Вправа 333

Мово українська! Ти ж — як море — безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, мільйонноголосо бриниш говірками.

Красо моя! В Тобі мудрість віків, і пам’ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів Твоїх у днину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик новонародженого; в Тобі, мово, неосяжна душа народу — його щирість і щедрість, радощі й печалі, його труд, і піт, і сміх, і безсмертя його.

Арфо серця мого! Люблю зажуру пісень Твоїх і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів Твоїх.

Скарбе мій єдиний, з Тобою я найбагатший і найдужчий у світі, без Тебе — перекотиполе, що його вітер несе в сіру безвість, у млу небуття. Твердине моя, і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку! Люблю тебе в гніві, коли Ти клекочеш, як вулкан, і гримиш громами на ворюгів, і вбити можеш словом єдиним, як блискавкою. Люблю і твою ніжність, ласкавість, лагідність, коли ти одним-однісіньким словом зігріваєш, мов сонцем, і підносиш над хмари та між зорі, і повертаєш до діяння, до життя, наснаго моя і мудрий вічний вчителю мій.

Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої.

Життєдайна! Скількох Ти, мово українська, порятувала, покликала до життя.

Невмируща! Героїчна! Тож будь вічно, Мово українська!