Подорож на Місяць (сторінка 7)

Почався він з чудового бульйону у великих чашках, приготованого з м’ясних таблеток. Далі йшов біфштекс, такий соковитий і смачний, неначе він щойно вийшов з паризької кухні. Мішель Ардан, людина багатої уяви, запевняв навіть, що це «кривавий» біфштекс. Далі йшли консервовані овочі, але, за висловом того самого Мішеля Ардана, «свіжіші від свіжих». Нарешті, чудовий чай з сандвічами «по-американському». Після цього Ардан дістав ще пляшку найдобірнішого бургундського вина, і на цьому закінчився їх бенкет[1].

Тимчасом снаряд, посуваючись уперед, вийшов з конуса тіні від земної кулі, і проміння блискучого денного світла крізь нижній ілюмінатор осяяло нутро снаряда.

— Сонце! — вигукнув Мішель Ардан.

— Авжеж, сонце,— відповів Барбікен.— Я його ждав.

— Дивіться! Конус тіні, яку кидає від себе в простір Земля, відійшов убік від Місяця.

— Навіть на досить значну віддаль, якщо не зважати на атмосферну рефракцію[2],— сказав Барбікен.— Адже, коли Місяць закритий цією тінню, це означає, що центри трьох тіл — Сонця, Землі й Місяця — стоять на одній прямій лінії. Тоді й буває затемнення. Якби ми почали нашу подорож під час затемнення Місяця, ми б увесь час подорожували в темряві. Це було б дуже сумно.

— Чому?

— А тому, що, хоч ми і летимо в порожняві, проте, наш снаряд оточений сонячним промінням і через це матиме світло і тепло. Отже, це дає нам економію, дуже важливу з усіх поглядів.

Справді, блиск і тепло від сонячного проміння не зменшувались впливом атмосфери. Снаряд так добре освітлювався і підігрівався, наче раптом настало найтепліше літо. Місяць над головою і Сонце знизу давали снарядові подвійне світло.

— Добре тут! — вимовив Ніколл.

— Не може бути краще! — скрикнув Мішель Ардан.— Якби мені жменю землі, то я за 24 години виростив би для вас солодкий горошок і виготовив би з нього смачний соус. Проте, боюся, щоб алюмінієві стінки нашого снаряда не розтопилися.

— Заспокойся, мій добрий друже,— сказав Барбікен.— Коли снаряд летів крізь шари атмосфери, він витримав температуру, вищу за теперішню. Я зовсім не здивувався б, коли б жителям Флориди він здався палаючим болідом.

— Дж. Т. Мастон, певно, гадає, що ми посмажилися.

— Я й сам дивуюся, як цього з нами не сталося,— сказав Барбікен.— Цієї небезпеки ми, власне, не передбачали.

— Навпаки, я дуже побоювався цього,— відповів спокійно Ніколл.

— І ти ні слова не сказав про це, величний капітане! — вигукнув Мішель Ардан, стискаючи руку своєму компаньйонові.

Тимчасом Барбікен почав так ґрунтовно влаштовуватися в снаряді, наче не сподівався ніколи з нього вийти. Як відомо, вагон-снаряд мав у своїй основі поверхню 6,6 квадратних метрів, заввишки до стелі 6,5 метра і майстерно був споряджений усередині. Необхідні речі, багаж і приладдя зовсім не завалювали його, бо кожна річ мала своє певне місце. Товсте скло нижнього ілюмінатора могло витримати велику вагу. Барбікен і його приятелі, ходячи по підлозі, дивились, як Сонце ударяло в нього знизу своїм промінням і освітлювало нутро снаряда, утворюючи там світлові ефекти.

Оглянувши ящики з запасами води і провізії, переконалися, що заходи, вжиті для послаблення струсу, не були марні. Запаси були не ушкоджені, і їх вистачило б для мандрівників на цілий рік. Барбікен хотів забезпечити себе і своїх товаришів на той випадок, якби снаряд влучив у зовсім неродючу частину Місяця. Води й вина було взято лише на два місяці. Як уже згадувалось, останні спостереження астрономів доводять, що атмосфера на Місяці низька й густа, принаймні у глибоких долинах. Звідси висновок, що там мають бути якісь струмки й джерела. Отже, під час подорожі і протягом першого перебування на Місяці відважні мандрівники не повинні були б страждати ні від голоду, ні від спраги.

Повітрям вони були також добре забезпечені. Апарат Резе і Реньйо для добування кисню був забезпечений бертолетовою сіллю аж на два місяці. Апарат цей витрачав певну кількість світильного газу, бо треба було підтримувати температуру речовини, що виділяє кисень, не нижчу від 400°. Цей апарат потребував дуже незначного догляду. Він діяв автоматично. При зазначеній температурі бертолетова сіль перетворювалася на калій-хлорид, виділяючи весь кисень, який вона мала в собі. 7 кілограмів бертолетової солі давали 3 кілограми кисню, тобто таку кількість, яка була потрібна для щоденного споживання жителям снаряда.

Але не досить було поповнювати спожитий кисень, треба було ще й усувати вуглекислоту, що утворювалася внаслідок видихання. Протягом 12 годин атмосфера в снаряді переповнювалася цим дуже шкідливим газом, який утворювався від згорання елементів крові через вдихання кисню. Ніколл звернув увагу на поганий стан повітря, помітивши часте дихання Діани.

Так само, як у відомій Собачій печері, вуглекислота через свою вагу збиралася у снаряді внизу, і бідна Діана раніше, ніж її хазяї, відчула на собі діяння цього газу.

Капітан Ніколл налагодив справу. Він розставив на підлозі кілька посудин з розчином їдкого калію — речовини, що може зовсім увібрати вуглекислоту й очистити повітря.

Почали оглядати інструменти. Крім одного мінімального термометра[3], скло якого тріснуло, інші термометри і барометри залишилися цілі. Потім витягли з ящика досконалий анероїд[4], і повісили його на стінці. Певна річ, він показував лише тиск повітря усередині снаряда, але так само показував і кількість водяної пари, яка там була. Цієї хвилини його стрілка коливалася між 735 і 760 міліметрами. Це означало «добру годину».

Компаси, взяті Барбікеном, були теж не пошкоджені. Але звичайно, тут їх стрілки блукали туди й сюди без певного напряму. Справді, так далеко від Землі магнітний полюс не міг помітно впливати на ці прилади. Але на поверхні Місяця вони мали допомогти спостерігати окремі явища. У всякому разі цікаво було встановити, чи зазнає супутник Землі, як вона сама, магнітного впливу.

Гіпсометр для вимірювання висоти місячних гір, секстант для визначення висоти Сонця над горизонтом, теодоліт, геодезичний інструмент, який вживають для складання планів і зведення кутів до горизонту, підзорні труби, дуже цінні при наближенні до Місяця,— всі ці інструменти були старанно оглянуті і визнані придатними.

Посуд, ломи, мотики, різні знаряддя, які Ніколл спеціально відібрав, і мішки з насінням та рослини, як Мішель Ардан гадав пересадити на місячний грунт, були на своїх місцях у верхній частині снаряда. Там було також щось подібне до горища, заваленого речами, які нерозважний француз поклав туди. Які то були речі, ніхто не знав, і веселий чолов’яга цього не пояснював. Час від часу він злізав по прироблених до стінок скобах у цей закуток. Він щось упорядковував там і влаштовував, засував похапцем руку в якісь таємничі коробки, наспівуючи фальшивим голосом старовинний французький романс.

Барбікен із задоволенням відзначив, що його ракети й інші прилади не були ушкоджені. Ці важливі предмети, заряджені порохом, мали послаблювати падіння снаряда, коли він, перейшовши нейтральну точку і опинившись у сфері місячного притягання, впаде на поверхню Місяця. Проте це падіння мало позначитися вшестеро слабіше, ніж на земній поверхні через різницю мас цих двох світил.

Отже, оглядом всі були задоволені. Після цього кожен знову почав спостерігати простір крізь бокові вікна й нижній ілюмінатор. Таке саме видовище. Весь простір небесної сфери кишів зорями й сузір’ями дивної ясності. З одного боку Сонце, як паща палаючої печі, розпечений диск без ореола, вирізнялося на загальному чорному фоні неба. З другого — Місяць, що відбивав сонячне світло, стояв нерухомий серед зоряного світу. Далі — досить велика пляма, немов дірка в небі, яку ще облямовувала посрібнена смужка: це була Земля. Тут і там плавали туманності, як пухкі пластівці зоряного снігу.

Мандрівники не могли відірвати очей від цього нового видовища, про яке ніякий опис не може дати уявлення. Скільки думок навіяло воно їм! Які почуття збудило в них!

Барбікен хотів написати оповідання про свою подорож під впливом цих вражень, і він занотовував година за годиною всі події від початку їх подорожі.

Тимчасом математик Ніколл переглядав свої формули траєкторій і маневрував цифрами з незрівнянною спритністю. Мішель Ардан говорив то до Барбікена, який йому нічого не відповідав, то до Ніколла, який його не слухав, то до Діани, що нічого не розуміла з його теорій, нарешті, до самого себе, ставлячи собі запитання і відповідаючи на них, ходячи туди й сюди, піклуючись тисячею дрібниць, то нахиляючись над нижнім ілюмінатором, то примостившись у верхній частині снаряда і ввесь час співаючи.

День, або, вірніше, дванадцятигодинний період часу, що становить день на Землі, закінчився смачно виготованою вечерею. Ніяких випадків, які могли б змінити впевненість мандрівників, не сталося.

Так, повні сподівань, вже певні успіху своєї справи, вони спокійно заснули, тимчасом як снаряд з швидкістю, що дедалі зменшувалася, мчав у безмежному просторі неба.

Розділ IV. Трохи алгебри

Ніч минула без усяких пригод. Кажучи правду, слово «ніч» — тут не придатне. Положення снаряда відносно Сонця не змінилося. З астрономічного погляду, був день у нижній частині снаряда, ніч — у його верхній частині. Отже, коли далі в цій розповіді траплятимуться ці два слова — день і ніч, вони означатимуть час між сходом і заходом сонця на Землі.

Сон мандрівників був цілком спокійний. Неймовірна швидкість не заважала снарядові здаватися зовсім нерухомим. Ніщо не виявляло його руху в просторі. Переміщення, хоч яке воно швидке, не може відчутно вплинути на організм, коли воно відбувається в порожняві або коли маса повітря рухається разом з тілом, яке пересувається. Хто з жителів Землі помічає її швидкість, яка проте, досягає в середньому 108 000 кілометрів на годину? Рух у цих умовах «почувається» не більш, як спокій. Кожне тіло там майже непорушне. Коли тіло перебуває в спокої, воно так і залишається в цьому стані, доки якась стороння сила зрушить його. Коли воно перебуває в русі, воно не зупиниться, доки якась перешкода не затримає його. Така індиферентність до руху або спокою зветься інерцією.

Отже, Барбікенові і його товаришам, замкненим усередині снаряда, могло здаватись, що вони зовсім не рухаються. Крім того, результат був би однаковий, якби вони містилися зовні снаряда. Без Місяця, який збільшувався над ними, і без Землі, що зменшувалась під ними, вони гадали б, що зовсім не рухаються з місця.

Цього ранку, 3 грудня, вони прокинулися від веселого, але несподіваного крику. Це був крик півня, що пролунав усередині вагона.

Мішель Ардан, який перший підвівся, зліз аж до самого верху снаряда і, закриваючи якусь напіввідкриту коробку, говорив тихо:

— Та замовкни бо! Ця тварина може зіпсувати всю мою комбінацію.

Тимчасом Ніколл і Барбікен теж прокинулись.

— Півень? — спитав Ніколл.

— Та ні, друзі мої,— жваво відповів Мішель.— Це я хотів розбудити вас цим сільським співом.

І, кажучи так, він утнув таке чудове кукуріку, яке зробило б честь найгордовитішим представникам курячої породи. Обидва американці не могли не зареготати.

— Дивний хист! — сказав Ніколл, дивлячись підозріло на свого товариша.

— Так,— відповів Мішель,— жарт у нашому дусі. Це цілком по-галльському[5]. Так удають у нас півнів у найкращому товаристві.

Потім повернув розмову в інший бік:

— Знаєш, Барбікен,— сказав він,— про кого я думаю всю ніч?

— Ні,— відповів президент.

— Про наших друзів з Кембриджа. Ти, мабуть, вже помітив, що я цілковитий неук у математичних питаннях. Отже, я не можу уявити собі, як це наші вчені в обсерваторії могли вирахувати, яку початкову швидкість повинен мати снаряд, вилітаючи з колумбіади, щоб досягти Місяця.

— Ти хочеш сказати,— зауважив Барбікен,— щоб досягти цієї нейтральної точки, де притягання землі й Місяця взаєморівноважуються, бо, починаючи від цієї точки, що міститься приблизно на дев’яти десятих всього перельоту, снаряд упаде на Місяць просто внаслідок своєї ваги.

— Нехай буде так,— відповів Мішель,— але як вони могли вирахувати початкову швидкість?

— Немає нічого легшого,— відповів Барбікен.

— І ти міг би обчислити? — спитав Мішель Ардан.

— Певна річ. Ніколл і я, ми обчислили б, якби записка Кембриджської обсерваторії не звільнила нас від цієї праці.

— Гаразд, мій старий Барбікен,— відповів Мішель,— а мене хай би краще розрізали від ніг до голови, аніж заставили розв’язати це завдання.

— Бо ти не знаєш алгебри,— відповів спокійно Барбікен.

— Ох! Оці ще мені «іксожери». Ви гадаєте, що вже все сказано, коли ви сказали: алгебра.

— Мішелю,— заперечив Барбікен,— як ти гадаєш: можна кувати без молота або орати без плуга?

— Трудно.

— Гаразд, але алгебра такий самий прилад, як плуг або молот, і добрий прилад для того, хто вміє його вживати.

— Серйозно?

— Дуже серйозно.

— І ти можеш мені показати, як працюють з цим приладом?

— Якщо це тебе цікавить.

— І показати мені, як вирахували початкову швидкість нашого вагона?

— Так, мій достойний друже. Знаючи всі умови цієї задачі,— відстань від центра Місяця, радіус Землі, масу Землі, масу Місяця я можу точно встановити, яка саме повинна бути початкова швидкість снаряда, і це все за допомогою простої формули.

— Подивимось, яка це формула.

— А тепер,— продовжував Барбікен,— клаптик паперу, олівець — і через півгодини я виведу потрібну формулу.

Сказавши це, Барбікен заглибився в свою роботу, тимчасом як Ніколл спостерігав простір, залишивши своєму товаришеві піклуватися сніданком.

Ще не минуло й півгодини, як Барбікен, підвівши голову, показав Мішелю Арданові сторінку, списану алгебричними знаками, серед яких вирізнялася ця загальна формула:

— І це означає?..— запитав Мішель.

— Це означає,— відповів Ніколл,— що: половина υ квадрат мінус υ0 (нулеве) в квадраті дорівнює gr, помноженому на r, поділене на x, мінус одиниця плюс m прим, поділене на m і помножене на...

— x на r, верхи на r, поганяє p,— вигукнув Мішель Ардан, приснувши від сміху.— І ти все це розумієш, капітане?

— Нема нічого яснішого.

— Он як! — сказав Мішель.— Авжеж, це саме впадає в очі, і мені такого більше не треба.

— Віковічний сміхотун! — зауважив Барбікен.— Ти бажав алгебри і от маєш її аж по вуха!

— Та я б краще бажав, щоб мене повісили!

— Вірно,— відповів Ніколл, розглядаючи формулу, як знавець.— Це, мені здається, добре виведено, Барбікен. Це інтеграл рівняння живих сил, і я не маю ніякого сумніву, що воно дасть нам шуканий результат.

— Але я хочу це зрозуміти! — вигукнув Мішель.— Даю десять років життя Ніколла, щоб зрозуміти це!

— Мішель,— відповів капітан.— Усі ці знаки, які здаються тобі чимсь таємничним, утворюють, проте, найпростішу мову, найточнішу, найлогічнішу для того, хто вміє її читати.

— І ти запевняєш, Ніколл,— запитав Мішель,— що з допомогою цих ієрогліфів[6], ще більш незрозумілих, ніж єгипетські знаки, ти зможеш вивести, яку початкову швидкість треба надати снарядові?

— Безперечно,— відповів Ніколл.— І, так само з допомогою цієї формули, я зможу завтра тобі сказати, яка є його швидкість в першій-ліпшій точці його путі.

— Даєш слово?

— Даю слово.

— Отже, ти такий же знавець, як і наш президент?

— Ні, Мішель. Найважче — те, що вже зробив Барбікен. Це скласти рівняння, де були б усі умови цієї задачі. Все інше — це тільки питання арифметики і потребує лише знання чотирьох правил.

— Це вже краще! — відповів Мішель Ардан, який за своє життя ніколи не зробив жодного вірного додавання і який так визначав це правило: «Маленька китайська головоломка, яка дозволяє одержати безліч різноманітних комбінацій».

Проте Барбікен зауважив, що Ніколл, обміркувавши справу, напевне, вивів би цю формулу.

— Я вже й не знаю,— сказав Ніколл,— бо, чим більше я її вивчаю, тим більше переконуюсь, що вона прекрасно складена.

— Тепер послухай,— сказав Барбікен своєму неосвіченому товаришеві,— і ти зрозумієш, що всі ці букви мають своє значення.

— Я слухаю,— сказав Мішель з виглядом людини, яка скорилася необхідності.

d, — продовжував Барбікен,— це відстань від центра Землі до центра Місяця, бо саме ці центри треба взяти, щоб вирахувати притягання.

— Це я вже розумію.

— r — це радіус Землі.

— r — радіус. Припустімо.

— m — це маса Землі; m прим (перше) — маса Місяця. Справді, треба зважати на маси обох тіл, які притягаються, бо притягання пропорціональне масам.

— Це ясно.

— g зображує швидкість, якої набирає наприкінці першої секунди тіло, що падає на поверхню Землі. Це так само ясно?

— Як вода і каміння! — відповів Мішель.

— Тепер я позначаю через х відстань, яка змінюється і відділяє снаряд від центра Землі, а через υ — швидкість, яку має снаряд на цій відстані.

— Добре.

— Нарешті, υ0 що стоїть у рівнянні, означає швидкість, яку має ядро, коли виходить з атмосфери.

— Справді,— сказав Ніколл,— саме від цієї точки треба вираховувати цю швидкість, бо ми вже знаємо, що швидкість у момент вильоту якраз у півтора рази більша за швидкість, яку має ядро в момент виходу з атмосфери.

— Не розумію більше! — зауважив Мішель.

— Проте це дуже просто,— сказав Барбікен.

— Але не таке просте, як я можу зрозуміти,— заперечив Мішель.

— Це означає, що коли наш снаряд досягне границь земної атмосфери, він вже втратить третину своєї початкової швидкості.

— Так багато?

— Так, мій друже, це все через тертя об атмосферні шари. Ти, мабуть, розумієш, що чим швидше летить снаряд, тим більше він зазнає опору повітря.

— Це я припускаю,— відповів Мішель,— і я це розумію, хоч оці твої υ з нулем і υ з нулем у квадраті ніяк не вміщуються в моїй голові.

— Це перший наслідок алгебри,— продовжував Барбікен.— А тепер, щоб тебе остаточно добити, ми підставимо цифрові дані цих різних позначень, тобто розшифруємо їх величину.

— Добийте мене! — відповів Мішель.

— З цих величин,— сказав Барбікен,— одні відомі, але інші треба обчислити.

— Я беруся зробити це,— сказав Ніколл.

— От візьмім, наприклад, r,— продовжував Барбікен. r — це радіус Землі, який на широті Флориди, місця нашого вильоту, дорівнює 6 370 000 метрів; d,— відстань від центра Землі до центра Місяця, що дорівнює 56 радіусам Землі, тобто...

Ніколл швидко обчислив.

— Тобто,— сказав він,— 356 720 000 тисяч метрів у момент, коли Місяць буде в своєму перигеї, на найближчій відстані від Землі.

— Гаразд,— сказав Барбікен.— Тепер m’ поділене на m, тобто відношення маси Місяця до маси Землі, дорівнює 1/81.

— Чудово,— сказав Мішель.

— g — прискорення; воно у Флоріді буде 9 метрів 81 сантиметр. Звідси висновок, що gr дорівнює...

— Шестидесяти двом мільйонам чотириста двадцяти тисячам квадратних метрів,— відповів Ніколл.

— А тепер? — спитав Мішель Ардан.

— Тепер, оскільки вже ми маємо величини в цифрах,— відповів Барбікен,— я шукатиму швидкість υ з нулем, тобто швидкість, яку повинен маги снаряд, залишаючи атмосферу, щоб досягти точки притягання, де швидкість дорівнюватиме нулеві. Бо в той момент, коли швидкість зведеться нанівець, я припускаю, що вона має дорівнювати нулеві і що x, відстань, де буде ця нейтральна точка, визначатиметься дев’ятьма десятими d, тобто відстані, яка відділяє ці два центри.

— Я вже маю неясне уявлення, що воно має бути так,— сказав Мішель.

— Отже: x дорівнює дев’яти десятим d і υ дорівнює нулеві, а моя формула матиме такий вигляд...

Барбікен швидко написав на папері:

Ніколл прочитав жадібним оком.

— Так і є! Так і є! — вигукнув він.

— Чи це ясно? — спитав Барбікен.

— Це написано вогненними буквами! — відповів Ніколл.

— От молодці! — пробубонів Мішель.

— Чи зрозумів ти, нарешті? — спитав його Барбікен.

— Чи зрозумів я? — вигукнув Мишель Ардан.— Та в мене, сказати б, голова від цього тріскається.

— Отже,— продовжував Барбікен,— υ нулеве в квадраті дорівнює 2gr, помноженому на 1, мінус 10r, поділених на 9 d, мінус 1/81, помножена на 10r, поділених на d, без r, поділеного на d мінус r.

— А тепер,— сказав Ніколл,— щоб вивести швидкість ядра в момент, коли воно вилітає з атмосфери, треба тільки обчислити.

Капітан, як знавець своєї справи, подолавши всі труднощі, почав обчислювати з страшенною швидкістю. Ділення і множення йшли рядками під його пальцями. Цифри градом сипалися на білу сторінку. Барбікен стежив за ним поглядом, тимчасом як Мішель Ардан двома руками, притиснутими до висків, намагався вгамувати біль голови, що починався в нього.

— Ну, як? — спитав Барбікен після кількох хвилин мовчання.

— Та вже все обчислення зроблено,— відповів Ніколл,— υ нулеве, тобто швидкість снаряда в момент, коли він залишає атмосферу, щоб досягти точки, де Земля й Місяць мають однакове тяжіння, повинна бути...

— Яка? — — спитав Барбікен.

— Одинадцять тисяч п’ятдесят один метр у першу секунду.

— Гм! — вимовив Барбікен, підстрибнувши.— Як ви кажете?

— 11 051 метр.

— Прокляття! — вигукнув президент з жестом відчаю.

— Що з тобою? — спитав Мішель Ардан, дуже здивований.

— Що зі мною? Але, коли в цей момент швидкість вже зменшилася на одну третину через тертя, то початкова швидкість повинна бути...

— 16 570 метрів! — відповів Ніколл.

— Але Кембриджська обсерваторія заявила, що досить буде 11 000 метрів у момент вильоту, і наше ядро вилетіло з цією швидкістю.

— Ну, і що? — спитав Ніколл.

— А ось що: ця швидкість недостатня!

— Це правда!

— Ми не досягнемо нейтральної точки!

— Прокляття!

— Ми не долетимо навіть до половини дороги!

— Хай чорт візьме цей снаряд! — вигукнув Мішель Ардан, підстрибнувши, немовби снаряд у цей момент мав упасти на земну кулю.

— І ми впадемо на Землю!

Розділ V. Холод світового простору

Це відкриття було, мов удар грому. Хто б міг сподіватися такої помилки? Барбікен не хотів цьому вірити. Ніколл переглядав свої цифри. Вони були правильні. Не можна було не вірити точності формули, яку вони визначили, і, коли перевірили, то знов констатували, що початкова швидкість 16 577 метрів у першу секунду була конче потрібна, щоб досягти нейтральної точки.

Три приятелі мовчки подивились один на одного. Про сніданок вже не було й мови. Барбікен, зціпивши зуби, зсунувши брови й стиснувши кулаки, дивився в ілюмінатор. Ніколл схрестив руки, перевіряючи свої обчислення, Мішель Ардан бубонів:

— Оці мені вчені! Отак вони завжди роблять! Я дав би двадцять пістолів[7] за те, щоб упасти на Кембриджську обсерваторію і розтрощити її разом з усіма її цими цифровими неуками.

Раптом капітан висловив міркування, яке було спрямоване до Барбікена:

— Ось що,— сказав він.— Тепер сьома година ранку. Ми вилетіли 32 години тому. Більш як половину нашої путі пройдено, а ми не падаємо ще, як мені відомо.

Барбікен нічого не відповів. Але після того, як він похапцем глянув на капітана, він узяв циркуль для вимірювання кутової відстані земної кулі[8]. Потім через нижній ілюмінатор він зробив дуже точне спостереження, беручи на увагу видиму нерухомість снаряда. Згодом, підвівшись і витираючи краплини поту, які виступили на його лобі, він записав кілька цифр на папері. Ніколл зрозумів, що президент хотів вивести з розміру земного діаметра віддаль ядра від Землі. Він дивився на нього стурбовано.

— Ні! — вигукнув Барбікен через кілька хвилин.— Ні, ми не впадемо. Ми вже більш як за 50 000 кілометрів від Землі. Ми пройшли точку, де снаряд повинен був зупинитися, коли б його швидкість була лише 11 000 метрів у момент вильоту. Ми весь час підіймаємося!

— Це очевидно,— відповів Ніколл,— і з цього треба зробити висновок, що наша початкова швидкість від вибуху піроксиліну перевищила потрібні 11 000 метрів. Тепер я розумію, чому ми зустріли тільки через 13 хвилин другого супутника, який обертається більш як за 6.400 кілометрів від Землі.

— І це пояснення тим правдоподібніше,—додав Барбікен,— що, позбувшись води, яка була між цими ламкими перегородками, снаряд відразу втратив значну вагу.

— Правильно! — зауважив Ніколл.

— Ах, мій дорогий Ніколл,— вигукнув Барбікен,— ми врятовані!

— Гаразд! — спокійно зауважив Мішель Ардан.— Якщо ми врятовані, давайте снідати.

Справді, Ніколл не помилився. На щастя, початкова швидкість була більша за швидкість, вказану Кембриджською обсерваторією, але Кембриджська обсерваторія так само не помилилася.

Мандрівники, позбувшись цієї фальшивої тривоги, посідали навколо стола і почали весело снідати. Вони багато їли, а розмовляли ще більше. Їх певність була ще більша, ніж до «інциденту з алгеброю».

— Чому б ми не мали успіху? — повторював Мішель Ардан.— Чому б ми не приїхали туди? Нас кинули. Перед нами ніяких перешкод. Ніякого каміння на нашому шляху. Дорога вільна, ще вільніша, ніж дорога корабля, який змагається з хвилями, ще вільніша, ніж дорога аеростата, який бореться з вітром. Або інакше, коли корабель пливе куди схоче, коли аеростат підіймається, куди йому завгодно, чому тоді наш снаряд не досягне своєї цілі?

— Він її досягне,— сказав Барбікен.

— Так,— сказав Мішель Ардан,— бо інакше ми не були б ми, і Барбікен не був би нашим президентом. Ах! Тепер, коли ми вже не маємо такої турботи, я думаю, що з нами буде? Ми ж страшенно нудитимемось.

— Але я передбачав такий випадок,— продовжував Мішель Ардан.— Вам треба тільки сказати. Я маю для вас шахи, дамки, карти, доміно. Мені бракує тільки більярда.

— Як,— спитав Барбікен,— ти взяв з собою такі речі?

— Без сумніву,— відповів Мішель,— і не лише для того, щоб нам розважатись, а щоб передати їх жителям Місяця.

— Друже мій! — сказав Барбікен.— Якщо Місяць навіть заселений, то його жителі з’явилися за кілька тисяч років раніше жителів Землі, бо можна не мати сумніву, що це світило старше за наше. Отже, якщо селеніти існують протягом сотень тисяч років і якщо їх мозок так само організований, як і мозок людини, то вони вже винайшли все, що ми досі винайшли, та ще і те, що ми винайдемо за наступні століття. Їм не буде чого від нас учитися, а ми маємо вчитися в них.

— Що ж? — зауважив Мішель Ардан.— Ти гадаєш, що в них там уже були такі митці, як грек Фідій, як італійці Мікель Анджело і Рафаель?

— Авжеж!

— І такі творці, як Гомер, Вергілій, Мільтон, Ламартін і Віктор Гюго?

— Без сумніву!

— Такі філософи, як Платон, Аристотель, Декарт і Кант?

— Само собою!

— Такі вчені, як Архімед, Евклід, Паскаль, Ньютон і інші?

— Присягаюсь.

— Ну, і такі фотографи, як, скажімо, Надар?

— Ну і фотографи,— чого б їх там не було?

— Тоді, друже Барбікен,— сказав здивований Мішель Ардан,— коли вони такі ж розумні, як ми, і навіть ще розумніші, оці селеніти, чому вони не намагалися зв’язатися з Землею? Чому вони не кинули свій місячний снаряд на Землю?

— Хто тобі сказав, що вони цього не робили? — серйозно відповів Барбікен.

— Справді,— додав Ніколл,— це їм було легше зробити, ніж нам.

— Проте,— продовжував Мішель,— я повторюю: чому вони цього не зробили?

— А я,— заперечив Барбікен,— я повторюю: хто тобі сказав, що вони цього не робили?

— Коли?

— Тисячі років тому, до появи людини на Землі.

— Але ядро? Де їх ядро? Я вимагаю, щоб мені дали змогу побачити ядро!

— Друже мій,— відповів Барбікен,— море вкриває 5/6 нашої земної кулі. Звідси є п’ять підстав проти однієї, щоб гадати, що місячний снаряд, коли він був кинутий, тепер затоплений на дні Атлантичного або Тихого океану. Крім того, він міг потрапити в якусь щілину за часів, коли земна кора не була ще достатньо сформована.

— Мій старий Барбікен,— відповів Мішель,— у тебе є на все відповідь, і я схиляюся перед твоєю мудрістю. Проте є ще одна гіпотеза, яка мені подобається більше за всі інші: це та, що селеніти, хоч вони і старші за нас, і розумніші, але не винайшли пороху.

Цієї хвилини Діана встряла в розмову своїм гучним гавканням. Вона вимагала свого сніданку.

— Ах! — вимовив Мішель Ардан.— Сперечаючись, ми зовсім забули про Діану і Сателіта.

Зараз же добру миску страви дали собаці, який з’їв її з великим апетитом.

— Бачиш, яка річ, Барбікен,— сказав Мішель,— нам треба було б узяти по парі кожної породи свійських тварин.

— Без сумніву,— відповів Барбікен,— але не вистачило б місця.

— Але,— сказав Мішель,— можна було б потиснутися трохи.

— Проте це факт,— відповів Ніколл,— що корова, віл, кінь, усі ці жуйні тварини були б нам дуже корисні там на Місяці. На нещастя, цей вагон не може зробитися ні стійлом, ні хлівом.

— Ми могли б принаймні,— заперечив Мішель Ардан,— узяти з собою осла, звичайнісінького ослика, цю відважну і терплячу тварину. Я їх люблю, цих бідних ослів. Цих тварин найменше люблять серед інших. Їх не тільки б’ють протягом їх життя, але їх б’ють і після їх смерті.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Барбікен.

— А як же,— сказав Мішель.— Адже з їх шкури роблять барабани.

Барбікен і Ніколл не могли не зареготати, почувши таке смішне зауваження. Але крик їх веселого товариша затримав їх. Той цієї хвилини нахилився над закутою Сателіта і потім, випрямившись, сказав:

— Сателіт вже більше не хворий.

— А! — вимовив Ніколл.

— Ні,— продовжував Мішель,— він мертвий.

Справді, нещасливий Сателіт не міг видужати від своєї рани. Він був мертвий і остаточно мертвий. Мішель Ардан, дуже розгублений, дивився на своїх приятелів.

— Тут виникає питання,— сказав Барбікен.— Ми не можемо тримати тут труп собаки ще протягом 48 годин.

— Ні, без сумніву,— відповів Ніколл.— Але наші ілюмінатори закріплені шарнірами. Їх можна відкрити. Ми відчинимо один з двох і викинемо тіло у простір.

Президент поміркував протягом кількох хвилин і сказав:

— Так, нам доведеться це зробити, але надзвичайно обережно.

— Чому? — спитав Мішель.

— З двох причин, які ти зараз зрозумієш,— відповів Барбікен.— Перша стосується повітря, що є в снаряді і що його ми повинні втрачати якомога менше.

— Але ми можемо знов зробити скільки потрібно цього повітря.

— Лише частково. Ми поновимо тільки кисень, мій любий Мішель. Крім того, треба пильнувати, щоб наш апарат не виробляв кисню надмірну кількість, бо це могло б викликати у нас дуже серйозні фізіологічні порушення. Але, коли ми поновлюємо кисень, то ми не поновлюємо азоту, цього передатника, якого не вбирають легені і який залишається недоторканим. Отже, цей азот швидко вивітриться через розкриті ілюмінатори.

— О, хіба так багато часу треба для цього нещасного Сателіта? — сказав Мішель.

— Згоден, але треба діяти якнайшвидше.

— А друга причина? — спитав Мішель.

— Друга причина та, що не треба впускати всередину нашого снаряда надзвичайний зовнішній холод, що загрожує заморозити нас живцем.

— Проте сонце...

— Сонце гріє наш снаряд, що вбирає його проміння, але воно не гріє порожняву, в якій ми летимо в цей момент. Де немає повітря, там немає ні тепла, ні світла, і так само де темно, там і холодно. Ця температура є не що інше, як температура зоряного випромінювання, тобто така, яка була б на Землі, коли б одного дня погасло Сонце.

— А яка температура в міжпланетних просторах? — спитав Ніколл.

— Колись,— відповів Барбікен,— гадали, що ця температура надзвичайно низька. Вираховуючи термометричне зниження, прийшли до того, що визначили її мільйонами градусів нижче нуля. Фур’є, земляк Мішеля, славетний математик, член Академії наук, правильніше визначив ці числа. На його думку, температура простору не нижча за 60 градусів.

— Пфе! — вимовив Мішель.

— Це приблизно така ж температура,— відповів Барбікен,— яку спостерігали в полярних краях, на острові Мелвілл або у форті Рілайенс на півдні Америки; там було близько 56 градусів нижче нуля за Цельсієм.

— Залишається тільки довести,— сказав Ніколл,— що Фур’є не помилився. Якщо я не помиляюсь, інший французький вчений, Пуйє визначає температуру простору в 160 градусів нижче нуля. Це ми можемо перевірити.

— Тільки не зараз,— відповів Барбікен,— бо сонячне проміння, падаючи якраз на наш термометр, дасть нам, навпаки, дуже підвищену температуру. Але, коли ми приїдемо на Місяць, протягом п’ятнадцятиденних ночей, які бувають по черзі на кожній його півкулі, ми матимемо час, щоб зробити це.

Після розмови взялися до похорону Сателіта. Просто треба було викинути його у простір так само, як моряки кидають труп у море.

Але, як це радив президент Барбікен, треба було діяти швидко, щоб втратити якнайменше повітря, бо через свою еластичність воно могло б умить вислизнути в порожняву. Шворені правого ілюмінатора, отвір якого мав приблизно 30 сантиметрів, були пильно розгвинчені, тимчасом як Мішель, засмучений, стояв напоготові, щоб викинути тіло собаки. Скло, яке висувалося за допомогою міцного важеля, що давало змогу пересклити тиск внутрішнього повітря на стінки снаряда, швидко обернулося на своїх шарнірах, і Сателіт був кинутий у простір. Повітря вийшло дуже мало, і операція була проведена так успішно, що пізніше Барбікен не боявся вже позбавлятися таким способом некорисних залишків, які завалювали їх вагон.

3 грудня минуло без будь-яких пригод, і президент залишився певний того, що снаряд, хоч і з дедалі меншою швидкістю, наближався до Місяця.

Розділ VI. Запитання й відповіді

4 грудня хронометри показували п’яту годину земного ранку, коли мандрівники прокинулися після 54 годин подорожі. Отже, вони пробули в снаряді лише на 5 годин 40 хвилин більше половини обчисленого часу, а вже зробили близько семи десятих свого перельоту. Так і мало бути, бо швидкість руху снаряда поступово зменшувалась.

Коли вони спостерігали Землю через нижнє скло, вона здавалась їм не більш як темною плямою, що потонула в сонячному промінні. Не було вже ні серпа, ні попелястого світла. Завтра, опівночі, Земля повинна була стати «новою», саме тоді, коли Місяць буде в повній фазі. Угорі нічне світило дедалі більше наближалося до лінії, по якій летів снаряд, і повинно було зустрітися з снарядом у призначений час.

Навколо, скільки сягав зір, чорний небозвід був, мов бісером, усіяний блискучими точками, які, здавалося, повільно пересувалися. Але на такій значній віддалі, як вони були, їх відносні розміри не змінювалися. Сонце і зорі здавалися такими ж, як їх бачать на Землі. Місяць тимчасом значно збільшився. Але підзорні труби мандрівників, взагалі не дуже сильні, не давали змоги робити корисні спостереження на його поверхні і розібратися в її топографічних і геологічних особливостях.

Тому час проходив у нескінченних розмовах. Найбільше говорили про Місяць. Кожен викладав запас своїх відомостей. Барбікен і Ніколл завжди були серйозні, а Мішель Ардан завжди фантазував.

Снаряд, його стан, його напрям, випадки, які могли трапитися з ним, запобіжні заходи, яких треба вжити перед його падінням на Місяць,— все це було невичерпною темою для різних здогадок.

Під час сніданку Мітелеві спало на думку дізнатись, які були б наслідки, коли б снаряд раптом спинився, маючи ще величезну початкову швидкість.

— Але,— відповів Барбікен,— я не уявляю собі, як це снаряд міг би спинитися.

— Припустімо це,— відповів Мішель.

— Це припущення нездійсненне,— заперечив практичний Барбікен.— Хіба що сила вибуху була б для нього недостатня. Але тоді його швидкість зменшувалася б помалу, і він не зупинився б раптом.

— Ну. а якби він зіткнувся з якимсь тілом у просторі?

— З яким?

— З цим величезним болідом, який ми зустріли.

— Тоді,— сказав Ніколл,— снаряд розбився б на шматки, і ми разом з ним.

— Ще краще,— відповів Барбікен.— Ми були б спалені живцем.

— Спалені! — вигукнув Мішель.— Оце так історія! Шкодую, що не сталося такого випадку, «щоб побачити», як воно було б.

— І ти побачив би це,— відповів Барбікен,— тепер відомо, що тепло є лише видозміна руху. Коли підігрівають воду, тобто коли їй надають тепла, це означає, що надають її молекулам руху.

— Ого! — вимовив Мішель.— Он яка дотепна теорія!

— І правильна, мій друже, бо вона з’ясовує всі явища тепла. Тепло — це лише молекулярний рух, коливання часточок тіла. Коли гальмують поїзд, він зупиняється. Але що робиться з рухом? Він перетворюється в тепло, і гальмо нагрівається. Навіщо мастять вісь колеса? Щоб не дати їй підігрітися, бо рух перетворюється в тепло. Ти розумієш?

— Чи я розумію? — відповів Мішель.— Чудово! Ось, наприклад, коли я біжу довгий час, так що весь пітнію, чому я мушу зупинитися? Ясна річ: бо мій рух перетворився в тепло.

Барбікен не міг не усміхнутися на таку відповідь Мішеля. Потім він повернувся до своєї теорії.

— Отже,— сказав він,— якби наш снаряд зіткнувся з іншим тілом, сталося б те саме, що буває з кулею, яка ударяється об металеву броню і падає розтоплена, бо її рух перетворився в тепло. Якби наше ядро зіткнулося з болідом, то його швидкість, раптом зведена нанівець, розвинула б таку жару, яка спалила б його вмить.

— Тоді,— спитав Ніколл,— що сталося б, якби Земля раптом зупинилася у своєму поступному русі?

— Її температура дійшла б до такої точки,— відповів Барбікен,— що вона відразу перетворилася б у пару.

— Добре,— вимовив Мішель.—Такий засіб кінчити із світом має спростити чимало речей.

— А якби Земля впала на Сонце? — сказав Ніколл.

— За обчисленням,— відповів Барбікен,— це падіння розвинуло б жару, яка дорівнювала б жарі 1600 куль вугілля, таких завбільшки, як земна куля.

— Добрий приріст температури для Сонця,— зауважив Мішель Ардан,— за який би нам, без сумніву, подякували жителі Урана або Нептуна, бо вони мусять померти від холоду на своїх планетах.

— Отже, друзі мої,— продовжував Барбікен,— всякий рух, раптом зупинений, розвиває тепло. І ця теорія дає змогу припустити, що жара Сонця живиться градом болідів, які невпинно падають на його поверхню. Навіть обчислили...

— Приготуймось,— промимрив Мішель,— знову починаються цифри.

— Навіть обчислили,— спокійно провадив далі Барбікен,— що падіння кожного боліда на Сонце повинно розвинути жару таку ж, як чотири тисячі мас кам’яного вугілля такого самого об’єму.

— А яка жара Сонця? — спитав Мішель.

— Вона дорівнює жарі, яку розвинуло б горіння вугілля, що оточувало б Сонце шаром у 27 кілометрів завтовшки.

— І ця жара?..

— Могла б закип’ятити за годину 2 мільярди 900 мільйонів кубічних міріаметрів води.

— І вона нас не посмажить? — вигукнув Мішель.

— Ні,— відповів Барбікен,— бо земна атмосфера вбирає чотири десятих жари Сонця. Крім того, кількість тепла, яка припадає на Землю, становить лише дві мільярдні частки всього випромінювання.

— Я бачу, що все обертається на краще,— зауважив Мішель,— і що атмосфера є корисна вигадка, бо вона не лише дає нам змогу дихати, а й не дозволяє нас попекти.

— Так,— сказав Ніколл,— і, на жаль, вона зовсім не така на Місяці.

— Ба! — вимовив Мішель, завжди самовпевнений.— Якщо там є якісь жителі,— вони дихають. Якщо їх там більше немає, то вони, мабуть, залишили досить кисню для трьох осіб, хоча б на дні рівчаків, куди він опустився через свою вагу. Гаразд? Ми не злізатимемо на гори. Оце й усе.

І Мішель, підвівшись, пішов подивитися на місячний диск, що сяяв нестерпним блиском.

— Чорт! — сказав він.— Як же там має бути жарко!

— Візьми ще до уваги,— додав Ніколл,— що там день триває триста шістдесят годин.

— Проте,— сказав Барбікен,— тамтешні ночі мають таку саму тривалість, і через те, що тепло поновлюється через випромінювання, їх температура може бути лише температурою міжпланетних просторів.

— Нічого собі країна! — сказав Мішель.—Але це не має значення. Я вже бажав би там бути. Ах, мої любі товариші, як це буде цікаво побачити Землю замість Місяця, дивитись, як вона сходить на горизонті, розрізнювати обриси її континентів, казати: оце тут Америка, а тут Європа. Потім простежити, як вона поступово зникатиме в сонячному промінні. До речі, Барбікене, чи є затемнення Сонця і Землі у селенітів?

— Так, затемнення Сонця,— відповів Барбікен,— коли центри всіх трьох світил перебувають на одній лінії, при чому Земля посередині. Але це тільки кільцеві затемнення, під час яких Земля, спроектована на сонячному диску, як на екрані, дає змогу бачити велику частину його.

— А чому,— запитав Ніколл,— там не буває повного затемнення? Хіба конус тіні, який відкидає від себе Земля, не досягає Місяця?

— Так, коли не брати до уваги рефракції земної атмосфери,— відповів Барбікен.— Відомо, що середня відстань від Місяця до Землі — 60 земних радіусів. Отже, звідси — висновок, що під час затемнення Місяць перебуває поза конусом глибокої тіні і що Сонце посилає не тільки проміння від своїх країв, а й від свого центра.

— Тоді,— сказав Мішель глузливо,— чому там бувають затемнення, коли їх не повинно там бути?

— Лише тому, що сонячне проміння послаблюється рефракцією і що атмосфера, яку воно проходить, гасить більшу його частину.

— Оця причина мене задовольняє,— відповів Мішель.— Крім того, ми самі це побачимо, коли там будемо. Ах, я й забув! Котра година зараз?

— Третя,— відповів Ніколл.

— Як швидко минає час у розмові вчених, таких, як ми. Рішуче, я відчуваю, що занадто вже багато навчився. Я відчуваю, що зробився вже цілим колодязем мудрості.

Кажучи так, Мішель, виліз аж до склепіння снаряда, «щоб краще спостерігати Місяць», за його висловом. Тимчасом його приятелі розглядали простір крізь нижній ілюмінатор. Нічого нового не можна було відзначити.

Спустившись, Мішель Ардан наблизився до бокового ілюмінатора і раптом скрикнув від здивовання.

— Що там таке? — спитав Барбікен.

Президент підійшов до скла і помітив щось подібне до розпластаного у просторі мішка за кілька метрів від снаряда. Цей предмет здавався нерухомим так само, як і снаряд, і через це він повинен був мати однаковий з ним поступний рух.

— Що це за річ? — повторював Мішель Ардан.— Мабуть, це якесь маленьке тіло в просторі, яке наш снаряд захопив у сферу свого притягання і яке полетіло разом з ним до Місяця?

— Мене дивує,— відповів Ніколл,— що вага цього тіла, певна річ, менша за вагу ядра, дає йому змогу триматися точно на рівні снаряда.

— Ніколл,— відповів Барбікен після хвилини міркування.— Я не знаю, що за предмет, але напевне знаю, чому він тримається у площині снаряда.

— А чому?

— Бо ми летимо в порожняві, мій любий капітане, а в порожняві тіла падають або рухаються — це все одно — з однаковою швидкістю, хоч би яка була їх вага або форма. Тільки повітря своїм опором утворює різницю ваги. Коли ви за допомогою насоса зробите безповітряний простір у порожній трубці, то предмети які ви туди кинете, часточки пороху чи часточки свинцю, падатимуть там з однаковою швидкістю. Тут, у просторі, така ж причина і такий же наслідок.

— Цілком справедливо,— сказав Ніколл.— І все, що ми кидатимемо з нашого снаряда у простір, неодмінно подорожуватиме разом з нами аж до Місяця.

— Ах! Які ми осли! — вигукнув Мішель.

— Чому? — спитав Барбікен.

— Нам треба було наповнити снаряд корисними речами, книжками, інструментами, приладами тощо. Потім ми усе це повикидали б, і воно тяглося б за нами на буксирі. А я оце думаю: чому б нам не погуляти там «надворі», як гуляє отой болід? Чому ми не кинемось у простір через ілюмінатор? Яка це була б насолода, відчути себе підвішеним у просторі, ще в сприятливіших умовах, ніж птах, який повсякчас мусить махати крилами, щоб триматись у повітрі!

— Згоден,— сказав Барбікен.— Але як тоді дихати?

— Прокляте повітря, якого тут не вистачає!

— Та якби воно навіть і було тут, Мішелю, ти незабаром залишився б далеко позаду, бо щільність твого тіла менша за щільність снаряда.

— Тоді це зачароване коло?

— Авжеж, воно гірше, ніж зачароване.

— І треба залишатись ув’язненим у цьому вагоні?

— Так, треба.

— Ага! — вигукнув Мішель голосно.

— Що з тобою? — спитав Ніколл.

— Я знаю, я здогадався, що таке ми вважали за болід. Це зовсім не астероїд! Це зовсім не уламок розбитої планети!

— Ну, а що це! — спитав Барбікен.

— Це наш нещасний пес! Це — Сателіт!

Справді, цей скалічений предмет, невпізнаваний, зведений нанівець, був труп Сателіта, що підіймався й підіймався.

[1] Жюль Верн не взяв до уваги, що в летючому снаряді всі речі мали б утратити вагу. Пасажири й усі речі висіли б у найрізноманітніших положеннях і щохвилини стукалися б одне об одне. Воду з посудини треба було б виштовхувати. Вода в каструлі не держалася б. а розтікалася б по стінках. Газ не горів би довго, бо безважні неспалимі продукти горіння залишалися б біля полум’я і не допускали б свіжого повітря до нього. Отже, не так просто було б варити сніданок у ядрі. (Прим. ред.)

[2] Р е ф р а к ц і я — в астрономії заломлення світла у земній атмосфері, через що світило (Сонце, Місяць, зорі) видно не на тому місці, де воно справді перебуває.

[3] М і н і м а л ь н и й  т е р м о м е т р — прилад для вимірювання температури, в якому ртутний стовпчик, показавши найменшу (мінімальну) температуру, сам собою не змінюється і зупиняється на найменшій температурі.

[4] М е т а л е в и й  б е з п о в і т р я н и й  б а р о м е т р — прилад для вимірювання атмосферного тиску.

[5] Тобто по-французькому. Галлія — стара назва Франції.

[6] Умовні знаки, що висловлюють іноді цілі поняття, вживані для письма (в давньому Єгипті, в Китаї). Читати їх трудно, звідси ієрогліфами називають взагалі трудне для читання письмо.

[7] П і с т о л ь — золота монета, вживана колись.

[8] К у т о в а  в е л и ч и н а діаметра небесного тіла — кут, утворений прямими лініями, проведеними від ока до крайніх точок діаметра небесного тіла.

← Назад | На початок | Вперед →