Скотоферма (сторінка 1)

ПЕРЕДМОВА

Мене попросили написати передмову для перекладу «Animal Farm» українською мовою. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатись про мене.

Від мене, мабуть, чекають, щоб я розповів у цій передмові, як появилася моя «Animal Farm». Перед цим мені доведеться сказати дещо про себе та про події, які формували мої політичні погляди.

Народився я в Індії 1903 року. Мій батько був урядовцем англійського адміністративного апарату в Індії, а моя родина була звичайною собі родиною з тих, що становлять середню верству, себто ту верству, що її членами е військові, священики, урядовці, вчителі, юристи, лікарі тощо. Освіту одержав у Eton, у найдорожчій та найснобістичнішій з англійських public schools[1]. Проте я попав туди тільки тому, що був стипендіатом. Інакше мої батьки не змогли б мене вчити у школі цього типу.

Невдовзі по закінченні школи (мені не було ще тоді повних двадцяти років) я виїхав у Бірму і вступив у індійську Імперську поліцію. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія, щось дуже подібна до іспанської Guardia Civil чи Guarde Mobile у Франції. На цій службі пробув я п’ять років. Вона була мені не до вподоби і сповнила ненависті до імперіалізму, хоч у той час національно-патріотичні настрої в Бірмі не відзначались особливою силою, а відношення англійців до бірманців не було особливо погане. Повернувшись в 1927 р. до Англії у відпустку, я відмовився від старшинського чину і вирішив стати письменником; на початку без особливих успіхів. У 1928–1929 рр. жив у Парижі й писав повісті, які ніхто не хотів друкувати (я їх потім усі понищив). У наступні роки жив як щастило, і не раз голод заглядав мені в вічі. Тільки починаючи з 1934 року зміг існувати з заробітків за власні твори. У ці роки, я, бувало, місяцями жив між біднотою, між між злочинними елементами, що мешкають у найгірших частинах бідних кварталів або блукають по дорогах, жебраючи чи крадучи. Часто через брак грошей мені доводилось перебувати між ними; а втім, їхнє життя дуже мене цікавило.

Кілька років я вивчав умови побуту й праці шахтарів у Північній Англії. До 1930 року я не вважав себе соціалістом. По суті, я не мав тоді ясно окреслених політичних поглядів. Я став соціалістом більш через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

У 1936 році я одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії. Ми обоє з дружиною виявили бажання поїхати до Іспанії та взяти участь у війні на боці іспанського уряду. Ми зробили це через півроку, коли я закінчив працю над книжкою, що її якраз тоді писав. В Іспанії я пробув біля шести місяців на арагонському фронті, поки мені біля Huesca фашистський снайпер не прострелив шиї.

У перші дні і тижні війни іноземцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як і більшість іноземців, не до міжнародної бригади, а до міліції Р.О.У.М., до т. зв. іспанських троцькістів.

Таким чином в середині 1937 р., коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, ми обоє з дружиною опинились серед переслідуваних. Ми справді мали щастя, що нас не арештували і нам вдалося покинути Іспанію живими; багато з-поміж наших друзів розстріляно, інші просиділи довгий час по в’язницях чи просто по зникали.

Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їх відгомоном. Суть обвинувачень — (а саме: змова з фашистами) була тут і там однакова; коли йшлося про Іспанію, я знав напевне, що ці обвинувачення неправдиві. Увесь цей досвід був для мене цінною наукою: він показав мені, як легко тоталістичній пропаганді керувати верхівкою освічених верств у демократичних країнах.

Ми обоє з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали в неправовірних поглядах. А повернувшись в Англію, ми побачили, що порівняно розсудливі й добрі інформовані консерватори вірять в усякі неймовірні оповідання про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали.

Я тоді збагнув, ясніше як до того, негативний вплив радянського міфу на західний соціалістичний рух.

Та тут варто спинитись і окреслити моє ставлення до радянського режиму.

Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись з книжок та часописів. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у радянські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, користувалися варварськими та недемократичними методами. Цілком можливо, що в тамтешніх обставинах вони не могли діяти інакше, навіть коли й у них були добрі наміри.

Та мені вельми не байдуже, щоб люди Західної Європи побачили радянський режим таким, яким він є. Десь від 1930 р. я не бачу жодної ознаки, що в СРСР справді чиниться щось таке, що можна було б обґрунтовано назвати соціалізмом, зате я помічаю, що дуже багато ознак, що СРСР перетворився в ієрархічне суспільство, де керівники-володарі мають не більше причин відректися від влади, як будь-який інший панівний клас. Переважна більшість робітників та інтелігентів у країні, такій, як Англія, не розуміють, що СРСР сьогодні зовсім інший, ніж у 1917 році, частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціалістична країна десь таки існує), а частково також тому, що відносна свобода і забезпеченість їхнього життя робить тоталітаризм для них незрозумілим.

Не треба думати, що в Англії — справжня демократія. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями та (навіть зараз, після війни, що підвела всіх під одну мірку) значною майновою нерівністю. З іншого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а різним чуткам і статистичним звітам можна ще йняти віри, і, нарешті, де безпечно мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно. У цій атмосфері середня людина не має справжнього зрозуміння, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси, тощо. Коли вона читає про події в такій країні, як Радянський Союз, вона перекладав все на мову англійських уявлень і не враховує безсоромної брехливості тоталітарної пропаганди.

Аж до 1939 р., а може, ще пізніше більшість англійського народу неспроможна була розгадати суті нацистського режиму в Німеччині, а коли йдеться про радянський режим — вони у великій мірі в омані й досі.

Це завдало величезної шкоди соціалістичному рухові Англії, а посередні наслідки такої настанови для англійської закордонної політики жахливі. На мою думку, ніщо так не сприяло перекрученню давнього, спертого на однаковому всюди розумінні поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок керівників Росії заслуговує розуміння, коли не наслідування.

Тим-то за останніх 10 років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціалістичний рух, то знищення радянського міфу в необхідною передумовою для цього.

Невдовзі після повернення з Іспанії прийшло мені на думку виступити проти радянського міфу, вдаючись до казкової форми, доступної майже кожному читачеві, яку легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли раптом одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив, як малий, може, десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну тяглову коняку та лупцював її, як тільки вона хотіла звертати убік. Мені майнуло в голові, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б в силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті класи визискують пролетаріат.

Продовжуючи прогулянку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячого погляду, міркував я, класова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба визискувати тварин — усі люди згуртовані між собою. Правдива боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну позицію, не важко було побудувати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо інша праця завжди віднімала в мене час. Врешті я включив у неї деякі події, наприклад, конференцію в Тегерані, що тилі часом відбулася. Проте головні нариси оповідання були чітко накреслені в моїй уяві ще за шість років до їхнього літературного опрацювання.

Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім, я хотів би підкреслити дві позиції. Ось перша: окремі епізоди, хоч загалом і правдиво переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані хронологічно. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу позицію більшість критиків не звернули уваги, може, тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку із враженням, що вона кінчається цілковитим примиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після Тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СРСР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як виявилося, не дуже помилявся.

Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, додам, що я удівець і маю майже трилітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.

Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це «Tribune», суспільно-політичний тижневик, що репрезентує, загально кажучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (звіт з моїх досвідів у іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есе переважно про сучасну популярну англійську літературу, наголос в них більш соціологічний, ніж літературний).

ДЖ. ОРУЕЛЛ.

* * *

1

Пан Джоунс, хазяїн ферми «Статок», як завжди, позамикав на ніч усі курники, та сп’яну забув позачиняти й лази. Ліхтар у його руці танцював соняшником на вітрі, відкидаючи туди й сюди жовтий сніп світла, коли він плентався через подвір’я до чорного ходу садиби, де, скинувши на порозі чоботи з ніг, зачерпнув у сінях ще одну кварту пива з барила, останню того дня, і почалапав сходами на другий поверх, до спальні, в якій вже давала хропака пані Джоунс.

Щойно у спальні погасло світло, як по всіх господарських будівлях ферми прокотилася хвиля гомону й метушні. Ще зранку тут пройшла чутка, що минулої ночі старий Мер, йоркширський кнур — призер середньої білої породи, бачив дивний сон і хоче розповісти про нього своїм чотириногим землякам. Потайки було домовлено, що всі вони зберуться у великому хліві, як тільки згине з очей пан господар. Кнур Мер, більш відомий людям під його призовим прізвиськом Красунь Округи, користався на фермі такою пошаною, що жодна твариняча душа не відмовилася пожертвувати якоюсь годиною, аби лиш почути його бесіду, й усі потяглися на збори.

Сидячи на своїй солом’яній підстилці в дальньому кінці хліва на помості під підвішеним до крокви ліхтарем, на них уже чекав сам Мер. Після того як йому минуло дванадцять, він почав на очах набирати в тілі, що однак не заважало йому зберігати свій звичайний вигляд, мудрий і доброзичливий водночас, попри той факт, що йому зроду не спилювали ікол. Незабаром уся твариняча громада була у зборі, й усі почали розташовуватися якнайвигідніше, кожен на свій манір. Першими, як завжди, з’явилися собаки — Блубелл, Джессі та Пінчер, за ними повагом увійшла свинота, яка одразу зайняла усі перші місця на соломі перед помостом. Кури, як одна, позлітали на лутки, голуби ще вище на крокви, вівці й корови полягали позаду свиней і заходилися, як одне, ремиґати. Водночас, як завжди, прийшла пара запряжених коней — Конюшина та Боксер, крокуючи неквапливо й обережно, щоб, бува, не наступити своїми могутніми волохатими ногами на котрогось із менших сестер чи братів, що примостилися на соломі. Конюшина була рослою ставною кобилою, яка останніми часами безнадійно поогряднішала, особливо після народження четвертого лошачка. Боксер ростом сягав мало не двох метрів, а за силою міг би легко дати фору двом звичайним конякам, коли б ті раптом надумали з ним змагатися. Біла смуга уздовж усього храпа надавала йому ледь дурнуватого вигляду, та й, по правді кажучи, великим розумом він ніколи не відрізнявся: загальну повагу йому забезпечували його рівна, лагідна вдача та воістину неймовірна працьовитість. Слідом за кіньми придибали біла коза Муріелла та віслюк Бенджамін, найстаріший за віком житель ферми, і, далебі, з найпаскуднішою вдачею. Загалом мовчазний, він розтуляв пельку хіба лиш для того, щоб висловити якусь капость: мовляв, слава богу, що той дав йому хвоста, яким можна відганяти ґедзів, та чи не краще було б, коли б він забрав і тих ґедзів, і того хвоста. Ще нікому на фермі не вдалося побачити чи почути, як він сміється, а на природне запитання, чому він такий понурий, відповідь у нього була завжди одна: «А я не бачу тут нічого смішного». Як не дивно, щира приязнь єднала його з Боксером, хоча сам він ніколи цього не визнавав, і ще не було неділі, якої б вони не провели разом, пліч-о-пліч на невеличкім випасі за фруктовим садом, мирно поскубуючи травицю у цілковитій мовчанці.

Допіру полягали Конюшина та Боксер, як до хліва впурхнула вервечка метушливих каченят, що відбилися від своєї неньки: бідолашні заходилися кидатися туди- сюди і схвильовано крякали, шукаючи безпечного притулку, де б на них часом ніхто не наступив. Розчулена Конюшина тут же по-материнськи витягла свої довгі ноги, влаштувавши таким чином для малят огорожу, де ті дружно вмостилися й майже одразу поснули. Нарешті до хліва, хрумтячи грудочкою цукру, грайливо забігла Моллі, гарненька, але трохи придукрувата юна біла лошиця, яка останнім часом тягала бідарку пана Джоунса. Прогарцювавши аж до самого помосту, де вже не було де ні лягти, ні сісти, вона одразу заходилася кокетливо махати своєю сніжно-білою гривою, сподіваючись привернути увагу присутніх до вплетених їй червоних стрічок. Останньою з’явилася кішка, шукаючи за звичкою найтеплішої місцини, і незабаром прослизнула поміж Конюшиною та Боксером, де вдоволено вуркотіла від початку й до кінця Мерової промови, не вловивши з неї жодного слова.

Усі тварини були тепер у зборі, крім, хіба що, Мойсея, ручного крука, який у цей час міцно спав на тичці перед чорним ходом садиби. Пильно оглянувши хлів й переконавшись, що вся громада належним чином влаштувалася й уважно чекає його слова, Мер почистив горлянку і почав так:

— Товариші! Як ви вже, сподіваюся, чули, минулої ночі я бачив дивний сон. Та про це потім. Передусім я хотів би сказати вам ось про що. Нещодавно я дійшов висновку, що недовго вже залишилося мені ряст топтати, тож мій обов’язок — поділитися з вами тим досвідом, що його я набув упродовж мого довгого життя. В мене було, доволі часу для роздумів, коли я лежав сам-один у своїм стійлі, і, думаю, не помилюся, коли скажу, що пізнав сенс життя на нашій планеті не гірше за будь-кого з моїх чотириногих сучасників. Саме про це й хотів би вам повідати.

Ото у чому ж полягає сенс нашого з вами тваринячого життя? Гляньмо правді у вічі, товариші,— короткі дні, відпущені нам природою, минають у тяжких злиднях і ще тяжчій праці. Відколи ми з’являємося на світ, нам дають їсти рівно стільки, скільки потрібно, щоб ми не сконали з голоду, і ті, в кого є сили, змушені працювати до останнього подиху, а як тільки настане день, коли ми вже ні на що не спроможні, як нас тут же відвозять на бойню, де й убивають із лютою жорстокістю, притаманною людям. Жодна тварина в нашій країні віком понад один рік не відає, що таке щастя чи бодай заслужений відпочинок. Жодна тварина в нашій країні не знає, що таке воля чи, як іще кажуть, свобода. Суцільні злидні й рабство — ось що таке наша твариняча доля, і, як ви всі добре знаєте, це, на жах, гірка правда.

Та чи природний він — такий стан речей? Чи є він фатальним і неодмінним наслідком того, що наша земля вбога і не може забезпечити пристойного життя всім тим, хто на ній живе і працює? Ні, товариші, ні — і ще тисячу разів ні! Клімат у нас прекрасний, ґрунт у нас родючий, здатний прогодувати од пуза незрівнянно більше наших сестер і братів, ніж ті, що нині животіють на нашій батьківщині. Ба навіть така невеличка ферма, як наша, могла б стати домівкою принаймні дюжини коней, кількох десятків корів, сотень овець — домівкою, де всі жили б у такому затишку й достатку, про які нині можна лиш мріяти. Чому ж ми змушені миритися з таким нестерпним етаном речей? А лиш тому, товариші, що майже всі плоди нашої тяжкої й непосильної праці день і ніч привласнюються підступними й пожадливими двоногими злодіями, інакше кажучи, людьми. Саме в цьому, товариші, і криється корінь зла. Все коріниться в одному-однісінькому слові — л ю д и н а! Ось хто наш єдиний справжній ворог — люди! Варто прибрати людство зі сцени — і навіки зникне головна причина голоду та над- тваринячої праці.

Людина, товариші, це єдина істота у світі, яка споживає, нічого не виробляючи. Жодна людина не дає молока, не несе яєць, не має досить потуги, щоб тягти плуга, ні навіть досить прудкості, щоб наздогнати зайця. І ця двонога нікчема проголосила себе царем і богом над усією сущою на світі скотиною, всіма тваринами! Нас щодня женуть на роботу, нам одсипають на прокорм самий мінімум, аби ми лиш не витягли з голоду наші кінцівки, бо решта — то власність людини. Хоча, здавалося б, хто обробляє землю, як не ми з вами нашим потом, хто угноює її, як не ми з вами нашим лайном, а що ми маємо натомість, крім цілої шкури — і то ще коли пощастить? От ви, славні корівки, що лежите переді мною, скажіть: скільки відер молока віддали ви людям бодай від початку цього року? І що сталося з цим молоком, якого б отак вистачило, щоб вигодувати міцних і бадьорих телят?! Усе воно, до останньої краплини, потекло у горлянки наших ворогів! А тепер кажіть ви, любі курочки, скільки сотень яєчок знесли ви за той самий час і скільки милих курчаток могли б з них висидіти? Де ж решта, питаю я вас? Решта пішли на базар, аби лиш у нашого пана не переводилися гроші. Скажи й ти, Конюшино, де ті четверо лошат, що їх ти в радості понесла й у муках породила на світ, сподіваючись, що вони стануть тобі втіхою й підтримкою на старості літ? Їх ще стригунцями було продано за гроші, і тобі вже не судилося довіку побачити жодного з них. А що ти дістала в подяку за свої материнські страждання і каторжну працю на полі — що, крім жмутка сіна у самотній стайні?

Ба навіть наше жалюгідне животіння — і те рідко коли може скінчитися природною смертю. Я кажу не про себе. Мені вже годі нарікати на долю, бо я якраз один із небагатьох, кому якимось дивом поталанило. Мені вже минуло дванадцять літ, і я дав життя більш ніж чотирьом сотням дітей. Так мав би жити кожен нормальний кнур. Та, на жаль, навіть я не гарантований від того, що мої останні хвилини не скінчаться під безжальним ножакою. От ви, юні рожеві поросятка, що так любо сидите переді мною, знайте: не мине й року, як зовсім поруч із цим місцем пролунає ваш відчайдушний зойк, останній у житті. І така доля неминуче спостигне кожного з нас — корів, свиней, курей, овець — усіх до одного. Її не судилося уникнути нікому, навіть вам, коні й собаки. Можеш бути певний, Боксере, нехай тільки прийде той день, коли твої могутні м’язи відмовляться тобі служити, і пан Джоунс тут же відправить тебе до гицля, котрий переріже тобі горлянку і зварить на харч хортам. І, до речі, щодо собак, то як тільки вони постаріють і втратять зуби, пан Джоунс прив’яже їм цеглину на шию і втопить у найближчому ставку.

І хіба ж нині не бачить кожен, хто не сліпий, товариші, що всі наші біди мають лиш одне конкретне джерело — це тиранія людства! Варто позбутися людей, і плоди нашої праці перейдуть у нашу власність, забезпечивши нам добробут і свободу на віки. Подумайте: до нашого спільного щастя, як кажуть, ратицею подати! Що нам належить для цього зробити? Лише одне, товариші: невтомно працювати, віддаючи всі наші помисли одній високій меті — визволенню від тиранії людства! І ось вам мій заповіт, товариші: повстаньте, гнані і голодні! Я точно не знаю, коли станеться це повстання,— можливо, за тиждень, можливо, за сто років, але так само виразно, як я бачу цю солому під собою, я відчуваю, що рано чи пізно справедливість візьме гору. Тож скільки б вам не залишалося жити, товариші, віддайте решту вашого життя служінню цій шляхетній меті. А головне, я заповідаю вам переказати це моє послання тим, хто прийде після вас, так, щоб майбутні покоління могли продовжити нашу боротьбу й довести її до переможного кінця.

І не забувайте, товариші: ваша рішучість повинна лишатися непохитною. Нехай жодні супротивні заклики не зіб’ють вас із вірного шляху. Затуліть, хто чим може, свої вуха і одностайно плюньте на тих, хто доводитиме вам, що у вас, тварин, можуть бути спільні інтереси з ними, людьми, що благо і процвітання одних — благо й процвітання інших. Бо все це — нахабна брехня! У людей є лиш одні інтереси — їхні власні! Тож нехай і серед нас, тварин, восторжествує непорушна єдність і цілковита солідарність у нашій священній боротьбі! Всі люди — вороги тваринячого роду! Весь тваринячий рід — то наші друзі!

У цю мить зчинився страшенний ґвалт. Ще під час Мерової промови чотири дебелі пацюки вилізли зі своїх нір і, присівши на задні лапки, уважно дослухалися до кожного його слова. І от раптом їх завважили собаки. Важко сказати, чим би все це скінчилося, коли б пацюки були не такі прудкі і не встигли вчасно шмигонути до нір. Мер рішуче підняв угору свою праву передню ратицю, вимагаючи підновлення тиші.

— Товариші! — мовив він,— ми повинні ухвалити ще одне рішення. Давайте розв’яжемо, раз і назавжди, питання про диких звірят, таких як щури і зайці. Хто вони нам — друзі чи вороги? Ставлю на голосування: хто за те, щоб вважати пацюків нашими товаришами? Хто проти? Хто утримався?

Всі проголосували відразу й переважною більшістю голосів було вирішено, що пацюків слід вважати товаришами. Проти голосували всього четверо присутніх: троє собак та кішка, хоча згодом з’ясувалося, що кішка голосувала і «за» і «проти». Зате жодна твариняча душа того вечора від голосування не утрималася, і вдоволений з такої активності своїх чотириногих братів та сестер старий Мер провадив так:

— На цьому, власне, можна й кінчати. Ще раз нагадаю: невтомна й неугавна війна з родом людським — ось священний обов’язок усіх нас і кожного з нас. Війна з людьми і з усіма їхніми діяннями до переможного кінця — ось наша програма! Усякий, хто ходить на двох ногах — наш смертельний ворог. Усякий, хто ходить на чотирьох ногах або має крила — наш друг. І пам’ятайте також, товариші, що у нашій боротьбі проти Людини ми не повинні ні в чому їй уподібнюватися. Навіть одержавши остаточну перемогу, ми не повинні переймати жодного з людських пороків. Жодна тварина не мусить жити в домі, спати в ліжку, носити одяг, пити алкогольні напої, палити тютюн, торкатися грошей чи займатися торгівлею. Всі людські звички — це зло! І, головне, жодна тварина не повинна уярмляти собі подібних. Слабкіші чи дужчі, простіші чи мудріші, всі ми — брати. Жодна тварина не повинна позбавляти інших тварин права на життя. Всі тварини рівні.

А тепер, товариші, я розповім вам про те, заради чого ми, власне, всі тут зібралися. Я розкажу вам, що приснилося мені минулої ночі. На жаль, мені бракує слів, щоб змалювати вам те, що я бачив у цім сні. Я бачив світ, вільний від людей. І зненацька в моїй пам’яті спливло те, що я вважав навіки забутим. Багато-багато років тому, коли я ще був отакесеньким поросятком, моя мати й інші шановні свиноматки співали своїм малюкам колискову, з якої знали всього лиш три перших слова, ну і, звичайно, мелодію. Змалку ця пісня запала в душу, хоча за ці роки дещо й призабулася. І от минулої ночі ця пісня знову спливла в моїй пам’яті уві сні, і, головне, від початку до кінця такою, як її склали й співали наші великі предки з прадавніх часів. Зараз я от спробую проспівати її вам, товариші. Даруйте, що я вже не такий молодий, та й голос у мене не той, що раніше, та коли ви вловите мелодію й запам’ятаєте всі слова, то, сподіваюся, заспіваєте її краще за мене. Називається ця пісня «До бидла Англії».

Мер прочистив горлянку і заспівав. Голос його був і справді уже хрипкуватий, але загалом співав він, як на його вік, цілком пристойно, та й мелодія була запальною, нагадуючи часом «Клементину», часом «Кука- рачу», а сама пісня звучала так:

Бидло Англії й окраїн
І худоба всіх країн,
Слухай, як у нас засяє
Новий світ для всіх тварин.
Неминуче час настане,
Коли згине наш тиран,
І в усій країні нашій
Сам собі всяк буде пан!
Ніздрі звільняться від кілець,
Наші в’язи — від ярма,
Нам відтоді вже ніколи
В рот не сунуть вудила.
А навкруг нас забуяють
І пшениця і ячмінь.
Кукурудза й інші злаки:
Тільки їж, кому не лінь.
Небо буде голубішим,
І очиститься вода,
Запашним повітря стане,
І забуде нас біда.
Тож заради дня свободи,
Навіть як не доживем,
Всі, від цапа і до курки,
Працювати ми будем!
Бидло Англії й окраїн
І худоба всіх країн,
Слухай, як у нас засяє
Новий світ для всіх тварин!

Ця пісня викликала у всіх присутніх надзвичайне збудження, і не встиг ще Мер доспівати її до кінця, як вони підхопили її, кожне по-своєму. Навіть найтемніші із них уловили мотив та ключові слова, що ж до кмітливіших, як-от свинота чи собачня, то ті вже за кілька хвилин знали весь текст напам’ять, а чи то з другої, чи то з третьої спроби все збіговисько затягло «До бидла Англії» хором, в цілковитий унісон. Корови — мукали її, собаки — вили й скиглили, вівці — бекали й мекали, коні — іржали, качки — крякали. Співали вони із таким одностайним захватом, що незчулися, як устигли проспівати від початку до кінця п’ять разів підряд і, певно, могли б і далі співати, аж до світсонця, коли б їх не перебили.

Як на біду, їхній гамір розбудив пана Джоунса, який зненацька скочив з ліжка, упевнений, що до курників пробралася лисиця, і, не довго думаючи, схопив рушницю, яка завжди стояла напоготові в кутку спальні, й висунувся у вікно. Темряву ночі зненацька роздер гримучий і сліпучий спалах, і в стіну хліва врізався заряд шроту, вмить перервавши скотинячі збори. Всі одразу порозбігалися хто куди. Птаство пурхнуло на свої сідала, а чотириногі розляглися на соломі, одностайно вдаючи, ніби давно й мирно сплять.

2

Не минуло й трьох діб, як старий Мер уві сні мирно спочив. Поховали його неподалік од фруктового саду.

Сталося це на початку березня. Наступні три місяці конспіративна діяльність на фермі не вщухала ні на мить. Мисляча частина чотириногих мешканців ферми під враженням Мерової промови зовсім по-новому глянула і на світ, і на своє власне життя-буття. Звичайно, ніхто з них до ладу не знав, коли саме збудуться пророцтва старого Мера, ніхто навіть не сподівався дожити до тих часів, але кожен чітко усвідомлював свій тваринячий обов’язок — день і ніч готуватися до повстання! Роботу по просвіті й організації інших, природно, взяла на себе свинота, інтелектуальної переваги якої над рештою чотириногих не заперечував ніхто. Саме з її рядів вийшли два видатні агітатори й організатори тваринячих мас — товариш Сніжок та товариш Наполеон, що їх пан Джоунс вигодовував на продаж. Наполеон був кремезний, лютий з виду, чорний, як ніч, кнур беркширської породи, єдиний беркшир на весь свинарник, вельми норовистий на вдачу, хоча і гранично скупий на слова. Незрівнянно жвавіший і дотепніший за нього Сніжок мав, навпаки, репутацію неабиякого балакуна й вигадника, але йому фатально бракувало тієї ґрунтовності в усіх питаннях, яка завжди відрізняла Наполеона. Решта кабанців на фермі були на той час холостими: їх відгодовували на заріз. З цих особливо вирізнявся такий собі маленький гладунчик-моргунчик на прізвисько Крикунець,— жвавий кабанчик з округлими щічками й вельми верескливим голоском. Це був природжений — і, до того, блискучий — оратор: обстоюючи свою точку зору, він мав звичку сіпатися зненацька туди-сюди, швидко-швидко кліпаючи очицями й крутячи у такт хвостиком, що паралізовувало увагу аудиторії і взагалі виглядало надзвичайно переконливо. Казали, ніби йому нічого не варто видати біле за чорне, а чорне за біле, коли б тільки була відповідна вказівка.

Ці троє розробили Мерів заповіт у струнку й послідовну ідейно-філософську систему, якій дали назву с к о т и н і з м. Кілька ночей на тиждень, як тільки пан Джоунс укладався спати, на таємних збіговиськах у великому хліві вони розтлумачували всім іншим основні принципи скотинізму. Спочатку наші ідеологи зустрілися з загальною тупістю й байдужістю. Дехто базікав про обов’язок зберігати довічну вірність панові Джоунсу, якого вони йменували не інакше, як «наш господар», інші по-ідіотськи стояли на тому, що, мовляв, «пан Джоунс — наш годувальник, як його не стане, ми всі повиздихаємо з голоду». Ще інші задавали підступні провокаційні запитання, як-от: «А хіба мені не байдуже, що станеться після моєї смерті?» Або «Якщо Великий бунт історично неминучий, то яка в біса різниця, будемо ми на нього працювати чи ні?»,— і трьом ідеологам часом доводилося добряче упрівати, аби довести, як несумісні обивательські висловлювання цих маловірів із самим духом скотинізму. Далебі, найдурніше запитання задала якось біла лошиця Моллі, із самого початку запитавши у Сніжка: «А чи буде цукор після Великого бунту?»

— Ні, товаришу Моллі,— переконано відповів їй Сніжок.— Чого не буде, того не буде. Ми не зможемо виробляти цукор на нашій фермі, цього не дозволить наша технічна база. Але ж без цукру можна легко обійтися. Кожна коняка матиме вдосталь і сіна й вівса.

— Ясно... А чи буде дозволено мені носити стрічки у гриві? — знову подала голос Моллі.

— Послухай-но, товаришу Моллі,— тут же відказав їй Сніжок,— ті стрічки, до яких ти так звикла,— то ж не що інше, як символ твого рабства. Невже ти досі не розумієш, що свобода дорожча за всякі стрічки?!

— Ну, як не розуміти, звичайно, розумію,— зітхнула Моллі, та дехто не зауважив у її голосі тих інтонацій, які б належним чином свідчили про цілковиту переконаність.

Далебі, ще більше клопоту мала керівна свинота з викриттям побрехеньок, що їх день і ніч ширив по фермі ручний крук Мойсей, відомий плетун, перший фаворит пана Джоунса і його улюблений шпиг, який міг, до того ж, переговорити кого завгодно. Так, він, приміром, запевняв, що йому відомо про існування потойбічної Льодяникової гори, таємничого краю, до якого по смерті нібито потрапляють усі чесні і праведні тварини. Розташований він десь там високо-високо на небі, розповідав Мойсей, по той бік хмар. Там, на Льодяниковій горі, сім днів на тиждень — неділя; конюшина квітне цілісінький рік, а щодо колотого цукру чи лляної макухи,— то вони ростуть просто на кущах, варто лиш не полінуватися витягти морду. Вся порядна скотина й худобина одностайно зневажала крука Мойсея уже за те, що той — замість чесно працювати — тільки й робить, що править несосвітенні теревені, але дехто потайки вірив у Льодяникову гору — попри всі запевнення свиней, цілком категоричні, що нічого подібного у світі нема, ніколи не було і не може бути.

Їхніми найвірнішими учнями та послідовниками були двоє ломовиків — мерин Боксер та кобила Конюшина. Не вельми привчені мислити самотужки, вони сприймали як одкровення буквально все, що їм казали вчителі-наставники, а далі популярно розтлумачували усе почуте іншим товаришам. Вони не пропускали жодних закритих зборів у великому хліві і першими заспівували «До бидла Англії», як тільки збори підходили до кінця.

Однак сталося так, що Великий бунт вибухнув значно раніше й відбувся куди легше, ніж сподівалося. Свого часу, попри всю його круту або навіть деспотичну вдачу, пан Джоунс був непоганим господарем, але в останні роки йому явно не щастило. Процвиндривши купу грошей на судову тяганину, він геть занехаяв справи ферми й заходився шукати втіхи у циятиці, пускаючись чимдалі берега. Цілісінькі дні він міг не вилазити з кухні, де сидів, умостившись у своїм кріслі-гойдалці з газетою в одній руці і з пляшкою віскі — у другій, а коли й підводився, то лише для того, щоб почастувати вірного крука Мойсея шматком хліба, вимоченим у пиві. Його наймити геть зледачіли й крали все, що потрапляло до рук, поля заросли бур’яном, живопліт продірявився, а скотина часто-густо йшла спати негодованою.

Настав червень, а заразом і косовиця. І от якось у суботу, якраз перед днем літнього сонцестояння, пан Джоунс зранку поїхав до Віллінгдона, а точніше, до тамтешнього шинку «Червоний лев», де так нацмулився, що додому його привезли лише ополудні наступного дня, в неділю. Його наймити, так-сяк подоївши вранці корів, подалися полювати на зайців, не подбавши навіть про те, щоб нагодувати скотину. Що ж до самого пана Джоунса, то він одразу ж завалився спати, ледве переступивши поріг домівки і дочвалавши до кушетки у вітальні, де й упав, ледь встигши прикрити обличчя від мух учорашнім номером газети «Дейлі ньюс»; тож коли настав вечір, бідолашна худоба залишалась усе ще негодованою та навіть неповною. Кінець кінцем тваринам урвався терпець і одна з корівок рогом вибила двері обори, чим проклала шлях для решти. Саме тоді й прокинувся пан Джоунс, і не минуло й хвилини, як він уже вибіг із батогом у руці на чолі своїх чотирьох наймитів, теж із батогами, наосліп шмагаючи всіх підряд, кого попаде. І тут чаша терпіння голодних тварин переповнилася. Без усякої попередньої підготовки чи навіть домовленості, в єдиному стихійному пориві вони кинулися на своїх двоногих мучителів. Зненацька пан Джоунс та його ледачі наймити опинилися у густому оточенні гострих рогів та дошкульних копит, що нещадно кололи й лупцювали їх з усіх боків. Ситуація з кожною хвилиною ускладнювалася. Ще ніколи їм не доводилося стикатися віч-на-віч із скотиною у такому стані, і цей несподіваний заколот покірних доти тварин, з яких вони звикли як завгодно збиткуватися, нагнав на кожного стільки страху, що здуріти можна! Тож за хвилину, втративши всяку надію дати собі раду, вони покидали батоги і в паніці дали драла — всі п’ятеро, як один! Коли б тільки хто міг бачити, як накивали вони п’ятами по ґрунтівці, що вела до проїжджого тракту, відбиваючись, як хто міг, від переможної худоби!

Пані Джоунс визирнула із вікна спальні і, побачивши, що діється, квапливо вкинула в саквояж перше, що трапило під руку, й драпанула з ферми городами. За нею, гучно каркаючи, полетів, зірвавшись зі своєї тички, й крук Мойсей. Тим часом чотириногі гнали пана Джоунса та його посіпак аж доти, поки за ними не зачинилися важкі залізні ґратовані ворота ферми й уся п’ятірка втікачів не вискочила на проїжджий тракт, волаючи пробі. Ось таким чином, перш навіть, ніж вони доладу усвідомили, що сталося, Великий бунт переможно завершився: пана Джоунса було повалено, і фермою «Статок» заволоділи вони самі.

Правду кажучи, тварини не відразу спромоглися повірити в свою вдачу. Спершу усі, як один, не змовляючись, дружним гуртом оббігли кордони ферми, немов хотіли зайве пересвідчитися, що жодна людська душа не причаїлася в її межах; потім, так само гуртом, усі побігли назад до маєтку, сповнені палкого бажання негайно вимести з нього і з усієї ферми всі — до останнього — сліди ненависного правління Джоунсів. Двері до комори, де зберігалася упряж, було виламано: вудила, носові кільця, собачі ланцюги, страшні ножі, якими пан Джоунс вивалашував поросят та ягнят,— усе це негайно полетіло на дно криниці. Віжки, недоуздки, шори, а передусім образливі для всякої тварини намордники,— усе це було кинуто у велике багаття, розкладене на подвір’ї. О, як нетямилися бідолашні тварини з радощів, коли бачили, як палахкотять у вогні батоги! Сніжок, не вагаючись, швиргонув до багаття й цілий оберемок стрічок, що їх колись уплітали на ярмаркові дні у хвости та гриви коней.

— Стрічки,— заявив при цьому він,— це та сама одежа, властива лиш людям. Усі тварини повинні ходити так, як їх мати народила — голяка!

Почувши таке, Боксер зірвав зі стіни невеличкого солом’яного бриля, якого надягав улітку, щоб уберегти вуха від ґедзів, і той теж полетів у вогонь.

Невдовзі усе, що могло б нагадати тваринам про пана Джоунса, було навіки знищено. Після цього Наполеон повів усіх до засіки й видав кожному подвійну пайку кормів, а собакам — крім того,— ще й по дві галети з кісткового борошна. Потім усі аж сім разів підряд виконали «До бидла Англії»,— і співали б довше, коли б не спала ніч.

Тієї ночі сон у них був міцний, як ніколи!

За давньою звичкою всі пробудилися на світсонця, та, згадавши, яка велика подія сталася напередодні, кинулися з усіх ніг на пасовисько. Неподалік од нього був пагорб, з якого весь хутір виднівся, як на долоні. Збігши на його вершину, в сяйві новонароджуваного дня, нові господарі ферми побачили казковий вид, якого, здавалося, не бачили зроду. Все навкруги, скільки сягало око, було відтепер не чуже, а їхнє власне! Від цієї п’янкої думки вони, як один, заходилися безтямно носитися навколо пагорба кругами й безтямно гасати, весело підскакуючи в повітря, немов малі діти. Вони качалися по росі, набивали роти солодкою й соковитою літньою травою, вибивали копитами грудки чорнозему і з насолодою внюхувалися у його багатий аромат. Потім зробили обхід усього господарства, в німому захваті глядячи на пашні, пасовиська, на фруктовий сад, на ставок, на гадок. Здавалося, що вони зроду не бачили нічого цього, і от зараз насилу могли повірити, що все це належить їм самим.

Потім вони повернулися до будівель ферми і в сум’ятті зупинилися перед дверима маєтку. Тепер він теж належав їм, але зайти всередину було трохи страшнувато. Повагавшись якусь хвилину, Сніжок і Наполеон плечима широко відчинили двері, і тварини вервечкою зайшли досередини, боязко ступаючи, щоб, бува, нічого не зачепити. Навшпиньках вони пройшли із кімнати до кімнати, не наважуючись навіть перешіптуватися, і з подивом споглядаючи ту неймовірну розкіш, яка оточувала їх звідусіль — постелі з пуховими перинами, люстру, софу з матрацом з кінського волосу, брюссельські килими й мережива й літографію королеви Вікторії над каміном у вітальні. Уже всі спускалися сходами на подвір’я, коли виявилося, що Моллі кудись зникла. Коли тварини повернулися, то побачили її у панській спальні. Вона взяла шматок блакитної стрічки з туалетного столика пані Джоунс, перекинула її через плече і з майже ідіотським виглядом милувалася на себе в дзеркало. Тварини всією громадою в один голос розкритикували її та вже всі, як один, вийшли з будинку. Проходячи кухнею, вони зняли з гаків і взяли з собою для поховання кілька свинячих окостів, а в сінях Боксер перекинув копитом барило з пивом; усе інше в будинку залишилося, як і було доти. Тут же одностайно ухвалили рішення, що віднині маєток буде музеєм. Усі дійшли згоди, що жодна тварина не повинна жити в його стінах.

Після сніданку Сніжок та Наполеон зібрали громаду докупи.

— Товариші,— мовив Сніжок,— уже пів на сьому і на нас чекає довгий день. Сьогодні ми почнемо косовицю сіна. Але до того ми повинні розглянути одне загальне питання.

І свині повідомили, що впродовж останніх трьох місяців вони вчилися читати й писати за старим пошарпаним «Правописом», знайденим на смітнику — колись підручник цей належав дітям пана Джоунса. Наполеон наказав принести банки чорної та білої фарби й попрямував до залізних ґратчастих воріт, за якими починався проїжджий тракт. Потім Сніжок, котрий спостиг каліграфію краще за інших, узяв між ратиці правої передньої ноги пензля і, зачорнивши напис «Ферма «Статок» на горішній перекладині воріт, вивів натомість великими літерами «СКОТОФЕРМА». Так відтепер мало називатися їхнє поселення. Після цього вони повернулися на ферму й Наполеон та Сніжок звеліли принести дерев’яну драбину та притулити її до задньої стінки великої клуні. Кнури пояснили, що під час своїх тримісячних студій встигли ще й сформулювати основні принципи скотинізму, звівши їх до Семи Заповідей. Тепер ці Сім Заповідей буде увічнено на стіні клуні: в них знайде своє втілення той Основний Закон, за яким відтепер і довіку житиме й працюватиме вся громада. Після кількох невдалих спроб (бо ж не так легко свині балансувати на драбині!). Сніжок спромігся все-таки піднятися нагору й узявся до роботи. Кількома сходинками нижче стояв Крикунець, тримаючи в обох передніх кінцівках ту чи ту банку з фарбою. Заповіді було написано на просмоленій дочорна стіні великими білими літерами, добре видними на відстані тридцяти ярдів. Ось як вони виглядали:

СІМ ЗАПОВІДЕЙ

1. Усякий, хто ходить на двох ногах, твій ворог.
2. Усякий, хто ходить на чотирьох ногах або має крила, твій друг.
3. Хай жодна тварина не носить одягу.
4. Хай жодна тварина не спить у ліжку.
5. Хай жодна тварина не п’є спиртного.
6. Хай жодна тварина не вб’є іншої тварини.
7. Усі тварини рівні між собою.

Написано це було надзвичайно охайно, і, за винятком незначних описок у словах «ДРУГ» та «ОДЯГ», жодних інших помилок не було. Далі, щоб уся громада краще засвоїла Заповіді, Сніжок уголос прочитав їх по черзі, як тільки зліз на землю. Всі присутні щоразу кивали, висловлюючи свою цілковиту згоду, а хто був кмітливіший, той, не гаючи часу, заходився вивчати Заповіді напам’ять.

— А тепер, товариші,— вигукнув Сніжок, відкидаючи геть пензля,— давайте всі на луг! Закінчити сіножать швидше, ніж це вдавалося Джоунсу та його наймитам,— це справа нашої честі, нашої доблесті, нашого геройства, всіх нас,— і кожного з нас, товариші!

Та саме в цю мить три корови, які вже давненько тужливо переступали з ноги на ногу, почали голосно мукати. Їх не доїли вже цілу добу, і їхнє вим’я мало не розривалося від молока. По короткій виробничій нараді кнури послали за відрами й вельми успішно, як на перший раз, подоїли корів: при цьому виявилося, що свинячі ратиці якнайкраще пристосовані до такої роботи. Невдовзі п’ять відер наповнилися жирним спіненим парним молоком, на яке решта тварин дивилися з неприхованим інтересом.

— А куди піде це молоко? — не втримався хтось із них.

— Пан Джоунс інколи підливав його нам у кормушки,— промовила котрась із квочок.

— Годі турбуватися про такі дрібниці, товариші! — вигукнув зненацька сам Наполеон, заступаючи собою відра.— Можете бути впевнені в одному: це молоко не пропаде. Та в даний момент, товариші, для нас проблема сіножаті незрівнянно важливіша, ніж проблема молока. Зараз товариш Сніжок поведе вас усіх на луг. Я особисто наздожену вас за кілька хвилин. Тож уперед, товариші! Сіножать не чекав!

І тварини всі, як одна, рушили на луг, де аж до спад- сонця збирали сіно. А повернувшись пізно увечері додому, вони виявили, що молока як і не було!

3

О, скільки праці та поту коштувало їм скосити сіно й згребти його у стоги! Та їхні зусилля не пропали марно, а заскиртували вони більше, ніж будь-коли сподівалися.

Що там казати, труднощів вистачало: адже весь реманент було розраховано на людей, а не на тварин, і далебі, головною перешкодою було те, що ніхто з них не міг працювати, стоячи на задніх ногах. Та у свиней стало кмітливості розв’язати й цю кардинальну проблему. Що ж до коней, то їм була відома кожна купина на лузі, а на косовиці й скиртуванні вони зналися незрівнянно краще, ніж пан Джоунс та його наймити. Фізично свинота не працювала, але вся організація робіт та керування ними стали природною місією свиней, глибоких і всебічних пізнань яких не заперечував ніхто. Боксер із Конюшиною впрягалися в косарку чи сінотяг (годі й казати, що ні про батіг, ні про віжки в ті дні ніхто й не думав!) і акуратно, смуга за смугою, проходили весь луг, супроводжувані кимось із свиноти, відповідальним за виконання норми: той ішов позаду й раз у раз вигукував: «Жвавіш, товаришу, жвавіш!» або «Не так швидко, товаришу, не так швидко!» — у залежності від конкретних обставин. Усі виснажувались до краю, косячи сіно та скиртуючи його. Навіть кури й качки, і ті снували з ранку до вечора лугом, зносячи звідусіль до купи загублені стебельця. Саме завдяки такій дружній праці сіножать того року скінчили на цілих два дні раніше строку, звичайного за часів Джоунса та його наймитів. Більш того — такого урожаю ферма «Статок» не знали ще ніколи! Ніде не було залишено нескошеного, не загублено жодної травинки, гостроокі кури й качки не проминули жодної стеблини. І за весь час сіножаті жодна худобина не вкрала і не з’їла потай бодай найменшого пучка сіна.

Ціле літо робота йшла з точністю годинникового механізму. Чотириногі фермери нарешті пізнали щастя, про яке раніше не могли навіть мріяти. Ремигаючи, вони тепер діставали ще й незрівнянну насолоду від того, що самі споживали плоди своєї власної праці, добуті самими для себе, а не даровані якимось глитаєм-хазяїном. Позбувшись клятих двоногих паразитів, нікому у світі не потрібних, чотириногі зажили в небаченім доти достатку. І не лише кормів, навіть дозвілля стало незрівнянно більше, незважаючи на всю їхню технічну й виробничу темноту. А всіляких несподіваних труднощів та перешкод, гай-гай, не бракувало; так, приміром, коли вони приступили до збирання зернових, то, провівши сяк-так обмолот, на колишній манір, вони змушені були провіювати зерно власним дихом, бо комбайна на фермі не було,— і невідомо, чим би це все могло скінчитися, коли б не кмітливість свиноти й не потуга Боксера, що завжди приходили на допомогу. Боксер викликав захоплення у кожного, хто його бачив. Його знали як невтомного трудівника ще за старих часів, але тепер він працював за трьох собі подібних; бували дні, коли здавалося, що вся ферма тримається лиш на його могутнім карку. З раннього ранку й до пізнього вечора він працював, не знаючи втоми, і завжди був там, де в дану мить ставало найважче. Він навіть домовився з одним із ранніх півнів, щоб той будив його на півгодини раніше за інших, так що ще до початку загального трудодня встигав попрацювати на найгарячішій ділянці. Стикаючись із будь-якими новими труднощами чи ускладненнями, він незмінно повторював одну й ту саму фразу: «Надалі я працюватиму ще краще!» — і це стало його особистим девізом.


[1] Закриті дорогі середні школи з інтернатами, розташовані далеко від міст.

← Назад | Вперед →
up