Ольга Кобилянська (с. 168)

1. Автором музичного твору «Impromptu phantasie» є композитор

Г Шопен

2. Слова «Я живу штукою (діал. мистецтво. — Авт.), і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа немає» належать

В Ганнусі

3. Епізод з тріснутою струною в новелі «Valse melancolique» є

В кульмінацією

4. Згадайте сцену з приборканням коня в новелі «Impromptu phantasie». Як вона розкриває сутність головної героїні?

Я думаю, що у сцені з приборканням коня розкривається одна з основних рис головної героїні — це, мабуть, ще не усвідомлене бажання бути сильною, відважною, бути переможницею. Вперше це бажання яскраво заявило про себе, коли вона в дитинстві, переборовши страх, ходила в місто, по наперсток. В дорозі напала буря, але дівчинка сміливо та відважно прямувала до своєї мети.

Ось як згадує героїня цей епізод:

«— Ти не боїшся? — питали її в торгівлі. — Лишися тут і пережди, доки буря не устане, а то завіє тебе кудись, ти, дрібна пташино!

Маленькі уста викривились гордо і зневажливо.

— Ні, я не боюся,— відповіла і вернула назад серед бурі, як прийшла.

Мала грудь розходилася з відваги, а сумовиті дитинячі очі, широко отворені, впились кудись в далечину. Чи вона хотіла вгадати рух хмар? Чи збагнути в зойках бурі яку гармонію, мелодію? Чи бачила особливіші форми і з’явища дерев, що вигинались у вихрі?».

5. Поміркуйте, чому саме дзвони нагадують героїні новели «Impromptu phantasie» минулі літа, як вона була ще дитиною.

Героїня новели «Impromtu phantasie» — душевно тонка й чуттєва натура.

Я думаю, дзвони нагадують їй минулі літа саме тому, що її внутрішній світ зітканий із миттєвих вражень, звуків і напівтонів. Роздумуючи (уже в зрілому віці), чому їй ніколи не вдавалося заспокоїти жадобу краси, хоча займалась і малярством, і писала, героїня у своїх спогадах поверталася в дитинство, коли «… бачила образи в тонах, відчувала образи в тонах, переживала в уяві з’явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі і плакала зі смутку не виясненого...».

На мою думку, поважні звуки дзвонів стародавнього історичного монастиря, почуті в дитинстві, вперше пробудили у ній почуття високого, духовного, прекрасного. Можливо, у майбутньому великого майстра музики. Саме таку думку підтверджує і пророкування молодого аристократа, налаштувальника фортепіано.

Заспокоївши розтривожену музикою дівчину, «…дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі.

Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах.

— Я думаю, — говорив він більше до себе, — що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх».

І героїня гостро відчуває, що цей талан не залишив її, «…хвилює так розкішно крізь мою душу...».

А ще церковні дзвони нагадували їй про перемогу над страхом, коли вона, малою, під час грози ходила до міста.

6. Розкрийте композиційні особливості новели «Impromptu phantasie».

Щоб зрозуміти особливості композиції новели, коротко зупинимось на визначенні музичного терміна «ноктюрн». Шопенівські ноктюрни мали або тричастинну будову зі зміною темпу виконання (повільно — швидко — повільно), або форму рондо.

Дещо подібною за будовою є новела «Impromtu phantasie».

О. Кобилянська відкидає традиційні принципи творення сюжету й монтує його з окремих епізодів за принципом контрасту. Об’єднує їх образ оповідачки, який зливається з образом героїні, спорідненої з власним ліричним «Я» авторки. Основну увагу у творі приділено не зображенню картин зовнішнього світу, а глибинному розкриттю внутрішнього світу героїні.

В основу композиції покладено типовий для сонатної форми контраст двох тем: зображення тонкої пристрасної натури в експозиції та відтворення нереалізованих можливостей головної героїні в репризі.

Музична новела «Impromtu phantasie» побудована за законами сонатної форми: маємо експозицію, розробку теми і репризу та основні особливості сонати – розвиток, повторюваність, контраст.

Наскрізні теми твору розгортаються в експозиції. Лейтмотивом експозиції нарису є «торжественні, поважні звуки дзвонів», що загалом налаштовує читача на відповідне сприйняття інших образів. Так, розвиток характеру героїні показано через сприйняття нею музики.

Перехід від стриманого, ліричного вступу до напруженого розвитку теми з її багатством емоційних тонів також відбувається за законами форми сонати.

Опис виконання шопенівського етюду пробуджує у читача емоції, викликає враження від опису мелодії, дозволяє зрозуміти душевний стан героїні: «Зразу стало їй холодно, а опісля — сама не знала, як се прийшло, — почала плакати. Тихо, але цілою душею».

7. Поміркуйте, чому твір «Impromptu phantasie» називають новелою-роздумом.

Жанр твору «Impromtu phantasie» О. Кобилянська визначає як нарис На мою думку, твір «Impromptu phantasie» можна назвати і новелою-роздумом. І хоча він має уривчасту, фрагментарну композицію, все ж письменниці вдалося розповісти, хай і пунктирно, в окремих епізодах, про душевне життя непересічної особистості.

Героїня — особистість «ніжна, вразлива мов мімоза, з сумовитими очима», яка водночас «бувала пристрасною, глибоко зворушеною істотою, що пригадує молодих арабських коней». Музика завжди пробуджує у її душі бурю емоцій: «Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...».

Проте героїня не лише пристрасна натура. Її розповідь — це не лише спогад про минулі роки, це розуми про душу, про жіночу долю: «Була занадто оригінальна, замало нинішня і не мала в собі нічого з «плебейськості. Чи, може було се щось інше?».

Ця дотепна, душевно багата жінка роздумує про своє покликання: «Займалась малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти жадобу краси. Чому се їй ніколи не вдавалось?

Відповісти на се питання було б так само тяжко, як і на те, чому і її ні один мужчина не любив довго».

Гарна, емоційна жінка задумується над зовсім, здається, не жіночим питанням: «І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю в житті своїм полудня?».

8. Доведіть, що краса вільної думки, аристократизм духу — провідні мотиви новели «Valse melancolique».

Ознайомившись із текстом новели О. Кобилянської «Valse melancolique», відразу відчуваєш, що героїні твору — сильні інтелектуально, психологічно, морально, а також надзвичайно емоційні й чуттєві люди.

Є такий вислів: «Аристократом можна не народитися, але можна ним померти».

І Ганнуся, одна з героїн новели, своєю поведінкою намагається утверджувати його в житті. Вона не сприймає приземленого й буденного, а, навпаки, живе лише високим мистецтвом, у всьому шукає красу: «Коли б усі були артисти освічені й виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лише сама гармонія й краса».

Молода художниця вважає себе улюбленицею долі, пишається власним талантом, боляче переживає, коли не отримує першого місця на конкурсі. Родина матеріально підтримує її, але для Артистки, як іменує себе дівчина, маючи на увазі поняття «людина мистецтва», таке ставлення здається буденною річчю.

Дівчина не вважає кохання чимось надзвичайним. Для неї найважливіше — її талант, а ймовірний коханий — лише «живий образ». Одруження для Ганнусі – вибір не серця, а розуму: «Я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, щоб тим щиріше віддатися штуці (мистецтву)». Своє ставлення до чоловіків і ролі сім’ї для жінки вона висловлює так: «Не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні».

Надзвичайно талановитою, незалежною та гордою виступає і Софія.

Щиро покохавши, швидко відчула «поганість покори». Вона подала коханому свою душу, але він виявися просто «мужиком», у якого лише одне бажання — оженився із донькою якого-небудь багатія.

Ганнуся досить влучно пояснює приховані почуття Софії: «…Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба».

У цих психологічних портретах поєдналися індивідуалізм, душевна витонченість, узагалі любов до краси, незалежність і розвинене почуття власної гідності. Є в цих образах і внутрішній драматизм, смуток та певне розчарування в надії на щастя. Усе разом складає зміст такого поняття, як духовний аристократизм, що став для модерністів, зокрема й для О. Кобилянської, бажаним ідеалом жінки-інтелігентки.

9. Дайте порівняльну характеристику героїнь новели «Valse melancolique».

1 варіант

Софія — творчо обдарована особистість, лірична й емоційна. Зазнавши нещасливого кохання, дівчина шукає розради у мистецтві. Саме мистецтво стає для неї засобом саморозкриття, джерелом відновлення духовних сил.

Марта — втілення любові. Вона стримана, терпляча, жіночна, «ладна обійняти весь світ». Марта вчителює, одружується, стає зразковою матір’ю й господинею. Вона вміє любити людей, а не тільки себе. Насправді звичайна Марта значно глибше сприймає все духовне. Вона — типова українська жінка з великим серцем, спроможна оцінити таланти подруг, розуміє причину смерті Софії й нещастя Ганнусі.

Ганна — емоційна, нестримна, вибухова, непостійна. Вона була красунею: «Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами й дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно». Вона мала сильний характер, що домінував над натурою Марти, тому між ними панувала повна гармонія. Однак натуру мала чисту, без фальшу. Її гарячковість швидко змінювалась добротою та чуйністю. Вона талановита і живе своїм ремеслом, не переймається суспільною думкою про себе.

2 варіант

Марта — головна героїня, оповідачка, крізь призму сприйняття якої письменниця зображує події. Вона суттєво відрізняється від своїх подруг традиційними поглядами на життя. Авторка не пояснює обставин, за яких формувався її характер, зазначає лише, що вона приятелює з Ганнусею з юних літ. За її терпіння, доброту й прагнення служити ближнім подруга порівнює її з біблійною героїнею Адою і каже, що вона має «божеське серце, що наказує ближнього любити більше, як себе самого». Софія порівнює її з тим типом «тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі». Та й сама вона про себе зауважує: «...в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти». Можливо, тому її власне «Я» в цьому жіночому тріо завжди на останньому місці. Дівчина стримує імпульсивний характер Ганнусі, уміє уважно вислухати й підтримати Софію, здатна оцінити таланти подруг. Вона не гребує взяти на себе турботи про побут і готова давати уроки іноземних мов, коли господар квартири підвищив платню за оренду. І хоч Ганнуся закидала подрузі її «міщанський розум», критикувала за вузькі погляди й старосвітські прояви жіночності, але саме ці якості допомагали Марті не раз виручати подругу з неприємних житейських ситуацій. Така безкорислива любов до ближнього «без намислу і без претензій до подяки» робила її щасливою.

Марта не поривається до чогось особливого, її життєві прагнення прості й звичайні. Високо цінуючи мистецтво та його вплив на людину, вищим мірилом щастя вона все ж таки вважає любов. Дівчина мріє про дружну родину, хоче мати хорошого чоловіка. Її кохання до молодого професора, з яким вона відвідує гурток англійської мови, щире й безкорисливе. Водночас вона не обмежується лише клопотами про щодень. Марта готується скласти іспити, щоб стати вчителькою, вивчає іноземні мови, навчається музики й «прерізних робіт», які в житті можуть їй знадобитися. Вона так само тонко відчуває красу, як і її приятельки, хоч і не хизується цим. З цього приводу вона зауважує: «Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори». Такі якості допомагають їй досягнути бажаного щастя, яке втілюється для неї в улюбленій праці та дружній родині.

«Дразлива і химерна» художниця Ганнуся походила «з доброї родини», тому була «претензіональна і розпещена». Портрет героїні розкриває її артистичну натуру: «Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно...». Як зазначила Марта, «...вона гарна — вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистичну закроєну душу в формат пересічних жіночих душ». Ганнуся має витончений, вишуканий внутрішній світ і не сприймає буденне й приземлене, яке, на її думку, руйнує красу. Своє художнє обдарування вона розцінювала, як дар Божий, який здатний змінити світ. Своїй подрузі вона казала, що якби всі розвивали в собі мистецькі обдарування, то «не було б стільки погані й лиха на світі». За артистичний талант професори називали її «найкращою улюбленицею долі». Вона з цим погоджувалася, бо відчувала в собі потужні сили, які дадуть їй змогу піднестися над буденністю.

Відірватися «від ґрунту старих фрагментів», тобто відмовитися від патріархальної поведінки й поглядів, вона вимагала й від Марти. І не стільки для користі подруги, скільки для власного натхнення, щоб «я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу... щось новітнє!». Будучи високої думки про себе, вона дещо з погордою ставиться до Марти за приземленість її життєвих цілей, хоч і любить подругу. Малярка постійно говорить, що Марта не здатна зрозуміти її чуттєву душу: «Ти сього не розумієш. Я — артистка і живу відповідно до артистичних законів, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тісно-програмової людини, як ти! »

Ганнуся за поглядами належала до феміністок, які почали з’являтися в західноукраїнському суспільстві. Своє ставлення до чоловіків і ролі сім’ї для жінки вона висловлює так: «Не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні». Чи не через такі переконання вона відкидає можливість істинного кохання між чоловіком і жінкою? Вона не переймається тим, що позбавила свого сина щастя спілкуватися з батьком і вважає, що тільки їй належить право виховувати дитину й визначати її долю.

В образі Софії О. Кобилянська малює поетичний образ молодої піаністки, для якої мистецтво є способом самовираження й захистом у важких життєвих ситуаціях. Її дитинство минуло в заможній родині банківського працівника. Розорення сім’ї, смерть батька, нерозділене кохання суттєво вплинули на характер дівчини — нервовий і водночас стриманий. Вона була незвична в усьому. Уже при першій зустрічі Марту вразила її зовнішність: «...темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову... Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху якоїсь панськості, певності...». Таким само довершеним Марта сприймала і внутрішній світ дівчини: її « душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика».

10. Чому О. Кобилянська дала своїм новелам назви «Impromptu phantasie» і «Valse melancolique»?

Я думаю, О. Кобилянська відчувала душевну спорідненість із Ф. Шопеном, адже його музика була їй внутрішньо близька. Тому свої твори „Impromptu phantasie” і „Valse mélancolique” компонувала на мотиви творів Шопена, імітуючи музичну композицію.

Нарис „Impromptu phantasie” має структуру сонатної форми: експозиція, розкриття теми, реприза (повторення одного з розділів). У творі прослідковуються основні особливості сонати — розвиток, повторюваність, контраст. Відтворення сонатної музичної форми відбувається шляхом ускладнення побудови літературного тексту елементами музичного твору.

Перехід від стриманого, ліричного вступу до напруженого розвитку теми з її багатством емоційних тонів також відбувається за законами форми сонати.

 12. Стисло перекажіть новелу О. Кобилянської «Valse melancolique» (усно).

Із розповіді Марти, однієї з героїнь твору, ми знайомимося з текстом новели. Ганна була артисткою, художницею, а Марта мріяла стати вчителькою. Жили вони небагато, але одного разу стало надто скрутно — господар кімнати підвищив платню. Дівчата вирішили взяти до себе третю сусідку. Довго шукали хорошу дівчину, тому що артистці (так Ганна називала себе) постійно щось не подобалося. Нарешті Марті вдалося знайти одну. Її звали Софія Дорошенко, і яка була «сама олицетворена музика. Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи...». Вона грала на фортепіано. Головне її бажанням — вступ до консерваторії. Ганна, хоча спершу і була проти нової сусідки, але згодом полюбила Софію всім серцем, як і Марта. Обидві з зачудуванням слухали її музику. Найкращою серед композицій Софії була Valse melancolique. Вона сама її написала, з присвятою своєму коханню. Колись коханий лишив її, навіть не попрощавшись. Більше вона нікого не любила. Мама Софії тяжко захворіла і померла. Дядько одружився і написав листа, в якому повідомив, що не може утримувати Софію. А вона саме в цей час вступила до консерваторію. У розпачі Софія грає свій вальс. У фортепіано порвалась струна… Це була остання гра Софії – від тяжких переживань отримала серцевий напад. Софію поховали.

Ганна скоро після цього поїхала в Рим, а за три роки повернулася «і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима». Це був її син.

Марта щасливо вийшла заміж, стала матір’ю. На фортепіано Софії тепер грає її син.