Рейтинг: 3.0 з 5 (1 голос.)

Сміховинки про Безглуздів

Збірник

1. Чому Яремко Головатий став начальником Безглуздова

Бував я — не жартом кажучи — далеко світами, не одно чудо видав, не одно диво чував, але такого міста, як Безглуздів, і таких славних міщан, такого начальника, не надибав я нігде. А світ наш великий та широкий і всякими чудами-дивами багатий-пребогатий!

Дивними порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів. Кожний чоловік був там дуже-дуже мудрий. Казали, що кожному Безглуздовцеві розуму насипано у голову лопатою, що Безглуздівці поз’їдали всі розуми цілого світа. Зі всіх усюдів заходили до них люди позичати розуму, як у лихваря грошей.

У тому місті, у славному Безглуздові, умер якось старий посадник. Що ж робити людям у такому клопоті? Треба нового вибирати.

Івана не вибрали, бо шкутильгав на одну ногу. Пилипа знов тому ні, що дивився зизом, а так і Савку, Кіндрата, Дмитра і Федька ні, бо всім їм чогось не доставало. Тільки один не мав ніякої хиби: Яремко Головатий, чільна та справді дуже головата людина.

Та чому-ж саме його вибрано, а не кого іншого? Бо йому вже в колисці ряба баба Явдоха виворожила, що з його розумом ніхто не може змірятися. Старі голомізці та сивовуси говорили:

— Яремко, премудра людина; під ним буде лад і порядок!

То так і вибрали його начальником Безглуздова.

Послухайте, кілько то розсуду та здорового розуму було в Головатого вже за молодих літ.

Раз якось вертав він із міста до дому. Дивиться: серед дороги лежить здорова груда чистого золота. Тяжко було йому двигати серед спеки, і ще до того до гори, цю велику груду щирого золота. Сів собі, спочиває, рукавом обтирає піт із чола та відказує на золото. Втім над’їхав верхом якийсь чоловік і питає його:

— Чоловіче, що це так блищить перед тобою?

— Золото! — каже Яремко.

— Бачу, що тобі тяжко його двигати; заміняй його за мойого коня!

— Про мене! — каже Яремко.— Я й так від тягару вже й плечей не чую.

Замінялися і розійшлися. Сидить на коні наш Яремко, як козак, і гонить чвалом, мов той половик у діл. Зашпорталася конина об каменюку, злетів із сідла Яремко і в ярузі мало що в’язів не скрутив.

— А щоб такого коня чорт ухопив, а не то доброму чоловікові на ньому їздити! — крикнув Яремко.

Жене якийсь чоловік дорогою Коровину, а худу-худу, ребра наскрізь світяться.

— Не заміняв би ти того непотрібного коня за корову? Кінь тебе до гробу зажене, а від корови і молоко і сметана,— говорить чоловік.

— Про мене! — сказав у відповідь чужинцеві Яремко, взяв воловід у руку і передав йому коня. А той як сів, як понісся! Лиш закурилося за ним!

Іде Яремко дорогою, іде, аж знемігся неборака.

«Попробую, чи добра на молоко»,— думає він собі і взявся доїти корову.

Та в замореної корови молока — Біг має. Надоїло їй доїння, як не фиркне ногою! Яремкові не молоко, а кров носом потекла.

— Бодай тобі це та те! — крикнув Яремко, як не оглянеться, а проти нього жене циганчук безрогу.

— Не заміняв би ти своєї безроги за мою корову? — питає вже сам Яремко, щоб лиш вражої корови позбутися.

— Чому ні? — каже циганчук.

Обмінялися воловодами і пішли один сюди, другий туди.

Жене наш Яремко вперту безрогу, аж піт йому горохом по лиці котиться, і думає собі:

— Пожди, пожди, погане! Коби лиш до дому, ковбасу з тебе зроблю на три сяжні довгу.

Аж тут іде стежкою жінка і несе гусака під пахвою. Вона, хитрунка, сиділа під корчем і була свідком попередньої заміни.

— Чоловіче добрий, куди ти женеш порося?

— До дому.

— Слухай! То крадене, як тебе зловлять буде біда.

— Я не крав. Я із циганом обмінявся.

— Все одно. Біда буде, але я тобі поможу. Заміняйся зі мною за цього гусака то й позбудешся напасти.

— Гуска свині не рівня. Та що робити, коли крадене — подумав Головатий і згодився заміняти свинку за гусака.

Несе наш Яремко гусака. От уже й село недалеко. Аж тут чує гусак, десь далеко гуси жалібненько ґеґають. Жаль стало бідному, витягнув шию і тяжко зажурився.

Але Яремкові те і не в голові, йде втішний собі дорогою, ще й пісеньку приспівує. Аж тут його в потилицю засвербіло, він підняв руку, гусак випав з-під пахи, злопотів крилами, і фурр... понісся до свойого гусячого товариства.

Вернув наш Яремко голіруч до села. І коли людям оповів про свою мандрівку і про свої пригоди, то всі пізнали, що не з Грицем справа. Всі його величали, прозивали «Головачем», бо пізнали, що він ополоник між ложками.

Тому то його настановили начальником славного-преславного містечка Безглуздова.

2. Перша рада начальника Яремка Головатого

Недалеко Безглуздова пишався колись великий і гордий замок. Там проживали колись лицарі-вельможі зі славного роду «на Чваньках» Чваньківських. Гордий замок, що його по зруйнуванню ніхто не відбудовував, давно розпався в румовище. Стояла тільки ще висока вежа, наче свідок славної бувальщини. Та й ще останки мурів лишилися, а ті мури обороняли колись замок.

Не знали славутні міщани, не знав і їхній головатий начальник, що почати з тим стародавним муром, бо не було з нього хісна ні за комареву слезу. Одні радили, щоб мур розвалити і з каміння поставити нову коршму. Другі знов горлали, щоб каміння продати і за готові гроші збудувати горальню, як ось зробили їхні сусіди з Темносвітків і Сивухова.

Та Яремко Головатий думав не тої. Свій розум мав, під чужу кормигу, під чуже ярмо не хилив своїх в’язів. Ціпка була в нього воля. Скоріш, можна було його зломити, чим зігнути.

Якось у неділю скликав Головатий цілу славутну громаду на раду, пішов із нею до цих високих окопів, став на румовищу, сперся на війтівську палицю та й почав говорити:

— Панове громада! — роздалося майданом і гуділо сильнійше, ніж із порожної бочки,— погляньте, подивіться на ті стародавні мури! Бачите там буйну траву?

— Бачимо! — гукнула ціла громада.

— Що року росте вона вище пояса,— продовжав він із повагою,— та що нам за хосен із неї? Марно вяне вона та сохне. Чи-ж це не гріх, не шкода?

— Велика шкода, непростимий гріх! — загуділа громада.

— Добре було-б, щоб ми тою травою покористувалися, щоб ми її кожного року косили і сіно продавали,— радив старший присяжний, Клим Кривовязий.

— Незла рада,— каже другий.— Та то-ж бо... бо... хто-ж зможе вилізти на такий високий мур?

— Зібємо драбину,— каже сміливий Гарасим.

— Говоріть здорові,— відозвався на те сердитим уже голосом начальник Головатий.— Кажуть люди, що нога ногу підпирає, рука руку спомагає, але мені годі діждатися від вас підпори-підмоги! Якби не моя голова, то хоч западайся, славний Безглуздове! Мені блиснула золота думка; На нашій толоці від спеки вся трава вигоріла. Поглянеш на неї, то лиш пожалься Боже, гола, як долоня. Зробімо із цих окопів громадське пасовисько.

— Мудра думка! — гукнула громада, у пояс кланяючися перед Яремком Головатим.

— Але як худобину вигнати на той високий мур? — каже старий Кость Лопух.— Пане начальнику, ви голова міста, виженіть ви перші свою корову на те пасовиско.

Пригнали Яремкову корову. Та як-же небогу висадити на той мур?

— Ну! Ви і повмираєте нерозумними — каже Яремко.

Обкрутив вужище коло шиї корови, перекинув його через мур і приказав, щоб парубки з другого боку тягнули що сили, бо-ж він знав, що де сила і охота, там скора робота.

Молода, кріпка сила в парубоцьких руках! Тягнуть вони, силуються, почервоніли, як розлючені індики. Бідна корова висить на вужищу, ногами дриґає...Вкінці роззявила рот і висолопила язик. Так туго вужище зашморгнуло шию, що хоч до неба кричи, дихнути годі, а як годі дихнути, то треба гинути...

— Почув язик смачну травичку, тому так висунувся! — кричали втішно мудрі міщани.

А корова вже на верху... Всі в руки плещуть, витинають гопки.

Таких мук зазнала кожна корова із Безглуздова. По оборах не лишилося ні одної коровини. А Безглуздівцям байдуже, що на замчище злітає гайвороння та об’їдає м’ясо худобі. Їм і не в голові, що працею їхніх господинь годуються ворони; їм і не в тямці, що на розвалинах біліють кости їх товару...

3. Друга рада начальника Головатого

З того часу мирно та любо проживали собі міщани у Безглуздові. І чисто було в містечку, як у зеркалі. Нігде ні сліду бруду, ні сміття. Що таке кириня, вони не знали. І не знати вже, чи то від надто великої харности, чи від чого іншого, а таки чогось у кождій безглуздівській хаті загніздилася така сила блощиць, що хоч громадь їх граблями. Всі стіни, ліжка, припічки, а навіть челюсти аж кишіли від тої погані. Де було не глянь, всюди від них аж чорніє.

Заворушилося у містечку. Безглуздівці не можуть спати. Горе, та біда! І що його робити із цею поганню! Нещастя, та й тільки!

От, про ці клопоти прочув якийсь мудрагель-пройдисвіт тай подумав собі:

«На тих овечках довга вовна, піду та підстрижу їх».

Набрав із дороги повний міх пилу, понасипав його у папірчики і гайда навправці до Безглуздова. Перед коршмою розклав свій крам і кричить на все горло:

— Купуйте, людоньки, тирияк!

Надбіг розцікавлений Головатий, зараз питає його, що це таке — той тирияк.

— Тирияк,— каже крамар,— то порошок із дуже далекого краю, із Африки, чи із Паприки. Він творить чуда-дива, від нього кожна блощиця заразісінько гине.

— Тебе до нас сам Пан-Біг наслав,— сказав урадуваний Яремко і розіслав усіх десятників містом, щоб люди сходилися і купували тирияк, бо він зробить амінь усім блощицям.

Збіглося ціле місто. Обступили люди крамаря, наче мурашки мід. За мить і знаку не було із тирияку.

Крамар-хитрун набив калитку грішми, поклонився громаді і пішов, куди очі понесли.

За добру хвилину вбігає до посадника Яремка один, другий десятий, і нуж його випитувати, що з тим порошком робити, щоб позбутися блощиць.

— Або-ж я знаю, каже він, задумавшися.— Пожену за крамарем і поспитаю.

Осідлали коня і начальник дмухнув, як вихор, на здогін. Аж на третьому селі наздогонив крамаря.

— Паноньку любий, скажіть, будь ласка, що робити з порошком, щоб блощиць позбутися?

— І треба ж було за такою дурницею так мучити коня! Як кого вкусить блощиця, то нехай схопить її зараз пушками, нехай її вітворить пащеку, та нехай накладе їй на черенні зуби того порошку. Тоді певно кусати не буде.

— Спасибі вам, добродію,— крикнув Яремко та й чим дуж почвалав до дому, щоб подати громаді рецепту на блощиці.

Що за радість рознеслася по цілім місті! Всі довідалися від Яремка, як треба вживати того порошку.

Та чи то помогло, про це вже я не знаю.

4. Як Безглуздівці будували ратуш

Серед містечка Безглуздова стояв старий кріслатий дуб. Під ним сходилися з діда-прадіда міщани на нараду. І сьогодні там рада, неначе море шумить.

— Панове радні! — каже Головатий.— Не даром я ходив світами. Не одну мудру річ там бачив, що і нам придалася б! Годі вже нам сходитися під цим дубом на раду. Тут літом сонце пражить, а зимою мороз кости ломить. Збудуймо собі на цьому місці ратуш!

Всі стали хитати головами.

— Ратуш? Ратуш?

— А що це таке — ратуш?

— То такий громадський дім,— пояснював Яремко.

— Гарна, їй Богу, гарна думка,— загорлали міщани.— Будуймо, будуймо!

І, жалібно поскрипуючи, повалився під ударами сокир старий дуб, свідок давньої міщанської слави.

Почалася в Безглуздові горяча робота. За містечком був високий горб, а на нім стелився густий ліс. Усе, що жило, велике й мале, рухнуло до ліса. Наче трава під серпом, покотилося до долу під сокирами Безглуздівців дерева у лісі. Одні тащать тяжкі бервена ковбки із горба в долину, аж спина тріщить. Другі пріють, що вже й сухого рубця на них нема: спускають обережно воловодами із горба в долину той тягар. Аж одно великанське дерево пірвало все мотуззя, як павутину, та й само скотилося в діл, що аж земля під ним задудніла.

— Такої ти? — каже Яремко.— Пожди!

І грімким голосом відізвався до громади:

— Панове браття! Витащімо знов усі бервена в гору, а відтак уже їх без усякого заходу та труду скотимо на долину.

На таку розумну раду, само собою, всі пристали. Витащили бервена на горб і знов скотили в діл.

А яка радість із того приводу! Від розуму відходять Безглуздівці, витинають гопки, що така штука вдалася! А вечером усі раді та веселі зайшли до коршми, цілу ніч гуляли, та під саме небо славили-величали свого посадника Яремка за мудрість.

От, незабаром стояв уже й готовий ратуш, від підвалини аж до самого верха. Здалека видно було великі двері, щоб панове радні не потребували через крівлю сходитися на раду, та ще й напис над дверми, що це ратуш. Новий дух запанував у громаді. Де ж таки? Такий будинок що високий, а що гарний! Біда лиш у тому, що в ратуші чогось і посеред дня якось так темно, наче в темну ніч.

— Що цьому за причина? — питає Яремко.

— Звідки мені це знати? відповідає йому заступник Панько.

— Вийдеш на двір — білісінький день; увійдеш до ратуша — темна ніч. Я цього не розберу,— говорив Головатий, хитаючи головою.

Ціла світла безглуздівська громада остовпіла і цілком збилась з пантелику.

Скликає зажурений Головатий раду та й каже до людей:

— Біда нас учепилася; у нашім ратуші хоч око виколи. Що нам почати?

Заступник голови, Цанько, перший дає раду:

— Зірвімо будинок аж до основи і будуймо на ново!

— Бо нам не треба було ніякої новини,— примітив старий Кирило, хрипливий дяк із долішньої церкви; хиба кріслатий дуб не міг і далі бути ратушем, як бувало за наших батьків та дідів?

Зі старої ради вийшов рідкий борщ.

— У нашу громаду не заведеш ладу! — додав у кінці швець Кузьма Шило.

— Пуста ваша балачка — перебив Яремко.— Я думаю, що коли можна коновками носити воду, то чому ж не можна би й наловити соняшного світла в міхи та бочки і понасипати у ратуш, щоб у нім стало ясно?

На таку розумну мову всі радні аж підскочили і на ввесь голос загорлали:

— Що голова, то голова!

У саме полуднє, коли сонечко найяркійше розсипало своє світло, звивалися міщани, як ті мурашки: одні з бочками та казанами, другі з діжками та міхами, жінки з дійницями та горшками, дітвора з горщиками та гладунчиками. Всі ловили світло, пильно, бігцем заносили до ратуша, ще й батіжками заганяли.

А були й такі дотепні, що вилами й лопатами накидали світла на тачки наче глину; були й такі, що тенетами, волоками й решетами ловили його, бігцем таскали до ратуша і там зсипали на купу наче збіжжа. Та марна була їх мозольна праця! В ратуші й на волосок не прояснилося.

— Ой, бідонько наша гірка та солена! — голосили Безглуздівці.

Саме тоді переходив дорогою дротар, як відомо світовий чоловік, то й від жартів був він майстер.

— Не турбуйтеся, людоньки! — каже.— Я вже не одному в пригоді став, то й вас вибавлю з клопоту.

Міщани так зраділи, наче б хто їх посадив на ангельські золоті крила.

Всі частують дротаря, ставлять перед нього тілько книшів, печень та напитків, що дротар мусів у своїм чересі всі пряжки попустили. Коли ж почув, що тих харчів стане йому на три добі, встав й каже:

— Ходім до ратуша!

Незабаром назбиралося в ратуші тілько міщан, що стали цокатися в темряві носами, немов дітвора на Великдень крашанками. Почувся голос дротаря:

— Нехай вилізе хто із вас на кришу і нехай зірве кілька ґонтів.

Наче вивірки, вискочило кілька міщан на дах і за мить зірвали мало що не цілу крівлю.

— От вам і день у вашім ратуші,— сказав дротар, попращався з Безглуздівцями та й пошкандибав далі, викрикуючи своє: «Ґаркі друтовать»!

Але прийшла осінь. У славутний безглуздівський ратуш тече дощ, як із відра. В зимі у ньому сніг по коліна.

— Треба знов наш ратуш покрити,— каже Панько.— От нероба, бурлака, дурисвіт! Поглузував собі із нас і пішов.

А дяк Кирило затягнув голосом, наче з ірмолоя читав:

— От, сяка-така знахорка-шептуха була б дала нам ліпшу раду...

І Безглуздівці знов побили свій славутний ратуш, та й знов у нім стало так темно, що панам радним нераз аж душа в пяти ховалася. Зійдуться було на раду і кожний держить у руці свічку.

Довго вони радили, довго міркували, та виходу не було ніякого. Аж раз якось на засіданню у темнім ратуші — той раз, бачите, радні так довго засиділися, що свічки до крихти повторяли — заздрів Головатий, що крізь щілину в стіні щось світиться. Яремко підскочив, як опарений і закричав на всю силу.

— Гей, гей! Бодай би мені останнє волосся повисмикували із моєї лисини! Як же у нашім ратуші може бути ясно, коли у нім нема вікон?

На таке слово радні поспускали носи. Вони стали лютитися самі на себе, що жадному із них першому не прийшла така думка в голову. А радний Петро Череватий, що рад був скинути Яремка із начальства і сам стати бурмістром, аж плюнув із пересердя, що він перше не добачив цеї хиби. Але щож? Пропала добра нагода!

Повставляли Безглуздівці вікна і стало ясно в ратуші. Та чи стало ясно в головах шановної ради?

5. Вісім, чи девять?

Трохи одалік від містечка Безглуздова стелився ліс, та густий, такий як щітка. Та що там щітка! Там така була гущавина, що дерево від дерева стояла доброго чверть морґа. І було в тім лісі — а ще й як не світив місяць — так темно, що ніхто нічого й нікого не бачив.

Каже раз безглуздівський начальник Яремко Головатий на раді:

— Браття та громадяни чесні! Чи не добре було б прорідити трохи цю гущу? Ліс за густий, адже всі бачите, що нікому продертися крізь нього. А зрубаємо дерево, складемо в сяжні, то й продаватимемо. Однако у нашій громадській касі грошей, як кіт наплакав.

— Славно, славно! Розумна рада,— крикнули старі, досвідчені радні.

Яремко вибрав собі вісьмох хитрих та дотепних міщан: Панька, присяжного Клима Кривовязого, Костя Лопуха, дяка Кирила, шевця Кузьму Шила, радного Петра Череватого, відважного Семена і кравця Голубана, і всі вони пішли разом простісінько в ліс. Ходять вони та бродять у ширш та поперек, шукають місця на зруб, аж тут Господи, як не загремить, як не заблискає, як не затрясеться земля.

Наші зухи-рубачі, як не дадуть із ліса драла, мало духа в них не позапирало! З гіркою бідою добігли до краю. Тремтять, як осикове листя. Гей би пропасниця їх напала.

— Не довелося мені на віку зазнати такої тривоги. Я вже думав, що нам усім буде кінець,— каже Головатий, задихавшися.— Треба, добрі людоньки, почислити, чи не пропав котрий з нас у лісі, чи може котрого грім не вбив.

І почала мудра голова рахувати всіх відважних товаришів:

— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім... вісім. Одного нема, пропав. Рахуйте ви, Паньку!

Числить Панько: один, другий... осьмий... одного дасть Біг! Пропав, загиб!

І не було б кінця цьому клопотові коли б не надійшов старий, сліпий каліка, старець-лірник, що шкандибав собі із проводатором на ярмарок.

— Чого ви так сумуєте, добрі людоньки? — питає сліпець наших відважних витязів.

— Знахоре, віщуне сивоусий, девятьох нас було, сильних, здорових, як ті дуби в дуброві, й один із нас, падоньку наш нещасливий, пропав без сліду і знаку по собі не лишив,— промовив ніяково і плаксиво Головатий, і почав на ново рахувати.

Пізнав старий лірник хибу. Бо треба знати, що Головатий себе не вчисляв до рахуби. Лірник і каже Безглуздівцям:

— Люди добрі, я вас вирятую із клопоту. От тут при дорозі густе болото, нехай кожний уткне в це болото ніс, тоді побачите, що лихо промине!

Як лірник порадив, так вони й зробили. Кожний із них тикнув своїм носом у болото.

— Порахуйте тепер ямки в болоті,— сказав сліпець.

Скоро почислили і зараз переконалися по числі ямок, що ні одного з них не бракувало, що ні одного грім не вбив і що ні один з них не заблукав у темному, густому лісі. Господи! Як не закричать із радости всі девять одним голосом.

— Спасибі вам, наш добродію!

Всі стали кланятися у пояс,— а голос їх лунав широко та далеко.

З великої втіхи взяли вони подорожнього сліпця зі собою в гостину. Цілий день гостили його в себе. Наввипередьки, один поперед другого, просили його до себе.

А лірник уже й забув про ярмарок. На що було йти заробляти, коли добрі люди гостять...

6. Як Безглуздівці наповали горіх

Недалеко міста Безглуздова плила річка Бруднівка, не така велика, як Черемош або Прут, але за те глибока; сягала жабі до ока. Над берегом Бруднівки росло старе дерево — високий волоський горіх. З того горіха мабуть Безглуздівці наїлися такої рідкої мудрости, бо як було настане тільки осінь, то всі довкола нього днюють і ночують та товчуть горіхи.

Якось одного літа була велика посуха. Сидять собі Безглуздівці під горіхом та забивають час. От і заступник посадника, Панько Зубатий, людина дуже мякого серця, каже.

— Людоньки добрі, гляньте, як наш горіх засмутився. Занедужав, чи що?

— Говоріть, здорові — відтяв йому Яремко, наче бричем,— не бачите, що його мучить спрага; ось уже одна галузка похилилася у воду.

— «Алчущаго напоїти», глаголе святе писаніє! — відізвався на те дяк Кирило.— Але яким би то способом нам і тут учинити це милосердне діло? — питав далі, насипавши з ріжка на долоню чимало табаки і набивши нею ніздря свого набресклого носа.

— І на це е рада. Обіснуємо вужищем усі гиляки горіха, перекинемо кінці мотуза на другий беріг. Ви перебредіть на другий бік і тягніть за вужище що сили. Так і напоїмо спрагнений горіх.— каже Головатий.

Принесли мотуззя й зі сто міщан кинулося до роботи. Обвели горіх вужищем, пустилися у брід і почали згинати дерево до долу. Всі почервоніли, як буряки, але горіха не напоїли, хоч посхилювали чимало гиляк.

— Ану ж бо Лесю, видряпайся на вершок,

— каже Головатий до одного безглуздівського теслі, і згинай вершки у воду.

— Добре,— сказав Лесь, скочив, як вивірка на горіх і став згинати гиляки, аж йому руки увяли.

— Тягніть, братчики! — кричить він із дерева,— а то не моя сила цього великана нагнути до води! А вони як попруть із усьої сили, а вужище, як не трісне, а горіх, як не свисне в гору, як не шпурне Лесем, наче галушкою, геть далеко на беріг!...

Повалився Лесь трупом, та ще й без голови. Вража гиляка відтяла йому голову, наче шаблюкою, а Безглуздівці й не помітили, як вона полетіла у воду і пропала там без сліду. Прибігли всі до трупа, а Яремко каже:

— Не пригадую собі, чи була в Леся голова, як ліз на горіх, чи не було?

— А смуток його знає,— відізвався Панько,— мені здається, що не було.

— Ні, не було,— зашуміла вся громада.

А мудрий дяк ударив руками об поли, і задивований процідив крізь зуби:

— Це чортова робота! Відколи світ світом, ніхто невидав такого дива, щоб чоловік та не мав голови.

— Треба спитати жінки,— радить Головатий.— Скоч, Грицю, до Лесихи та спитай її, чи була сьогодня в ранці у Леся голова, чи ні.

Побіг Гриць і повернув незабаром та й каже:

— Чи мав Лесь сьогодня голову на в’язах, чи ні — Лесиха собі не пригадує. Знає тільки те, що в суботу ще безпечно була, бо сама мила її лугом. Я заглядав і в кучму, і в капелюх, що висять на кілку, але там і чуба з Лесевої голови не було.

Поховали Безглуздівці бідного Леся без голови. І довго ще розбивали собі мізки над цим безголовим.

7. Як Безглуздівці ставили млин

— Людоньки добрі! — каже одного дня безглуздівський начальник, Яремко Головатий, до громади.— Чи не сором нам, що в нашім містечку нема млина? Та-же млинок, це Божий дарок!

— Як не сором? Стид та ганьба,— відізвалися в один голос панове радні.

— Коли і ви гадаєте так, як я, то ставмо млин,— каже Головатий далі.

— Ставмо! — притакнули всі радні.

Позакочували рукави, поплювали в долоні, та й узялися до мозільної праці. Насамперед загатили Бруднівку і висипали гарну греблю. В ярі такої води набралося, сказати б — озеро. Вже і видніє гарний млинок коло греблі, реве вода лотоками; декому вже й причувається, що млин меле.

Один тільки клопіт забив усім панам радним баки: ні звідки взяти того клятого млинського каменя...

Але як то буває: де великий клопіт, там зараз близька поміч. Саме над млином стояла висока гора, а на самім її верху сторчала величезна скала. Лупай із неї, коли воля, і сто млинських каменів!

Із долотами та клевцями звиваються наші міщани, що аж страх! Так довго ловили із нудьги ґави, а тепер працюють так пильно, такі швидкі, як віл у ярмі! За дві неділі вже і млинський камінь готовий. Величезний, грубий, округлий, із дірою на самій середині.

— А то-то смачні книшики їстимемо незабаром,— потішали себе потомлені міщани.

Готовий камінь, та з ним і новий клопіт.

— Як притаскати цей камінь до млина? — питає Панько, шкробаючися в потилицю.

— От, чудний чоловік! — відповів йому Яремко.— Спустимо камінь, як колись спускали бервена до нашого ратуша! З горба він злетить без ніякого заходу і труду аж до самого млина.

І поставили млинський камінь на сторч і вже мали його спустити в діл, коли нараз надбіг нещасний дяк і крикнув затрівоженим голосом:

— Якже ж нам опісля знати, куди камінь залетить? Та ж він не вміє говорити і до нас не відізветься?

— Не журіться, і на це є рада,— каже мудрий Яремко.— Треба тільки, щоб один із нас упхав голову в діру каменюки, от як непричком віл у ярмо, то покотився разом із каменем у діл. Він і опісля дасть нам знати, де камінь опинився.

— Розумна рада! — загорлали Безглуздівці й усі вже аж під боки беруться, такі втішні.

— Але хто ж упхає шию в камінь?

У цього шия за груба, у того за тонка. Цей здатний до тої важної громадської справи, той ні. Нарешті згодилися всі на Микиту Дудика. Був це чолов’яга хитрий, сміливий, що не раз, та не два, ставав уже міщанам у пригоді. Він готов був для братів-міщан пожертвувати не то свою шию, а й не знати що. Зі щирим серцем вложив свою голову в діру камениська, а Яремко крикнув:

— «Пускайте!» і Безглуздівці пустили камінь та ще із розмахом.

Полетів каменисько з Микитою в долину, як стріла, а за ним як вихор пустилися Безглуздівці, мало голов не поскручували.

Позбігали шукають каменя. Але де там! І сліду нема! Наче в землю запався. Пропав, як поза хмару.

Стали Безглуздівці що сили кричати гукати:

— Микито! Микито! Де ти подівся з каменем?

Але відповіді дасть Біг. Соломонські голови, а не помітили, що каменисько разом із Микитою пірнув на саме дно загаченої Бруднівки і пропав без сліду.

— Знаю я, де дівся камінь,— каже мудрий Панько.— Микита гірш цигана. Ласий був на чуже добро. Я присягнув би, що він украв камінь і з ним подався у світ за очі, а нас усіх змудрував.

— І мені так здається — каже Головатий знехотя, злий, що не йому впала така розумна гадка до голови.

Засіли Безглуздівці до ради. Радили, радили, а на кінець уложили такий стежний лист і пустили світами:

«Коли хто подибле чоловіка із тяжким каменем на шиї, нехай із ласки своєї відставить того громадського злодія — що то руками дивиться, а очима лапає, бо то майстер до чужих тайстер — цюпасом до містечка Безглуздова, а певно не мине його кара».

Кажуть, що правнуки славних Безглуздівців спокійно і донині ще ждуть, щоб до них привели зрадника Микиту із млинським каменем.

8. Як у містечку Безглуздові розвелися оселедці

Добра і смачна страва для бідного — оселедець, нема що й казати,— а ще як його приправити цибулькою та оцтом!

Як вибирали посла до сойму, то у Безглуздові вибрали однодушно славного начальника Головатого. Чи місяць, чи довше вже, пробував Яремко у великому місті, у столиці. Підголений, зачесаний, у новім кожусі, у білій, чистій сорочці й нових чоботах, сидів наш Яремко у соймі на раді.

Як сказали йому було там устати, то так скоро вставав, наче пружина підносила його, а як треба було сидіти, то сидів, мов приріс до крісла. У Безглуздові він був аж надто говірливий, а там у столиці став такий мовчаливий, що бувало не пустить пари з уст.

Та це тут ні при чому. Досить, оселедець добра річ. Із ним і пізнався Яремко у місті, й так йому він смакував, що як було до нього причепиться, то ні з голови, ні з хвоста і знаку не остає.

Одного разу подумав собі Яремко, засипляючи смачно на нарадах:

— «Тут радять і над цим і над тим, та що мені до податків, залізниць, до банків, горальні. У мене важний оселедець; оселедцями я піднесу своє місто, збогачу, до нечуваного щастя доведу, побільшу громадські доходи; через оселедці стане наш Безглуздів першою громадою на Україні».

Ця гадка не давала Яремкові спокою. Скінчилися наради, посли роз’їхалися кожний до свого дому. Пора і Яремкові вертати до дому, бож і дома без нього, як без рук. А ті оселедці не сходять йому з гадки! Купив Головатий здорову бочку тої славної риби і задоволений поїхав до своєї громади.

Питається його цей та той, над чим там у соймі радили, що врадили доброго, корисного, а Яремко на всі ті питання цідить із одної бочки:

— Їджте, людоньки, оселедці! Вони такі добрі та смачні, що лиш їдж та облизуйся.

І облизувалися від оселедців: і присяжні і радні і десятники і свати і куми і стара баба Палажка і слизькоязикий пияк Лизогуб, старе й молоде, велике й мале; одним словом — всі і вся.

Та минулися оселедці, бо на цілім світі нема такої бочки, щоби із неї їсти, а вона щоб усе була повна. Цілому місту сняться в ночі лиш оселедці. Цілий день ніхто про ніщо не говорить, як тільки про оселедці. На огірок та на капусту, на біб та на горох, на фасолю та борщ ніхто вже й не хоче дивитися.

— Бідонько солона! Що ж тут робити, як тут зарадити, щоб людям було добре?

Скликає громадська старшина раду, а начальник Яремко, як звичайно всюди на переді. Радний Панько питає Яремка, чи би не можна яким способом розвести оселедців.

— Чому би ні? — відповідає Головатий.— Оселедці множаться так, як кожна риба, а навіть сто раз скорше. Хиба ж ви не бачили кілько то ікри є у самички? Сила! Кинеш на весні бочку оселедців у став, то в осени певне матимеш сто бочок готових оселедців,— научував Головатий.

— Коли так, то скиньмося на розплід. Громаді не великий убуток, а користь певна,— сказали старші мудрагелі.— Лиш біда, що в нас ставу нема.

— Це пусте! Загатимо Бруднівку і буде став,— репетував Яремко.

— Правда, правда! — обізвалася ціла рада.

Загатили річку. Яремко поїхав до міста, купив що найбільшу бочку оселедців і привіз домів. Поставили бочку над берегом, розбили уважно дно й поспускали поволеньки по одному оселедцеви в Бруднівку, примовляючи при тім разу-раз:

— Множися, як лист-трава, як пісок у морі!

Радість і надія у всім містечку; всі на осінь ждуть, як на Бога! Що дня сходяться міщани над Бруднівку, бачать, як водою пливуть молоді оселедчики, видять, як на сонці блищиться сріблом луска. А то гарні жнива будуть! Коби тільки осени діждатися!

В кінці надійшла осінь. Пастушки на сопілках грають, дівчата в барвінках ходять, музики тнуть веселої. Ціла громада обступила Бруднівку. Одно з коритом, друге з дійницею, трете із кошем у руках, щоб бачите, було в що забрати свою пайку. Спустили гать — стали заходитися коло спусту. Не легка це робота! Нараз щось як не гримне! Вода скажено заграла і почала стікати... от, от і в ріці вже лиш мало води. А з оселедців одного і хвостика не видно! Пощезали, як туман, як мрія. Що це таке! Та ось там щось дригнуло. Ловіть його! З гіркою бідою зловили ситого великого в’юна.

— Отсе ворог, що всіх оселедців, всю ікру поїв,— крикнув гнівно начальник Яремко.— Розкладайте варту, у вогонь з ним!

— Ні! ні! Заступи Господи! — кричать другі, то за мала кара для цього огидного злочинця!

— У воду з ним! На вогонь є вода, а на воду нема рятунку! Нехай потопає-пропадає! — сказав мудрий дяк Кирило.

— У воду, у воду! Гірше потопати, як горіти! Й роздавалися довкола грізні крики, що заглушували шум розгуканої води.

Задуманий стояв Яремко над берегом. У правій руці тримав злодія-в’юна. Постоявши добру хвилину, так до нього промовив:

— Пострівай, ненаїде, дістанеш за те, що на цьому світі так багато оселедців пожер!

І з тими словами кинув бідну застрашену рибу у воду, аж заплюскотіло за нею.

А в’юн пірнув, лиш хвостом махнув, наче прощав Безглуздівців на віки...

9. Війна в Безглуздові

Безглуздівці проживали дуже сумирно і спокійно. Про сварню і розбишацтво в них не було й чутки, а слова «війна» ніхто навіть не розумів. Що правда, як Яремко був у великім місті на нарадах, то попри його ухо пролітало таке слово, але він його гаразд не розумів.

Було то якось у жнива. На широкій ниві пана посадника звивалося всяке: велике й мале — Ціле місто зібралося на толоку. Аж тут надніс не знать який вітер вражого урльопника. На грудях була в нього блискуча медаля, а на голові військова шапка.

Обступили його люди й ну ж випитувати про той золотий ґудзик, що в нього на грудях.

— Я був на війні, боровся з ворогами й за те визначили мене цею воєнною медалею,— каже урльопник.

— Що це таке війна? — питають його всі сто голосами.

— Війна,— розкладає їм пан вояк,— війна, це велике лихо...

— Що мені за таке лихо, коли за нього дають ще золоту відзнаку — закинув начальник Яремко.

—Кажу вам, нема гіршого лиха, більшої біди, як війна,— сказав урльопник далі.— На війні в одно гудять бубни-барабани: бум-бум, бум-бум, бум, аж чоловіка глушить. А як пічнуть стріляти з гармат і пушок, то думаєш, що то Пан-Біг зігнав усі громи з неба на землю. А люди на війні так гинуть, як мухи в окропі, кров тече ріками...

— Заступи, Боже, нас та й усіх хрещених від тої гаспидської війни,— стали молитися перелякані Безглуздівці.

З чуда та з дива довго стояли, наче закостенілі, і не рушалися з місць. Але по добрій годині, коли пан вояк розпрощався з ними, якось спам’яталися, і знов почали жати, в’язати снопи та складати полукіпки.

Щоб робота йшла жвавіше, пан посадник вивіз у поле показну бочку пива, бо горівки міщани не п’ють. Хто відрікся б при тяжкій праці і серед спеки від склянки пивця?! І женці стали кріпитися.

І кріпилися доти, доки у бочці не стало вже й капельки пива. Тоді вони перевернули бочку до гори дном. І як на нещастя забаг здоровенний чміль засолодити свою душу пивом. Залетіла погань дірою в порожню бочку і загуділа несамовито на все поле: джум-джум-жум!

— Чути голос бубнів,— каже Яремко.— Здається, що війна наближається!

— І я чую!

— І я!

— І я! — роздалися зі всіх боків голоси.

— Утікаймо, люди добрі, а то зараз прийдеться нам понакладати головами! — крикнув відважний начальник.

Усіх зібрав нечуваний страх. Пустилися навтікача. Кожний біг, куди міг, куди очі вели, куди ноги несли. Двох відважніших вхопило бочку і гайда з нею навздогін за передніми, а чміль гуде все своє: жум-жум, джум-джум, джум, і додає всім ще гіршого страху.

Ті, що з бочкою, бігли, наче б їх гнала якась мара. Вони й не добачили, що перед ними роззявилася глибока яруга-пропасть, то так і полетіли оба стрімголов і носами позастрягали в землю. Тимчасом і бочка як несамовита скотилася в долину. А тоді, як не вдарить об якусь каменюку, як не лусне, як гримне, що клепки порозліталися в один бік, а обручі й денця в другий.

— Чуєте?! Чуєте?! То стріляють із гармат, кладуть людей покотом, проливають кров, розливають рікою,— кричить без пам’яті Головатий.

— Ого! Двох уже вбило! — крикнув один, оглянувшися.

— Рятуйте, хто в Бога вірить! — кричать несамовито безглуздівські зухи-лицарі і біжать, летять, що одна нога на одних, а друга на третіх гонах.

Далі кинулися всі в розтіч, наче сліпі комахи.

По ногах ходили їм дріжаки, груди віддихали тяжко. Такої втечі, такого дмухача, ще світ не видав. Хто знемігся, залазив у корчі, скривався до ліса, сидів по вертепах, десь по норах між мочарами-шуварями. Були й такі, що під мостом кулилися перед страшною марою-війною.

Як бочка розбилася, то з тюрми визволився неповинний чміль-музика. Ще раз загудів своє: жум-жум, джум-джум, джум-джум, і полетів до свого гнізда, сміючись із відважних безглуздівських юнаків.

Аж третьої днини повернули славні безглуздівські смільчаки назад у містечко. Однак ще довго-довго не могли прийти до себе від страху-переляку. А коли хто згадав лиш про війну, то так тряслися, як той кленовий або трепетовий листок, коли буря світами пуститься на гулянку.

Читати далі →

up
За виданням: Сидір Воробкевич. Безглуздів.— Прудентопіль, 1970.


ПОРТФЕЛЬ — Усе для школи! :: 2019 рік.


Коментарі

Всього коментарів: 0