Микола Вінграновський
Відповіді до сторінок 235 — 236
1. По ночах Сашкові снилися
В — айсберги.
2. У селі головою колгоспу був
Б — Олександр Степанович.
3. Установіть відповідність.
1. Сашко — Б — А як сніг упаде, стане видно твої сліди, що тоді? Живи в глинищі й нікуди не виходь.
2. Олександр Степанович — В — Ви б … краще подумали, шо нам робити з дикими кабанами. Розплодилося їх, як не знати чого.
3. Василь Чепіжний — А — Сіроманця зачули, герої? Чи, може, безталання своє, аби ви мені виздихали всі підряд!
4. Надія Петрівна — Д — …держава посилає таких людей, ну, наприклад, в Одесу, у знамениту на весь світ лікарню імені Філатова.
4. З яких слів Василя Чепіжного під час першої зустрічі із Сіроманцем стає зрозуміло, що він недобра людина?
Перша зустріч Василя Чепіжного із Сіроманцем відбулася, коли мисливець приїхав до лісу на коні і заліг у ямі, вистежуючи вовка.
І вже з роздумів Чепіжного про свого коня, з його нестримного бажання вбити вовка стає зрозуміло, що дядько — недобра і зла людина: «Старе і хворе! … Чом він тебе не з’їв, коли ти ще було молоде!.. То вже лежи, а прийде — на цей раз я його неодмінно укохкаю!»
Коли ж Сіроманець загнав його у воду по шию у воду, він, розлючений на вовка, почав гавкати на звіра, кричати: « — На мене — їж! Жери мене! Зжери мене, як ти з’їв мою козу восьмого березня! Я перебив твою зграю і вовченят перебив, я!».
Саме ці його слова ще раз підтверджують, що Василь Чепіжний — жорстока, зла та брехлива людина.
Із тексту повісті ми далі дізнаємося, як дядько розповідав про свою зустріч із вовком мисливцям, що прилетіли на вертольоті: «Дивлюся, а він уже стоїть переді мною, як грім. Зуби не зуби, а метрові кілки затесані, язичище горить, як черінь, і пахне від нього кров’ю.»
Зрозуміло, що ніхто не повірить цим дядьковим побрехенькам.
5. З чого видно, що тварини відчувають добрих і лихих людей, ставляться до них по-різному?
Учені стверджують, що досвідчений вовк здалеку відрізняє мисливця від неозброєної людини і часом навіть не звертає уваги на крики. Але в разі небезпеки намагається непомітно зникнути або затаїтися. В лісовій хащі рухається безшумно, ніби тінь.
Я думаю, що на прикладі Сіроманця можна зрозуміти, що тварини добре вміють відрізняти, яка людина добра, а яка зла. І до цих людей вони ставляться по-різному.
Що Василь Чепіжний — людина зла та жорстока, вовк зрозумів, коли дядько вибив зграю і вовченят. Це була тяжка втрата: «…снився йому щоночі єдиний сон: срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами в землю, і снився він собі сам, утікаючи лісом по білій воді».
І Сіроманець карає дядька за це: роздирає козу, хотів і коня роздерти. Самого Чепіжного, уже беззахисного, він двічі залишає живим.
Зовсім по-іншому вовк веде себе із Сашком, Андрійком Ляхом, його батьком та льотчиками з аеродрому, де він знайшов прихисток. Сашкові допомагає знайти портфель у опалому листі. У страшну снігову заметіль рятує Андрійка: «Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, сам відбігав, вив на всі боки, прислухався, повертався до Андрійка знову, знову закидав його на спину й ніс далі.
… Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити в снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка й сам ліг біля нього. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче».
Я думаю, що вовк був щасливий, що зустрів таких добрих людей.
6. Про вдачу Сашкового батька читач дізнається з описів зовнішності й учинків чи з його розмов? Охарактеризуйте цього героя.
Батько Сашка — голова колгоспу. Про його вдачу читач дізнається після першої зустрічі з ним, коли хлопець звернувся до батька з проханням про допомогу врятувати Сіроманця. І хоча мама сказала, що батько за вовка не відповідає, Олександр Степанович співчутливо відповів синові: «Та не знайдуть вони Сіроманця, синочку. Сіроманець — найхитріший вовк у світі.»
Батько погоджується на справедливе зауваження сина, що Сіроманець у колгоспі жодного коня чи вівцю не з’їв. І що вівцю дядька Чепіжного не розідрав Сіроманець, а дядько Побігайло на своїх іменинах ту вівцю з’їв, за що заплатив штраф.
Щоб заспокоїти сина, Олександр Степанович нахвалює вовка: «Та не впораються вони з Сіроманцем. …Доки вони там гомонять у конторі, Сіроманець накивав п’ятами — не те вертольотом, ракетою його не доженеш».
На прохання Чепіжного дати дозвіл викопати у лісі яму на вовка, батько Сашка заперечує: «Ви б, Василю Дмитровичу, краще подумали, що нам робити з дикими кабанами! Розплодилося їх, як не знати чого, картоплю в полях риють, а що з кукурудзою вони роблять? А лосі сосняки нівечать! А вашому Товариству очі муляє Сіроманець».
На мою думку, і слова, і дії Олександра Степановича характеризують його як справедливого, відповідального керівника, який має хороші організаторські здібності, турбується про жителів села, піклується про свого сина. Батько любить тварин, співчуває старому, але спритному вовкові.
7. Знайдіть опис Сіроманця й прочитайте його. Як ви вважаєте, цей опис характеризує вовка як позитивного героя чи негативного? Чому?
У повісті ми знаходимо декілька описів Сіроманця: «Тоді він підняв лапу й лапою вмився. Промив очі, пострушував із себе листя, послухав свист синиці й знову ліг.
… Потім вовк заспівав. Він співав тихим старим голосом, і така дорога лежала за ним, що аж за Одесою та за Єгиптом виднілася кожна бадилина. Вовк лежав між грибами, очима в поле, і над ним по листочку опадав ліс.
…Тепер, на старість, вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах. Один лише нюх водив його по світу, і кашляти вже почав. І снився йому щоночі єдиний сон: срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами в землю, і снився він собі сам, утікаючи лісом по білій воді.
Звали його Сіроманцем, і він був найстарішим вовком у світі. Усе своє Сіроманче життя він водив зграю. Молоді вовки з лісів і яруг мріяли пройти в нього бойову вовчу стратегію й тактику. Він снився молодим вовчицям. Не один кінь із передсмертним кривавим хрипом падав на траву чи на сніг од зубів Сіроманця.
…Високий, широкогрудий, з малими вушками на великій голові, з великими димчастими незрячими очима.
…Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи».
Я думаю, що ці описи Сіроманця формують у читача суперечливі враження. Його можна засуджувати за жорстокість: адже, не один кінь із передсмертним кривавим хрипом падав на траву чи на сніг од зубів Сіроманця.
Але не можна не погодитися і з словами Сашка, який захищає вовка: «Так він живий, … і йому треба жити. А потім — на те він і вовк: не буде ж він їсти манну кашу, як я, і ніхто не пече йому і не варить». Тим більше, що на старість Сіроманець осліп і вже не причинити багато шкоди людям.
Думаю, що звір викликає швидше співчуття, чим ненависті та зневаги.
8. Прочитайте інтерв’ю Василя Чепіжного для районного радіо й газети. Чи справедливе зауваження йому зробила баба Маня?
Чепіжний узяв мікрофон, подивився на нього, як на недоспілий баклажан, і сказав:
— Зловлений у тернових чагарях за Івановим яром останній у нашому районі, а незабаром і у світі вовк Сіроманець. — Чепіжний набрав повітря. — Це не казка і не легенда. Сіроманця спіймано. Ми можемо лише пожалкувати, що його спіймано так пізно. Тепер ми й наші кози з кіньми можуть бути спокійними. Вовк Сіроманець ще під час свого дитинства був лютим звіром, він водив тьму-тьмущу зграй, перевів сотні тисяч нашого поголів’я, а в останні часи почав підкрадатися до наших посівів, толочив, припустімо, ячмені й пшеницю…
— Василю, і тобі не стидно отаке городити, — жалісно подивилася на Чепіжного сторожиха баба Маня.
— Так я ж для газети, — швидко, пошепки проговорив Чепіжний.
— Ідіть і краще підметіть у конторі… Звиняйте, так-от: гадаю, що Сіроманець віднині й навіки житиме в обласному звіринці, тобто в зоопарку. Я особисто зобов’язуюся, якщо треба, двічі на рік — на Восьме березня і на сьогодні, у ніч його злову, — яке там у нас сьогодні число? — неважно, завозити Сіроманцеві на мотоциклі в область у зоопарк стільки м’яса, скільки він з’їсть за добу… Я знову жалкую про пригнічений теперішній вовчий стан, але що поробиш? Усіх його, Сіроманчиних, ще не вловлених товаришів, чекає нерадісне майбутнє, як на наших земних материках, так і на інших планетах і.. Усе, виключайте, тепер — до кузні!
Думаю, що баба Маня зробила справедливе зауваження Василю Чепіжному.
Якщо вовк і завдавав шкоди селянам, то було це давно, ще коли Сіроманець був молодим. Та і шкода ця була не така вже й велика, як розповідав дядько, що вовк був лютим звіром, водив тьму-тьмущу зграй, перевів сотні тисяч сільського поголів’я, а в останні часи почав підкрадатися до посівів, толочив ячмені й пшеницю.
Василь Чепіжний свідомо говорив неправду, і баба Маня не могла погодитися з цим, адже тепер вовк був старий і сліпий і не завдавав шкоди людям. Пізніше дізнаємося, що Сіроманець врятує хлопчика Андрія Ляха.
9. Який момент у прочитаній частині повісті найбільш емоційний і напружений?
На мою думку, надзвичайно емоційний і напружений є епізод, у якому автор розповідає, як Сашко рятував вовка із полону.
Хлопець бачив, як мисливці везли зв’язаного Сіроманця до кузні та залишили його там. Ця подія завдала болю Сашкові, і він вирішує врятувати вовка.
…Сашко взувся в батькові, одягнув кожушок і вискочив на вулицю. Зняв із груші садовий ніж і поспішив до кузні.
Падав густий сніг, хлопець кілька разів падав, провалювався по груди, у валянки набилося багато снігу. Шапку, щоб не злітала з голови, він засунув у кишеню.
Підійшовши ближче, Сашко побачив, що на дверях кузні висить величезний замок, і все ж продовжив шукати виходу з цього складного становища.
Біля бокової стіни кузні ріс старий берест, гілля якого уже давно лежало на плоскому даху кузні.
Хлопець залишив на снігові кожушину і поліз на дерево. У великих татових валянках лізти було важко, і Сашко поскидав їх. Босий, він швидко забрався на засніжений дах кузні.
Працюючи і руками, і ногами, швидко розгорнув сніг. Дах був укритий листами металу. За допомогою садового ножа рятівник за кілька хвилин розрізав метал і зістрибнув у темряву кузні.
Обмацуючи темінь, він знайшов Сіроманця, радісно обійняв його за шию і заходився розрізати мерзле мотузяччя. Тріснув під ножем брезентовий пояс, яким Сіроманець був прив’язаний за горло до драбини, і вовк був вільний, але не врятований. Хлопець не міг витягти його з кузні через дах.
Ще раз обнявши вовка, Сашко наказав йому завтра, коли відчинять двері, прожогом, напролом втікати із кузні. Сіроманець лизнув Сашкові руку, щоку, подякувавши за порятунок.
Сашко знайшов драбину, приставив її до стіни і виліз на дах. Заклавши діру, щоб було, як і раніше, спустився берестом на землю, швидко одягнувся і поспішив крізь білу снігову глибінь додому.
Коли Сашко уже ліг спати, снилося йому, що «в синьому океані біля Сашкової хати повз голу грушу пропливали білі айсберги. На одному під пролітаючими птицями сидів вовк і махав на прощання Сашкові лапою».
10. Який художній твір із світової літератури розповідає про хлопчика, який не боявся хижих звірів, а, навпаки, дружив із ними? Чи є в ньому люди, схожі на Василя Чепіжного?
Я дуже люблю відомий твір англійського поета та прозаїка Редьярда Кіплінга «Мауглі», в оригіналі «Книги джунглів». Це казка про індійського хлопчика Мауглі, який немовлям опинився у Джунглях і якого виховала Вовча Зграя. Батько Вовк, ведмідь Балу, пантера Багіра, слон Хатхі — кожен по-своєму любив і дбав про свого улюбленця. Мудрі звірі навчили Мауглі складним законам Джунглів, навчили розуміти мову звірів, птахів, змій. Він робився все дужчим і ні про що не турбувався.
Та, як би добре не було хлопчику серед вовків, але настав той час, коли Мауглі зрозумів, що він — людина: «Раптом Мауглі відчув, що в грудях у нього почало щеміти, як досі ніколи не щеміло; дихання йому перехопило, він почав схлипувати і по його обличчю побігли сльози. Він перелякано спитав у Багіри, що з ним відбувається. Мудра пантера відповіла, що це лише сльози, які бувають у людей». І Мауглі повертається до людей.
У цьому чудовому творі також є люди, подібні до Василя Чепіжного, котрі полювали за тваринами.
11. Перекажіть сцени зустрічі Василя Чепіжного та Сашка із Сіроманцем.
Сцена зустрічі Василя Чепіжного та Сіроманця.
Старий сліпий вовк відпочивав, коли почув кінський запах, устав і пішов на нього. То від села їхав на коні Василь Чепіжний, тримаючи в руках рушницю.
Дядько в’їхав у мокрий ліс, сплигнув із коня і повів його стежиною на галявину. Там він прив’язав коня до сосни, а сам відійшов і заліг у ямі.
Вовк теж заліг позаду Василя Чепіжного , вітер дув на Сіроманця, і він гостро відчував запах коня. Але між ним і Сіроманцем лежали Чепіжний та його рушниця.
У соснах щось тріснуло, кінь затрусився, застриг вухами й ліг на землю.
Дядько зашепотів коневі, щоб той не лягав на землю, а стояв і приваблював вовка своїм запахом.
А коли знову щось хряснуло в лісі, Чепіжний припав до рушниці.
Кінь не хотів вставати, дрібно тремтів, краплі дощу падали на нього, і від кожної краплини він здригався, як від пострілу.
Так вони й лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк.
Аж ось вовк звівся на лапи, і не встиг дядько ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі, і Сіроманець задихав йому в покраплену дощем горлянку.
Зляканий кінь відірвався і почав утікати, поваливши кущі. Вовк спочатку кинувся за ним , але потім повернувся до Чепіжного.
Дядько запалював сірники, щоб вогнем налякати звіра, відмахнувся патронташем, ускочив у болото, у воду, у мочарі — Сіроманець спокійно ішов за ним.
Так вовк загнав дядька у воду по саму шию, а сам сів на березі.
Дядько добре змерз у воді і почав, як собака, гавкати на вовка, потім не витримав і з лютістю в очах рушив з води на Сіроманця. Чепіжний кричав, щоб той його зжер, як колись козу. Кричав, що це він перебив усю вовчу зграю і вовченят.
Коли ж Чепіжний вибрався на берег, Сіроманець збив його своїми могутніми грудьми назад, у воду.
Сцена зустрічі Сашка із Сіроманцем.
Дізнавшись, що зібралася ціла армія мисливців, щоб убити Сіроманця, Сашко почав попросити батька (голову колгоспу), щоб той урятував старого вовка. Олександр Степанович утішив сина словами, що такого мудрого звіра не так просто впіймати.
Тоді хлопець вирішив діяти сам.
Але потрібно було йти до школи. Він уже вийшов у поле, коли почув звук вертольота, який летів над лісом прямо на Сашка.
З того дива хлопець аж присів на землю і прикрився портфелем. Він зрозумів, що то дядько Чепіжний із іншими мисливцями шукають Сіроманця.
І Сашко вирішує не йти до школи: повернувся до лісу, пригріб листям портфель, щоб не носити із собою, і подався до яру.
Поблукавши яром, хлопець приліг на траву, і, заплющивши очі, почав думати, що було б добре, якби Сіроманець взяв би та й утік десь в інші краї чи гори, де вовків люблять. Або трапилося так, що він став вовком. Тоді б усе розказав Сіроманцю і про Василя Чепіжного, як він ночами краде у полі солому на мотоциклі, і ніхто не ганяється за Чепіжним на вертольоті. Розказав би і про Побігайла багато чого.
Уже вечоріло, і Сашко пішов сумний до лісу по портфель. Коли йшов поміж дубами, відчув, що хтось дивиться йому в спину: за дубом хтось стояв. Хлопець завагався, але вирішив, що боятися немає чого, і пішов до дерева. Він думав, що то стояло теля, яке відбилося, заблудило і не знає, куди йти.
Сашко підійшов до теляти і вже хотів було почухати за вухом, але рука завмерла: перед хлопцем стояв вовк. Сіроманець. Сашко аж задерев’янів від переляку. А Сіроманець обнюхав його з ніг до голови, лизнув по куртці ґудзика й ліг на листя. Тільки тоді Сашко потроху прийшов до тями та сам сів біля Сіроманця. Вовк потягнувся до нього мордою й ще раз лизнув Сашкове коліно.
Хлопець осмілів і погладив Сіроманцеві шию, почухав під горлом. Вовкові це дуже сподобалося, адже ніхто його так приємно не лоскотав, і він по-вовчому попросив Сашка почухати його ще.
Від радості Сашко засміявся і почав хвалити вовка, що той такий розумний, лизунчик. Сміявся над мисливцями, що погналися за звіром по степах на вертольоті та даром бензин палять.
Він хотів був пригостити Сіроманця пиріжком із печінкою, але ж треба знайти портфель у листі.
Вовк допомагав йому і швидко знайшов пропажу.
На прощання хлопець наказав Сіроманцю не виходити з лісу і пообіцяв, що наступного дня обов’язково прийде до нього, і вони цілий день будуть разом. А дядько Чепіжний нехай думає, що Сіроманець утік із лісу.
Вовк провів Сашка до узлісся, потерся об плече нового товариша і так стояв, аж доки запах Сашка не пропав у глибині темного листопадового вітру.
12. Випишіть із першої частини повісті найкрасивіший опис природи (пейзаж) і визначте в ньому порівняння, епітети й персоніфікації.
«У яру нічого не росло — боялося весняних вод: з полів саме цим яром летіла весняна вода і могла забрати не те що деревину або кущ, а навіть і п’ятеро вертольотів, коли б вони їй стали на дорозі. Тому яр порожнів і влітку, і восени. Дріботіли по ньому вівці та кози, скубли під молочаєм присохлу траву та боялися Сіроманця.
У яру пахло овечим і козячим духом, хоч їх самих давно вже перегнали в інші, ситіші місця. Нагрітий за літо яр дихав Сашкові в обличчя перецвілими будяками. Тихо пливло павутиння, і тоненька хмарина лежала над яром, наче капустяний листок».
Епітети: весняна вода, присохлу траву, овечим і козячим духом, ситіші місця, перецвілими будяками, тихо пливло павутиння, тоненька хмарина.
Порівняння: тоненька хмарина лежала над яром, наче капустяний листок.
Персоніфікація: усе боялося весняних вод, весняна вода могла забрати не те що деревину або кущ, а навіть і п’ятеро вертольотів; летіла весняна вода, яр дихав будяками, пливло павутиння, хмарина лежала.
Відповіді до сторінок 248 — 249
1. Прочитайте речення. Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялася на сонці досхочу. У ньому використано
Г — персоніфікацію.
2. Піратом польових просторів у повісті названо
Г — Сіроманця.
3. Установіть відповідність.
1. Сашко — Д — намагається вилікувати Сіроманця.
2. Галя Грушецька — В — збирає харчі в дорогу для друга й Сіроманця.
3. Василь Чепіжний — Г — позбувається купленої собаки.
4. Петро Лях — А — рятує в снігу Сіроманця.
4. Чим повість відрізняється від оповідання? Яку повість ви читали на уроках української літератури в 5 класі?
У 5 класі на уроках української літератури ми читали повість Зірки Мензатюк «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії».
Повість відрізняється від оповідання тим, що вона велика за обсягом, багато героїв, події відбувають на протязі довшого часу.
5. Як Сіроманець поневірявся на чужині в снігах? Що ви відчували, читаючи цей фрагмент повісті?
Після щасливого порятунку з кузні Сіроманець утікав у степи, минаючи ферми та кошари. Забіг вовк аж до лиману, а звідти вирішив бігти в солончаки, де хоч і немає лісів, але й мисливців не могло бути.
В піщаних неродючих степах він знайшов полігон і відчув, що тут йому буде безпечно. У цій мертвій зоні стояли фанерні танки, старі віджилі машини, — ні деревини, ні куща, — сніги, та піски, та воронки від бомб. Часто над вовком гриміло небо: досвідчені пілоти навчали молодих улучати у ціль.
Дуже швидко Сіроманець вивчив графік польотів і ховався у якусь воронку, перечікуючи цей страшний тайфун з вогню та сталі. Коли приїздили льотчики оглянути свою роботу; вовк ховався від них подалі.
Ночами ж на полігоні наступала справжня благодать. Була така тиша, що вовк забував і про Чепіжного, і про гавкіт собак.
Все було добре, але з їжею — слабувато: польові миші, та й усе. Зрідка траплявся якийсь заєць. Тоді у вовка було справжнє свято в цю полігонну зиму.
Одного разу вовкові довелося ще й політати: літаків прилетіло дуже багато, одна бомба розірвалася поруч, і вовка разом з його воронкою підкинуло в небо (він навіть подумав, що він уже не вовк, а птиця) та опустило в чорнобіле місиво. Після того випадку сліпий вовк ще й оглух.
Трохи пізніше літаки перестали з’являтися, і вовкові стало легше. Нова біда теж прийшла з неба. Випали такі великі сніги, що навіть Сіроманець злякався. Де дістати їжу?
Сніг сипав, і вовкові доводилося ритися в ньому і вдень, і вночі, що знайти хоч якусь мишу. Часто провалювався в сніг з головою, годинами лежав, збираючись з останніми силами, щоб виповзти на поверхню.
Нарешті однієї ночі вдарив мороз, але радість Сіроманця була завчасною. Він так ослаб, що на лапи зіпнутися не міг, безсилі лапи вже не носили його. Тоді він ліг на спину й покотився з горба покотом і викотився аж на дорогу.
Він зовсім охляв, і змушений був прикинутися мертвим, щоб спіймати хоча б ворону.
Уночі з-над лиману налетів такий вітер, що бідного вовка закотило аж у лісосмугу. Він намагався обійняти лапами якусь деревину, вчепитися за неї зубами, але вітер котив його на вогні невеликого висілка, і він нічого не міг зробити…
Знайшли його льотчики.
Читаючи цей фрагмент, я дуже хвилювався за долю самотнього вовка. Звичайно, радів, що він врятувався і знайшов собі прихисток на полігоні, відчував тривогу, коли Сіроманець потрапив до снігової пастки і не мав що їсти. І зовсім впав у відчай, коли сильний вітер підхопив знесиленого вовка і котив хтозна-куди.
6. Як військові поставилися до Сіроманця? Чим Андрійко схожий на Сашка?
Військові льотчики зовсім випадково знайшли серед снігів знесиленого та ледве живого Сіроманця. Спочатку вони думали, що це собака, але Андрійко, син капітана Петра Ляха, придивившись, сказав, що це степовий вовк. Льотчики побігли на спортивний майданчик, а хлопець схилився над Сіроманцем, відгорнув йому сніг від пащі, і побачив, що звір був живий.
Вовк так схуд, що Андрійко сам дотягнув його до гаража, підстелив під нього стару куфайку.
Батько розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцями, принесли м’яса та води.
Але найбільше тривожився за долю вовка Андрійко: йому дуже хотілося, щоб вовк, коли оклигає, залишився жити у них. У нього буде справжній степовий вовк, та ще й такий здоровенний. Батько і мати не дуже на це погоджувалися.
Ішли дні, вовк одужав і подружився з сім’єю, яка його врятувала. Став він другом і приятелям Андрійка, не раз супроводжував їх під час катання на лижах.
Часто можна було побачити, як Андрійко, його мама і Сіроманець виходили в степ і зустрічали з аеродрому Андрійкового тата з товаришами. Вовк, зачувши «газони» ще за горбами, мчав їм назустріч.
Капітан Петро Лях пригальмовував, Сіроманець ускакував у машину, щасливо повискуючи.
Щоб вовк не нюхав бензин у гаражі, льотчики видовбали ломами в мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, укрили її соняшничинням. Для Сіроманця настали щасливі дні: їсти йому було що, та він і сам, щоб не залежуватися, часто вибігав у поля на лови.
Андрійко справді схожий на Сашка. Має добре серце, любить тварин. Як і Сашко співчуває і допомагає знесиленій, старій та незрячій тварині, за що Сіроманець віддячує добром: у люту хуртовину рятує Андрійка. Сіроманець тягнув хлопчика на собі, вирив яму, в яку можна було сховатися від снігу та вітру. А коли почув постріли почав голосно вити, щоб їх могли знайти.
7. Як ви вважаєте, які Сашкові риси вдачі сподобалися Галі Грушецькій? Якою ви побачили Галю?
Я думаю, що з багатьох хороших рис Сашкової вдачі Галі Грушецькій найбільше сподобалася його сміливість, адже не кожен, навіть дорослий, насмілиться подружитися з вовком; також його відданість у дружбі. Сашко готовий всім ризикувати, аби врятувати вовка чи допомогти Сіроманцю у біді. Взагалі Сашко — добрий хлопець, співчутливий, цікавий. Уже в тринадцять років їздить на тракторі.
Галя теж хороша дівчина. Відмінниця, але не хизується цим перед Сашком. Співчутлива, товариська, щедро, ділиться яблуками з Сашком. Можна сказати, що і смілива. Вона теж не побоялася подружитися з вовком. Допомагає Сашкові з білого алюмінієвого дроту сплести Сіроманцеві намордник, готує харчі в далеку дорогу для друзів. Галя — вірний товариш, вона нікому не розповідала, що у Сашка є Сіроманець.
8. Чим близький вам Сашко? Яких його вчинків ви не схвалюєте?
Я думаю, що Сашко близький мені тим, що він, як і я, дуже любить природу, турбується про старого вовка, готовий усе зробити для вірного друга. Хлопець допитливий, сміливий (не боїться ходити лісом до школи), рішучий та вигадливий. Він вірний і щирий у спілкуванні товариш.
Можливо, хтось не може схвалити вчинок, коли хлопець розповів дядькові, що Сіроманець живе після втечі з кузні на полігоні, адже Чепіжний продовжить полювати на тварину. Але хлопець, мабуть, знав, що там полювати заборонено і що Чепіжного військові льотчики просто так туди не пропустять.
Напевно, погано, що Сашко пропускає уроки, але його можна зрозуміти: хлопця дуже тривожить доля старого та сліпого вовка, з яким уже встиг подружитися.
9. Завершіть прислів’я: «Скільки вовка не годуй…» Хто частину цього прислів’я промовляє в повісті? Чи можна так сказати про Сіроманця?
Тримати в неволі вовка дуже важко — він може довго уважно спостерігати за діями людини і часто сам відкриває двері й тікає. Тому і кажуть: «Скільки вовка не годуй, все одно він у ліс дивиться».
Першу частину цього прислів’я «Скільки вовка не годуй..» у повісті говорить Василь Чепіжний у розмові з Сашком.
Дядько їздив на полігон до льотчиків, щоб забрати, як він казав, «свого» вовка. Але Сіроманець, наче відчуваючи біду, утік із полігону, хоча «…годували ж його там як, а як дивилися за ним! За малою дитиною так не дивляться», але він — утік.
Така поведінка звіра дуже здивувала цього горе-мисливця.
Я думаю, що дядько так і не зрозумів, що старий, самотній та сліпий вовк, хоч і любив волю, але, відчувши доброту людей, хотів жити поряд із ними. Злого, мстивого Василя Чепіжного він, мабуть, відчував ще здалеку, тому і втік із полігону, щоб знайти свого доброго та вірного друга Сашка.
10. Чого навчає читачів повість М. Вінграновського «Сіроманець»?
Розповідаючи про те, як можна по-людському обійтися навіть із вовком, автор наче говорить, що кожна людина може зробити цей світ добрішим, гуманнішим і більш досконалим. Для цього потрібно зовсім небагато: хоча би інколи ставити себе на місце слабших, тих, хто потребує нашої допомоги; відчувати їхні тривоги та їхню біду.
11. Охарактеризуйте Сашка й Василя Чепіжного за таким планом:
а) ім’я героя, вік, фах; б) портрет; в) вчинки персонажа; г) мова літературного героя; ґ) моє ставлення до нього.
Головного героя повісті звати Сашком. Йому тринадцять років. Школяр. Сашко невисокий не зріст: вовк може потертися об плече хлопця.
Хлопчик робить сміливі вчинки. Він уперто захищає старого вовка від намовлянь дорослих. У холодну зимову ніч спритно рятує Сіроманця із кузні, куди його, зв’язаного, запроторив Чепіжний. Саме Сашко допомагає Сіроманцю переховуватись у лісі. Він веде вовка до глинищ, де викопує йому нору, щоб той міг там жити непоміченим, носив вовкові пиріжки. Дізнавшись, що Сіроманець сліпий, він робить усе, щоб допомогти йому. Задля цього він, написавши батькам записку, залишає дім і подорожує кілька днів пішки, щоб дістатися до лікарні Фітатова в Одесі.
Мова героя багата на пестливі слова: вовчику, лизунчику, Сіроманчику. Із вовком Сашко розмовляє як із давнім другом. У своїх репліках він розсудливий. Мріє, коли виросте, стати лісником.
Я думаю, що міг би із Сашком подружитися. Він мені подобається тим, що чесний, добрий, щирий. Сашко надзвичайно вірний у дружбі, і ця риса його характеру просто захоплює мене. Подобається Сашкова сміливість, допитливість, рішучість і вигадливість. А його любов до самотнього сліпого вовка просто вражає. Це відчув і Сіроманець, який став його вірним другом.
Василь Чепіжний — у повісті «Сіроманець» Миколи Вінграновського негативний персонаж. Він старшого віку, житель села, працює у колгоспі, хоча часто примушує жінку працювати за нього. Захоплюється полюванням. Хоча його можна сміливо назвати браконьєром. У його ставленні до тварин відчувається, що це жорстока і безжалісна людина: він навіть коня свого не жаліє, не кажучи уже про вовчу зграю. Любить говорити неправду про Сіроманця, навіть кореспондентам збрехав, що вигородити себе. Усе робить заради своєї користі. Він каже: «Я своє дарувати «за так» не звик!». Не один раз вночі крав «у полі солому на мотоциклі». На цю рису характеру добре вказав Сашко: «премій за вовків получив стільки, що аж чорного мотоцикла купив».
А ще він злий і затаїв помсту на вовка, постійно переслідує його, хоча Сіроманець уже старий, незрячий і не завдає біди людям у селі.
Мова Чепіжного переповнена брехнею та люттю: «жри мене»; «я сам би перегриз йому горло»; «вовк стоїть як грім»; «зуби не зуби, а метрові кілки затесані, язичище горить, як черінь, і пахне від нього кров’ю»; «почав підкрадатися до наших посівів, толочив, припустімо, ячмені й пшеницю». Про свою ненависть до вовка він так розповідає Олександру Степановичу: «Сіроманець, ох, якби ви знали, як він сидить мені в печінках, спати не можу, жити не можу, як подумаю, що він ходить по світі, щоб ти був удавився тією моєю козою!».
Я думаю, що мало кому може сподобатися персонаж, який носить в душі злість і жорстокість. Який просто переповнений ненавистю до тварин: готовий убивати вовків, кабанів, лосів, аби тільки мати з цього зиск. Але найбільше мені не подобається його велика жадібність та брехливість.
12. Який фрагмент другої частини повісті найромантичніший? Чому ви так уважаєте? Перекажіть цей уривок.
На мою думку, з другої частини повісті дуже романтичний епізод, у якому розповідається, як Сашко після довгої розлуки зустрів Сіроманця.
Ще взимку Сашко дізнався від дядька Чепіжного, що вовк утік із аеродрому, і все сподівався, що Сіроманець повернеться до нього. Але Сіроманця не було. Пройшла весна, облетів вишневий цвіт, і почалося літо. Сашко здавав екзамени. І от одного дня хлопець повертався зі школи своєю дорогою через ліс, і «… не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.
— Здрастуй… — самими губами сказав йому Сашко.
Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді й падали на пісок під лапи. Сашко обійняв його за шию».
Я думаю, що ця зворушлива зустріч старого та сліпого вовка зі своїм добрим другом нікого не залишить байдужим.