Пересадка (закінчення)

Батько оглянувся на Мумумкала, нехотячи підійшов до нього і став запитувати його, куди вони їдуть, і коли ця електричка стане, і чи взагалі вона колись стане, і що йому, батькові, треба сьогодні бути у Москві, у кіні син його йде. Батько говорив довго і наче ясно, та Мумумкало дивився на нього, як баран на нові ворота. Тоді батько, щоб розтолкувати Мумумкалові ще раз все достоту, перейшов на миги. Пальцями і кулаком він став показувати йому і Москву, і вокзал, і свою жінку, і її сльози, як вона плаче, і як за те, що він її покинув саму, вона буде його сварити...

Але миги у батька були свої, а у Мумумкала, видно, свої. Різні у них були миги, бо, дивлячись на мити батькові, Мумумкало розсердився, розпарені губи його аж наче пустили сік. Чи то він так зрозумів батька, що той щось зневажливо говорить про його жінку, чи то про нього самого, бо він враз набух, став плюватися і мало не заліпив батька у вухо. Розчарований батько кашлянув і відійшов до дверей.

І тут з електрички став виходити дух і повітря, вона у Москві щось забула, бо на батькові очі виплив голубуватий перон, і електричка стала.

Батько принишк і перестав дихати, погляд його завмер на дверях. Та вони наче прикипіли, наче хто приварив їх, прикував до проклятого чортового місця. З інших дверей, як з дверей, вже загелготіли і посунули люди, хтось навіть велосипеда вивів і, обліпленого сумками, повів поперед себе... «Може, їх де заїло?» — зблідлий батько під прощальний гудок електрички ще раз вчепився в їхній гумовий шов. Хух! — двері пішли!.. Батько стрімголов вискочив на перон і вкляк на ньому, як поплавок на воді. «М-м-м»,— замумкав на прощання з тамбура роззвірілий Мумумкало і, склавши навхрест чотири пальці, показав батькові «казьонний дом». Батько згідно і вдячно хитнув йому головою і засміявся, показавши у відповідь свою чорну дірку із рота без двох зубів... і в цю мить з того боку перону з лісу вибігла мокра,— десь, видно, застав її дощ,— чи спітніла від скорого бігу нова, як з голочки, весела, його, батькова, електричка, вона летіла туди, в бік Москви, де Зіна, де будочка з морсом, де кінотеатр «Мир». Як легко і м’яко, з прозорим, ніжним гудком, без гуркоту і брязкання вона зупинилася перед ним. Навіть не зупинилася, а вистелилася, як ласочка. Спокійно і чемно вона розчинила перед батьком усі свої двері і наче сказала: «Прошу заходьте, шановний Степане Миколайовичу, заходьте у двері, які вам до вподоби, всі вони в мене справні, і через п’ять хвилин будете там, де вам треба».

Спокійно і чемно батько ступив у тамбур. Електричка тільки цього й чекала, бо як тільки батько переступив поріг, вона шовково зачинила за ним свої двері, потім легенько гойднулася, подала срібний голос і попливла.

«Наче ж я забарився і недовго, може, і Зіна ще не прийшла, бо з тією балаболихою тіткою Настею тільки зачепися за який-небудь базар-магазин; та і цвях із підбора у чоботі виліз, у п’яту через онучу коле, де б це його присісти?»

Батько заглянув у вагон. У вагоні можна сісти — де по четверо грали у карти, де сиділо двоє, а де й нікого на лавці нема.

— Пашо, голубчику, де ти пропав? — і не встиг батько пустити і пари з уст, як якась дівчина чи молодиця, теліпаючи скляними голубими кульчиками, вже посадовила його біля себе і затарабанила на весь вагон.— Ми вже з мамою і на кочегарні тебе шукали, і на фермі були, думали, що ти там, а тебе і там нема, а нам треба було гусей порізать, я заміж виходжу, поздоров!

І вона приляпнула свою круглу щоку до батькового зарослого рота:

— Оце ось із тридцяти гусей, та ще в сусідів прикупили, матрац пуху вийшло, на перину. Поможеш мені до автобуса.

— Я... я...— батько хотів було сказати цій дівчині чи молодиці, що він ніякий не Паша, що він не той чоловік, за

якого вона його має, що він сьогодні вже наносився, будь воно все неладне, і що він їде у Мурманське... Та де там!

— Ти що, Пашо, наче мене і не впізнаєш? Я Марфи Кликової дочка, отої, що через яр, за яром живе, ну, Марфи, з городньої бригади, з капусти! А я Вера, та сама Вєра, яку ти, як з фронту прийшов, по селу на гіргожах носив!.. Що воно буде — не знаю. Але що буде — те буде, їду до нього, на Далекий Схід, бо жених мій там заправщиком на гідросамольотах робить. З дня на день від нього виклику жду, тоді вже з заводу розщитаюсь,— і її наморені очі тихо заплющились, повіка притулилась до повіки, і вже крізь сон вона тихо проговорила: — Мені ще сьогодні на третю зміну. Як електричка стане, Пашо, буди...

І ось мій батько з довгим, як кишка, через плечі до землі смугастим матрацом від електрички по перону і через вокзал, по знайомій білій, у зелених хвилях підлозі плентається за Вірою на знайому вже автобусну зупинку. Перше, куди він глянув з-під матраца,— це до кас, на каси, чи прийшла Зіна, але Зіни з тіткою ще не було, і то вже легше, потім глянув на будочку — будочка відкрита, морс у продажу, можна міді ще намінять, якщо не вистачить, та і все інше, як захочеться куди, все тут під рукою, далеко бігти не треба... У батька знову повеселішало на душі, та й до автобуса два кроки, і черги нема.

— Спасибі тобі, Пашо, голубчику, я поїхала-полетіла, бо, може, в гуртожитку вже і виклик лежить, не забувай мене, Пашо, нема тобі що на згадку про себе лишити...— Віра понишпорила в кишенях свого синього жакета і просяяла.— Ти дивись, гайка! Ти диви, гайка з мого заводу! На тобі, Пашо, хоч цю гайку, на згадку, може, вона тобі на грузило до вудки пригодиться!..

Віра сплакнула, витерла ріжком матраца очі і простягнула батькові гайку, вже як автобусні двері зачинилися. Тоді Віра підбігла до вікна і кинула її батькові через вікно. Не падати ж гайці на асфальт, батько зловив її і, дивлячись услід тонкосльозій Вірі, помахав їй рукою з гайкою на прощання...

Тепер можна і червоненьким морсиком у носі поколоти, і на вокзальний годинничок з горобчиком на стрілці подивитись, чи далеко до двадцяти двох нуль-нуль, і сапожничка десь

пошукати та цвяшка у підборі на місце забити, та Зіну почекати, та підснідати чи вже підвечеряти, а там і до Колі, в «Мир», побачити, що він там натворив у тому кіні, той прийомний син, що аж німці вночі припруться на нього дивитися... А там поки сюди-туди, пересидимо на вокзалі, перекуняємо, як тут і поїзд... Батько лапнув себе за груди, намацав під пальтом у піджаці квитки — чи вони є, чи не загубив? Є, на місці вони, закомпостовані і тверденькі. На Полярне коло у Мурманське...

— Ну, і як сьогодні виторг? — через батькове плече перехилився міліціонер.—Як навар?

— Який виторг, який навар? — аж свиснув через дірку батько.

— А носильщика. А на грудях блямба мідна така, державненька, з номером, чи не знаєш?

— Знаю, чого ж не знаю. Така наче схожа на медаль, носильщики носять.

— А твоя де?

— У мене такої нема! — засміявся батько.

— Морс біля будочки пив?

— Пив.

— Скільки стаканів?

— А хіба я їх щитав? Пив, скільки влізло.

— А потім?

— Що — потім?

— Дідкові чемодани підносив?

— Аякже! Поміг старому, як не помогти?

— І скільки він тобі дав?

— Хто?

— Дідок.

— Так хотів було дати на пиво,— вже якось тривожно, але все ще радів батько.— Так я сам на те пиво йому можу дати!

— Ясно,— гриз далі очима батька насурмонений, важкобровий міліціонер.— Глухонімому ліжко електричкою додому відтарабанив?

— Та ну його к чорту! — сказав батько.— Троячку в руку тулив!

— Троячку?

— Троячку. Наче я за троячку... А щоб ти скис, а ще в кітелі!

— Документи! — твердим і рипучим, як ручки від чемоданів, голосом наказав міліціонер.

«Прямо тобі напасть якась! Наче змовились! Видно, ловлять когось, і ніяк не можуть впіймати»,— подумав батько і вже звично поліз неслухняною рукою під пальто.

— Вам що, місця нема? Стали іменно на зупинці — вам для таких іншого місця треба,— розбурчалася якась жінка з двома зареваними близнятами на руках.— Відведіть його у міліцію, а то тут! З дітьми не дають пройти, погибелі на вас нема!..

Міліціонер глянув на неї якось вибачливо, козирнув і сказав батькові:

— Гражданін, пройдемте.

— Та ви що? — підняв руки батько.— Та мені нема коли! У нас сьогодні кіно з сином у двадцять два нуль-нуль, а ще поголитися, і гвіздок із підбора у чоботі виліз, і Зіна... Ось нате паспорт, дивіться...

Важкою рукою міліціонер узяв паспорт, читав-читав, глипав з фотокартки на батька, з батька на фотокартку, потім повернувся і, не кажучи ні слова, пішов з паспортом до вокзалу. Батько побрів за ним.

«Отепер уже пропав геть,— думав батько.— Ні за цапову душу, і що ти будеш кому казати?»

Біля афішної тумби міліціонер зупинився і сказав:

— Так що, Пашо, у кіно, значить, на двадцять два нуль-нуль?

— У кіно, і вдосвіта поїзд: якраз у нас усе виходить. У Мурманське їдемо, на Полярне коло...

— На Полярне, значить, у Мурманське, Пашо...

— Я не Паша,— нарешті дійшло до зніченого мого батька, і він раптом замовк, наче йому заціпило.

— У паспорті в тебе ім’я одне, а так ти Паша? Паша — це що у тебе, кличка?

— Яка ще кличка, та ви що?

— А як тебе та назвала, що ти їй матраца в автобус ніс?

— Так це вона так, сплутала мене з кимось іншим, ніякий я не Паша, там у паспорті все записано і завірено печаткою.

— Сплутала?

— Та їй-богу! І слова мені не дала сказати, така тараторка, а потім заснула...

— Заснула?

— Заснула. Каже — розбуди.

— І ти розбудив?

— Як тільки електричка підійшла до перону — вона проснулася сама, їй сьогодні на третю зміну.

— Кому — їй?

— Та Вірі. Так, кажись, її звати. Вона заміж виходить. Матрац гусячого пуху на перину на Далекий Схід до жениха везе.

Тут вже якось потемніло-переплуталося в голові і міліціонерові: і Віра, і Полярне коло, і дідок, і Далекий Схід, і глухонімий, і двадцять два нуль-нуль, і цвях у чоботі, і гусячий пух... Він дрібно захитав головою, наче напився чогось дуже кислого, і сказав:

— Слухай, Пашо: на фронті я був у полковій розвідці та й тут вже після війни переловив не один десяток подібних тобі музикантів, але таких, як ти, я ще не ловив. Мені навіть весело з тобою говорити. А що вона, ця Віра, тобі кинула через вікно?

— Де? Через яке вікно? — Батька знову обсипало жаром, і через дірочки його капелюха знову заструмував туманець, тільки цього разу густіший.

«Ще цього мені не вистачало: приїхав чоловік у Москву, став на вокзалі і гайки через автобусне вікно ловить — до чого я вже дожився!..»

— Та нічого наче вона мені не кидала... Просто так махнула рукою... на прощання...

— А що то в тебе в руці?

— Де? — спитав батько.

— У руці. У жмені.

Батько розкрив жменю.

— Гайка.

— Гайка?! — Витріщив очі міліціонер.

— Хіба не бачите? Віра дала на грузило для вудки за матраца. А ви думали що?..

Міліціонер взяв з батькової долоні гайку, покрутив її у руках, надів на палець, покрутив і якось тихо і сумно подивився на батька...

У перукарні батька поголили без черги. Міліціонер провів його просто до перукаря, щось прошепотів тому на вухо, і перукар поважно посадовив батька в співуче, немащене крісло, схопив помазок і намилив теплим помазком батькову срібну щетину від душі.

Міліціонер став при порозі, і черга з втаємниченим розумінням кидала на нього погляди, та й він сам, скоса посилаючи значущий погляд на чергу, наче повищав у зрості.

— Є «Шипр» і «Красная Москва». Вас чим? — спитав перукар.

— І тим, і тим,— відповів батько.— А що, у вас бритва німецька чи наша?

— Холландська,— сказав перукар.— Трофейна.

— У мене вдома німецька. Також трофейна...

А коли поверталися з підвалу від шевця і батько притупував підбором об асфальт, то казав:

— Оце ж, шпильки із клена на заготовку колю я сам. А гвіздки? У нас їх днем з вогнем не знайдеш. Так я тоді насмикав щипцями із старої ляди від погреба — іржаві і довгі. Ті, що на підметки пішли, пообрубував, а ті, що довші, на підбори. Так одного десь не розщитав, от він у Москві і виліз. Наче не міг він ще вдома вилізти.

Мати з тіткою Настею помітили батька ще здалеку, як тільки він з якимось міліціонером зайшов у вокзал і став під годинником розглядати вокзальну підлогу в зелених хвилях. Батько розмахував руками, хитав головою і прицмокував, бо коли він розмахує руками, то завжди прицмокує: це він або ж з чогось дивується, або ж йому щось сильно подобається. Затим міліціонер підвів батька до вокзальної стіни, і батько, обмацуючи ту стіну очима і руками, прицмокував знову... Тоді вони вдвох підійшли до лотка, міліціонер накупив пиріжків, і з тими пиріжками вони подибали до будочки з морсом. Ще по дорозі до будочки батько помітив матір, махнув їй пиріжком, мовляв, почекай, мені ніколи, бо йду з чоловіком пити морс.

Біля будочки, тримаючи червоні з морсом склянки, батько з міліціонером засперечались, видно, батько хотів платити сам, а той — сам. Тоді батько, не довго думаючи, поставив склянку на прилавок, на склянку пиріжок, поліз у кишеню, щось дістав звідти, показав міліціонерові, матері здалося, що то якесь кільце чи гайка, заховав руки за спину і, суворо дивлячись на міліціонера, виставив перед ним руки. Той ударив його по руці, батько розкрив порожню жменю і засміявся. Засміявся так, що навіть матері звідти було видно чорну дірку у його роті без двох зубів...

Тітка Настя вже й задрімала, а вони ще пили той морс, склянка за склянкою, заїдали пиріжками і говорили: то один, то другий. Потім мати побачила, як міліціонер, наче від когось ховаючись, повів батька за будочку під стіну і дістав з внутрішньої кишені кітеля якусь паличку. Обережно приставив ту паличку до губ і став на ній перебирати пальцями. Так би вони стояли ще невідомо скільки — один дув і перебирав пальцями, а другий кивав головою, мов кінь у спеку, якби біля кас не здійнявся гармидер, схожий на бійку, і міліціонер, заховавши паличку, побіг туди...

— А шо ти там за спиною ховаєш?

— Не скажу. Вгадаєш — твоє буде. Не вгадаєш — однесу, де взяла.

— Та не морочи мені голови. Показуй...

— А може, я боюся?

— Не бійся, якщо вже купила...

— Глянь! Диви! — і в маминих руках з’явилася руда цигейкова шапка з чорними шнурками. Батько пильно глянув на неї, потім на матір і закусив губу.

— Чого ти кривишся? Ти візьми поміряй. На-на.

Батько взяв шапку, пом’яв її у руках, дмухнув раз і вдруге на ворс і сказав:

— Даром не хочу. Вона ж з собаки. Ще я рудих собак на голові не носив!

— Ну ви тільки гляньте на нього! Пів-Москви ходить у них, а ти — з собаки. І на Полярне коло під сніг їдеш у чому — у капелюшику!

— А що я вам, Зіно, казала? — прокинулася тітка Настя.— Отой мордатий, що цю шапку збував, так від нього самого псиною тхнуло... А подивіться, Миколайовичу, на мою обнову, теж скажете, що із собаки? Називається — муфта! А яка ж тепла, а яка ж м’якенька, руки у ній, як у печі. Ще й з резинкою на шиї, щоб не загубилася! Ото Ганя спасибі тітці скаже...

І тітка Настя під самий ніс піднесла батькові свої руки, сховані в чорну муфту:

— А оце ось вуалею називається!..

І тут тільки мій некмітливий батько побачив, що половину тітчиного обличчя закривала така ж чорненька, як і муфта, сіточка зі срібними мушками навскосяк.

— Якраз буде в чому Гані на буряки ходить,— буркнув батько і нетерпляче глянув на вокзальний годинник...

На кіносеанс вони прийшли раніше, щоб не спізнитися. Мати через кожну хвилину перепиняла людей і питала, котра година. Та посилала батька під вікна кінотеатру, щоб він наче ненароком поглядав у фойе, чи не чекає їх Коричневий.

— Та не жде! Ще рано! І я вже ходив, і більше не піду. Не хватало, щоб я в Москві у вікна заглядав! — відстоював себе батько.—А ви, якщо хочете, ідіть з Настею і заглядайте, страміться!

— Піди, Стьопо, ще раз піди. А може, вже цього разу він якраз вийшов і дивиться, де ми, чи ми тут?

— Я тобі раз сказав.

— Тоді розкажи мені, який він із себе, то я сама піду стерегти його. Бо глянь, скільки людей валить, то, може, нам і приставних стільців не хватить...

— Хватить. У нас же ось,— і батько вкотре став роздивлятися контрамарку.— Це вже документ, бо на нім печатка. Краще ідіть отам оно сядьте у скверику та посидьте. І не стовбичте отут у всіх на очах. А я вже подіжурю Коричневого сам...

У цю мить до кінотеатру під’їхало два синьо-білих автобуси. Під’їхали і стали. Двері у них відчинилися самі, і з їхніх дверей на асфальт стали виходити люди. Всі — і чоловіки, і жінки — були чомусь у піджаках, і всі підстрижені коротко, на один манір, як хлопчики. У декого на руках сиділи білі і чорненькі собачки, і по тих собачках стало видно відразу, що це були люди не наші.

«Невже німці? — подумав батько.— Щось я таких німців і не бачив. А може, англійці? Мабуть, англійці, бо англійців я і справді не бачив ніколи...»

У мертвому мерехтливому світлі реклам двома величенькими купками вони зупинилися перед входом і позадирали голови.

— На нашого Колю,— прошепотіла тітка Настя.— Ач, як дивляться, роти пороззявляли... і всі ж одинакові, геть один до одного, ще присняться!..

З дверей кінотеатру раптом вилетів Коричневий. Батько і не впізнав його: в чорному лискучому костюмі, в жовтих, як віск, черевиках, у чорному капелюсі, лише вуса-щіточки його! Коричневий підбіг до прибулих, щось до них заджеркотів не по-нашому і, показуючи рукою на спеціально відчинені, видно, тільки для них, двері, повів їхню гирилицю в кінотеатр. «Навіть не глянув,— подумав батько.— Та й куди йому зараз до нас... Як бігає! Хоч би ноги не зламав, бо як раптом — не дай Бог — зламає сьогодні ногу, то тоді пропало наше кіно...»

Батько перевів погляд на ті, інші, «наші» двері, в які безконечним тихим вечірнім потоком — а офіцерів! а офіцерів! — вливалися люди.

— Ходімте, станемо ззаду, і поки дійдемо до дверей, то він буде тут як тут,— сказав батько.

— А як не буде? — У матері від хвилювання під жовтою хусгкою вже поблискували на лобі краплини.

— Буде. Нікуди він не дінеться. Що ж він, нарошне мені цю контрамарку вручив?..

Вони зайшли у фойє. По контрамарці їх пропустили відразу, навіть не спитали, хто вони і чому, хоча тітка Настя на всяк випадок приготувала в голові «про нашого Колю» промову.

А Коричневого нема! Люди заходять уже в зал, лишилося їх з десяток, жменька, ось уже зайшли й ті... Посеред фойє зосталися тільки вони утрьох. Вони роззиралися на всі боки: куди воно йти, і чи йти, і де тих приставних стільців шукати? А дзвінки у фойє роздираються, а двері знадвору у кінотеатр запираються, а світло у фойє поволеньки гасне... І — згасло.

Батько відчув, як темна, липка темнота потекла по всьому його тілу, що аж набряк під пальтом піджак. Мати стояла розгублена і дихала так, наче їй не стачало повітря. У тітки Насті щось тоненько у носі засвистіло.

Так вони стовпчиками і стояли перед далеким від них, освітленим квадратом — входом з фойє у самий уже зал...

— Стійте тут! — Звідкілясь, невідомо звідкіля, з темноти випірнув Коричневий і побіг до свого кабінету. За ним три жінки.

Щось у кабінеті загрюкало, і з нього вибігли ті самі три жінки. Кожна несла перед собою по стільцю, а з ними і Коричневий.

— Стійте тут! — знову наказав він батькові,— і як тільки в отих оно-но дверях погасне світло, ви, тримаючись за кожну із цих жінок, ідіть за ними. Вони вас посадять.

Сказав — і зник. Щез, наче його не було, наче він провалився крізь землю.

Жінки зі стільцями в руках наче передихнули, і та, передня, сказала:

— Чіпляйтесь за нас, не бійтесь. Беріться, бо зараз буде темно кругом, і йдіть за нами. Не бійтеся...— Так вона говорила, а сама не зводила погляду з освітленого квадрата, що вів у самий зал... Раптом квадрат погас, і з залу почулася музика — кіно почалося!

— Ходімте! — прошепотіла передня жінка,— ідіть обережно, бо підлога слизькувата, ми вранці її натирали...

Першою за жінкою із стільцем, тримаючись за її кофту, пішла мати, за нею,— ой, упаду, ой, не можу! — тітка Настя, а замикаючим, третім і останнім, мій батько. Як тільки батько вбіг у зал, на нього війнуло надихане за день людське солодкувате тепло, а ті люди, які сиділи в залі тепер, освітлені примарним світлом з екрана, видалися йому неживими.

— Сідайте, сідайте,— шепотіла батькові його провідниця, і батько, навпомацки шукаючи рукою спинку стільця, вхопився за чиєсь гаряче вухо. Вухо щось гавкнуло йому не по-нашому, і батько, як був з простягнутою у темінь рукою, так і вкляк. Тоді провідниця потягнула його за рукав і, наче маленьку дитину, втовкмачила на стілець. Батько сів і дерев’яно застиг. Не змигуючи, нічого не бачачи, він кудись прямо дивився перед собою, дивився кудись у безвість, аж поки, наче з глухого туману, наче з іншого невідомого світу, перед очима щось почало проявлятися. Спочатку розмите, наче крізь замерзлу зимову шибку, а перегодя розмите з країв, а ще через мить вже чітко і виразно він побачив, як по загаченому розтрощеними підводами шляху під палаючими тополями, чорний і темний від утоми, люті і ганьби, з такими ж солдатами, як і сам, під бомбами відступає його син. Батько примружив очі, щоб краще роздивитися і придивитися: я це чи не я?

Та коли я щось там крикнув і батько почув мій голос... «Коля!.. Тільки ж чому його всі називають не Колею, а Іваном? — думав батько.— І скільки можна так відступати?..»

І знову бій за боєм, бій за боєм... Зі страшною силою впали зірвані мости у Дніпро, і я опинився на столі в медсанбаті під ножем хірурга. Батько скоцюрбився, наче це різали не мене, а його. Він навіть поворухнув своїм-моїм пораненим плечем, і коли хірург взяв скальпель і різонув мене в тому місці, де був осколок, батько затулив обличчя лацканом від пальта і, схиливши на груди голову, тихо про себе застогнав...

Він довго не піднімав голови, наче не було в нього сил її підняти. А з екрана щось знову ревло і кричало, рвалося і вищало, та батько так і сидів з похиленою головою і сумирно нюхав свою кишеню від піджака: якоюсь дивною фарбою звідти пахли закомпостовані мурманські квитки...

І враз навколо стало тихо. Стало так тихо, наче екран занімів чи кіно обірвалося і більше його не буде. Лише якась музика, ніби з неї тягнули жили, зашамкотіла на ввесь зал, і батькова голова піднялася сама по собі: обгорілою кручею Дніпра бігла якась жінка. Добігла на самий край, впала на коліна, простягла над палаючим Дніпром свої згорьовані руки і заголосила: «Відведи, Господи, руку смерті від мого сина-воїна... Іваном зовуть його, моя доле, Орлюком Іваном... А я його мати!..»

— Не ти його мати!!! Я його мати! — раптом не своїм голосом закричала моя мати, що батько аж здригнувся.— Я його мати...

І батько почув, як затупотіли мамині валянки проходом униз, до екрана...

Залом гойднуло. Якийсь гарячий темний вал прокотився по нім вздовж і впоперек, і екран, ще трохи поблимавши, посмикався і погас... У залі спалахнуло перелякане світло. Батько побачив, як осліплена світлом моя мати стояла далеко внизу перед екраном у темній новій куфаєчці, як темна квасолинка, і сама вже бачила, що екран погас і на ньому нікого й нічого немає, обернула до залу своє мокре обличчя і безпорадно заоглядалася... Матері здалося, що наче вона стоїть на дні якогось моря чи океану: з одного від неї боку білою крижаною стіною здіймався увись холодний екран, а з інших боків замість людських голів на неї насувалися гірські валуни... і ні ноги їй підняти, щоб іти до свого приставного стільця, ні поворухнути рукою...

Батько скочив на ноги і побіг до неї.

— Зіно, Зіно, ти що...

Він узяв її за руку і тим же, як йому видалося, безконечним проходом повів уверх на її місце... Мати сіла на стілець, витерла ріжком жовтенької хустки очі, склала на животі руки і знову стала дивитися на екран і чекати.

Зал сидів, наче набрав у рот повітря, і не міг його видихнути... і, як воно завжди буває,— з товмачами чи без товмачів,— через якусь мить у залі всі уже знали — ця жінка в куфайці, що кричала і бігла до екрана, і є його мати, отого солдата, отого Івана — головного героя...

Якісь незримі золоті струни протягнулися від кожного в залі до матері, і коли кіно почалося знову, то зал уже дивився його якимись іншими, причетними очима, і коли я на екрані потрапляв в немислиму халепу, з якої не те що жива людина не зможе вийти живою, а навіть сам святий дух, зал напружувався так, що бриніла у ньому кожна невидима струна... У такі моменти зал переживав і боявся, бо якщо ця жінка знову не витримає та побіжить, розкинувши руки, до екрана рятувати свого сина із пекла війни, то, може, не витримає, впаде під екраном і вмре...

Та мати, склавши руки на животі, досиділа до кінця спокійно і просто, навіть ні разу не заплакала, і коли фільм скінчився — зал видихнув повітря, а батько помацав рукою свою лисину — лисина його диміла...

Кіномеханіки згори, з будок, і Коричневий у дверях, і всі, хто стояв біля нього,— касирки, прибиральниці, буфетниці і сторожі кінотеатру — бачили, як німці й англійці обступили матір, і говорили-балаболили-ґелґотіли, а в їхніх жінок очі були на мокрому місці. А один однорукий німець просто їв матір очима, ховався за спини і з-поза спин знову дивився. Мати один лише раз глянула на нього і сказала:

— Здрастуйте. Що ж ви не признаєтесь? Це ви у нашій хаті стояли чи не ви? Ви. Коля тоді ще пішки під стіл ходив, і ви йому оті кругленькі конфетки давали та пранням закидали мене, щоб вас воші не з’їли.

— Бульо, бульо,— радісно, цокаючи, як від морозу, зубами, заговорив німець.

— І бульйон! — Печально посміхнулася мати.— І млєко, і шнапс — давай, матка, давай!.. Бульо чи не бульо?

У німця одне око плакало, а друге — скляне — лишалося сухим. Мати пішла вниз, до виходу у вестибюль. Німці й англійці бачили, як там, біля вхідних дверей, біля екрана, солдати і офіцери, що нишком стояли, враз виструнчилися, як повз них проходила мати, і віддали їй честь. А в тих офіцерів, що воювали, руки біля козирків тремтіли...

У кабінеті Коричневого на зсунутих один до одного столах світив боками відровий самовар «і пряники, пряники аж трьох сортів» — відмітила про себе тітка Настя і сіла навпроти самовара. Мати з батьком стояли під стіною біля дверей, переступали з ноги на ногу, а ті три жінки, що зі стільцями бігли попереду них у темний зал, та ще з десяток з червоними очима після фільму жіночок, та двоє кіномеханіків поралися біля столів: хто чистив ще гарячу, в сизих мундирах картоплю, хто оселедці, хто різав хліб, покрадьки поглядали то на мене з плаката, то на батьків, стиха перешіптуючись, на кого я схожий: на маму чи на батька? Коричневого не було, він, видно, з іноземцями у бігах. Перенесений на підвіконня, чорнів лише його телефон.

— Нюро, а чому ж це наші дорогі гості в дверях стоять?

— А й справді — чому? Гості наші дорогі, проходьте, сідайте, просимо, ой горечко, що ж це я про вас і забула, у мене після кіна ще руки трусяться, і я... і я...

Нюра підбігла до матері, схилилася не схилилася, а впала їй головою на плече і глухо ридма заплакала... Покотилися сльози по щоках і в матері, і всі жінки з необлупленими картоплинами в руках відвернулися хто до стіни, хто до вікна — дали волю сльозам... Як літньої пори перед грозою, в кабінеті наче враз потемніло і зробилося парко, неворухка, наче глиняна тиша від стіни до стіни, від підлоги до стелі обліпила жінок, наче замурувала їх’у собі, замурувала, мов назавжди... Вони стояли, кожна згадуючи своє, і їхні підборіддя дрібно тремтіли... Батько став намацувати в кишені папіроси, а кіномеханіки з обох боків біля батька запалили сірники і чекали, поки він дістане з пачки куриво.

Лиш тітка Настя сиділа за столом і не плакала: у неї в цю війну загинули двоє синів і чоловік — у тітки Насті вже не було сліз.

У пальцях кіномеханіків доблимували сірники, а батько все ще ніяк не міг видлубати з пачки папіросу...

На підвіконні, мов ошпарений, затарабанив телефон. Він гримів, що зі стін мало не сипався тиньк. Нюра тихо відхилилась від матері і, не витираючи очей, підбираючи губами сльози, прошепотіла:

— Просимо вас... проходьте... сідайте...

Телефон підскакував. Нюра підняла трубку, слухала-слухала і сказала:

— Тут... вони тут... з нами... сідаємо... чистимо картопельку...— і поклала трубку. Глянула через стіл на матір і враз немов перемінилася: — Що ж це, бабоньки, ми всі розрюмсались? Наливайте, хлопці, що є...

Жінки обережно, мовчечки підняли чарки і потягнулися спершу до матері, потім до батька і тітки Насті. Скраєчку пригубили, так само обережно поставили чарки на стіл, і тут благоговійним запахом дихнула зі столу розварена, у срібних іскрах картопля, та ще й з оселедцем!

Батько вже було націлився виделкою на товстеньку спинку, як мати, показуючи очима на кіномеханіків, сказала:

— Бери, Стьопо, когось із них і бігом на вокзал. Тільки недовго: туди й назад. Візьмеш отого чемодана, що з жовтою ручкою, чув?

Батько сковтнув слину, вона покотилася напряму, бо слині ні за що в горлі було зачепитися, акуратно підсунув під край тарілки виделку, якось боком виліз, щоб не стирчати над столом, кивнув головою крайньому від вікна лисому, як і він, кіномеханікові, і вдвох вони вислизнули в нічний вестибюль.

— Поїхали на вокзал,— тихо засвистав діркою батько.

— Навіщо? — спитав кіномеханік.

— Треба. Поїхали.

— На який?

— Як на який? — не зрозумів батько.— На вокзал.

— На який? — прошепотів кіномеханік.— У Москві вокзал на вокзалі, вам на який?

Батько забув. Геть-чисто забув, випало з пам’яті, як він зветься, отой вокзал, де в камері схову стояли його чемодани... Батько наморщив лоба.

— Ну, як його, той, де будочка з морсом стоїть і каси! — сказав батько недотумкуватому кіномеханікові, оглядаючись на двері кабінету: не будеш же знову відчиняти їх і питати у Зіни, як той вокзал зветься.

— З морсом? — перепитав кіномеханік.

— І каси! Цілих десять штук, у ряд, з віконечками, що досочками закриваються. Десять штук!..

— Каси касами, а як він зветься — Казанський, Київський, Білоруський — як?

— Якось зветься, але не так... Підлога біла у нього, і хвилі на ній зелені... Ще годинник здоровий над дверима висить, не цокає, але йде... Ну, як же це його?.. О,— згадав батько.— Міліціонер там на сопілці грає!

— Хто? — спитав кіномеханік.

— Міліціонер! Де тут у вас у Москві міліціонери на сопілках грають?

— На сопілках?

— З бузини. Вона у нього саморобна. Він її під кітелем у кишені носить.

— Щось я такого не чув і не знаю...

— Слухайте, як вас звати?

— Микита Микитович.

— Слухайте, Микито Микитовичу, сюди: зайдіть до кабінету і спитайте мою жінку, як цей вокзал звати. Зайдіть, пожалуста, бо мені невдобно.

Микита Микитович вскочив у кабінет і через хвилинку вибіг:

— У вас пара рублів на таксі знайдеться, бо при мені самі копійки?

— Є, аякже! — зрадів батько.

— Тоді побігли. Мишо, Мишо! — гукнув сторожеві кіномеханік.— Відчини нам! І не зачиняйся — ми скоро будем!.. А вокзал називається Ярославський,— сказав він батькові.

— Ярославський? — перепитав батько.— Я ж так і думав, що Ярославський, я ж так і думав, думав, та лиш забув...

На вулиці росив дощик, і поки Микитович ловив таксі, батько підставив під його холодненькі краплі знову узяте жаром, розпашіле обличчя цього разу хтозна від чого: чи то від фільму, чи від жіночих сліз за столом, чи від того, що забув, як звати вокзал... Дощик холодив і поволі стікав за вуха під комір пальта. Батько ворухнув однією ніздрею і нюхнув свою одну щоку, ворухнув другою — понюхав другу: одна його щока пахла «Шипром», а друга — «Красной Москвой»...

Чемодан лежав на підвіконні біля телефону Коричневого. Мати подавала, а батько носив на стіл: кільця ковбаси, малайчики бринзи, бідончик меду, баночку гірчиці, що росла у нас на городі, поставив і розв’язав торбинку вив’ялених на сонці абрикос, торбинку бабакових зернят, головку капусти, кендюх сальтисону, домашню високу хлібину...

— Стьопо, Зіно, що ви робите? — замахала руками Нюра.— Куди його — досить, досить!

— Та що тут такого, що тут такого є, тут такого нічого й нема,— носив зосереджений батько, а сам думав: може, вони цього, нашого і не їдять, вони ж усе-таки люди городські, он у них самовар який і чай заварюють чаєм, а не вишневими гілочками...

— Уже все, уже все,— відказувала від чемодана мати.— Іди, Стьопо, та візьми ще оце.

Батько підняв з чемодана плескату бочечку, чи то бочечку, чи то дубову якусь наче каністру з дубовим, у марлі чопом, обтер полою пальта, поставив на стіл і сказав:

— З сьогорішніх наших вишень. Яка вона вийшла — не знаю...— він приклався до бочечки вухом, послухав і сказав мамі: — Вона ще грає, Зіно...

— Нехай грає,— відповіла мати.— На те вона й наливка, щоб грати.

Поки батько наливав у склянки наливку, мати підійшла до Микитовича й запитала:

— А що, це кіно у вас тут і ночує?

— Тут,— сказав Микитович.— Куди ж його нам возить? Завтра чи то вже сьогодні зранку ми його закрутимо знову, і так до півночі щодня. Ми його другий місяць крутимо.

— Звідти ото, згори, де маленькі віконця?

— Звідти. Вмикаємо проектор, і — пішло! Лиш треба стежити, щоб не порвалася плівка, щоб ракорди на кожній частині були, щоб... А ви що, може, схотіли іще подивитися?

— Хочу...— самими губами відповіла мата.—Якщо можна...

— А чому ж не можна? Як це не можна? Ходімте...

В порожньому сумному залі пахло мишами і вихололими кріслами.

— Де ви хочете сісти?

— Де? Може, приставного стільця принести?

Микитович посміхнувся і сказав:

— Сідайте отам, у двадцятому ряді посередині, звідти краще видно... Вам як: дата звук на повний чи тихо?

— Щоб не кричало,— сказала мати і пішла в двадцятий ряд, сіла посередині, обкутала плечі сірою хусткою і стала чекати.

Білий, як біла глина, екран стояв перед її очима від краю й до краю, тихий, притихлий та напружений увесь, мов сторчма поставлене поле під снігом, яке ніколи й нікому не проїхати і не пройти...

— Де ви? — почувся позаду, десь аж з-під стелі далекий голос Микитовича.— Я вас не бачу! Починати?

— Починайте,— зворухнула губами мати і тісніше вкуталась хусткою...

Коли мата зайшла в кабінет, то почула і побачила: столи були зсунені до вікна, Нюра грала на гармошці, жінки танцювали, а з ними танцював батько. Лише батько танцював по-своєму: з чорними настовбурченими бровами, з чорними войовничими очима, руки в боки, він стояв під стіною, бив чоботом об підлогу і вигукував — гоп! гоп! гоп! Це його «гоп» збивало жінок з танцю, бо Нюра грала вальс, і він тік ніжно і плавно, як лісосмуга за вагонним вікном...

Мати посміхнулася, підійшла до батька і сказала:

— Що ти гопкаєш, подивись, як люди оно танцюють!

— Гоп, гоп, гоп! — вже склавши на потилиці руки, продовжував батько.

До відходу поїзда Москва — Мурманськ лишалася рівно година.

* * *

← Назад
up