1. Домашні завдання
  2. 11 клас
  3. Українська мова
  4. Глазова 2020 рік

Вправа 3

Прочитайте. Яка спільна думка об’єднує речення кожної з груп? Які джерела мовної стійкості тут названо?

I. 1. Фортеця зі слів, споруджена Шевченком, виявилася набагато міцнішою, ніж сила будь-якої зброї. Без цієї великої національної Книги чи існували б українці й досі як народ? Але якби не було героїчної боротьби наших предків, Шевченко не мав би що оспівувати.

2. За честь і волю рідної землі мужніла в битвах мова українська.

Спільна думка, що об’єднує речення цієї групи: боротьба за рідну мову, державу, культуру — нерозривно пов’язані.

Джерела мовної стійкості: національна свідомість та національна солідарність, що мають становити взаємопов’язану нерозривну пару; національна традиція (історична пам’ять).

II. 1. Я материнську мову світанкову несу в стомов’я, в нелегке життя.

2.Переклад завжди виконував функцію охоронця мови, в його обов’язки входило будувати й розвивати мову. Чому? Бо він знайомив із культурою світу, без знання якої народ ніколи не ріс би духовно. Треба знати сусідів, треба знати світ.

Спільна думка, що об’єднує речення цієї групи — багатство і краса світу можливі лише у взаємозв’язках культур усіх народів світу.

Джерело мовної стійкості: національний мир і співробітництво з іншими етносами, що живуть на території відповідного народу, а також з іншими народами світу.

 

Розкажіть про роль у зміцненні мовної стійкості народу мистецтва, зокрема художньої літератури та перекладу.

Багато людей вважають, що мовна стійкість — це прояв духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта є кроком до компромісу з ним, пристосуванням до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняттям приниженого становища своєї мови.

Я думаю, що це не зовсім так. Це пов’язане з розумінням поняття літературна мова.

Літературну мову часто ототожнюють з мовою літератури. Підстави для такого розуміння терміна дає й історія становлення сучасної української літературної мови, яка сформувалася на основі творів художньої літератури — поезії, прози, перекладів, а також народної творчості. А проте зазначені поняття не збігаються. З одного боку, літературна мова ширша за поняття мова художньої літератури, бо до літературної мови належить також мова публіцистики, науки, державного управління, судочинства, засобів масової інформації тощо. З іншого боку, в мові художньої літератури, особливо сучасної, крім нормативної, кодифікованої загальнонаціональної мови широко вживаються й елементи ненормативного мовлення – діалектизми, жаргонізми, арго. Варто згадати тут образний вислів видатного французького лінгвіста Шарля Баллі: «Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя».

 

У якому документі зафіксовано статус української мови як державної мови України? Розкажіть про це.

10-та стаття Конституції України надала українській мові статусу державної і відкрила перспективу поступового подолання тяжких наслідків радянської мовної політики, що призвела до винародовлення частини українців, яке в порубіжних із Росією областях сягнуло критичної межі.

Державний статус української мови підняв її престиж і зупинив процес денаціоналізації українців. На початку 90-х років було чимало зроблено для розширення функцій державної мови, її було впроваджено в адміністративно-управлінську сферу, систему освіти, дещо активізувалося її вживання в інших галузях суспільного життя. Однак непослідовність влади у ставленні до української мови, відсутність програми мовно-культурної політики і механізмів контролю за виконанням 10-ї статті Конституції України призвели до послаблення її позицій. Це відкрило шлях новітньому наступові русифікації, що є духовним знаряддям російського неоколоніалізму.

 

Поясніть, чому мовне питання завжди мало для українців особливе значення. Як ставлення до мови пов’язане з питанням творення та збереження національної культури? із питанням державотворення? У відповіді спирайтеся на подану нижче інформацію.

Я знаю, що мовне питання завжди мало для українців особливе значення. Ще за російської імперії, а потім за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов супроводжувалось офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з політичною метою знищення її як незалежного мовного утворення, як формотворчого чинника культури, національної символіки.

У ХХ столітті неповноту сфер звучання українського слова переживав як національну трагедію Василь Стус:

Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти
І хто позаздрить животтю твоєму
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи
і суходіл міліє. Стільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи.

Як видно з цієї поезії, Василь Стус осмислює як тяжку духовну хворобу і вмирання мови, що для нього – виразника колективної національної душі – рівноцінно глобальній руйнації буттєвих основ, перед осягненням огрому якої тьмяніє й загроза власної загибелі.

А про згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства писав О. Потебня ще наприкінці XIX століття: «Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв'язок з чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідлення».

На мою думку, мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав. На відміну від середньовіччя, коли головним принципом цивілізаційного розвитку був конфесійно-релігійний, в модерній історії національних держав поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об'єднання населення в межах однієї країни.

Хоча державно-політичні кордони ніде жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості європейських держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території.

Національна мова повноцінно виконує свою державотворчу функцію лише в тому випадку, коли виступає засобом комунікації широких верств населення країни. Дуже важливо в цьому зв'язку подолати соціальну неповноту функціонування української мови, синхронізувати процеси соціального, мовного і культурного розвитку суспільства.