Сміховинки про Безглуздів (закінчення)

10. Як Безглуздівці воювали з раком

Ще не отямилися Безглуздівці від великого страху по пригоді з бочкою та чмілем, як нараз, ні з цього, ні з того, рознеслася по цілім містечку страшна вістка, що у сусідній країні вибухла війна, що клятий ворог огнем та мечем нищить усе та руйнує.

Страх наповнив груди мудрих міщан. Із переполоху дзвонили зубами, та бігали сям й там, немов навіжені.

Вже з давна висадили Безглуздівці на свій ратуш великий дзвін. Його назвали вічевим дзвоном, а дзвонили у нього дуже-дуже зрідка, хиба, як було щось дуже важного в містечку. Так і ось тепер задзвонив дзвін, скликаючи на раду, бо велика небезпека насунула на спокійних мешканців. В одну мить у ратуші аж закипіло від людей. Цілий він заповнився людьми, як вулик бджолами.

Перший відозвався світлий голова, посадник Яремко Головатий:

— Браття міщани,— казав він,— у сусідній країні лютує — нехай нас Бог боронить та заступить — кривава війна. Не бендерська чума, а гаспидський ворог виліз, неначе нечистий з під греблі, і проливає, Іродів син, ріками людську кров. І нам треба взятися за зброю! Ви, люди добрі, беріть до рук коси й вили, батоги й колики, а ви жінки макогони й маґільниці, кужілки та лопати! Покажімо ворогові, що наше серце не в п’ятах, що ми лицарі-козаки! Всім поскручуємо карки, всіх постираємо на дрібний порох. Такого дамо їм чосу, що до нових віників пам’ятатимуть нас! Заскалив ворог на нас зуби, добре, але бо й ми не страшка діти!

— Ні, ні, кожний з нас лицар на цілу губу,— сказав Панько, оглядаючися боязко на всі боки і вимахуючи позад себе здоровенною ліщиною.

В тім, ні з цього ні з того, лізе собі поважною ходою, не знати звідки й пощо, серединою ринку опасистий рачисько. Занюхав бідачисько мабуть запашну воду славутної Бруднівки.

Такого чуда Безглуздівці ще не бачили. Волос у них наїжився, став щіткою. Одні позабирали ноги на плечі і як несамовиті стали втікати, другі стали знов верещати не своїм голосом:

— Ґвалт, ворог уже перед нами!

Та на славу Безглуздова найшлися й такі відважні, що не рушилися з місця. Підступили хоробро до завзятого ворога і так заговорили:

— Ми готові, пане враже, коли твоя воля, з тобою воювати!

Та рак їм на це ні слова; він свого пильнує — лізе дальше.

— Що це за біда? Дивіться, кілько у нього ніг. Суне в перед і в зад, хто там його розбере, де у нього хвіст, а де голова,— говорить, тремтячи в голосі Панько, а сам посувається й собі, мов рак, назад.

Такого чудовища безперечно наші діди й прадіди ще не видали. Це ж ще страшніше від Турків і Татар — каже Кирило.

— Гей! Що ви? Спам’ятайтеся! Пощо балакати на вітер? І що вас не болить губа раз-ураз пусте торочити. Старі голови, а розум дитячий! — крикнув Яремко, вже сердитий.— У всіх вас курячі сліпоти, роззуйте очі! Чи не бачите, що у ворога двоє ножиць. Я присяг би, що то хитрий кравець із самих Черновець.

— Е, хто його знає? Ти нам докажи, що він кравець, на здогад не повірмо! — заревіли міщани, недобрі на Яремка за лайку.

— Побіжи, Андрійку, до мене до дому, тільки скоренько, на одній нозі! Там у хаті на жердці висить гарний звій сукна, принеси його сюди! — сказав Яремко.

Приніс Андрійко звій сукна. Зараз ростелили сукно серед ринку і мітлами й лопатами загнали клятого рака на нього.

— Кравче Голубане, візьми лиш свої ножиці, той розтинай сукно там, куди лазитиме славний кравець. Після його закрою вшию собі каптур на вдивовижу. Адже всі ми сурдутівці, не мужики!

Так мовив Головатий, а рак-кравець по цілому сукні вширш і поперек маширує! Думає сердега, що це очерет у ставі.

А Голубан усе в слід за ним ножицями крає та крає, поки в кінці із цілого звою сукна не лишилися лиш нездатні шматки, що їх не стало б і дитині на поясочок.

— Це не кравець, а простий ошуканець! — крикнув Клим Кривов’язий.— Закличте мого сина Хомика! Він був світами і певно знатиме, що то за плюгава віра лазить по сукні.

Прикликали Климового сина. Стоїть Хома, міркує, а далі й каже:

— Не одно чудо світами видав я, але такої погані ще ніколи не доводилося мені бачити. Коби бодай знати, де голова, а де хвіст!

— Може це бузько.

— Ні! У бузька довгий дзюб і червоні ноги, а зад чорний.

— А може це молодий заєць?

— І то ні! У зайця довгі вуха, а ця погань має вуса; бачите, як ними моргає? Ага, вже знаю! Це олень, бо ось рот. Що буде, то буде! Раз мати родила, раз умирати,— сказав він, зближився відважно до звірюки-оленя і вхопив його за величезні роги.

Але рак, бачите, жартів не знає. Як вам учепиться, мов циган, Хомі кліщами за палець! Наш зух почав тільки несамовито вертітися і придушеним голосом кричати:

— Гину, вмираю: рятуйте, хто в Бога вірує!

Всі міщани із превеликої тривоги засторопіли. Лиш хрестилися в одно і заводили:

— Дух святий при нас! Бодай цю біду вороги наші знали, а не ми!

Вкінці рак відчепився якось і почав на ново свою мандрівку.

— Цей розбійник може з’їсти чоловіка живцем — промовив Яремко.— Гей же, панове радні, сідаймо до ради!

Вдарили в крису вічевого дзвона і враз усі Безглуздівці подалися на раду. Одні радили завісити ворога на посторонку, але другі про те не хотіли й чути. Рада в раду, і ухвалили таке:

«Тому, що та лабата погань не кравець, а гидкий людоїд-розбійник, то ми по закону засуджуємо ту вусату паскуду на наглу смерть: утопимо її, як колись утопили в’юна, що нам поїв оселедці, у нашій глибокій і бистрій Бруднівці».

Відважний Кузьма швець, обснував злочинця-рака нитками, поволік засудженого бідолаху до Бруднівки і шпурнув ним у саму глибінь. Рак рад, що почувся у воді, лиш замахав хвостиком, наче б говорив міщанам:

«Спасибі вам, мудрі голови, вельми славного містечка Безглуздова! От, кару придумали! Коли мене зловили і не зварили, то я вам колись ще такого страху завдам, що всі під припічок поховаєтеся та й повмираєте з переляку!»

11. Як Безглуздівці скрили вічевий дзвін

Дуже пишний та гарний був ратуш у містечку Безглуздові. Та не такий був ратуш гарний, як дзвін на ньому.

Не думайте собі, що то було звичайне собі терликальце. Ні, то був таки великий дзвін. В нього дзвонили тільки тоді, як було щось важного, дуже важного. Всі його шанували і кожний безглуздівський чоловік був би певно скорше дав себе порубати ніж відступити той скарб якому іншому славному містові.

Тому то не диво, що, як рознеслася вістка про війну, всі Безглуздівці стали боятися й за свій дзвін.

— Що буде з нашим дзвоном? — репетував Панько, заступник посадника.— Як ворог його побачить, зараз певно забере собі його. Що ми варті без дзвона?

— Закопаймо його в землю,— радили одні.

— А де взяти Для нього сторожа? — відізвався Яремко Головатий.

— Правда, правда! — гукнула громада — але що робити? Порадьте!

Ніхто не знав ніякої ради. А треба знати, що Безглуздівці вже яких дві неділі радили над своїм, дзвоном. Чоловіки радили собі в ратуші, а жінки збиралися по хатах та радили по свойому, окремо. А вечером, як чоловіки вертали з ради до дому, починалася нова рада по хатах. Що то галасу було, що крику. Господи! Пером не спишеш. Жінки падькалися над дзвоном, голосили по нім, як по небіжчику, та лаяли своїх чоловіків, що такі нездари, нічого не придумають, як спрятати його від ворога.

А тимчасом вістки про війну не вмовкали. Пастухи з поля доносили до міста відомості, що їх чули від пастухів із сусіднього села Темносвітків. Вони розказували про гук гармат, оповідали, що сам цісар б’ється у війні та що ворог його замагає і суне чим раз далі наперед. Безглуздівців збирав страх і здається, цей страх прояснив їм трохи голови.

І ось сьогодні, як звичайно рада, в ратуші. Вже було добре поза північ, як нараз Яремко Головатий скочив зі свого місця і крикнув:

Люди добрі, бачу вже я добре, що мушу сам своїм розумом усе робити! Радите та радите і нічого з того! Я не говорив дотепер нічого, бо думав, що хтось із вас скаже якусь розумну раду. Та коли ні, то послухайте мене. Завтра рано позабираємо човни з цілого міста, виберемо найбільший, укладемо на нього дзвін і завеземо його на човні Бруднівкою аж до моря. Ми могли б спустити його і в Бруднівку, але ж наша Бруднівка, як знаєте самі, ріка бистра, і може забрати дзвін зі собою. А в морі, як знаєте, вода стоїть і дзвін там не пропаде.

— Нехай живе наш посадник! — гукнула ціла громада. Що за розум! — дивувався один.

— Дай вам, Боже, повік посадникувати в нас! — бажав другий.— Що ми без вас варті? — говорив третий.

— А Панько тільки губи прикусив з зависти, що не кому іншому, а Яремкові впала до голови така розумна гадка.

На другий день, ще і на світ добре не благословилося, як увесь Безглуздів був уже на ногах. Тягли човни на Бруднівку, направляли, кожний хотів, щоб його човен був найбільший. Та показалося, що в нікого нема такого великого човна, як у самого Яремка.

Спустили човно на Бруднівку, Яремко сів на найбезпечніше місце. Коло нього поклали дзвін. Для більшої паради мав з ним ще плисти заступник Панько і двох присяжних.

Яремко дав знак жінкам, що стояли на березі. Вони стали співати-заводити, а радні зі своїм посадником почали поволі посуватися далі річкою, до моря.

Кілько вони там плили, кілько сіл та містечок переплили, кілько пригод перебули, і не наоповідаєшся. Вкінці таки опинилися на морі.

Зараз взялися вони справляти дзвону похорони. Треба ж було спішитися до дому, бо ану ж за той час нападе ворог на Безглуздів і розпочне війну між жінками! А це нечесть для Безглуздівців, що не вони, а жінки билися з ворогом!

Вже злагодили посторонки, вже присяжні, м’якші серцем, зачали пхенькати, як нараз заступник начальника, Панько, схопився як опарений і закусуючи спересердя зуби, відізвався:

— А як ми будемо знати, де спустили дзвін у воду? Море широке і всюди однакове. Треба нам і над тим призадуматися.

— Правда! — обізвався один присяжний.

Всі нараз похнюпили голови, не знаючи, що робити, а Панько впер свій зір у Яремка, чекаючи, що він на те скаже.

— Нема тут так дуже над чим призадумуватися. Це човно найбільше,— більшого у Безглуздові нема; кожний його знає, а дзвін був на моїм човні. А ще, щоб ліпше знати, де ми саме спустили дзвін, зробімо карб на тім місці човна, з якого спускатимемо дзвін у море. Настануть спокійні часи, припливемо знов сюди моїм човном, подивимося на карб і зараз пізнаємо, де спустили дзвін.

— Щира правда,— роздалися голоси, а Панько з пересердя плюнув у море.

З великою парадою спустили Безглуздівці дзвін на дно моря, зробили карб на великім Яремковім човні, завернули його назад і подалися до дому.

Став ратуш сиротою без дзвона. Кажуть, що як замовкли чутки про війну, Яремко вислав зі своїм човном кількох молодих радних, показав їм карб на ньому і казав назад привезти дзвін. Але радні по дорозі позастрягали в Бруднівці, човен розбився і вони вернулися пішки з нічим до дому. За те Яремко дуже на них розгнівався, казав збити новий човен, але по дзвін не посилав уже нікого.

Як же ж можна було знати де дзвін, коли старий човен розбився, а на новім не було карбу?

12. Як Безглуздівці сіль засівали

Від коли серед містечка станув преславний ратуш із великою вежею,— ніхто б не пізнав Безглуздова; хоч дзвона вже не було, але вежу видно було здалека. І хто знав Безглуздів колись, то тепер взяв би його певно за Бердичів, або й з Пациків, де козам роги виправляють. Хати, що видніли перше на горбі, стоять тепер на самім ринку, а доми з ринку покотилися на горб. Чудно воно, але правда. Ось якось напала химерна охота помінятися з хатами і як забагли, так і зробили. Попереносили хати з долини в гору, а з гори в діл. Тому ж то й містечко стало інакше, як колись було.

Одне тільки не змінилося. Посадником не став таки Панько. На виборах провалився цілком. Якби не те, що сам на себе дав голос, не був би дістав ні одного. За те, що смів кандидатувати, радні обрушилися, і навіть заступником не хотіли його вибрати. Тільки, як хтось оповів, що жінка за те поб’є Панька, то Безглуздівцям стало його шкода й вони вибрали Панька заступником. Посадником лишився і на далі розумний Яремко, що, як день так ніч, дбав про долю міщан.

Одного разу заповів Яремко своїм сином на другий день на осьму годину раду.

Як радні зійшлися, Яремко почав зараз таке говорити:

— Браття-міщани! У моїй голові блиснула нова, золота думка!

— Славно! — загорлала громада, і всі що до одного почали віддавати чолом поклони перед світлою особою Головатого. Вони домагалися нетерпеливо почути цю золоту гадку.

— Кожний край багатий, де є сіль — зачав Яремко.— І наше містечко може збагатіти сіллю. Бо де є доволі соли, там кохаються вівці, а з овець маса масенна користей: і скором, і вовна, і баранина і ягнятина, і кожух, і налавник.

— Славно! розумний голово наш,— закричали радні.— Тільки треба знати, як тої соли роздобути подостатком?

— Дурниця! Купимо в Косові або Качиці соли, позасіваємо нею всі наші лани і поля, а в осені назбираємо її, як збіжжя.

Засіяли Безглуздівці всі поля сіллю й тішаться, що сіль-трава так гарно зеленіє, так буйно росте. Само собою, будуть багаті жнива. По всіх усюдах поставили полевих, щоб горобці не робили шкоди. Та мимо того раз якось закралася з другого села вперта корова і так напаслася на тій молодій солі-траві, що аж боки їй вилискувалися.

Стали Безглуздівці радити, яким би то способом позбутися тої влізливої корови, щоб не потоптати солі-трави.

— Найліпше було б, щоб сам голова Яремко вигнав корову, він найменше потопче поле.

— Але все таки шкода буде. Я б радив,— сказав Панько,— щоб його зо двох-трьох міщан взяло на плечі, бо тільки так він не подопче нашої золотої надії своїми посадницькими ногами!

Безглуздівці все те зараз роблять, що врадять. Так і тепер двох силачів-радних піднесло Яремка на плечі, а інші дали йому в руку здорову ломаку, щоб виганяв корову. Зачалася біганина. Радні набігалися таки чимало, заки вдалося їм вигнати товарину зі шкоди.

От, уже й літо Боже! Густий бур’ян, кропива, блакит, полин, лобода й бодяки буяють на полі, засіянім сіллю.

Міщани дивляться на хопту, дякують Богові за врожай, що сіль-трава так буйно росте, та й тішаться-радуються, мало зі шкіри не повилазять.

Раз було навіть, що справили гучний бенкет. Позасідали собі за столи і стали частуватися. Частування протяглося щасливо до ранку. А як уже в головах від похмілля добре шуміло, треба було вже до дому вертати. Але як хотіли рушитися, ніхто не міг відшукати своїх власних ніг.

Кожний боявся, щоб не забрав чужої ноги зі собою до дому. В тій біді почали всі тяжко зітхати й бідкатися. Не було кому дати ради. На щастя проходив якийсь подорожній і як почув про їх біду й нужду, то змилувався над ними. Так здорово став періщити палицею кожного по плечах, що всі попідскакували як опарені, кожний відразу віднайшов свої ноги, а за доброго прочуханця сказав ще сердечно «спасибіг».

По всіх мочарах і багнищах довкола Безглуздова пасуться вже й череди овець. Міщани попродали останній рубець з хати, а понакуповували овечок. Аж у карпатські гори ходили за ними, до Кут та до Вижниці.

Настала осінь, пора сіль-збіже збирати. Всі ладяться в поле зі серпами, з косами. Беруться жати, та стебло так коле, що не дай Боже його доторкнутися.

— Біда,— каже Панько,— не зібрати нам цієї солі-пашниці!

— А рукавиці на що? — скрикнув Яремко.

І в мить усі женці стали звиватися в рукавицях зі серпами.

Іде дорогою Вірменин, дивиться на ту пильну роботу та й питає:

— Що за пашницю жнете, людоньки добрі?

— Сіль-збіжжя,— відповідають.

— Спамятайтеся, люди добрі, таж то пусте, нездатне бадилля, суха кропива і бодяче.

Міщанам враз очі поотворалися. Спалили зі злости всі лани й так знищили увесь слід свого сорому. Пішла з димом засіяна сіль, а з нею і змарнований гріш.

Настала люта зима, дасть Бог чим вівці прозимувати. Всі бідкаються, ніхто не може собі ради дати.

— Не журіться, я собі й вам поможу,— потішає Яремко засмучених міщан.— Прикличемо із другого міста зо тридцять столярів, доставимо їм дощок, лавок, столів, щоб поробили нам із них гиблівки.

— Та ж овець гиблівками не перезимуємо,— замітив зажурений Панько.

— Ви все зі своїм розумом,— кинув йому із докором Яремко, й далі розводив так свою річ:

— Для кожної вівці купимо зелені окуляри. Через них гиблівки будуть вівцям здаватися зеленою травою, й так хитро-мудро перезимуємо свої овечки.

Покупували Безглуздівці вівцям зелені окуляри, понакидували перед них ялинових, ясеневих і яворових гиблівок, а дурні вівці думали, що то справді отава й їли, їли, кілько влізалося. Та бо нарешті і гиблівок не стало, бо все а все, що було тільки у славнім місті із дерева, попереробляли столярі на сіно.

Почали і вівці здихати, а з весною не лишилося ні одної і шолудивої на розплід.

13. Боротьба з котом. пожежа в Безглуздові

Збіднів наш Безглуздів. Нігде не подиблеш корови, нігде овечка не заблеє. За те по хатах, по коморах, хлівах та клунях розвелася така сила мишей та щурів, що хоч клади на віз та вези на торг. А такі вже ситі були, як годовані кабани! Через них трудно було й дорогу перейти. Дійшло до того, що ходили собі чередами серед білого дня на прохід.

Зачали бідкатися Безглуздівці, що їм бідним робити із тою поганею! Що вже радили у славнім ратуші, що вже до інших сторонських людей висилали по пораду — ні, тай ні. Не переводилися ні миши, ні щурі. Навіть премудра голова, посадник Головатий, і він не здужав виратувати села від тої пакісної череди. Але як то кажуть: де найбільша біда, там зараз і поміч близька. І на безглуздівських галапасів, мусів прийти кінець. Не судилося їм безкарно по вік витинати гопки.

Раз якось занесло до Безглуздова сторонського купця: якогось Словака, чи Чеха. Їх багато вештається по світі з крамом на голові. То так один дістався до Безглуздова і спинився коло ратуша. На голові ніс він кіш, а під пахою визирало якесь чудо.

— А що ви там несете, купче? — питає його Головатий.

— Кота!

— Що то за крам? Як його продають — на кварти, чи на лікті?

— Кіт, дуже корисна звірина.

— Яка звірина?

Де кіт, там із мишей та щурів і сліду не стане.

От, щастя саме в руки лізе! Отсеї саме звірини нам і треба — подумав собі Яремко.

— А що, чи не продали б ви нам його?

— Чому ні? Купіть, не будете каятися!

Довго торгувала громада котиська, та вкінці добила торгу. Погодилися: купець здер добрий гріш, а громаді лишився виголоднілий кіт.

«Дорога рибка, але буде добра юшка», думали собі міщани.

Не знали бідолашні, яке лихо собі купили.

Саме тоді переходила містом якась стара, беззуба, похнюплена бабище. Подобала на знахорку-відьму, як вже не на саму злющу бабу-Яґу. Побачивши, як Безглуздівці впустили в один дім кота, почала руки заломлювати й верещати на все містечко:

— Що робите, нещасні, нерозумні люди? Та ж це грізна, страшна звірюка! Вона всіх вас, як той опир, подусить! Незабаром усім вам кінець буде! Вона весь ваш цвинтар засіє могилами.

Ціла громада засторопіла. Люди хапалися за чуби, вимикали собі волосся, несамовито кричали й заводили:

— Що ж нам тепер почати? Як позбутися лиха?

І в цій крайній нужді подав Головатий вельми добру раду:

— Цитьте! Не великий страх! Ось вам моя рада. Підпалимо хату, то й позбудемося лиха.

Хто ж би на таку мудру раду не згодився? Ліпше ж згоріти одній хаті, як усім загибати! Зараз таки назносили соломи і так сильно стали піддувати грань, що від диму стали котитися їм сльози по обличчі. Такого жару додали, що стало б вола спекти, а не то кота. Знялася полумінь, обняла острішок.

Горять уже крокви, горять банти, дим клубами в’ється під облаки, а густий-густий, що сонечка Божого не видати. По других містах та селах люди гасять огонь, а Безглуздовці тішаться ним, ще й підкладають та піддувають.

Але вражий кіт не сьогоднішний, не з одної нори миші їв! Як покмітила погань, що тут не переливки, то скоком та боком, тай опинилася вже на поді сусідньої хати і то саме хати посадника Яремка.

Підложили огонь і під неї. Гарно й вона горіла, тим гарнійше, що на бантах висіла солонина, а від сала і полумінь товстішає. Хитрий котисько знов скрився до третьої хати, а люди давай і її палити: а далі четверту й п’яту, десяту, бо вже й останню. Тут уже кіт знемігся, і разом з останньою хатою згорів до останнього волосочка.

Із котом пропали у вогні й миші. Аж сумно глянути на румовища! Нігде нічого не видно. Із славного ратуша лишилася купа попелу. З млина не стало й сліду, лиш гребля вказувала ще на те, що там колись стояв млин. Пожар захопив і славний горіх, що то його хотіли напоїти раз славні міщани.

Що ж лишилося ще Безглуздівцям? Нічого! Хиба брати торби та йти на жебри!

14. Мандрівка Безглуздівців світами. Потомки славних міщан

Лишилися люди без хат. Позбулися кота, позбулися мишей, але ж із ними всього позбулися. Нігде худобинки, на полях пустар. Ще лиш з далека зеленіє ліс та й то рідкий-рідесенький. Міщани стоять сумно над пожарищем, кивають головами; жалко їм за хатами, за товариною, за полем. Що їм бідним робити? Що почати тепер?

— Не журіться, люди,— потішає Яремко,— якось то буде. Я чув, що десь там за горами, за морями є такий щасливий край, Бранзолія називається, де такі великі корови, що молоком від одної наповняють цілі стави. При березі стоїть безліч човників, тільки сідай собі в човен і черпай для цілої родини сметани, кілько воля. У тих коров такі довгі роги, що як у такий ріг затрубити на Різдво, то чути аж на Великдень. Тай ростуть там такі груші, що як котра впаде із дерева, то аж земля дуднить. З одного хвостика такої грушки можна нарізати у тартаці і тридцять дощок-тертиць. Ті грушки треба аж закочувати до пивниць, гейби бочки з капустою, або з огірками. Ходімо туди!

— Веди нас! Веди нас у той край, у той рай! — закричали бідолашні міщани.

Зібралися міщани з жінками та дітьми, і на другий день пустилися в далеку незнану дорогу. Всім перед давав, як колись Мойсей Жидам, мудрий Яремко. Ідуть вони та йдуть, вже й місяць минув, а про той щасливий край ні вісточки, ні чутки. Вкінці опинилися над широким ланом, що на нім зацвів саме лен.

— Якже ми без корабля перепливемо це море? — спитали в одчаю і зі сльозами в очах безглуздівські міщани.

— Не журіться! — відповів сміливо Яремко й перевів усіх міщан сухими ногами через синє море лену в цвіті, як колись Мойсей Жидів через Червоне море.

За тим полем-морем сторчала висока, широка скеля. Тут розтаборилися потомлені Безглуздівці на нічліг. Рано бачать під скелею долом щось ніби мряка пливе, колихається.

— Дивіться, братчики, ми видно вже недалеко того краю-раю,— сказав утішно Яремко.— Погляньте, як довкола скелі біла вовна пливеснується.

—Десь мягко на тій вовні лежати? — питає Панько.

— Правда, що легко! Гей же братчики, за мною! Доволі на твердій землі спали! Попробуймо, як спиться у білій м’якій вовні — сказав Яремко, і скочив зі скали у мряку-вовну, а за ним у слід і премудрі міщани. Всі пролетіли крізь густу мряку, як кулі, й потопилися у глибокім морі, що крилося під мрякою, а звідтам... звідтам усі просто дісталися у кращий світ, відкіля вже нема повороту.

Лишилося тільки кілька родин, що хропіли до самого полудня, щоб славутний рід премудрих безглуздівських міщан не пропав на віки, щоб не загинув без сліду. Вони порозходилися опісля кудись світами.

А як розходилися, поклялися, що осідатимуть по одному в кожному селі та містечку, щоб із них усюди лишився накорінок.

* * *

Давно те все діялося. З того часу славний рід Безглуздівців сильно розрісся. Є того цвіту по всьому світу. Є на жаль чимало їх і в нас. Не так то легко переводиться такий славний рід! Але чейже. Рідна Школа, читальні «Просвіти», кооперативи, каси відберуть силу безглуздівським нащадкам. Чейже з часом вони й самі вигинуть; побачать, що їм тепер вже не встоятися, як верх беруть уже мешканці Розумова.

Дай Боже, щоб Розумівці взяли верх над потомками безглуздівських міщан, та щоб знищили їх так, щоб з них ні в однім селі, ні в одній навіть найдальшій закутині нашої України не лишилося ні сліду!

КІНЕЦЬ.

← Назад
up