Подорож на Місяць (сторінка 6)

Так повторювалися невпинно ці заклики до спраглих глоток, подразнених пекучими ласощами, і перехрещувалися в повітрі, створюючи приголомшливий галас. Але цього дня, першого грудня, такі крики лунали не дуже часто. Торгівці марно вихваляли свій крам. Ніхто не думав ні про їжу, ні про питво. О четвертій годині по обіді у натовпі було чимало таких, які ще не снідали! Ще виразніша прикмета: нестримна пристрасть американців до ігор була переможена незвичайним хвилюванням. Можна було побачити, як кеглі залишалися розкиданими по землі, доміно відпочивало у своїх скриньках, рулетка була нерухома, карти різноманітних ігор покинуті недоторканими у своїх обгортках. Отже, легко було зрозуміти, що подія цього дня поглинула всі інші потреби і не залишила часу для будь-яких розваг.

Аж до вечора помітне було сильне хвилювання, яке буває перед важливими подіями. Всіх опанувало глибоке заціпеніння. Кожен бажав: «Хоч би вже все скінчилося».

Проте перед сьомою вечора ця важка тиша раптом порушилася. Місяць піднявся над горизонтом. Багато мільйонів «ура» вітало його появу. Оплески лунали всюди, тимчасом як білява Феба спокійно лила своє сяйво і пестила натовп чарівним промінням. У цей момент з’явилися троє відважних мандрівників. Крики посилились. Та згодом після цього пориву шум ущух, і тільки тихий гомін чувся над схвильованим натовпом. Мандрівники проминули запасну огорожу, навколо якої тиснувся натовп. За ними йшли члени Гарматного клубу й депутати, відряджені європейськими обсерваторіями. Барбікен, холодний і спокійний, віддавав останні накази. Ніколл, стуливши губи, з руками, схрещеними за спиною, походжав твердою і розміреною ходою. Мішель Ардан, як завжди веселий, одягнений справжнім мандрівником,— шкіряні гетри на ногах, ягдташ при боці, у своєму широчезному убранні каштанового бархату, з сигарою у роті, потискав руки присутнім, прощаючися з ними. Він сміявся, жартував, особливо з шановним Мастоном,— одне слово — був парижанином до останньої секунди.

Вибило десяту годину. Настав час сідати в снаряд. Спускання, нагвинчування кришки, приймання лебідок і риштовань над жерлом колумбіади потребували деякого часу.

Барбікен установив свій хронометр з точністю до однієї десятої частки секунди за хронометром інженера Мерчісона, якому було доручено запалити порох електричною іскрою. Мандрівники, замкнені у снаряді, могли стежити за байдужою стрілкою, яка показувала момент, визначений для їх від’їзду.

Настала хвилина прощання. Сцена була зворушлива. При всій своїй нервовій веселості, навіть Мішель Ардан був схвильований. Дж. Т. Мастон видобув з-під своїх сухих повік одну стару сльозу, яку він, без сумніву, зберіг на цей випадок. Він випустив її на чоло свого любого і відважного президента.

— А якби я поїхав з вами? — сказав він.— Ще є час.

— Неможливо, мій старий Мастоне,— відповів Барбікен.

Через кілька хвилин троє подорожніх були вже в самому снаряді, кришку якого вони загвинтили зсередини, після чого вільне жерло колумбіади без перешкод дивилося в небо.

Ніколл, Барбікен і Мішель Ардан остаточно були замкнені в своєму металевому вагоні.

Хто може змалювати загальне хвилювання, яке досягло тоді свого найвищого ступеня?

Місяць повільно посувався вперед чистим небом, потьмарюючи на своєму шляху блискучі вогники зір. Він був якраз на півдорозі між горизонтом і зенітом. Кожен повинен був зрозуміти, що спрямовували снаряд не в саму ціль, а трохи уперед, як це робить мисливець, цілячись у зайця.

Лиховісна тиша охопила все. Жодного подуву вітру на Землі! Жодного подиху в грудях! Серця більш не наважувалися стукотіти. Всі розгублені погляди втупились у відкриту пащу колумбіади.

Мерчісон пильно стежив за стрілкою свого хронометра. Залишалося не більш як сорок секунд до моменту, коли мав пролунати постріл, і кожна з них тривала ціле століття.

На двадцятій секунді раптом поширилося якесь загальне тремтіння. Натовп усвідомив собі той факт, що відважні мандрівники, замкнені в снаряді, так само лічили ці жахливі секунди. З маси вихопилися окремі вигуки:

— Тридцять п’ять! — Тридцять шість! — Тридцять сім! — Тридцять вісім! — Тридцять дев’ять! — Сорок! Вогонь!..

Відразу Мерчісон, натиснувши пальцем кнопку апарата, включив струм, і електрична іскра блиснула на дні колумбіади.

Пролунав вибух, страшенний, нечуваний, блискавичний, який не можна порівняти ні з гуркотом грому, ні з вибухом вулкана. Величезний сніп вогню вихопився з надр землі, як з кратеру вулкана. Земля затремтіла, і навряд чи багато людей могло в ту мить побачити, як снаряд переможно розтинає повітря серед вогневої пари.

Розділ XXVI. Небо захмарилось

Тієї хвилини, коли полум’яний сніп піднявся в небо на неймовірну висоту, цей вогняний потік освітив усю Флориду і на мить день заступив ніч на значному просторі цієї країни. Ця велетенська вогняна китиця була помітна в морі, з боку Мексиканської затоки так само, як з Атлантичного океану, на відстані 200 кілометрів, і чимало капітанів відзначили в своїх корабельних книгах падіння гігантського метеора.

Постріл з колумбіади викликав справжній замлетрус. Вся Флорида затремтіла аж до свого нутра. Пороховий газ, розширившись через жару, штовхнув з надзвичайною силою шари атмосфери, і цей штучний ураган, у сто разів швидший за ураган стихійний, полетів, як смерч, у повітря.

Жоден з глядачів не залишився стояти на своїх ногах: чоловіки, жінки, діти — всі полягли, немов колосся під бурею. Виникло страшенне безладдя. Багато людей було тяжко поранено. Дж. Т. Мастон, який всупереч усякій обережності, стояв занадто близько від колумбіади, був відкинутий на 40 метрів і, як снаряд, пролетів над головами присутніх. Триста тисяч людей на мить оглухли й остовпіли.

Атмосферна течія перекинула бараки, розкидала хатини, викорчувала дерева на 40 кілометрів навколо, відштовхнула поїзди залізниці аж до Темпи, ударила, як лавина, на це місто і знищила багато будинків, серед інших і церкву святої Марії та новий будинок біржі, що тріснув по всій своїй довжині. Деякі з портових суден, ударившись одно об одне, пішли сторч на дно, і дванадцять кораблів, які стояли на якорі в рейді, попливли до берега, розірвавши свої ланцюги, немов бавовняні нитки.

Спустошення поширилися далі, за межі Сполучених Штатів. Дію відбою, до якої долучився ще й західний вітер, можна було відчути на Атлантичному океані більш як за 5 000 кілометрів від американського берега. Буря, штучна, несподівана, накинулася на кораблі з нечуваною люттю. Багато суден, захоплених цими жахливими вихорами, не встигли прибрати свої паруси і були перекинуті. Серед інших «Чайлд-Гаролд» з Ліверпуля; це була сумна катастрофа, яка викликала в Англії багато нарікань і обвинувачень проти Америки.

Нарешті, хоч цей факт не має іншого підтвердження, крім повідомлень кількох тубільців Гореї і Сьєрра-Леоне, на західному узбережжі Африки чути було глухий струс, останній відгомін звукових хвиль, після того як вони пройшли Атлантичний океан і вщухли на африканському березі.

Але треба повернутися до Флориди. Після того як перший момент замішання минув, поранені, приглушені, весь натовп разом опритомнів і несамовиті вигуки: «Хай живе Ардан! Хай живе Барбікен! Хай живе Ніколл!» піднялися аж до неба. Багато мільйонів людей, задерши носи вгору, озброєні телескопами, підзорними трубами, біноклями, дивились у простір, забувши за свої контузії і хвилювання, думаючи, лише про снаряд. Його вже не видно було і доводилося чекати телеграм з Лонгз-Піка. Директор Кембриджської обсерваторії Бельфаст був на своєму посту в Скелястих горах. Саме йому, як досвідченому і терпеливому астрономові, були доручені спостереження.

Але несподіване для всіх явище, хоч його і не важко було б передбачити, а, проте, не можна було й усунути, піддало жорстокому випробуванню загальне нетерпіння. Погода, така ясна й чудова досі, раптом змінилася, небо захмарилося. Та хіба й могло бути інакше після страшенного зсуву атмосферних шарів і цього розпорошення величезної кількості пари, яка утворилася внаслідок вибуху 200 тонн піроксиліну? Не було чого й дивуватися, бо під час морських боїв стан атмосфери часто раптово змінюється через гарматні постріли.

Другого дня Сонце зійшло на горизонті, вкрите густими хмарами, важкою й непроникливою заслоною, яка, на нещастя, простяглась аж до краю Скелястих гір. Це була велика перешкода.

Протягом цього першого дня кожен шукав нагоди як-небудь зазирнути за непрозору вуаль хмар, але кожен тільки марно турбувався і помилявся, скеровуючи свої зори на небо, бо, внаслідок добового обертання Землі, вдень Земля була обернена в бік, протилежний тому, куди прямував снаряд.

Хоч би там як, коли непрониклива і глибока ніч обгортала Землю, і Місяць з’явився на горизонті, його не можна було розглянути. Отже, не було змоги робити якісь спостереження, і телеграми з Лонгз-Піка підтвердили цей сумний факт.

Проте, якщо спроба мала успіх, то мандрівники, які вилетіли 1 грудня о 10 годині 40 хвилин і 40 секунд, мали прибути на Місяць 4 грудня опівночі. Звідси висновок, що треба було терпеливо ждати цього часу, особливо зважаючи на надмірні труднощі спостереження польоту такого маленького тіла, як снаряд.

4 грудня, від восьмої години вечора до півночі, було б можливо стежити за снарядом, який мав з’явитись у вигляді чорної точки на блискучому диску Місяця. Але погода залишалася безжалісно хмарною. Це спричинилося до того, що розпач публіки досяг свого найвищого ступеня.

Дж. Т. Мастон у розпачі виїхав до Лонгз-Піка. Він сам бажав спостерігати. Він не мав ніякого сумніву, що його друзі досягли мети своєї подорожі. Крім того, ні звідки не було одержано відомостей, що снаряд упав кудись на острови або континенти, і Дж. Т. Мастон не припускав і на хвилину, що він може упасти в океани, якими земна куля вкрита на три чверті.

5 грудня — така сама погода. Великі телескопи Старого світу, телескопи Гершеля, Росса, Фуко були незмінно скеровані на нічне світило, бо в Європі якраз була чудова погода, але відносно мала потужність цих інструментів заважала зробити корисне спостереження.

Шостого — така сама погода. Нетерпіння терзало три чверті земної кулі. Дійшли до того, що пропонували вжити всяких нерозумних заходів, щоб розпорошити хмари, скупчені в повітрі.

7 грудня небо, здавалося, трохи змінилося. Надіялися, але надія не довго тривала, і ввечері густі хмари закрили зоряне склепіння від поглядів мандрівників.

Тоді справа стала ще серйознішою. Справді, одинадцятого о 9 годині 11 хвилин ранку Місяць мав увійти в свою останню чверть. Після цього він мав дедалі зменшуватися, і навіть, коли б небо проясніло, шанси вдалого спостереження були б зведені майже на нівець. Справді, Місяць показував би дедалі меншу частину свого диска і, зрештою, з’явився б у фазі новомісяччя, тобто він би сходив і заходив разом із Сонцем, проміння якого робило б його абсолютно невидимим. Тоді довелося б чекати до 3 січня 44 хвилин після півдня, щоб він був знову у фазі повного місяця, коли можна було б відновити спостереження.

Газети публікували ці міркування з тисячею коментарів, не ховаючи від читачів, що потрібне незвичайне терпіння.

Восьмого — нічого! Дев’ятого Сонце з’явилося на хвилину, немов, щоб подратувати американців.

Десятого — ніяких змін! Дж. Т. Мастон мало не збожеволів. Побоювалися за мозок цієї поважної людини, який так добре зберігся досі під її гутаперчевим черепом.

Але одинадцятого одна з жахливих бур тропічних країн виникла в атмосфері. Дужий східний вітер, наче мітлою, змів усі хмари, скупчені в повітрі протягом такого довгого часу, і ввечері напіввідгризений диск нічного світила велично пройшов серед ясних сузір’їв.

Розділ XXVII. Нова зоря

Тієї самої ночі животрепетна новина, якої чекали з такою нетерплячкою, спалахнула, як блискавка, у Сполучених Штатах, передавшись через океан, побігла всіма телеграфними проводами земної кулі. Снаряд був помічений завдяки гігантському рефлекторові на Лонгз-Пік.

Ось текст повідомлення, яке склав директор Кембриджської обсерваторії. Воно має в собі наукові висновки про велику спробу Гарматного клубу.

 

«Лонгз-Пік, 12 грудня.

Членам ради Кембриджської обсерваторії.

Снаряд, кинутий колумбіадою на Стонз-Гіллі, був помічений пп. Бельфастом і Дж. Т. Мастоном 12 грудня о 8 годині 47 хвилин вечора, коли Місяць увійшов у свою останню чверть.

Цей снаряд не влучив у свою ціль. Він пройшов обіч, але досить близько, проте, щоб бути втягненим у сферу місячного тяжіння.

Там його прямолінійний рух змінився на обертовий запаморочливої швидкості, і він почав обертатися по еліптичній орбіті навколо Місяця, ставши справжнім його супутником.

Дані про це нове небесне тіло ще не можуть бути визначені. Невідома ні швидкість його пересування, ні швидкість його обертання. Відстань, яка відокремлює його від поверхні Місяця, можна визначити приблизно в 5 246 кілометрів.

Тепер можна припустити дві гіпотези:

Або притягання Місяця, нарешті, захопить снаряд, і мандрівники досягнуть мети своєї подорожі.

Або становище залишиться незмінним, і снаряд обертатиметься навколо Місяця до кінця світу.

Ось про що спостерігачі довідаються одного дня, але досі спроба Гарматного клубу не мала іншого результату, крім того, що дала нове небесне тіло нашій сонячній системі.

Дж. Бельфаст».

Скільки питань поставило це несподіване розв’язання! Яке становище, повне таємниць, несло з собою майбутнє для наукових досліджень! Завдяки мужності і відданості науці трьох осіб, ця справа, досить пуста нібито — послати снаряд на Місяць,— по суті повинна була мати дуже важливі наслідки. Мандрівники, замкнені в новому супутнику, якби вони не досягли своєї мети, зробилися б, принаймні, частиною місячного світу. Вони оберталися б навколо нічого світила, і вперше людське око могло б збагнути його таємниці. Імена Ніколла, Барбікена, Мішеля Ардана назавжди залишаться відомими в літописах астрономії, бо ці відважні дослідники, які прагнули збільшити коло людських знань, безстрашно кинулися в простір, жертвуючи своїм життям у найдивнішій спробі сучасності.

Хоч би там як, після того, як повідомлення з Лонгз-Піка стало відомим, у цілому світі запанували здивовання і жах. Чи була якась змога подати допомогу цим завзятим жителям Землі? Безсумнівно ні, бо вони вийшли за межі людських можливостей. Їм могло вистачити повітря на два місяці. Вони мали провіант на рік. Але далі?.. Найчерствіші серця тремтіли перед цим страхітливим питанням.

Лише одна людина не хотіла припустити думки, що становище було безпорадне. Лише одна особа вірила в успіх цієї справи, і це був їх відданий друг, хоробрий і рішучий, як і вони, чесний Дж. Т. Мастон.

Крім того, він не губив їх з поля свого зору. Відтепер його житлом був пост на Лонгз-Пік; його горизонтом — дзеркало гігантського рефлектора. Тільки-но Місяць сходив на горизонті, він ловив його в телескоп і не залишав і на хвилину, пильно стежачи за його мандрівкою через зоряні простори. Він спостерігав з постійним терпінням, як снаряд перетинав срібний диск і, справді, ця гідна людина залишалась весь час у єднанні з своїми друзями і не втрачала надії коли-небудь побачити їх знову колись.

— Ми налагодимо зв’язок з ними,— говорив він тому, хто бажав його слухати,— тільки-но обставини дозволять нам це. Ми матимемо відомості від них, а вони від нас! Крім того, я їх знаю, це кмітливі люди. Ці троє понесли з собою в простір усі запаси науки, мистецтва і техніки. З цим можна зробити все, що завгодно, і ви побачите, що вони вийдуть з цього становища!

Кінець першої частини.

 

Частина друга. Навколо місяця

Розділ І. Від двадцятої до сорок сьомої хвилини на одинадцяту годину вечора

Рівно о десятій годині Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл попрощалися з своїми численними друзями на Землі. Два собаки, призначені для акліматизації собачої породи на Місяці, були вже всередині снаряда.

Мандрівників спустили пересувним краном у глибину величезної чавунної труби аж до конічного верху снаряда.

Потім через спеціальний отвір вони пройшли в алюмінієвий вагон. Мотузи, дроти і блоки були негайно усунені, і жерло гігантської гармати звільнене від риштовання.

Опинившись разом із своїми товаришами всередині снаряда, капітан Ніколл почав закривати вхідний отвір товстою пластиною, яку тримали зсередини натискні гвинти. Такі ж щільно припасовані пластини затуляли лінзовидне скло ілюмінаторів.

Герметично замкнувшись у своїй металевій тюрмі, мандрівники опинилися в цілковитій темряві.

— Тепер, друзі мої,— сказав Мішель Ардан,— будьте, як дома. Я маю звичай жити завжди по-домашньому й хазяйнувати по-своєму. Насамперед нам треба якнайзручніше розташуватися на нашій новій квартирі. Тільки для цього, як на мене, тут, мабуть, трохи темнувато. Проте не для кротів же був винайдений газ!

Сказавши так, цей безтурботний чолов’яга намацав у себе в кишені сірники, тернув одним об свою1 підошву і, коли спалахнув вогник, він підніс його до газового пальника, сполученого з приймачем, де містився світильний газ під високим тиском.

Цього запасу газу досить було для освітлення й огрівання снаряда протягом ста сорока чотирьох годин, тобто шести днів і шести ночей.

Газ спалахнув. Освітлений снаряд мав вигляд комфортабельної кімнати, з оббитими оксамитом стінами, умебльованої круглими диванами, і з склепінчастою стелею.

Всі речі — інструменти, посуд, зброя були міцно припасовані до своїх місць і обкладені ватою, отже, могли витримати хоч який поштовх.

Було вжито всіх заходів, щоб забезпечити успіх відважної подорожі.

Мішель Ардан, пильно оглянувши все, висловив велике задоволення.

— Це тюрма,— сказав він,— але тюрма, яка подорожує; якби ми мали змогу дивитись у вікно, я погодився б мандрувати так хоч сто років. Ти усміхаєшся, Барбікен? Ти маєш якусь задню думку? Ти гадаєш, що ця тюрма може стати нашою домовиною? Нічого! Як домовина, то хай буде й домовина!

Тимчасом Барбікен і Ніколл кінчали останні підготування.

Хронометр Ніколла показував двадцять хвилин на одинадцяту. Мандрівники остаточно запакувалися в своєму снаряді. Барбікен подивився ще раз на стрілку хронометра і сказав:

— Тепер, мої любі товариші, рівно двадцять хвилин на одинадцяту. О 10 годині 47 хвилин Мерчісон електричною іскрою запалить заряд колумбіади. Отже, нам залишається бути на земній поверхні лише якихсь двадцять сім хвилин.

— Тільки двадцять шість хвилин і тридцять секунд! — зауважив Ніколл, що любив точність.

— То що? — вигукнув веселим тоном Мішель Ардан.— За двадцять шість хвилин чимало можна зробити важливого! Якщо ці двадцять шість хвилин використати розумно, то вони варті двадцяти шести років. Та що там хвилини! Кілька секунд Паскаля або Ньютона незрівняно важливіші за ціле життя некорисної маси дурнів і дармоїдів...

— Ну, а який висновок з цього, на твою думку, невгамовний балакуне? — спитав Барбікен.

— Тільки той, що ми маємо ще аж двадцять шість хвилин.

— Тільки двадцять чотири,— поправив капітан Ніколл.

— Хай буде так, мій любий капітане, тільки двадцять чотири, але за цей час можна було б, в усякому разі, дослідити...

— Мішель! — сказав Барбікен.— Ми ще матимемо під час нашого перельоту досить часу на обговорення всіх можливих питань. А тепер краще поміркувати про саму подорож...

— А хіба ще не все влаштовано?

— Так, усе влаштовано, але треба вжити ще деяких застережних заходів, щоб якнайбільше послабити перший удар.

— А для чого вода між перегородками? Хіба її пружності не досить, щоб цілком забезпечити нас?

— Я сподіваюся, Мішелю, але не певен цього,— лагідно відповів Барбікен.

— А! Он він який! Він сподівається! Він не певен! І він чекав, доки нас замкнуть, щоб потішити нас цією новиною. Ні, я вимагаю мене випустити звідси!

— А можливо це? — зауважив Барбікен.

— Так,— сказав Мішель Ардан,— це трудно. Ми в поїзді, і кондуктор засвистить через двадцять чотири хвилини.

— Через двадцять,— сказав Ніколл.

Якусь хвилину троє мандрівників мовчки дивились один на одного. Потім оглянули взяті з собою речі.

— Все на своєму місці,— сказав Барбікен.— Тепер треба вирішити, як нам найкраще розміститися, щоб витримати удар під час вильоту. Треба подбати, щоб кров не вдарила нам дуже сильно у голову.

— Правильно,— зауважив Ніколл.

— Перекиньмося догори ногами, як це роблять клоуни в цирку! — вигукнув Мішель Ардан.

Він ладен був показати приклад цього.

— Ні,— сказав Барбікен,— але лягаймо на бік. Так ми легше витримаємо удар. Затямте собі, чи ми будемо посередині, чи ми будемо спереду, в момент, коли снаряд полетить — це майже однаково.

— Коли це «майже однаково», то я заспокоююсь,— зауважив Мішель Ардан.

— А ви, Ніколл, схвалюєте мою думку? — запитав Барбікен.

— Цілком,— відповів капітан.— Лишилося ще тринадцять з половиною хвилин.

— Це ж не людина — Ніколл,— скрикнув Мішель,— а хронометр, з його секундами, механізмом на восьми каменях...

Але його товариші вже не слухали його, вони надзвичайно спокійно заходились остаточно розташовуватись. Якби подивитися на них збоку, вони здалися б двома акуратними пасажирами, що, сівши у вагон залізниці, уміщуються якомога комфортабельніше.

У снаряді були три товсті, солідно злагоджені, матраци. Ніколл та Барбікен витягли їх на середину диска, що правив за рухому підлогу.

Мандрівники вирішили лягти на цих матрацах за кілька хвилин перед пострілом.

Тимчасом Мішель Ардан, що не міг лишатися нерухомим, крутився у своїй тісній тюрмі, як дикий звір у клітці, звертався до своїх друзів, розмовляв з собаками Діаною та Сателітом[1], яким він сам кілька часу тому дав ці знаменні імена.

— Гей, Діана! Гей, Сателіт! Ви маєте показати селенітським собакам гарні манери собак Землі. От хто зробить честь собачому родові! Якщо тільки ми повернемося назад на Землю, я хочу привезти нову змішану «місячну» породу, яка неодмінно наробить фурору.

— Якщо є собаки на Місяці — зауважив Барбікен.

— Є,— впевнено відповів Мішель Ардан,— як є і коні, і корови, і орли, і кури. Закладаюся, що ми знайдемо там курей!

— Ставлю сто доларів за те, що не знайдемо,— сказав Ніколл.

— Гаразд! — відповів Мішель Ардан, стискаючи руку Ніколлові.— До речі, ти вже програв третє парі, закладаючись проти президента, бо капітал, потрібний для нашої спроби, зібрано, виливання закінчене вдало і, нарешті, колумбіаду заряджено без нещасного випадку. Отже, ти програв 6000 доларів.

— Так,— погодився Ніколл,— зараз десята година тридцять сім хвилин і шість секунд...

— Справа вирішена, капітане. Значить, менш як через чверть години ти відрахуєш шановному президентові 9000 доларів: 4000 за те, що колумбіада не розірветься, а 5000 — за те, що снаряд злетить у повітря більш як на дванадцять кілометрів.

— Я маю долари при собі,— відповів Ніколл, ударяючи по своїй кишені,— і я нічого не хочу дужче, як заплатити.

— Ти, Ніколле, акуратна людина, а я от ніяк не можу бути таким. Але дозволь сказати, що ти загалом пішов на не дуже вигідні для себе парі!

— Чому?

— Бо коли ти виграєш перше твоє парі, колумбіада розірветься на друзки, а з нею і снаряд, і тоді Барбікен не зможе сплатити тобі твої долари.

— Відповідна сума вже внесена мною до Балтиморського банку,— просто зауважив Барбікен.— І як не буде Ніколла, її одержать його спадкоємці.

— От практичні люди, розсудливі голови! — скрикнув Мішель Ардан.— Я дивуюся вам, але не розумію вас.

— Сорок дві хвилини на одинадцяту! — сказав Ніколл.

— Залишилось трохи більше, як п’ять хвилин,— зауважив Барбікен.

— Так, п’ять коротких хвилин! — озвався Мішель Ардан.— І ми замкнені в снаряді на самому дні тристаметрової гармати. Під снарядом 200 тонн піроксиліну, що дорівнює 800 тоннам звичайного пороху. Наш приятель Мерчісон з хронометром у руці, уп’явшись очима в стрілку, вже поклав свій палець на кнопку і лічить секунди, щоб метнути нас у міжпланетний простір...

— Годі, Мішель, годі! — сказав Барбікен серйозно.— Приготуймося! Залишалася якась мить усього. Ваші руки, друзі мої!

— Так, так,— скрикнув Мішель Ардан, більше схвильований, ніж хотів здаватися.

Три відважні компаньйони востаннє міцно потисли один одному руки.

Мішель Ардан і Ніколл простяглися на матрацах.

— Десята година сорок сім хвилин! — тихо сказав Ніколл.

Тільки двадцять секунд ще! Барбікен миттю погасив газ і ліг поруч товаришів. Глибока тиша переривалася лише цоканням хронометра, що відбивав секунди.

Раптом стався страшенний струс, і снаряд, під тиском понад три мільярди літрів газу, що утворився від спалаху піроксиліну, вилетів у простір.

Розділ II. Перші півгодини

Чудовий снаряд ажніяк не був зіпсований жахливим вибухом піроксиліну, не розпорошився, як гадали деякі глядачі, алюмінієвим дощем.

Усередині загалом не зчинилося безладдя. Тільки деякі речі були силою поштовху підкинуті вгору; але найважливіші з них не зазнали від цього ніяких ушкоджень.

На рухомому диску, який спустився аж до дна снаряду, бо перегородки були поламані і вода перетекла в верхню частину, в цілковитій темряві лежали три протягнені тіла.

Чи дихали ще Барбікен, Ніколл і Мішель Ардан? Чи не перетворилося це ядро на металеву домовину, яка несла у простір три трупи?..

Через кілька хвилин по вильоті снаряда одне з цих тіл ворухнулося. Руки обперлися об підлогу, голова підвелася. Це був Мішель Ардан. Ставши на коліна, він обмацав себе, гучно вимовив «у-у-ух!» і проказав:

— Мішель Ардан цілий! А інші?

Хоробрий француз хотів устати; але він не міг устояти. Голова хиталась, розбурхана кров паморочила.

Провівши кілька разів рукою по лобі, і, розтираючи виски, він голосно крикнув:

— Ніколл! Барбікен!

Він ждав з тривогою. Ніякої відповіді. Навіть жодного видиху, який би показав, що серця його супутників ще б’ються. Він знов гукнув. Мовчання.

— Чорт! — скрикнув він.— Наче вони попадали з п’ятого поверху сторч головою! Е! — додав він із своєю звичайною впевненістю, якої ніщо не могло порушити.— Якщо француз міг підвестися на коліна, то американці, безперечно, повинні схопитися на ноги. Але насамперед з’ясуймо становище.

Ардан відчував, як життьові сили хутко повертаються до нього. Кров заспокоїлася, кровообіг став нормальним. Ще кілька зусиль, і рівновагу відновлено. Йому вдалося стати на ноги. Витягнувши з кишені сірник, він черкнув його, запалив газ. Газовий приймач не був ушкоджений, газ не вийшов. Проте запах газу виказує його, і, коли б пахло газом, Мішель Ардан не зміг би водити безкарно запаленим сірником у просторі, сповненому воднем. Газ із киснем повітря утворив би гримучу суміш, і вибух її остаточно докінчив би те, що міг розпочати струс.

Запаливши газ, Ардан нахилився над тілами своїх товаришів. Вони лежали один на одному інертною масою. Ніколл зверху, Барбікен знизу.

Ардан підняв капітана, прихилив його до канапи і став міцно його розтирати. Це вправне розтирання привело Ніколла до пам’яті. Він розплющив очі, схопив Арданову руку; потім глянув навколо і спитав:

— А Барбікен?

— Кожному своя черга,— відповів спокійно Мішель Ардан.— Я почав з тебе, бо ти лежав зверху. Тепер візьмемося за Барбікена.

Удвох вони підняли президента Гарматного клубу і поклали його на канапу.

Барбікен, очевидно, постраждав дужче, ніж його товариші. На ньому була кров, але Ніколл заспокоївся, виявивши, що кровотеча не загрозлива і утворилася від дряпини на плечі, яку він зразу ж старанно обмив і перев’язав.

Однак Барбікен деякий час не опритомнював, і це лякало його друзів, що ретельно розтирали його.

— Він дихає,— сказав Ніколл, приклавши вухо до грудей раненого.

— Так,— відповів Мішель Ардан,— він дихає, як людина, що добре засвоїла собі звичку до цієї невпинної вправи. Розтираймо його, Ніколл, розтираймо сильніше!

Вони розтирали його тіло так міцно, що Барбікен, нарешті, прийшов до пам’яті. Він розплющив очі, схопив за руки обох друзів, і перші його слова були:

— Ніколл, ми рухаємося?

Ніколл та Ардан подивились один на одного запитливо. Вони досі не турбувалися за снаряд. Перша їх турбота була про мандрівників, а не про вагон.

— Справді, чи ми рухаємося? — повторив Мішель Ардан.

— Чи спокійнісінько лежимо на землі Флориди? — озвався й Ніколл.

— Або на дні Мексиканської затоки? — додав Мішель Ардан.

— Ну-ну! — скрикнув Барбікен.

Припущення, висловлені його товаришами, швидко повернули йому свідомість.

Поки що не можна було сказати щось певне про положення снаряда. Відносна нерухомість і відсутність будь-якого сполучення з зовнішнім світом не давали змоги розв’язати це досить складне питання. Може, снаряд летить у просторі? Може, злетівши на момент угору, він упав потім на землю або у води Мексиканської затоки? Саме через незначну ширину Флоридського півострова здавалося цілком імовірним падіння снаряда в Мексиканську затоку.

Питання було серйозне й цікаве. Треба було розв’язати його якнайскоріше. Барбікен, схвильований, підвівся на ноги і, притулившись до стінки, почав уважно слухати.

Цілковита тиша назовні. Але товстої оббивки стінок було досить, щоб не пропустити жодного звука з Землі. Проте одна річ дуже вразила Барбікена: температура в середині снаряда була надзвичайно висока. Президент, витягти термометр з футляра, побачив: 45° за Цельсієм.

— Ми летимо! — вигукнув президент.— Ми летимо! Ця страшенна жара доходить до нас крізь стінки снаряда. Вона утворюється через тертя снаряда об шари атмосфери. Жара незабаром спаде, бо ми вже в безповітряному просторі. Тепер ми мало не задихаємося від жари, але потім нам доведеться зазнати лютого холоду.

— Як це? — спитав Мішель Ардан.— Хіба, Барбікен, ми вже за межами земної атмосфери?

— Безсумнівно, Мішелю! Слухай сюди! Тепер п’ятдесят п’ять хвилин на одинадцяту. Ми полетіли вісім хвилин тому. Якби наша початкова швидкість не зменшилася через тертя, шести секунд нам було б досить, щоб перелетіти сімдесят кілометрів атмосфери, яка оточує нашу землю.

— Безперечно! — підтримав Ніколл,— але як зменшується швидкість через тертя?

— На одну третину,— відповів Барбікен.— Це значне зменшення, але так виходить за обчисленнями. Отже, коли початкова швидкість становила одинадцять кілометрів, то при виході з атмосфери вона зменшиться до семи кілометрів. Ми вже тепер пролетіли цей простір, отже...

— Отже,— сказав Мішель Ардан,— друг Ніколл програв обидва свої парі: 4000 доларів, бо колумбіада не розірвалася; 5000 доларів, бо снаряд піднявся вище 12 кілометрів. Ну, Ніколл, програв — розплачуйся!

— Спершу перевіримо,— відповів капітан,— і тоді вже розплачуватимемось. Дуже можливо, що припущення й висновки Барбікена справедливі, і я програв свої 9000 доларів. Але мені спала на думку інша гіпотеза, яка могла б скасувати саме парі.

— Яка? — живо спитав Барбікен.

— А така, що з будь-якої причини порох не був запалений, і ми не полетіли.

— Ну, капітане,— скрикнув Мішель Ардан,— це гіпотеза, яку міг би хіба я висунути! Вона не серйозна! Хіба ми не були мало не вбиті струсом? Хіба я тебе ж не приводив до пам’яті? Хіба плече президента не позначене дряпиною через відбій?

— Усе це так, Мішель, але одне-єдине запитання.

— Кажи, любий капітане!

— Ти чув вибух? Адже він мав бути жахливий.

— Ні,— відповів Ардан, дуже здивований,— справді, я не чув вибуху.

— А ви, Барбікене?

— Так само не чув.

— Ну, то як? — спитав Ніколл.

— Справді,— промурмотів Барбікен.— Чому ми не чули вибуху?

Троє друзів збентежено подивились один на одного. Сталася незбагненна річ. Снаряд вилетів у простір, отже, постріл мав бути.

— Давайте спершу з’ясуємо, де ми,— сказав Барбікен,— Відчинімо наші віконниці.

Це була дуже проста справа, і до неї негайно взялися. Гайки, що держали прогоничі на зовнішніх пластинах правого люка, були розгвинчені англійським ключем, і прогоничі висунуті назовні. Спеціальні затички, оправлені каучуком, відразу затулили отвори, куди проходили ці прогоничі. Тоді зовнішня пластина опустилася на шарнірі, і відкрилося скло ілюмінатора. Такий самий ілюмінатор був у стінці на другому боці снаряда, третій у його вершині і четвертий посередині дна. Отже, можна було спостерігати небесний простір у чотирьох різних напрямах, а Землю і Місяць — через верхній і нижній отвори снаряда.

Барбікен і його товариші кинулися до вікна. Жоден промінь не проходив крізь нього. Глибока темрява оточувала снаряд.

— Ні, мої любі,— скрикнув Барбікен,— ми не впали назад на Землю! Ні, ми не на дні Мексіканської затоки! Ми піднімаємось у просторі! Бачите зорі, що миготять уночі? Ви помічаєте, як згусає темрява між нами і землею?

— Ура! ура! — одностайно закричали Ніколл і Мішель Ардан.

Справді, ця непрониклива пітьма доводила, що снаряд залишив Землю, бо земна поверхня була яскраво освітлена місячним світлом. Отже, мандрівники бачили б її, якби залишилися на ній. Ця темрява доводила також, що снаряд пройшов шар атмосфери, бо інакше світло, розпорошене повітрям, передало б на металеві стінки відблиск, а його не було помітно. Це світло осяяло б ілюмінатор, але він був темний. Ніякого сумніву не могло бути: мандрівники залишили Землю.

— Я програв,— сказав Ніколл.

— З чим тебе і вітаю,— озвався Ардан.

— Ось дев’ять тисяч доларів,— сказав капітан, витягаючи з кишені пачку банкових білетів.

— Дати вам розписку? — спитав Барбікен, беручи гроші.

— Коли це не утруднить вас,— відповів Ніколл.— Так буде краще.

Президент Барбікен серйозно і неквапно, як завжди, вийняв свій блокнот, вирвав звідти чистий аркушик, написав за всіма правилами розписку олівцем і передав її капітанові, який дбайливо поклав її в портфель.

Мішель Ардан, знявши свою кепку, мовчки вклонився своїм двом товаришам. Цей формалізм у такий момент просто відібрав йому мову. Ардан ще ніколи в своєму житті не бачив нічого більш «американського».

Кінчивши з цією формальністю, Барбікен і Ніколл знову підійшли до ілюмінатора і почали розглядати сузір’я. На темному фоні неба зорі вирізнялися яскравими крапками. Але Місяця з цього боку не було видно, бо він, ідучи з сходу на захід, потроху наближався до зеніту.

— А Місяць? — спитав Мішель Ардан.— Чи не хоче він, бува, уникнути зустрічі з нами?

— Заспокойтеся,— відповів Барбікен.— Наш сфероїд на своєму місці, але з цього боку ми не можемо бачити його. Відчинімо другий боковий ілюмінатор!

Барбікен попрямував до протилежного ілюмінатора, але наближення якогось блискучого предмета зупинило його.

Це був надзвичайно великий блискучий диск, такий великий і блискучий, що розмірів його навіть не можна було визначити. Його обернена до Землі поверхня була яскраво освітлена. Цей диск можна було вважати за маленький Місяць, що відбиває світло великого. Він рухався з надзвичайною швидкістю і, здавалося, описував навколо Землі орбіту, що перетинала лінію путі снаряда. Поступний рух цього тіла поєднувався з обертовим навколо своєї осі. Отже, у своєму русі воно не відрізнялося від інших тіл, які обертаються в небесному просторі.

— Що це? — скрикнув Мішель Ардан.— Інший снаряд?

Барбікен не відповів. Поява цього величезного тіла його дуже здивувала й збентежила. Загрожувала зустріч, наслідки якої були б згубні — однаково, чи відхилився б снаряд з своєї путі, чи впав би на Землю через зіткнення, яке перервало б його подорож, чи був би захоплений притяжною силою астероїда[2].

Президент Барбікен миттю зважив усі ці можливі наслідки, які, так чи інакше, могли спричинити загибель усієї їх справи. Ардан і Ніколл мовчки дивилися в простір.

Цей предмет, наближаючись, збільшувався, і здавалося, що снаряд просто прямує на нього.

— Сто чортів! — скрикнув Мішель Ардан.— Поїзди мають зіткнутися.

Інстинктивно мандрівники кинулися назад. Їх охопив надмірний жах, але тривав він не довго, кілька секунд усього. Астероїд промчав на відстані кількох сот метрів від них і зник,— зник не так від швидкості польоту, як від того, що його поверхня протилежна Місяцеві, раптом злилася з глибокою темрявою простору.

— Щаслива путь! — вигукнув Мішель Ардан з віддихом задоволення.— Невже сама безмежність не така широка, щоб у ній не могло прогулятися без перешкод якесь мізерне ядро? Що це за безглузда куля, яка мало не збила нас?

— Я знаю її,— сказав Барбікен.

— Чорт візьми! Ти знаєш усе!

— Це звичайний болід[3], але болід гігантський; тяжіння Землі захопило його, і він став її супутником.

— Справді? — скрикнув Мішель Ардан.— Отже, Земля має два супутники, як і Нептун?

— Так, друже, два, хоча звичайно гадають, що вона має тільки одного. Але цей другий Місяць занадто малий, і рух його такий швидкий, що жителі Землі не можуть його помітити. Французький астроном Пті визначив існування другого супутника й обчислив його елементи, беручи на увагу лише деяку неправильність у русі Землі. За спостереженням Пті, цей болід обертається навколо Землі за три години і двадцять хвилин, тобто надзвичайно швидко.

— Чи всі астрономи,— спитав Ніколл,— визнають існування цього супутника?

— Ні,— відповів Барбікен.— Але коли б вони здибали його, як оце ми зараз, то, мабуть, вже не мали б ніякого сумніву. До речі, я думаю, що цей болід, який міг завдати нам чимало клопоту, коли б він налетів на нас, дає змогу визначити наше місце в просторі.

— Як? — спитав Ардан.

— Відстань його відома, і, коли ми натрапили на нього, ми були рівно за 8 140 кілометрів від поверхні земної кулі.

— Понад вісім тисяч! — скрикнув Ардан.— Куди до такої швидкості експресам жалюгідної кулі, яку називають Землею.

— Я думаю, нас нелегко наздогнати,— сказав капітан Ніколл, подивившись на свій хронометр.— Зараз одинадцята година, а ми залишили американський континент тільки тринадцять хвилин тому.

— Тільки тринадцять? — запитав Барбікен.

— Так,— підтвердив Ніколл.— Отже, коли б не змінилася наша початкова швидкість, ми пролітали б 40 000 кілометрів на годину.

— Все це, друзі мої, дуже добре,— сказав президент,— але лишається нерозв’язаним питання: чому ми не чули пострілу колумбіади?

Не діставши відповіді, Барбікен заходився відкривати другий боковий ілюмінатор. Коли він відкрив, через ілюмінатор фонтаном бризнуло в снаряд місячне проміння.

Економний Ніколл негайно загасив газ, світло якого було тепер зайве і навіть заважало спостерігати міжпланетний простір.

Місячний диск виблискував напрочуд яскраво. Проміння, не затримуване туманною атмосферою земної кулі, проходило крізь ілюмінатор і наповнювало снаряд сріблястим світлом. Темний фон неба посилював сяйво Місяця, який у цій ефірній порожнечі, де не розпорошувалося світло, не затьмарював сусідніх зір.

Небо являло собою видовище, яке людське око неспроможне було охопити.

Зрозуміло, з якою величезною цікавістю розглядали відважні мандрівники дивну ціль своєї подорожі.

Супутник Землі у своєму поступному русі непомітно наближався до зеніту — до математичної точки, якої він мав досягти приблизно через 96 годин. Його гори, рівнини, борозни й усі інші контури здавалися, на перший погляд, такими ж, якими їх можна побачити з першого-ліпшого пункту на земній поверхні. Але в безповітряному просторі світло від нього лилося з дивовижною ясністю. Диск виблискував, як платинове дзеркало.

Про Землю, яка остаточно зникла, мандрівники зовсім забули. Капітан Ніколл перший згадав про зниклу земну кулю.

— Так, так! — відповів Мішель Ардан.— Не будемо невдячні до неї. І якщо ми лишаємо нашу Землю, останні наші погляди мають бути звернені на неї. Я хочу дивитися на неї, доки вона зникне остаточно з-перед очей.

Щоб задовольнити бажання свого друга, Барбікен взявся відкривати ілюмінатор на дні снаряда, який давав змогу дивитися на Землю.

Насилу розібрали рухомий диск, притиснутий силою пострілу до дна снаряда. Частини його, які могли ще стати в пригоді, обережно розташували вздовж стінок. Нарешті, звільнився в нижній частині снаряда ілюмінатор у 50 сантиметрів завширшки. Його закривало скло в мідній оправі, в 15 сантиметрів завтовшки.

Мішель Ардан став навколішки перед ілюмінатором, що був якийсь каламутний, наче матовий.

— Гаразд! — скрикнув він.— А де ж Земля?

— Земля? — сказав Барбікен.— Онде!

— Як? Оця вузенька смужка, цей срібний серп?

— Без ніякого сумніву, Мішелю. Через чотири дні, коли буде повна фаза Місяця, саме в той час, коли ми його досягнемо, Земля буде для нас іншою. Тепер вона здається нам витягненим серпом, а незабаром зникне зовсім, і тоді на певний час Земля ввійде в непроникливу тінь.

— От! Земля! — повторював Мішель Ардан, пильно вдивляючись у вузеньку смужку рідної планети.

Барбікен правильно пояснив суть цього явища. Земля ввійшла, відносно снаряда, в останню свою фазу. На темному фоні неба вона виблискувала у вигляді тонкого серпа. Світло його було трохи голубувате через густість атмосферної оболонки і не таке яскраве, як світло Місяця, але розмір серпа був незрівнянно більший. Він здавався якимсь велетенським, розтягнутим на небі луком. Деякі точки, яскраво освітлені, особливо в увігнутій його частині, доводили наявність високих гір; часом вони зникали під густими плямами, яких ніколи не помітно на поверхні місячного диска. То були кільця хмар навколо земної кулі.

Коли мандрівники намагалися прозирнути глибоку пітьму простору, перед їх очима раптом розсипався блискучий букет падаючих зірок. Сотні болідів, загорівшись у верхніх шарах атмосфери, прорізали темряву блискучими вогняними смугами, вимережуючи попелясту частину диска своїм раптовим світлом. Земля була в своєму перигелії (тобто біля найближчої до Сонця точки своєї орбіти), а грудень — такий сприятливий місяць для появи падаючих зірок, що астрономи налічували їх до 24 000 на годину.

Оце й все, що вони бачили на танучій у темряві земній кулі, одній із незначних зірок сонячної системи, що для великих планет сходить і заходить, як звичайна ранкова або вечірня зоря.

Троє друзів мовчки вдивлялися в далину. Тим часом снаряд усе летів і летів з швидкістю, яка рівномірно зменшувалася.

Трохи згодом мандрівників стала змагати сонливість. Була це телесна втома чи втома від пережитих хвилювань? Безперечно, після надзвичайно збудженого стану, в якому вони перебували протягом останніх годин на Землі, неодмінно мала настати реакція.

— Гаразд,— сказав Мішель,— коли треба спати — будемо спати!

Полягавши на матраци, усі троє поснули глибоким сном.

Але не минуло й чверті години, як Барбікен раптом схопився і збудив своїх компаньйонів голосним криком:

— Знайшов!

— Що знайшов? — спитав Мішель Ардан, підстрибнувши на своєму матраці.

— Причину того, чому ми не чули, як випалила колумбіада!

— Ну? — зацікавився Ніколл.

— Бо снаряд наш відлетів швидше за звук!..

Розділ III. Як улаштовувались

Негайно після цього цікавого і безумовно правильного пояснення три приятелі знов заснули глибоким сном. Спали б відважні мандрівники, мабуть, дуже довго, якби несподіваний шум не змусив їх прокинутись о сьомій годині ранку 2 грудня, через вісім годин після вильоту.

Справді, де ж можна було б знайти затишніше і спокійніше місце для спання та відпочинку? На Землі всі будинки в містах, усі хати в селах, звичайно, зазнають певного струшення, що може відбуватися на поверхні земної кулі. Корабель на морі хитається від невпинного руху хвиль. Аеростат у повітрі гойдається, перетинаючи різної густини атмосферні шари. Лише цей снаряд, що рухався в абсолютній порожняві, позбавленій всякого шуму, міг дати повний спокій своїм пасажирам.

— Собаки гавкають! — скрикнув Мішель Ардан, враз підводячись.

— Вони голодні,— зауважив Ніколл.

— Ах, чорт! Ми зовсім забули про них.

— А де ж вони? — спитав Барбікен.

Стали шукати і знайшли одного під канапою.

Налякана, приголомшена струсом від пострілу, тварина лежала в своєму кутку, доки голод змусив її загавкати.

Це була Діана. Ще трохи збентежена, вона несміливо вилізла із своєї схованки, звідки її кликали. Мішель Ардан зустрів її найніжнішими словами, і Діана, заспокоювана ним, з жалібним виттям повільно посувалася вперед.

— Діана тут,— сказав Барбікен,— але де Сателіт?

— Сателіт? — повторив Мішель Ардан.— Він, мабуть, недалеко. Він так само кудись заховався. Сателіт, сюди!

Але той не з’являвся. Діана не переставала жалібно вити. Виявивши, що вона зовсім не поранена, почастували її дуже смачним паштетом, і вона відразу перестала вити.

Сателіта довго не вдавалося знайти. Нарешті, його відшукали у верхній частині снаряда, куди його відкинуло силою відбою.

— Таке лихо! — сказав Мішель Ардан.— От тобі і сподівана акліматизація!

Бідного пса обережно зсадили вниз. Він ударився головою об склепіння снаряда, і навряд чи можна було сподіватися, що він вичуняє після такого удару. Проте його поклали на подушку. Він жалібно зітхнув.

— Ми тебе доглянемо,— сказав Мішель.— На нас лежить відповідальність за твоє життя. Мені б краще втратити власну руку, ніж лапу бідного мого Сателіта!

Кажучи це, він дав води пораненій тварині, яка стала жадібно пити.

Після того допитливі мандрівники знов почали спостерігати Землю і Місяць. Землю вони бачили тепер у вигляді попелястого диска з ще вужчим серпом, ніж напередодні; але він ще здавався величезним порівняно до Місяця, який претворювався на дедалі більше і повніше коло.

— Шкода, що ми не могли вилетіти в час повної фази Землі, тобто тоді, коли земна куля була б якраз напроти Сонця,— сказав Мішель Ардан.

— Чому? — спитав Ніколл.

— Бо ми побачили б тоді наші моря і континенти в зовсім новому вигляді. Моря виблискували б, відзеркалюючи сонячне проміння, але континенти були б темні, як іноді малюють їх на деяких географічних картах. Хотілося б побачити саме ті смуги Землі, на які ще ніколи не падав людський погляд.

— Певна річ! — сказав Барбікен.— Але якби Земля перебувала в повній фазі, то Місяць у той час був би в періоді новомісяччя, інакше кажучи, його не можна було б бачити в сонячному промінні. Для нас корисніше бачити ту ціль, до якої ми летимо, аніж місце нашого вильоту.

— Ваша правда, Барбікен,— зауважив Ніколл.— І, крім того, коли ми потрапимо на Місяць, то матимемо час протягом його довгих ночей дивитися на Землю, де живуть наші ближні.

— Наші ближні! — скрикнув Мішель Ардан.— Тепер вони нам не ближчі, ніж селеніти. Ми тепер живемо в особливому світі, заселеному тільки нами самими,— у снаряді. Тепер я ближній Барбікена, Барбікен — ближній Ніколла. Над нами, поза нами людство закінчується, і ми — єдине населення цього простору до того моменту, коли станемо селенітами.

— Приблизно через 88 годин,— сказав капітан.

— Хіба? — спитав Мішель Ардан.

— Так, тепер пів на дев’яту,— відповів Ніколл.

— Тоді я не можу знайти хоч видимість причини, через яку ми не могли б зараз поснідати!

Справді, шлунки жителів цієї нової планети досить настирливо вимагали собі необхідної підживи.

Мішель Ардан сам обрав себе на куховара та розпорядника провіантом, і його товариші охоче віддали йому цей почесний обов’язок.

Газ дав потрібне тепло, а в ящику з провізією знайшлося все для доброго сніданку.

[1] С а т е л і т (Satellite) по-французькому значить супутник (в астрономії).

[2] А с т е р о ї д и — малі планети, що їх орбіти руху лежать між Марсом і Юпітерем.

[3] Б о л і д и (метеори, аероліти) — різної величини кам’яні або металеві маси, що падають на Землю із світового простору.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up