб забезпечити успіх. Він вибрав найкращих робітників, які працювали під його доглядом, і не залишав їх ні на хвилину. Своєю розсудливістю й обережністю він забезпечив усі шанси на успіх.

Насамперед він не дозволив привезти усю кількість піроксиліну, необхідну для зарядження за огорожу Стонз-Гілла, а наказав підвозити її поступово в закритих ящиках. 200 тонн піроксиліну були розподілені по окремих паках вагою 250 кілограмів кожна; це становило разом 800 великих патронів, ретельно упакованих. У кожному ящику було 10 таких пак; їх підвозили одну по одній найвправніші робітники Пенсаколи залізницею Темпа-Тауна. Таким чином, у середині огорожі ніколи не було водночас більш як 250 кілограмів піроксиліну. Негайна після того, як прибували ящики, робітники розвантажували їх. Вони йшли босоніж і підносили кожну паку до жерла колумбіади, куди її спускали за допомогою спеціального ліфта, керованого людьми. Усі парові машини були усунуті під час цього і всі вогні погашені на відстані 4 кілометрів навколо. Доводилось оберігати цю масу піроксиліну від сонячної спеки, хоча вже був листопад. Через це працювали здебільшого вночі з електрикою. Сила цього освітлення була така, що нутро колумбіади освітлювалось аж до дна. Патрони лежали там правильно розташовані і сполучались один з одним металевим дротом, по якому мав іти електричний струм для запалення кожного патрона.

Запалити цю масу піроксиліну повинна була електрична іскра. Усі дроти були ізольовані і проходили через невеликий отвір на висоті основи снаряда. Там вони були прокладені крізь товсті стінки чавуну і підіймалися до ґрунту через отвори у мурованні, зроблені для цього. На вершині Стонз-Гілла усі дроти, підтримані жердинами на протязі 4 кілометрів, з’єднувалися з потужною батареєю Бунзена і проходили через переривачі струму. Досить було натиснути пальцем кнопку приладу, щоб негайно включити струм і запалити 200 тонн піроксиліну. Звичайно, батарея мала діяти лише в останній момент.

28 листопада 800 патронів були укладені на дно колумбіади. Цю частину операції вдалося зробити успішно. Але скільки хвилювань, скільки неспокою і турбот зазнав президент Барбікен! Даремно він заборонив входити за огорожу Стонз-Гілла. Щодня зацікавлені обступали огорожу, і деякі нерозсудливо палили цигарки серед ящиків піроксиліну. Барбікен лютував, а Дж. Т. Мастон допомагав йому, енергійно проганяючи настирливих відвідувачів і підбираючи ще димуючі недокурки сигар, що їх повсюди кидали янкі. Обов’язок цей був важкий, бо понад 300 тисяч чоловік тиснулося навколо огорожі. Мішель Ардан охоче запропонував свої послуги для охорони ящиків під час перевозу їх до жерла колумбіади, але його самого бачили з величезною сигарою в роті, коли він ганявся за необережними, подаючи їм поганий приклад. Президент Гарматного клубу побачив тоді, що він не може сподіватися допомоги від цього безнадійного курця, і повинен наглядати ще й за ним.

Нарешті, вдалось укласти у гармату весь необхідний піроксилін. Третє парі капітана Ніколла було через це програно. Залишалося ще ввести в колумбіаду снаряд і покласти його на товстий шар піроксиліну.

Але перед тим, як узятися до цієї операції, необхідні для подорожі предмети були розташовані у вагоні-снаряді. Їх було чимало, і коли б дозволили Мішелю Арданові робити, те що він хоче, він незабаром зайняв би все місце, приділене для мандрівників. Не можна навіть уявити, чого тільки цей чарівний француз не бажав повезти з собою на Місяць. Це була безліч некорисних речей. Але Барбікен дозволив брати лише конче потрібне. Кілька термометрів, барометрів і підзорних труб були розташовані у ящиках для інструментів.

Мандрівники хотіли дивитися на Місяць під час свого перельоту і, щоб полегшити ознайомлення з цим новим світом, вони взяли з собою чудову карту Бера і Медлера, селенографічний атлас на чотирьох аркушах, який справедливо вважається зразком спостереження і терпіння. Він подає з надзвичайною точністю найдрібніші деталі тієї частини світила, яка обернена до Землі. Гори, долини, улоговини, кратери, жолоби, борозни — все це можна побачити там у точному масштабі, з правильною орієнтацією і з усіма назвами, починаючи від гір Дерфель і Лейбніц, вершини яких височать на східній частині диска, аж до «Моря холоду», яке простяглося в полярній області місячної кулі.

Отже, це був дорогоцінний документ для подорожніх, бо вони могли обізнатися з країною ще до свого приїзду туди.

Вони взяли з собою три рушниці і три мисливські карабіни з відповідною кількістю пороху та свинцю.

— Ще невідомо, з ким там доведеться мати справу,— сказав Мішель Ардан.— Людям або тваринам, може, буде не до вподоби, що ми приїхали відвідати їх! Отже, треба вжити запобіжних заходів.

До інструментів особистого захисту були додані ломи, мотики, ручні пилки й інше необхідне знаряддя, вже не кажучи про одяг, придатний для всіх температур — від холоду полярних країв до спеки жаркої зони.

Мішель Ардан бажав узяти з собою в експедицію кілька тварин, хоч і не всіх порід, бо він не вважав за потрібне акліматизувати на Місяці отруйних гадюк, тигрів, алігаторів та інших шкідливих тварин.

— Ні,— сказав він Барбікенові,— їх не треба, але кілька в’ючних тварин — волів або корів, ослів або коней — це було б дуже корисно для нашої подорожі.

— Я згоден, мій любий Ардан,— відповів президент Гарматного клубу,— але наш вагон-снаряд не вмістить їх. Та він для цього і не призначений. Отже, залишаймося в межах можливого.

Нарешті, після довгих суперечок умовились задовольнитися лише тим, що візьмуть з собою чудового мисливського собаку, який належав Ніколлові, та ще одного сильного ньюфаундлендського пса. Кілька ящиків найкориснішого насіння було додано до необхідних предметів. Коли б дозволити Мішелю Арданові робити те, що він бажав, він захопив би ще кілька клунків з землею, щоб було де сіяти насіння. У всякому разі він узяв з собою дванадцять рослин, які були пильно загорнуті у солому й розташовані в кутку снаряда.

Залишалося ще дуже важливе питання про харчові продукти, бо треба було передбачати, що снаряд може потрапити на зовсім неродючу частину Місяця. Барбікен вирішив узяти провіанту на рік, але треба додати,— хай це нікого не дивує,— що цей провіант складався з м’ясних консервів і овочів, зведених до найменшого об’єму тиском гідравлічного преса, які мали в собі велику кількість поживних речовин. Вони не були різноманітні, але в такій експедиції доводилося задовольнятися ними. Крім того, мандрівники взяли запас горілки до 200 літрів і води, якої вистачило б на два місяці. І справді, внаслідок останніх астрономічних спостережень ніхто не мав сумніву в тому, що певна кількість води є на поверхні супутника Землі. Щодо провіанту, було б безглуздям вважати, що жителі Землі не знайдуть там для себе нічого придатного на їжу. Мішель Ардан не мав сумніву в цьому, і коли б це було не так, він не наважився б туди вирядитися.

— Крім того,— сказав він одного дня своїм приятелям,— ми не зовсім будемо покинуті нашими товаришами на Землі, якщо вони постараються не забути за нас.

— Цього ніколи не буде! — відповів Дж. Т. Мастон.

— Як це ви розумієте? — спитав Ніколл.

— Нічого нема простішого,— відповів Ардан.— Хіба колумбіада не завжди перебуватиме там? Щоразу, як Місяць буде в сприятливих умовах зеніту або перигею, тобто приблизно один раз на рік, хіба не можна буде послати бомбу, навантажену провіантом, яку ми чекатимемо у призначений день?

— Ура! Ура! — вигукнув Дж. Т. Мастон у захваті від цієї думки.— Добре сказано! Певна річ, мої хоробрі друзі, ми вас ніколи не забудемо!

— Я сподіваюся на це. Отже, ви бачите, що ми матимемо регулярно всі новини з земної кулі, а ми самі будемо дуже недотепні, якщо не винайдемо способу сполучатися з нашими добрими друзями на Землі.

Ці слова дихали такою переконаністю, що Мішель Ардан своєю рішучістю, своїм апломбом міг би викликати захват у всього Гарматного клубу. Те, що він казав, здавалося простим, елементарним, легким, певним, і треба бути жалюгідним скептиком, прив’язаним до цієї земної кулі, щоб не піти за мандрівниками в їх експедиції на Місяць.

Коли різні предмети були вже розміщені в снаряді,— вода, призначена бути пружиною, була налита між перегородками і газ для освітлення введений у відповідну посудину. Боячись непередбачених затримок у дорозі, Барбікен узяв таку кількість хлористого і їдкого калію, якої було досить, щоб поновляти кисень і вбирати вуглекислоту протягом двох місяців. Дуже дотепно злагоджений автоматичний прилад відновлюватиме необхідні для дихання властивості повітря і зовсім очищатиме його.

Отже, снаряд був готовий, і залишилося тільки спустити його в колумбіаду. Проте це була операція, сповнена труднощів і небезпек.

Величезну бомбу втягли на вершину Стонз-Гілла. Там потужні крани підходили її і підняли над металевим колодязем.

Це була хвилина надзвичайного хвилювання. Що, коли б ланцюги розірвалися від цієї надмірної ваги? Адже від падіння такої великої маси піроксилін напевно вибухнув би.

На щастя, нічого цього не сталося, і через кілька годин після того вагон-снаряд, обережно спущений у жерло гармати, вже лежав на своєму шарі піроксиліну, як на справжньому пороховому пуховику. Його тиск не мав інших наслідків, крім того, що міцніше спресував заряд у колумбіаді.

— Я програв,— сказав капітан, передаючи президентові 3 000 доларів.

Барбікен не хотів брати цих грошей від свого нового товариша, але мусив здатися на домагання Ніколла, який бажав закінчити всі свої справи перш, ніж залишити Землю.

— Тоді,— сказав Мішель Ардан,— я можу вам побажати, мій дорогий капітане, лише одне.

— Що саме? — спитав Ніколл.

— Щоб ви програли і обидва інші парі. Тоді ми будемо певні того, що не залишимося десь у дорозі.

Розділ XXV. Вогонь!

Настав день першого грудня, роковин день, бо якби постріл не відбувся цього самого вечора, о 10 годині 46 хвилин і 40 секунд, то довелося б чекати понад 18 років, коли Місяць знов перебуватиме в таких самих умовах зеніту й перигею.

Погода була чудова. Хоч уже наближалася зима, сонце сяяло і купало в своєму промінні цю Землю, яку три її жителі збиралися залишити, щоб летіти до нового світу.

Вже з раннього ранку незчисленний натовп зібрався на рівнинах навколо Стонз-Гілла. Що чверть години приїжджали до Темпа-Тауна нові юрби зацікавлених. Це переселення незабаром набрало небувалих розмірів. За підрахунками газети «Темпа-Таун Обсервер» («Темпа-Таунський спостерігач») цього вікопомного дня 5 мільйонів глядачів топтали своїми ногами землю Флориди.

Ще за місяць до пострілу значна частина приїжджих розташувалася навколо огорожі і поклала основу місту, яке згодом було назване Арданз-Таун. Бараки, халупи, курені, намети були розкидані на рівнині, і ці тимчасові житла давали притулок такому численному населенню, що йому могли б заздрити найбільші міста Європи.

Всі нації світу мали там своїх представників. Там можна було почути водночас мови всіх народів Можна було подумати, що це і є так зване «вавилонське стовпотворіння». Різні прошарки американського суспільства зустрічалися тут впереміжку. Банкіри, плантатори моряки, торгівці, купці, бавовнярі, корабельники, судді, урядовці безцеремонно штовхали один одного. Креоли з Луїзіани стояли в натовпі пліч-о-пліч із фермерами з Індіани. Джентльмени з Кентуккі йшли поруч із джентльменами з Теннессі, жителі Віргінії, чепурні і зарозумілі, контрастували з напівдикими жителями країни великих північних озер і з торгівцями худобою з міста Цинцинаті. У білих повстяних капелюхах з широкими крисами, тобто в класичних панамах, у блакитних бавовняних штанях, у полотняних чепурних блузах, у черевиках яскравих кольорів, вони виставляли на показ свої батистові жабо. На сорочках, манжетах, галстуках, на всіх десяти пальцях, навіть у вухах виблискував цілий асортимент каблучок, шпильок, брильянтів, ланцюжків, пряжок, застібок, підвісок, що їх висока ціна відповідала поганому смакові їх власників. Жінки, діти, слуги в не менш коштовних убраннях супроводили, йшли спереду або ззаду, оточували цих чоловіків, цих батьків, цих хазяїв, які серед своїх незліченних домочадців схожі були на ватажків племен.

Треба було бачити під час обіду, як усі ці люди кидалися на страви, характерні для південних штатів, і пожирали з апетитом, загрозливим для наявних у Флориді харчів, ці ласощі, що завдали б прикрості європейському шлункові, як наприклад, підсмажені жаби, тушковані мавпи, фіш-чаудер (страва з різних риб), печена двоутробка або шашлик з єнота.

А коли ще згадати всі ці найрізноманітніші напої, що мали допомогти перетравити такі страви! Які крики, який галас можна було побути в бар-румах або тавренах, що мали за оздобу склянки, кухлі, флакони, карафки, пляшки найнеймовірніших форм, ступки, в яких товкли цукор, і в’язки соломинок!

— Тут м’ятний джулеп! — викрикував пронизливим голосом один з торгівців.

— Ось сетері з бордоського вина! — відповідав на це не менш верескливим голосом інший.

— А ось ще джін-слінг! — повторював перший.

— А ось ще коктейль, бренді-смеш! — кричав другий.

— Хто хоче покуштувати справжнього мінт-джулепу, за останньою модою? — закликали ці спритні торгівці, наче фокусники, швидко переливаючи із склянки в склянку освіжне питво з мускату, цукру, лимону, зеленої м’яти, товченого льоду, коньяку і свіжого ананаса.

[1] А л ь т е р е г о (лат.) — «другий я».

[2] Хвороба шлунку і кишок.

[3] Ця цифра, звичайно, застаріла.

[4] Прості обчислення показують, що план Барбікена не реальний. У жерлі гармати ядро летіло б 3/80 секунди, і швидкість його за цей час мала б збільшитися від 0 до 16 кілометрів на секунду Отже, в момент пострілу удар дна ядра розплющив би пасажирів, придуманий Барбікеном спосіб зменшив би силу удару тільки на одну соту частину.

[5] У нових великих телескопах-рефракторах діаметр об’єктива доходить до 1 метра, а довжина труби — до 30 метрів. Найбільший телескоп-рефрактор на горі Вільсона (Америка) має діаметр дзеркала 2,5 метра.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up